Інтерполяції в текстові поширеної Руської Правди.

Виданих списків Р. Правди є рівняючи небагато, більшість-же їх досі не опубліковано. Проте, ми можемо скласти собі за них досить певне уявління завдяки праці Калачова. Поклавши в основу свого видання Р.

*) В. И. Сергісаичг, Лекцій и изсл1.донанія по древней исторіи русскаго права, 1903 р., стор. 86.

*) Там-таки, стор. 80—81.

1. Зб. праца Ком. sax.∙p. та укр. npa∙a. а. 6. / якими супроводжувано переписування тексту, велику ролю відгравали навмисні і свідомі його зміни. Переписувачі одночасно були й за редак­торів; вони не тільки копіювали текст, а й перероблювали його, по силі свого розуміння. Цеє перероблювання тексту чинилося не тільки тоді, коли Р. Правду переписувано, а й тоді, як стали її друкувати. За довід на це може бути так зване Болтинське її видання 1792 року. Ці свідомі зміни в тексті Р. Правди, що я підводжу під поняття інтерполяцій,

1 становлять предмет пропонованого нарису. Інтерпольовані артикули Р. Правди я поділив на три групі, залежно від того, чи стосуються вони до права карного, чи до права цивільного, а чи до судочинства. Щоб надати викладові більшої читкости й виразности, кожному артикулові, що підлягає розглядові, передпослано надписання, яке коротенько резюмує його зміст. Артикули про закупів зовсім проминено, а артикули про смердів зачеплено лиш почасти, бо я розглядав їх в интому місці ’).

L

Про помсту за вбивство та про плату за голову.

Ажь убьеть мужь мужа, то мстити брату брата, любо отцю, любо сыну, любо браточаду, любо братню сынови. Ожсли не будеть кто его мьстя, то положити за голову 80 гривень, лче будеть княжь мужь или тивуна княжя; ачели будеть русинь, любо гриль, любо купець, любо тияунъ боярескъ, любо мечникь, любо изгой, любо словенинь, то 40 гри­вень положити закь (Синод, сп.).

Право помсти за вбивство, як видко з наведеного тексту, надавало братові, батькові, синові, „браточаду и братню сынови'*. Остання назва це по суті повторення вислову передущого, лиш у модернізованішій його формі. Тимчасом вона послідовно переходить крізь усі списки Р.

') Див. мої праці:.Про смердів Руської Правди" в,Працях* Комісії зах.-р. та українського права, вип. 3-й й „Закупы Русской Правды* в „Наукових Записках" науково* дослідної катедри історії української культури (Харків) № 6-й.

2

відно виправити текст, що лежав перед ними. Причому, виправлювач мало, мабуть, дбав за те, чи виявляють слова „братній сынъ“ нове поняття, а чи означають вони те саме, що й „браточадо".

Серед осіб, що за їхнє вбивство плачено 80-гривенну пеню, на­звано „тивуна княжя". Та в списках Погодінському й Авраамка, а так само в списках Карамзінському й Горюшкінському, щоб означити ту саму особу, вжито звичайнішого й загальнопоширеного терміну: „тиун княжь“. Це не зминуло непомітно в процесі дальшого переписування. П’ять Карамзінської фамілії ’) списків, задержуючи в текстові свойому пгрсднішу назву, разом з тим додали до неї й нову, так наче вони ви­являли два різні поняття: „или тіун-ь княжь, или тивуна княжа“. Що-до Болтинського видання, то тут розглядуваний текст подано в такому вигляді: „аже не будеть кто его мстя, то положити за голову 80 гри- венъ“. Отож, заплачення 80 гривень за голову не ставлено в залежність од умови, що забитими будуть „княж муж“ чи „тиун княж": їх у текстові зовсім не згадано.

Серед осіб, що за їхню голову плачено 40 гривень, згадуються не тільки гриди, купці, ізгої, то-що, ба й русини. Остання назва могла здивувати переписувачів, бо русини не становили окремого розряду людности: це була назва етнографічна, що поширювалася на всі її класи. Тим-то немає нічого дивного, що списки Пушкінський, Погодінський та Авраамка обминули русина й замінили його на горожанина. Але чому саме на горожанина, а не на кого-небудь иншого? Мабуть через те, що горожанин являв собою помітну постать у давньоруській людності,

‘) До цієї фамілії я зараховую списки Троїцький IV, Карамзінський, БаAbaepit, Воскресенський, Толстовський V, Горюшкінський, Бєляївський та Болтинське видання. Із загальної їхньої сукупности вирізняються списки Троїцький IV і Болтинське видання: а першому нема артикулів про приплід овець, кіз, свиней і т. ин., а в другому не то πjo немає цих артикулів, але в й инші більше чи менше важливі відміни. Цс пояснюється тим, (цо, хоч в основі Болтинського видання безперечно лежав якийсь список Карамз. фамілії, але автори його змінювали текст свого оригіналу, почасти підо впливом инших списків Р. Правди, як друкованих, так і не виданих, а почасти з власних історично- юридичних міркуваннів.

*) Правда Русская, изданная любителями отечественной исторіи, 1792 p., стор.

³) Номери артикулів Троїцького списку скрізь позначено за виданням Калачова. а тимчасом Р. Правда зовсім за його була не згадувала. Треба було й його прилучити до тих осіб, що мали право на охорону свойого життя. Коли цього не зробив автор, то за це подбали переписувачі. Та вони не звернули уваги на те, що міська людність і собі складом своїм не була однорідна; це було поняття територіяльне, що містило в собі різні соціальні гуртування, — купців, ремісників і ин., яких не можна було підвести під одну правку норму. Списки Карамзінського типу пішли далі в цьому напрямкові: вони об’єднали обидва читання, себ-то прийняли до свого тексту горожанин^, але разом з тим не від­мовилися і од русина. Вийняток серед _чних становить видання Болтин- ське. Автори його, користуючись перводжерелом артикула, себ-то ко­роткою Правдою, очистили текст од зайшлого елементу, тоб-то горо­жанина, залишивши в ньому самого-но русина. Але в їхньому тлумаченні, це слово визначало не окрему категорію людности, порівнювану з гри- динами, купцями, то-що, а додаткове визначення, яке показувало на національність останніх. Зрештою, таке розуміння терміна, висловлене в передмові до видання (стор. VI), аж ніяк не відбилося на текстові артикулу в відповідному переміщенні та комбінуванні окремих назов: порядок і послідовність їх лишилися непорушні.

Коротка Правда, перелічуючи тих осіб, що за вбивство їх плачено 40 гривень, називала між иншим і ябедника. Та він не увійшов до поширеної редакції, що замінила його на боярського тиуна. Через це, з одного боку, усували посаду, якої, живовидячки, не було в тій місцевості, де складалася простора Правда, а з другого боку вільну вакансію заступали особою, що за її вбивство безпосередньо й виразно не говорилося ніде на иншому місці. Отож, боярські тиуни дістали оцінку свого життя, одержавши в спадок той його захист, що його мали їхні попередники в особі ябедників. А втім дуже сумнівно, щоб цяя оцінка збігалася з дійсністю, бо навіть княжі тиуни — сільський і ра- тайний були що-до цього нижчі; окрім того, 40-гривснний штраф являв собою виру, а тимчасом боярські тиуни були здебільша холопи (Tp., 59), що за їхнє вбивство вири за загальним правилом не плачено (Tp., 84).

Про відповідальність розбійника.

Будеть ли стали на разбою без всякоя спады, то за разбойника людяе не платять, нъ выдадять и всего ст» женою и съ дітьми на потокъ а на разграбление (Синод, сп.).

Слово поток, що в цьому текстові трапляється, стало в процесі пе­реписування за причину, через яку утворилися варіянти. Це слово досі викликає суперечки й сумніви ’)• Природньо, що переписувачам, а надто пізнішим, воно видавалося теж неясним, а тимчасом вони бажали зро­бити артикул зрозумілим для своїх читачів. Через те список Годунів- ський обмежив відповідальність розбійника самим розграбуванням, нічо­гісінько не сказавши про поток. Списки Погодінський та Авраамка від­кинули не тільки поток, а й розграбування, а до того тексту що зали­шивсь, щоб надати йому закінченого вигляду, додали дальший артикул, проминувши в ньому початкові слова: „аже кто не вложиться". Через отакі відрізки та через прирізку склався отакий текст: „за разбойника люди не платять, но выдадять и всего в дикую вину и виру; тому людве не помагають, но самт» платить" (сп. Авр.). Отож, виходило, що той, хто вбив у розбоєві, не підпадав потокові й розграбуванню, а тільки платив виру, але без допомоги од своїх сусід. Даючи артикулові таку редакцію, переписувач, живовидячки, керувавсь був короткою Правдою, де сказано: „аще убьють огнищанина в обиду, то платити зань 80 гри­вень убійци, а людемъ не надобі". Нарешті, збереглося ще 5 списків (не­виданих), що чотири з них заміняють поток на бой, а один на по­гнан і є. Тут ми маємо спроби переписувачів розшифрувати й з’ясувати цю загадкову кару, які, звичайно, не можуть мати для нас обов’язко­вого значіння, коли визначається суть потока.

Про відповідальність верви за вбивство в розбоєві.

Аже кто убисть княжа мужа въ разбои, а го- ловника не MIiJiOTb, то вирьвную платити, вт» чыей же верви голова лежить, то 80 гриаен-ь; паки лю- динъ, то сорокъ гривен-ь (Синод, сп.).

У текстові цьому звертає на себе увагу той його варіянт, що трап­ляється в 14 списках, серед них у Крестинінському, Чудівському II та в Болтинському виданні: „а головника не изыщуть“. Цей варіянт треба визнати за перейнакшення оригінала, бо, прийнявши його, ми зайдемо в суперечність з иншою постановою Р. Правди, що зберегла в названих списках первісний свій незмінний вигляд. Там сказано: коли сліди татя приведуть до верви, то вона обов’язана шукати злодія в цьому гурті або платити продаж (Tp., 63). Отже, верв відповідала, коли від­мовлялася шукати злочинця, але коли вона його не знаходила, її, само собою, за це не карали. Це правило про відповідальність верви на ви­падок, коли-б учинено крадіж, звичайно, зберегало свою силу й на ви­падок вбивства²).

Про вбивство холопа, годувальника й годувальниці.

А за смердим холопь 5 гривень, а за робу 6 гривень (Синод, c∏.).

А за кормилца 12 гривень и за кормилиц»., хотя си буди холопь или роба (Синод, cπ.k

Зупинімося спочатку на першій постанові. За її джерело була коротка Правда, але там вона мала инший вигляд: „а въ смерді и вт> xoπl 5 гривень". Що примусило кодифікатора поширеної Правди пере­робити текст оцей по-свойому, про це я говорив на иншому місці, де зазначав і те, що нова редакція артикулу викликала у переписувачів сумніви ’)• Вони не могли уявити собі, щоб смерди, які становили нижчу й найбіднішу класу, були рабовласниками. Через те 9 списків, що до них належить між иншим і Чудівський II, викинули з тексту смердьєго холопа, залишивши в ньому одну рабу, але без вказівки на те, кому вона належала, а списки Пушкінський, Погодінський та Авраамка обми­нули ввесь артикул цілком.

Перейдімо далі до другої постанови. За її джерело була теж ко­ротка Правда. Але в цьому кодексові говорилося про сина годуваль­ниці, тимчасом як редактор поширеної Правди обернув його в годуваль­ника. Дарма що ми маємо тут справу з безперечним перейнакшенням джерела, проте треба гадати, що кодифікатор розумів, за кого мова в зміненому текстові, і знав, що годувальником за його часів звали ви- ховника дітей у чужій родині. Але навряд чи можна те саме сказати й за переписувачів, а надто пізніших. Згодом первісне значіння цього слова призабули. Годувальником стали звати кожного, хто дає засоби до існування, коли вдавалися до нього з відтінком ласки і вдячности (Даль). У такому розумінні ця назва була, звичайно, непідхожа й недо­речна в данім контексті. З другого боку, навіть у тому разі, коли ми припустимо, що переписувачі розуміли це слово в первісному його зна­чінні, то й тоді воно могло їх плутати. Годувальники в характері ви- ховників, як свідчать літописи, мали важливу й впливову ролю в княжих та боярських родинах²), а через те не могло бути, щоб що-до плати за вбивство їх зрівнювали з звичайними ремісниками. Будь-що-будь, але списки Пушк., Погод, і Авр. викинули з свого тексту не тільки ввесь артикул про смердьєго холопа, ба й першу половину розглядуваної по­станови, що стосується до годувальника, а другу частину її приєднали до попереднього артикулу про ремісників, як його додаток, через це в названих списках утворилася така редакція: „за ремественика и за ремественичи то 12 гривні и за кормилицю, хотя будеть холонь, буди роба“ (Пушк. сп.).

про вбивство „ЖОНИ*⁴.

Ожс KTO убьегь жену, TO TtMb же судомъ су­дити, яко же и мужа; ожс будсть яииоиатъ, то полъ виры 20 гривень (Синод, сп.).

А въ холопі и въ рабі виры иітуть, нт> оже будсть беэъ вины убьснь, за холопъ урокь запла­тити или за робу, а князю 12 гривні продаже.

• (Синод, сп.).

Обидва передбачені в цих артикулах випадки мали багато спіль­ного. Передусім їхня аналогія полягає в тому, що „жона" перебувала під владою „мужа" так, як холоп під владою пана. Далі, коли під убій- ником холопа розуміли не пана його, а особу сторонню, то та-ж сама ситуація відноситься й до убійника „жони", бо, ставлячи поруч вбивство „жони" зо вбивством „мужа", Р. Правда, очевидячки, припускала, що те й те чинила людина стороння, не належна до складу родини. Нарешті, і в тому, і в тому випадкові малося на увазі вбивство без вини з боку скривдженого, бо „винний" у вбивстві „жони",— цс визначає те-ж саме, що той, хто заподіяв його без вини постраждалої. А втім, дарма що обидва випадки схожі, юридичні наслідки їх визначається неоднаково. Отож, річ очевидна, що автор Р. Правди ставив поруч два аналогічні артикули, маючи на увазі пояснити один з них за допомогою другого через порівняння. Причому, артикул про холопа, здається, мав само­стійне й самовдоволяще значіння, а через те він вичерпував свою тему цілком і всіма сторонами, визначаючи не тільки карну відповідальність за злочин, але торкаючись так само і приватного відшкодування; нав­паки, артикул про „жону" мав допомічну й службову ролю, його притяг­нено сюди тільки за-ради холопа, тим-то він не вичерпував до краю своєї теми, а давав тільки те, що було потрібно, щоб пояснити основну думку, а саме, вказавши на карний штраф за вбивство, він нічогісінько не сказав про головництво.

Постанова, що визначає карну відповідальність за вбивство „жони", з першого погляду містить у собі виразну й гостру суперечність: справді* спочатку говориться, що винного в цьому злочині судять так само, як за вбивство „мужа", себ-то він платить виру, а потім виявляється, що він виплачує тільки напів виру, себ-то 20 гривень. Живовидячки, слова — „то тімь же судом-ь судити, яко же и мужа" — стосувалися не до вели-» чини штрафу, а до чогось цілком иншого. Вони, либонь, зазначали не міру відповідальности, а принцип, що ним повинен керуватися суд, оці­нюючи злочинну дію, що цілком погоджується й з теоретичним, абстракт­ним характером даного речення. Це стане зрозуміліш, коли ми візьмемо на увагу його звязок з дальшим артикулом про холопа, а власне, з тим місцем цього артикулу, де сказано, що за вбивство холопа чи раби вири не належало, бо воно,—додамо од себе—розглядалося, як злочин не проти життя холопа, а проти пайового майна. У цьому твердженні й по­лягав центральний, основний момент, що його малося з’ясувати через порівняння. Автор Р. Правди протиставляв йому инший принцип, при- кладуваний до вбивства „жони". Він хотів сказати, що цеє вбивство су­дили не за правом холопів, а за правом людей вільних, себ-то кваліфі­кували, як злочинство проти життя й через те карали вирою, дарма іцо й у половинному розмірі.

Отож, розглядувана постанова зводиться до такого правила: хто вб’є чию „жону", то судити його за таким самим правом, як і за вбивство „мужа", і коли виявиться, що він винний, то платити йому напів виру, себ-то 20 гривень.

А втім, текст оцього артикулу припускає й инше його тлумачення. Коли-б автор Р. Правди мав на увазі „жону" в розумінні дружини, то, мабуть, уважно ставлячись до справи, він додав-би до цього слова вислів чужу або чию; принаймні, в инших випадках ці вислови трапляються, напр., „аже кто переиметь чюжь холоп" (Tp., 107), „аже кто украдеть въ чьсмъ перевісі" (Tρ., 75) і т. д. Але що тут відповідного додатку немає, то під „жоною" можна розуміти кожну жінку, а під „мужем" кожного вільного чоловіка. Отак розуміючи артикул, навряд чи може бути мова про аналогію між жінкою та холопом, засновану на підвлад­ному їх становищі, бо, коли жінка в характері „жони" чи дочки підля­гала чоловікові або батькам, то в характері вдови вона була вільна.

У процесі переписування текст артикулу не задержав первісного свого вигляду. У списках Пушк., Погод, та Авр. ми знаходимо таке чи­тання; „аще кто убьеть жену, то тЪмъ же судоми судити, якоже мужа; ажь буде виновата, то полъ виры 20 гривень" (Пушк. сп.). Очеви­дячки, складачі цих списків поясняли вислів — „то тЬм-ь же судомь су­дити" й т. д. — в тому розумінні, що за вбивство „жони" платили штраф такої самої величини, як за вбивство „мужа". Це й примусило їх у другій частині артикулу, щоб погодити її з першою, інтерполювати слово винуватий, застосувавши його не до вбійника, а до скривдженої. Отож, виявилося, що за вбивство „жони" платилося напів виру тільки тоді, коли воно було наслідок власної її вини; а в противному разі справля­лося, очевидячки, повну виру.

Цей інтерпольований текст, за пануючим поглядом, уважається за „єдино правильне читання", що дає змогу завдоволяще пояснити арти­кул ’)• А втім мені здається, що прийнявши його, ми ще збільшили були-б труднощі пояснювання. Справді, винність „жони" могла не тільки обни- жувати покарання убійника, але й зовсім звільняти його від кари, бо за Р. Правдою того, хто вбив, мусівши оборонятися чи в стані афекту, викликаного вчинками скривдженого, цілком одзволювано од відповідаль- ности (Tp., 20 і 36). Правда, деякі вчені’ гадають, що тут мається на оці специфічна вина „жони", а власне, порушення подружньої незрадности²).

’) В. И. Сергеевич*, Лекцій и изслідованія, ISOS р.. стор. 83.

'ⁱ) М. Ф. Владимірскій-Будановь, Обзоръ исгоріи русскаго права, 1915 р., crop. 319.

Але таке обмежування поняття вини, з одного боку, цілком довільне ’)» а з другого боку, воно припускає, що убійником „жони“ був „муж"; але припущенню оцьому суперечить текст артикулу, де „муж" нарівні з „жоною" фігурує в становищі забитого.

Слово „виновата" перейшло й до списків Карамзінської фамілії, але до цієї інтерполяції вони додали ще й другу; ця полягає в тому, що убійник „жони" судився не тим самим правом, а по тих самих судах, себ-то установах, яким підлягало і вбивство „мужа": „но тЬмъ же судомъ судити, якоже и мужа" (Кар. сп.).

Про каліцтво.

Аще ли утнеть руку, и отпадеть рука или усъхнеть, или нога, или око, или не утьнеть, то полъвиры 20 гривен[*], а тому за atκ* 10 гривен* (Синод, сп-).

Коли тлумачити цей артикул окремо й незалежно од його джерела, тоб-то короткої Правди, то матимемо нісенітницю: чи втне хто кому ногу чи не втне, чи виб’є око чи ні, однаково мусить платити напіввиру. А втім, це не може бути за підставу, щоб усумнитися в правдивості по­даного тексту й визнати його за перейнакшення переписувачів, бо, коли тлумачити артикул у звязку з його джерелом, то в ньому одкриється певний зміст, дарма що й висловлений надто незавдоволяще та плутано. Річ у тім, що коротка Правда встановлювала ту саму відповідальність за каліцтво, однаково, чи цілком ногу відтято, чи так її пошкоджено, що вона, лишаючись ціла, почне кульгати. Автор поширеної редакції хтів, мабуть, висловити ту-ж саму думку, але через недбальство зредагував її в такій формі, що по суті однаково поставивсь до двох вчинків, які взаємно один одного виключали.

В данім разі переписувачам доводилося виправляти авторові ре­дакційні огріхи, щоб зробити артикул зрозумілішим читачеві. А втім, цеє завдання вони виконували не на підставі джерела, себ-то короткої Правди, а самостійно й за власним розумінням, а саме, одні з них ро­били це, скорочуючи текст, а миші, доповнюючи його. Завбільшки ско­рочення по різних списках неоднакові. У 14 списках, що до них нале­жать між иншим списки Крестинінський, Чудівський П та Болтинське видання, проминено тільки двоє слів — или не; через те редакція арти­кулу набула такого вигляду: „аще утнеть руку, и отпадеть рука или уехнет-ь, или нога, или око истькнеть, то полувиріе" й т. д. (Крест, сп.). Але у двох списках (невиданих) з текста артикулу вилучено ціле ре­чення, так що в цьому реченні залишилася сама-но рука, як об’єкт

злочинної дії: „аще ли утнеть руку, и отпадеть рука или усохнеть, то пол виры“ й т. ин. (Сп. Толстовський І та Чудівський 1). Куди щасливіше впоралися з своїм завданням списки Пушк., Погод, та Авр., а так само списки Карамз. типу, за вийнятком Болт. вид. Вони містять у собі такий текст: „аще ли утнеть руку, и отпадеть рука или усьхнеть, или нога, или око, или нось утнеть, то полув'Ьрие" й т. д. (Кар. сп.). Особливість цієї редакції полягає в тому, що складач її не то що ні­чого не втратив із свого тексту, але ще збагатив його на нове поняття, обернувши заперечення не в слово нос; до цього спонукала його, оче­видячки, зовнішня етимологічна близькість поданих висловів. З другого боку, ця редакція містила в собі певний зміст, не тільки згідний з ло­гікою, але правдоподібно такий, який відповідав і судовій практиці, бо відтинання носа, треба гадати, і в дійсності розглядалось, як каліцтво, принаймні за тих часів, коли жив переписувач.

Про відтинаявя пальця.

Аще ли пр-ьсть утнеть кый любо, три гривны продажи, а самому гривна (Синод, сп).

Отож за відрубаний пальця платили продаж завбільшки таку саму, як і за инші легші посягання на здоров’я, приміром, за рани, биття, удар по обличчю, то-що (Tp., 23—25). Деякі переписувачі вважали, що так-о рівняти відповідальність в усіх оцих випадках несправедливо. Тим-то Пушкінський список викреслив перст з артикулу і, щоб надати тому текстові, що залишивсь, певного змісту, додав до вислову утнеть слово м е ч е м: „аже утнеть мечемъ кый любо, то три гривны продажи, а самому гривна" (сп. Пушк.). Отож, легке каліцтво обернулося в зви­чайне поранення. Але в Пушкінському спискові залишавсь іще слід од зробленої операції в вислові — кый любо. Знак оцей остаточно сти­рається у списках Погод, та Авр., де є така редакція: „оже утнеть ме- чемь кто любо, 3 гривны продажи, а самому гривна" (сп. Авр.).

Про побиття.

Оже придеть кръиавъ муже на двор или синь, то видоха ему нс искати, нъ платити ему продажи» З гривны; иди нс будеть иа немь знамения, то привести ему видохъ, — слово противу слова, а хто будеть началъ, тому платити 60 кунъ (Синод, сп.).

Дванацять списків, серед них і Крестинінський та Чудівський І!, відтворюють цей текст, вставляючи в нього додатковий вислів; цей ви­слів одзначає, що продажу платили „за безчестіе". Ще далі в тому са­мому напрямкові пішов список Царського ПІ, що стосується до XVII ст. й містить у собі таку редакцію артикулу: „аще придеть кровавь мужь /0

на дворъ или синь, то видока ему не искати, но платити ему продажа за безчестіе, каковъ будетъ; аще ли не будетъ на немъ знаме* нія, то привести ему видокъ, — слово противу слова, а кто будетъ по- чалъ, тому платити куны, во что и обложат*¹¹. В оцій редакції впадають в око дві особливості: 1) продажа за побиття кваліфікується, як штраф за безчестя; 2) розмір штрафу визначає сам суд, залежно од тієї чи иншої кваліфікації скривдженого, „каковъ будетъ". Здається, обидві особливості з’явилися підо впливом Московського законодавства XVI й XVII ст., що, як відомо, теж уважало звичайне биття за образу чести, а величину безчестя змінювало надзвичайно, залежно од того, до якого розряду людей належав покривджений, яку обіймав він посаду й т. ин., доводячи це дріб’язкове дробління до призначення індивідуаль­ного безчестя купцям Строгановим’)•

Про відповідальність холопа за удар, що завдав він вільному „мужеві⁴.

Ажс холонь ударить свободна мужа, а убіжить вь хоромь, а господинь его не выдасть, то платити зань господину 12 гривні; а зотімь аче кді налі­зать ударенын ть своего истьча, кто же его уда­рили. то Ярославъ быль уставили и убити, ни сы- новс его уставиша по отци на куны, любо и бити розвязавше, или взяти гривна купи за сороми (Синод, сп ).

Важливіші варіянти цього артикулу було викликано неправильним розумінням слова розвязать. Це слово визначало не тільки розплу­тати чи звільнити, але й розтягти (Даль). Hanp., збереглася звістка про те, як Луцький уряд оглядав трупа забитої челядниці в 1583 р. Огляд цей виявив такі знаки насильства: „голова острыжона и на пле- чох и по боком раны, знати свечами паленые, и в оных ран скура висит; на ногах и на руках знати, што было повязано: а то раны на плечах и на бокох, што ее кат мучил, свечами пик; а то знаки на руках и на ногах, коли ее кат на драбинє розвезавши тягнул“²). Таке саме значіння розтягування надавав цьому слову й автор Р. Правди. Але переписувачі розуміли його в значінні звільнення; це й примусило

') Судебник ь, 1550 р, арт. 26; Удоже ніс 1649 р., гл. X, арт. 27—99.

’) Архивъ Юго-Западной Россіи, ч. 8, т. ПІ, стор. 413. Можна покликатися ще й на ннший приклад із практики Лит.-Руської держэви. Року 1613-го Гроденський суд розглядав скаргу князя Михайла Масальського на князя Федора Масальського за кату­вання його селянина Лукаша. Позовних оповідав ось що:.того-ж дня, казавшы выйти з светлицы с тым подданым на подворье, а прыготовавшы дубцов и ушаток воды, сам его милость князь Федор и з волею малжонки свосс, казавшы того Лукаша на лавце повроэами розвезать, другим зтгым поданым своим полываючы водою дубцы бити и мордовати велел перед собою самым*. (Акты Виленской Apxeorp. ком., т 1-й, стор. 258).

їх відповідно змінити текст. Справді, коли розвязання тлумачити літерально, то звідси само собою й природньо повстало уявління про протилежний стан холопа, коли він був звязаний. Щоб висловити це поняття, не треба було запроваджувати до тексту нове слово, досить було тільки замість взяти написати в’язати, а через те не дивниця, що в 10 списках, серед них у Крест, й Чуд. II, це місце зредаговано так: „любо ли бити и розвяэавше, любо ли вязати, а гривна кунъ за соромъ" (сп. Чуд. 11). Тут в’язання подано як окрему кару холопові, що протиставиться биттю його розвязаним.

Але збереглося ще 5 списків (невиданих), де цій дії надано ин- іиого значіння, бо в них відповідне речення збудовано по-инакшому, а саме: „любо бити и розвяэавше или вязавши, а гривни кунъ за со­ромъ". Тут в’язання холопа мае характер додаткового технічного за­ходу, що одбувавсь разом із тим, як карано холопа на тілі.

На дальші зміни тексту підбивало переписувачів таке міркування. Тому, що розвязати кого-небудь можна тільки тоді, як його звязано, инакше кажучи, тому що, зважаючи на час, як одбуваеться дія, звязу- вання йде перед розвязуванням, то звідси виходило, що й у тексті перша дія повинна йти перед другою. Справді складові частини речення отак-о і приставлено в 4-х списках Карамзінської фамілії, що висунули в'язання холопа на перше місце: „или вязати, или бити розвяэавше, или взяти гривна кунъ за сором-ь" (Беляєвський сп.). Так, кінець-кінцем, повстав текст, що йому М. Ф. Владимирський-Буданов надав такого тлумачення: „ображений може або звязати холопа (і тримати в замкненні), або звіль­нивши з ув'язнення, побити його або взяти гривну кун за сором" ').

Звідси видко, як далеко відійшов він від тієї думки, що міститься в первотворі.

Про муку.

Належний сюди текст читається так: „оже смердь мучить смьрда безъ княжа слова, то 3 гривны", то-що; „аже огнищанина мучить, то 12 гривне" і т. ин. (Синод, сп.). З приводу цього артикулу треба від­значити от що: по всіх списках смерд фігурує як „мучитель" не тільки що-до инших смердів, таких самих як і він сам, ба й що до огнищан: очевидячки, це була редакція, що виходила від самого автора поширен. Правди. Але Болтинське видання є вийняток. Тут цитована фраза при­брала форми безособового речення, що передбачає самоправство взагалі, незалежно від того, хто його заподіяв: „аже мучить смерда безъ княжа слова" і т. ин. Болтинську редакцію безперечно запозичено з короткої Правди. Разом з тим треба гадати, що вона більш відповідала дійсності, аніж загальновживаний текст, бо фактично могли мучити не самі лиш смерди, а ще в більшій мірі і навіть частіш бояри, княжі службовці та инші можні люди.

‘)Христоматія по исторіи русскаго права, вип. 1-й, стор. 62, прим. 107.

Про відповідальність конокрада („коневого татя").

Ачс будеть коневый тать, а видати князю на потока»; пакы ли будеть клЪтьнын тать, то 3 гривны платити ему (Синод, cn.).

Зрозуміти цього артикула заваджали дві причині: 1) згадування в тексті його про поток і 2) те, іцо він, принаймні на перший погляд, суперечив иншим постановам Р. Правди, де за крадіж коня призначувано саму лиш продажу. Звичайно, поток можна було замінити боєм (биттям) або погнаттям, як це були зробили переписувачі що-до розбійника. Але така заміна не усувала-б иншого непорозуміння. Щоб його розвязати — один з переписувачів удавсь до радикальної хірургічної операції: він висмикнув із середини артикулу ціле речення, зберігши тільки початок і кінець; через цс комірний злодій зник із тексту цілком, а штраф у три гривні, призначуваний для нього, обернувсь у кару для конокрада. Текст, що залишивсь після цієї операції, має таку редакцію: „аще будеть ко­невый тать, то три гривны платити ему" (сп. Фроловський II).

Про крадіж худоби з хліва.

Артикул починається такими словами: „аже крадеть кто скотъ вт> хлЪвЪ или кліть, то“ і т. ин. Такий він по всіх списках, окрім Болтин- ського видання, де слово клеть поставлено не в знахідному, а в міс­цевому відмінкові: „аже кто украдетъ скотъ в хліві или кліти, то“ і т. ин. Отже змінена редакція припускала крадіж худоби не тільки з хліва, ба й із комори („клети"), як це визначають сами автори Болтинського ви­дання, завважуючи з цього приводу, що тепер немає звичаю тримати худобу по коморах ’) (в „клетях"). Звичайно, такого звичаю не було й за доби Р. Правди, а вставили його допіру її видавці.

Про крадіж птахів у тенетах („перевесе").

Аж кто украдетъ в чеей перевесе или соколъ, или ястребъ, то продаже 3 гривны, а господину гривна (Синод, сп.).

Цей текст перейшов у списки Пушк., Погод, і Авр. з двома від­мінами: 1) між предметами крадіжу названо не тільки сокола та яструба, але й пса, очевидячки, запозиченого з короткої Правди, де в відповід­ному артикулі сказано: „а оже украдуть чюжь песъ, любо ястребъ, любо соколі», то за обиду 3 гривны" (Aκ., 37); 2) разом з тим у названих списках немає вказівки на тенета („перевес"), і це зрозуміло, бо вклю­чення собаки в число предметів крадіжу не в’язалося з згадкою про тенета, призначені на те, щоб ловити птахи: „аще кто украдеть чій песь,

’) Правда Русская, ст. 43, прим під літ. а.

или ястреб, или соколъ, то“ і г. ин. (сп. Авр.). Що-до списків Карам- зінського типу, то вони заховали тенета („перевес⁴*), але разом з тим подбали й про пса, і трохи не вважаючи на те, що вони несполучні: „аще кто украдеть в чеемъ πepeβtc⅛ чий песъ, или ястребъ, или со­колъ, то⁴⁴ і т. ин. (Кар. сп.).

Про крадіж човна.

∖

Аже аодью украдеть, то 1 кунъ¹) продаже, а лодню лицсмъ воротити, а за морьскую лодью 3 гривны, а за набойную 2 гривне, а за челн-ь 8 кунъ, а за стругь гриппа (Синод, сп.).

У списках Пушк., Погод, і Авр., а так само в списках Карамзін- ської фамілії, в цей текст, щоб він був зрозуміліший, вставлено додат­кове речення: „а не будеть лицомъ⁴*; цим переписувачі хтіли показати читачеві, що дальші грошові платежі визначають не карні штрафи, а вартість човнів на той випадок, коли їх не можна було повернути в натурі. Серед них між иншим згадується про морський човен, тоб-то велике купецьке судно, що плаває морем. Варто уваги, що в спискові Толстовському III до найменування його морським додано ще одного епітету — руський. Переписувач, живовидячки, хтів сказати, що цей човен, нехай яке його призначення, е руський, як місцем, де його збу­довано, так і національністю його володільця. Але в списках Цар­ського І, Погод., Авр., так само в списках Карамзінського типу (окрім Болт, вид.) він обернувся в човен заморський, тоб-то чужоземний або закордонний. В перелікові трапляється також і човен набойний. Так називали човен з піднесеними облавками, до яких, щоб підіймати їх, прибивають дошки (Даль). Як видко, це була тягарова барка. Але в списках Толстовському 1 і Пушкінському його перейменовано в човен „бойний", тобто бойовий або воєнний. Окрім того, ще є 11 списків, які, не розуміючи, що таке набойний човен, цілком викинули його з свого переліку.

Про перетинаная верви (мотузки) в тенетах.

Аже IiepCTMeTb MbpVb в перевесі, то З гривне продаже, а за вьрнь гривна кунъ (Синод, сп.).

„Вервью" називали всяку мотузку. А втім, у даному випадкові мова про мотузку особливого призначення, а саме таку, щоб прив’язувати до неї мисливські тенета. Таку мотузку в рибальському неводі і досі звуть

’) Тут ми маємо одну з численних помилок Синод, списку, що повстали через не­уважність його складача. По всіх ииших списках величина штрафу визначається в 60 кун. Вийняток становить один лиш сп. Бардинський, але пін являв собою підробку під Синод, список, що стосується до XIX ст. (Калачовъ, Изслідованія о Р. Правді, 1846 p.₁ ст. 59). вереєю (Даль). Чи не з таких, отож, суто-технічних міркуваннів у спи­сках Пушк., Погод, і Авр. „вервь" було замінено вереєю: „аще кто по- сЧчетъ верею перевченую, 3 гривны продажи, а господину гривна за верею" (Пушк. сп.). Змінюючи термінологію, переписувач, очевидячки, не запроваджував до тексту нового розуміння, а залишав попереднє, тільки-ж визначав Його спеціальнішою і технічно точною назвою. Инша річ — списки Карамзінського типу. Вони об’єднали в свойому тексті обидва читання: „аще кто посЧчегь верею, или вервь переткнеть в пе- ревЧсЧ, то 3 гривны продажи, а господину за верею и за вервь гривна кунъ" (Кар. сп.). У такому сполученні верея вже не могла бути сино­німом верви, але визначала осібне розуміння, а саме, таку назву мали ті стовпи, що на них розвішувано мисливські тенета.

Про відповідальність за підпал.

Аже зажьжсть гумно, то на потокъ и на розгра- бежъ домъ его, переди пагубу мсплатить, а въ прочи князю поточити (Синод, сп.).

У цьому артикулі поток збігається з пограбуванням і править за кару, що спадає не на особу злочинця, а на його будинок. Майновий характер потока виявляють і прикінцеві слова поданого тексту: „а въ прочи князю поточити"; це визначало конфіскацію тієї частини злочин- цевого майна, що залишалася йому після того, як покривдженого завдо- волено. Але списки Толстовський І і Чудовський І відокремили поток від пограбування, вважаючи його за особисту кару в розумінні ув'язнення: „иже эажгуть гумно, домь его на грабежь и самь на заточение, а преже пагубу исплативше, а въ процЧ князю поточити". — А втім, такого по­гляду не переведено послідовно до краю, бо і в цих списках артикул за­кінчується загальновживаним читанням, де слово „поточити" застосовано не до особи засудженого, а до його майна.

Про відшукання збіглого холопа в чужому місті і про його повторну втечу.

Аже хто своего холопа саки досочиться в чи емъ любо роді ’), а будеть посадннк-ь не відал-ь его, то повідавше ему, пояти у него отроки и шедъши увязати и дати ему вязебное 10 кунъ, а перейма нітуть; ачс упустить, собі ему пагуба, а не платить в то никто же, т1мъ же и перейма ні- туть (Синод, сп.).

Попереду декілька завваженнів про першу частину артикулу до слів: „аче упустить" і т. ин. Її не важко пояснити: вона каже про той випадок,

^l) Одна з численних помилок Синод, списку. Повинно бути: городі. коли хазяїн збіглого холопа відшукає його не в свойому місті, а в чу­жому, куди його „заповедь" або публікація про втечу не могла дійти і стати відомою як місцевій владі, так і людності. За таких обставин той городянин, що в його будинкові виявлено втікача, перейми не ді­ставав, а місцевій владі давано оплату, не за переймання, а за те, що вона допомагала скривдженому вилучити холопа з чужого володіння і повернути його власникові. Отже суть даного визначення полягала в тому, що холопа знайдено в чужому місті. А втім, ця головна думка по декотрих списках або цілком зникає, або-ж у кожнім разі надто затьмарюється. Це завваження стосується насамперед до списків Погод, і Авр., що в них замість слів „в чисмъ любо городі" стоїть вислів „в-ь чьемъ либо храмі". Те саме треба сказати й про списки Карамзінської фамілії. Вони переробили храм на хором і долучили його до загаль­новживаного читання; через це вийшла комбінована редакція: „а кто самъ своего холопа досочиться в чеем любо городі или в хоромі" і т. ин. (Карамз. сп.). У цих самих списках посадника перейменовано в намісника; це, звичайно, не що инше, як вплив Московської доби, коли посадників уже не було, а були намісники.

Друга частина артикулу починається словами — „аче упустить", а далі визначаються правні наслідки цієї дії: „собі ему пагуба" і т. ин. Початок речення сам собою цілком незрозумілий. Він не має підмету, об’єкт дії не визначено, нарешті, не показано оточення, що серед нього відбувається дія; невідомо, хто упустить, кого упустить і за яких обставин. Чим з’ясувати таку лаконічність і недоказаність автора? Оче­видячки тим, що друга частина артикулу являє собою не що инше, як дальший розвиток тієї думки, що її обмірковувано раніш, у тій самій ситуації і з тими самими дійовими особами. Беручи на увагу такий ор­ганічний її звязок з попереднім викладом, ми можемо пояснити Ті так: коли власник випустить з своїх рук холопа, що він одшукав і що йому його видано, то за цю втрату не платить йому ніхто, тоб-то, судячи з попереднього тексту, ні посадник, ані той городянин, в будинкові якого цього холопа знайдено; але їм-же не дається й перейми" *)• Розглянутий текст становить особливість Синодального списку. Инші списки допов­нюють його висловом и гоня: „аче упустить и гоня, а собі ему пагуба" і т. ин. (Троїцький сп.). Проф. Гетц тлумачить цей вислів у тому розу­мінні, що хазяїн випускав з своїх рук виданого йому холопа поверта­ючись тоді саме, коли він гнав його додому. А втім, на його тлумачення навряд чи можна пристати. Річ у тім, що спійманий холоп міг знову втекти не тільки повертаючись, ба й иншим разом і за инших обставин,

^,) Як слушно завважив проф. Ґети, розглядуваний тут артикул складено за ана­логією з иншою постановою Р. Правди, де передбачено той випадок, коли збіглого холопа затримував не сам власник, а стороння особа; коли-ж переймач, не вживши запобіжних заходів, випустив потім спійманого холопа з своїх рук, то в такому разі він виплачував хазяїнові вартість раба-втікача, але за те діставав від нього перейму. (Das Russische Recht, В. Ш, s. 433).

напр., тоді ще, як перебував у місті. Окрім того, могли повертати додому не тільки пішки, але й кіньми, а холопа не тільки гнати, а й везти! Будь-що-будь, але переписувачі вбачали в додаткових словах — и гоня вказівку на переслідування збіглого холопа, тоб-то надавали йому такого самого розуміння, яке він має в иншому артикулі Р. Правди про го­ніння сліду (Tp., 70), бо тільки таким розумінням терміну можна пояснити пізніші одміни тексту, що про них говоритиму я далі. Через оцей додаток, друга частина артикулу мала характер самостійної по­станови, звязаної з попереднім текстом і що передбачає особливий ви­падок, коли хазяїн, переслідуючи збіглого холопа, випустить його; в цьому разі він зазнавав втрати сам, ніхто йому її не відшкодовував, як і сам він нікому не платив перейми.

Цілком природньо, що нова редакція постанови повинна була ви­кликати непорозуміння. По-перше, коли холоп утік і його переслідують, то, значить, він уже вийшов із фактичного володіння хазяїна; підчас го­нитви й переслідування можна було спустити його з очей, а не випу­стити з своїх рук. По-друге, не було жадної потреби декларувати всім відому істину, що втеча холопа цс є втрата, цілковита втрата одного лиш хазяїна, за яку ніхто инший не відповідає.

Щоб обминути ці непорозуміння, списки Пушк. і Погод, викрес­лили з тексту сумнівне місце, тоб-то слова — „аче упустить и гоня“; отож артикул має такий вигляд: „аже кто самъ своего холопа досо- цитея в чьемъ любо городі, а будеть посадникь не відаль его, — по­відавше ему, поияти иже у него отрокъ, и шедше увязати и, и дати ему вязебную гривну, а не платить в то никтоже, тімже и перейма нітуть" (Пушкін, сп.). П’ятнацять списків, рахуючи сюди Крест., Чуд. II і Авр., розвязали свої сумніви инакшим способом. Вони замість упу­стить, написали устрелить: „аже ли устрілить и гоня, то собі ему пагуба" і т. ин. (Чуд. II сп.). Ця інтерполяція надала постанові певної практичної доцільности, принаймні в тому розумінні, що, застреливши хазяїн переслідуваного холопа, зробив шкоду тільки собі самому, а тому не мав за це відповідати. Але питання про те, оскільки оця правка норма, що її утворили переписувачі, відповідала судовій практиці — за­лишається відкрите.

Про допомогу й потурання збіглому холопові.

Аже кто яс Відая чюжь холопъ усрячеть и, или повість діеть, любо держить и у собе, а идеть оть него, то ити ему poτ⅛, яко не вЪдалъ семь, оже есть холопъ а платежа въ томъ иітуть (Тр. cα.).

Повість діяти визначає — розмовляти; отже артикул має на увазі того, хто почне розмовляти з збіглим холопом або дасть йому тимчасове пристановище. В першій дії можна вбачати потурання, а в дру­гій— допомогу. Але, як тлумачили автори Болтинськ. вид., повість 2. 36. праць Ком. аах.-р. та укр. права, в. 6. 77

діяти визначає оголошувати, а тому, на їхній погляд, артикул гово­рить про те, хто візьме до себе на службу збіглого холопа і заявить про це своїм сусідам ’). Це поясніння виразнісінько й різко розбігається з текстом артикулу; справді: 1) за текстом той, хто здибав збіглого холопа, спочатку „повість діеть", а вже тоді „держить и у себе"; тим- часом як у пояснінні сказано, буцім він спочатку приймає до себе на службу холопа, а потім уже сповіщає про це сусідів; 2) за текстом обидві ці дії визначаються альтернативно: „или повість діеть, любо держить и у себе"; а за пояснінням вони доповнюють одна одну, ідучи одна за одною. Щоб виправдати своє тлумачення, автори Болт. вид. припасували текст до свойого розуміння, так само, як це робили ко­лишні переписувачі. Для цього вони, по-перше, перемінили конструкцію речення, розташувавши окремі частини його в иншо.му порядкові, вигідні­шому для їхнього поясніння, а по-друге, замість розлучного сполучника любо поставили сполучне и. Через отаку переробку тексту вийшла така, що ніде більше не трапляється, редакція артикулу: „оже кто, не відая, чужі» холопь усрящеть и, любо держить и у собе, и повісти діеть, а отыдетъ отъ него, то ити ему рогі, яко не відаль есмь ожо єсть холопь, а платежа в томь ніть“.

11.

Про спадкоємство за духівницею і без духівниці.

Аже кто умирая розделить домъ, на томь-же стояти: пакмли без ряду умреть, тт> ясс дітей» (Синод, сп.).

Отож заповідач не був обмежений певним колом спадкоємців; вибір їх залежав тільки од його волі: як розподіляв він перед смертю своє майно, так по тому й бути. Коли-ж померлий не залишав духівниці, то все його майно переходило спадщиною дітям. Поданий текст зберігсь в одному тільки Синод, спискові. Всі инші списки дають артикулові иншу редакцію: „аже кто умирая разділить домъ свой дітемь, на томь же стояти; паки ли бе.зь ряду умреть, то всімь дітемь" (Тр. сп.). Звідси виходить, що заповідачеву волю обмежено було певним колом осіб, що діти були необхідними спадкоємцями і що спадкоємство за духівницею по суті збігалося з спадкоємством по закону. Отже ми маємо дві ре-' дакції, що істотно різнилися одна од одної. Якій-же з них треба від­дати перевагу? Мало не всі досліди над давньоруським правом спира­ються на друге читання й нехтують першим, уважаючи його за текст попсований. На мою думку, це помилка: первотвір зацілів в одному Синодальному спискові, а в решті списків ми маємо справу з текстом інтерпольованим.

’) Правда Руская, стор. 95—96, прим, під літ. а.

Є змога накреслити той шлях, що ним простувала думка перепи­сувачів і що їм прийшли вони до інтерполяції первісного тексту. Як видко, вирішальну що до цього ролю відограв артикул Р. Правди, що визначає спадкоємство після матери. Він звучить так: „а матерня часть дітемь не надобЪ, нт> кому мати дасть, тому же взяти, дасть ли всЪмъ, то все розділять; безъ языка ли умреть, то у кого будеть на дворе была и кто ю кормилъ, то тому взяти" (Синод, сп.). Виходить, мати могла відписати свою частину, кому хтіла, не обмежувана жадними приписами; коли-ж вона вмирала, не залишивши духівниці, то її частина переходила до одного з дітей, у кого вона жила і хто її доглядав. Перед викладом цього порядку спадкоємства стоїть принципова постанова: „а матерня часть дітемь не надобі", тоб-то вона не спадає обов’язково на дітей. У цьому реченні переписувачі добачили вказівку на ґрунтозну відміну, що відрізняє спадкоємство після матери від спадкоємства після батька, і зробили звідси висновок, що на батьківське майно діти були обов’язковими спадкоємцями. Зробивши такий висновок, їм залишалося переробити текст, пристосовуючись до постанови про спадкоємство в материній частині і за принципом протилежнеє™: 1) коли мати дає свою частину, кому хоче, то батько розподіляє своє майно тільки між дітьми; 2) коли материна частина, якщо немає духівниці, припадає од­ному з дітей, то батьківщина, за тієї самої умови, належить усім дітям.

Але переписувачі в своїх висновках ішли помилковим шляхом, бо їхня головна передумова, з якої вони виходили, аж ніяк не мала того значіння, що його вони їй надавали. Річ у тім, що завваження — „а ма­терня часть дітемь не надобі" — стосувалося не до всенької материзни, а тільки до тієї її частини, що виділяли вдові з спадщини дітей і через це що-до неї міг повставати сумнів, чи не поверталася вона знову після материної смерти обов'язково до дітей. Поданим висловом автор Р. Правди хотів тільки запобігти сумніву, а зовсім не зазначати від­мінну особливість спадкоємства в материзні проти спадкоємства в бать­ківщині.

Про права „жони" в спадкоємстві без духівниці.

Аже жена сидеть по мужи, то у сяоихъ детей и взяти часть, а что на ню мужь възложить, ть тому госпожа есть, а заднича ей мужня нс надобЪ (Синод, сп.).

Виходить, якщо „жона" залишається вдовою, то вона бере частину із спадщини дітей і затримує за собою те, що дав їй „муж" за свого життя^,). Ні те, ні те не підходить до цього поняття спадкоємства в точному розумінні цього слова, бо частина, що її одержує вдова

’*) Тому іцо и цьому артикулі, через звязок з переднішим текстом, визначається порядок спадкоємства по закону, то під назвою майна, возложеного на..жону" не можна розуміти майна, яке одказав їй „муж*.

з майна дітей, є виділ, який має таку саму юридичну природу, як посаг, що його видають брати своїй сестрі, коли та виходить заміж (Tp., 89); що-ж до майна, яке їй подарував „муж“, то „жона“ була власницею („госпожей") його ще, як жив „муж", смерть його нічого нового не до­давала до попереднього її права.

Думку про те, що виділ удовиної частки не визначає спадкоємства, висловлено так: „то у своих-ь дітей и взяти часть". Ця редакція ста­новить особливість, властиву самому тільки Синод, спискові. Инші списки висловлюються инакше: „то дати ей часть", або „то на ню часть дати" і т. ин. Безперечно, в новій редакції авторова думка стала менш ясна й виразна, так що В. І. Сергєєвіч убачав у ній навіть вказівку на безпосереднє спадкоємство вдови разом із дітьми ’). Прикінцевим і останнім етапом у розвиткові тексту було об’єднання обох читаннів у списках Карамз. фамілії: „аще жена сядеть по мужи, то дати ей часть, а у своихъ дітей взяти часть" і т. и. (Кар. сп.).

Про спадкоємство в класі бояр і дружини.

Аже в бояріхі» или въ дружині, то за князя задница нс идеть; иъ оже не будсть сынов, а дчсри въ.’муть (Синод, сп.).

Княжа дружина не мала одностайного складу, в ній служили і старші, і молодші дружинники; перших звано огнищанами, боярами, то-що, а других — гридинами, отроками, то-що. Звичайно, правний стан і тих і тих не міг бути однаковий. Мабуть, виходячи з таких міркуван- нів, складачі списків Пушк., Погод, і Авр. замінили бояр і дружину боярською дружиною: „аще в боярстій дружині, та за князя задница не идеть" і т. ин. (сп. Авр ). Вони, мабуть, мали на оці зро­бити артикул виразнішим і точнішим, тоб-то показати, що він стосу­ється не до всенької дружини, а до тієї тільки її частини, що склада­лася з бояр. Але наступні переписувачі пішли далі, витлумачивши вислів боярская дружина в розумінні дружинників, що були на службі у бояр. Це було нове розуміння; у загальновживаному тексті його немає. Отож не дивниця, що списки Карамз. фамілії, пильно призбіруючи всі, що їм траплялися, різночитання, запозичили і цей варіянт, додавши його до того тексту, який видавався для них головним. Через це саме в на­званих списках ми маємо таку редакцію: „а иже в боярехъ или же в боярьстій дружині, то за князя задница не идеть" і т. ин. (Кар. сп.).

Друга частина артикулу в процесі її переписування теж змінилася, а саме, в списках Погод, і Авр.. так само в списках Карамз. типу її викладено з додатком прийменника вь перед словом дщери: „но оже не будеть сыновъ, а въ дщери възмуть" (Кар. cπ.). На цей додаток звичайно аж ніяк не вважають і цілком його замовчують, як випадковий

’) Лекція я изслідовзнія, стор. 567—568- огріх. А тимчасом можлива річ, що переписувач надавав йому певного зна­чіння і свідомо запровадив його до свойого тексту. Справді, як-би не зберег­лися инші рукописи Р. Правди, а заховалися-б самі лиш перелічені списки, ми мусіли-б визнати, що в класі бояр та дружинників, коли не було синів, спадкове майно відбирали від дочки Й обертали його на князеву користь.

Заслуговує на увагу так само і заголовок розглядуваного арти­кулу, бо на ньому будувалися досить важливі висновки. В Синод, сп. артикул має такий напис: „о задници боярьстій и о дружинні[†]⁴. У піз­ніших переписувачів дружинная задница, либонь, викликала су­мніви. Ось чому в 15 списках, серед них і в Чудівському II, її проми­нено, а в 4-х, рахуючи і Троїцький список, замінено на дружню зад­ницу: „о задници боярьстій и о дружьній". Тому що слово дружний уживається не тільки в розумінні дружній (= приязний), але иноді визначає те саме, що й „принадлежащій кому-либо другому" (Даль) однаково, хоч-би хто він, той „другой", був, то цей термін став мов-би за переходовий ступінь до появи в тексті людской задницы, що її знаходимо у списках Погод, й Авр. Звідси нова термінологія пе­рейшла й до списків Карамэ. типу, а М. Ф. Владимирський-Буданов, спираючись на нього, запевняв, що артикул, так названий, мав загальне значіння, тоб-то стосувався не до самих-тільки бояр та дружини, ба й до всіх вільних громадян ¹)∙ Звичайно, на цей погляд погодитися не можна, бо він не вважає на суперечність між заголовком артикулу й його змістом, а головне через те, що людская задница з’явилася тільки в пізніших списках, як наслідок повільної його еволюції, а не як відо­мість, узята з давньоруської судової практики.

Про опіку вітчима й про спадкоємство молодшого сива.

Виклавши загальний порядок опіки над неповнолітніми дітьми, автор Р. Правди наводить далі такий артикул.

Ачеже и отьцимъ прикметь діти съ задьницею, то такоже есть рядъ; а дворъ безъ діла отьнь всяко MbHLUCMy СЫНОВИ (Синод, сп.).

Цей артикул містить дві постанови. Одна з них торкається опіки вітчима й поширює на неї загальний порядок, раніш викладений, а друга каже про спадкоємство молодшого сина, що йому в кожному разі при­падає батьківський двір. Між тією й тією немає безпосереднього ло­гічного звязку. Перехід од опіки до спадкоємства молодшого сина під­казувало, мабуть, те міркування, що останній фактично частіш, як инші сини, міг перебувати в стані опікованого.

У тексті першої постанови згадується про задницу дітей і про ряд. Це могло підказати переписувачам думку, що й тут мова про спадкове право, а саме мається на оці не дати вітчимові свавільно змінювати батьківський ряд, тоб-то духівницю. Справді, в такому розу­мінні і зредаговано цю постанову в списках Карамз. фамілії: „аще же и отчимъ прииметь съ задницею дітей, и то тако же есть рядъ, якоже рядилъ" (Кар. cπ.). М. Ф. Владимирський-Буданов цей текст пояснює так: „опікун-вітчим є тільки опікун, а не батько, і тому не може пере­роблювати батькових наказів, коли він учинив ряд" ^,)∙

Але в такій забороні що-до вітчима, здавалося, потреби не було, бо непорушність заповітних батькових розпоряджсннів, як загальне правило, гарантував инший артикул Р. Правди: „аже кто умирая раз­делит дом, на том стояти".

В процесі переписування змінилася так само й друга постанова. В тексті її важливе й істотне значіння має слово всяко. Воно показує, що молодшому синові у всіх випадках припадав на спадщину батьків­ський двір, що він був необхідним спадкоємцем цього майна і, без по­важних причин, не міг бути віддалений од нього навіть за духівницею. А втім ця думка цілком зникає в багатьох списках, рахуючи сюди Троїцький, Крестининський, Пушкінський, Карамзінський та ин.: замість слова всяко в них стоять вирази: всяк, всякой, всякому, то-що; це надавало артикулові зовсім иншого розуміння.

Про місячні й третні відсотка.

А місяцьньїй рЪзъ оже за мало, то имати ему; зайдуть ли ся куны до того-жс года» то дадять ему куны въ треть, а мЪсяцьный різь отгрінути. По* слухов-ли не будеть, а будсть кунъ 3 гривны, то ити ему про свое куны port; будеть ли боле кунъ то рчи ему тако: про.милоаалъ сси, ожс сси не ста­вил* послуховъ (Синод. СП ).

На мою думку, цей артикул обмежує брання місячних відсотків двома умовами: 1) невеличкими розмірами позичуваної суми, 2) часом заборгова­носте — якщо боргу не виплачувано протягом року, то місячний відсоток замінювали третним. Навпаки, переписувачі вбачали в цьому артикулі одне тільки обмеження місячних відсотків, що зводилося до часу, бо вислів „з а мал о“, як вони тлумачили, визначав не малу величину позики, а її коротко- терміновість. Таке зрозуміння тексту, що його засвоїли й сучасні комента­тори Р. Правди, надто виразно виявляється в списках Погод, і Авр., а так само в списках Карамз. типу, де цю постанову викладено в отакій редакції: „а місячний різь, оже за мало дни, имати; зайдуть ли куны до того же году" і т. ин. (сп. Авр.). Отож, у цій редакції та сама умова місячних р 1 з і в визначається не однаково: з одного боку, вони дозво­ляються лиш у тому разі, коли позика кількаденна, а з другого боку залишаються в силі, аж поки закінчиться рік, і анулюються тільки тоді, коли заборгованість триватиме й далі. Коли виходити з цього остан­нього терміну, що його прийняли мало не всі списки, то не ДОСИТЬ було-б сказати не тільки за мало дней, ба й за мало місяців.

Список Царського IV являє що-до цього особливість. Автор його теж тлумачив вислів за мало як вказівку на час, але він не міг пого­дити його з наступним згадуванням про цілий рік, а тому, щоб усунути таку суперечність, виключив із тексту відповідне речення: „до того же года, то да дать ему куны". Через те, що текст отак скорочено, скла­лася така редакція, оскільки її можна відновити на підставі варіянтів. одзначених у Калачова: „а мЪсяцьный рЪзъ оже за мало, то имати ему; зайдуть ли ся куны въ треть, а мЪсяцьный рЪзъ погренути". У цій ре­дакції суперечність між першою й другою частиною артикулу чималою мірою вирівнювалася, бо місячні відсотки дозволялися тільки протягом однієї третини року.

Другу половину поданого тексту присвячено позикам на невеличку суму, не більшу за 3 гривні: такі позики, говориться тут, можна було-б робити й без свідків і, коли-б виник спір, стверджувати присягою. Це нова тема, що, на перший погляд, аж ніяк не стосується до місячних і третних відсотків, за які допіру була мова. Здавалося-б, що цю поста­нову слушніше було-б придати до попереднього артикулу Р. Правди, де встановлювалося, як загальне правило, що всі відсоткові позики відбу­ваються з участю свідків (Tp., 46); там воно стояло-6 на свойому на­лежному місці, як вийняток із загального порядку. Коли-ж автор Р. Правди згадав про нього в звязку з місячними відсотками, то, мабуть, тому, що ці відсотки, як сказано попереду, брано, роблячи позички теж на неве­личкі суми.

Устава Володимира Мономаха про відсотки.

А се уставилт» Володимири Вссиолодичь по Свя- тополче, съэвавъ дружину свою на Берестовомъ: Ра­тибора тысячького киввського и Прокопию 6%ΛOΓO- родського тысячького, Станислава пьрсяславьскаго тысячького, Нажира, Мирослава, Іванка Чюдиновича, Ольгова мужа, и устави люди’) до третьяго різа,

оже емлеть вт> різь куны: аже кто вьзміть два різа, ть то взяти ему исто; пакы ли в-ьзмсть три р1зы, то иста ему не взяти (Синод, сп.).

О р 1 з 1.

Аже кто емлеть по 10 кукъ от літа на гривну, то того не отмстати (Синод, сп ).

Щоб правильно витлумачити цей текст, необхідно зректися поді­ляти його на два артикули, бо вони становлять одне ціле, доповнюючи й роз’яснюючи один одного, бо один із них не може бути зрозумілий без другого. Справді, перший артикул цілком замовчує те, які відсотки малися на оці — місячні, третні чи річні; тому можна подумати, що обмеження, встановлене в ньому, мало загальний характер і поширюва­лося на всякі відсотки; але другий артикул показує, що уставу Воло­димира Мономаха було скеровано на відсотки річні, зовсім не торкаю­чись третних і місячних. Так само в тексті другого артикулу сказано: „то того не отметати"; до того коментатори звичайно застосовують ці слова до відсотків, що не перевищували 10 кун з гривні. Справді, їх і не можна инакше витлумачити, якщо розглядати артикул окремо.

Але як глянути на нього, як на продовження того, про що гово­рилося раніш, то виявиться, що цей вислів треба застосувати не до відсотків, а до капіталу, відданого в позику: за першим артикулом його одкидали, а за другим ні. Виходячи а цих міркуваннів і об'єднавши текст в одне безперервне ціле, ми так його пояснюємо: відсотки можна брати тільки двічі, себ-то протягом двох років, зберегаючи за собою право здобути назад і капітал; коли-ж узято було відсотки й за третій рік, кредитор утрачав право вимагати, щоб повернули йому позичені гроші; а втім останнє правило не застосовується тоді, коли річний від­соток не перевищує 10 кун з гривні. Отаке просте й виразне розуміння Володимирової Мономахової устави за Синодальним списком, що зберіг, як мені здається, первісну й автентичну його редакцію. Але заразом треба визнати, що вже в цьому спискові є деякі відхилення від оригіналу: поділено текст на два артикули й дано кожному з них особливий за­головок. Правда, це відхилення мало суто-зовнішній, кодифікаційний ха­рактер; проте, в процесі дальшого переписування воно спричинилося до иншої глибшої зміни, що торкалася вже сути справи. Справді, по всіх инших списках дається инша редакція устави (у поданій далі цитаті я об­межуюсь самим тільки інтерпольованим місцем): „и уставили до третьяго різа, оже емлеть въ треть куны“ і т. д. (Тр. сп.). Виходить, за Сино­дальним списком гроші давали в рез, а за иншим списком в треть. Із зовнішнього боку наче-б мало що змінилось: тільки замінено одне слово на инше. Але через цю інтерполяцію звязок межи першим і другим арти­кулом розірвано остаточно, а заборона брати відсотки більш, як двічі, стала за реформу, що торкалася тільки третних відсотків, наче-б вони були найпоширеніше явище в тогочасній практиці і наче від них най­більше терпіли винуватці. Вкупі з тим нова редакція цілком зруйнувала простоту й виразність думки, притаманну первісному текстові, і надзви­чайно утруднила, як не цілко.м унеможливила, хоч трохи завдоволяще його поясніння *). Правда, списки Кар. фамілії відновили читання Синодаль­ного списку, але цим вони ані трохи не полегшили розуміння тексту, бо до попереднього читання вони приєднали і новий варіант: „и уставили и до третнаго різу, оже емлеть куны въ р!эъ въ треть" і т. д. (Кар. сп.).

Виникає тепер питання: як могло повстати в переписувачів розу­міння трети, з якого джерела Його взято? Найперше, очевидячки, певну ролю відграв був поділ тексту на два артикули, що спостерегаємо ми вже в найдавнішому Синодальному спискові; через це наступним пере­писувачам здавалося, буцім згадування про рік, що його ми здибуємо в другому артикулі, стосується тільки до нього, а не поширюється й на попередній текст. Потім, перший артикул відзначається з-межи низки инших тією особливістю, що перед ним стоїть напис історичного харак­теру: „а се уставил* Володимир* Всєволодичь" з дальшим перерахову­ванням тих осіб, що брали участь у виданні закону. Уважливий перепи­сувач легко міг завважити, що по инших місцях Р. Правди такими історичними довідками звичайно супроводяться ті постанови, які зміню­вали той чи инший порядок, викладений у попередньому артикулі. Hanp., у першому артикулі Р. Правди говориться про помсту за вбивство й зараз-же слідом за цим у 2-му артикулі говориться про ті зміни, що сталися за Ярославових синів; до того перед викладом їхньої реформи подано такий вступ: „по Ярославі же паки совокупившеся сынове его: Иэяславъ, Святослав*. Всеволод* и мужи их*: Коснячько, Переніг*, Никифор" і т. д. Такий самий екскурс у царину історії повторюється в ухвалі про відповідальність за вдар, що його завдав холод вільному мужеві: тут спочатку наводиться Ярославів закон, а потім виклаиєгьса реформа, що настала за його синів (Tp., 58). Аналогічно до названих артикулів, переписувач міг подумати, що й Володимироза Мономахоза устава, супроводжувана таким самим історичним оповіданням, є не инше що, як додаток до попередньої ухвали й що, виходить, вона обмежу­валася лиш тим видом відсотків, про який мова була попереду. А як попередній виклад зупинивсь на третних відсотках, згадавши лиш за них, але не давши з цього приводу жадних ухвал, то звідсіля сам собою напрохується висновок, що законодатне Володимира Мономаха втручання торкалось саме цієї царини. Нарешті, у самому тексті першого артикулу полягав привід до того, щоб неправдиво його тлумачити, а саме: в ньому говориться про те, що кредитор, узявши відсотки тричі, втрачав право вимагати назад свої гроші. Це так само могло викликати в перепису­вача уявління про „трети ий рез“ у розумінні відсотка, що дорівню­вав одній третині капіталу ')•

Певне, подані підстави недостатні, щоб виправдати переведену зміну тексту: з одного боку, устава Волод. Мономаха не притуляється безпосередньо до артикулу про місячні й третні відсотки, бо межи ними є проміжна ухвала про позички на невеличку суму, а з другого боку, треть не могла означати третину капітала, бо третні відсотки зістав­ляються з місячними й річними, що припускає однорідність і єдність критерія, за яким порівнюють. Проте інтерпольована редакція артикулу набула незаперечного права громадянства в науковій літературі: на ню досі спиралися всі досліди над позиками й відсотками в старовинній Русі.

Про долю майна, що його набув збіглий холоп.

Аже кто KpbHCTb чювь холопь, не в-Ьдая. то пьрвому господину холонь пояти, а оному куны и мати, port ходивше, яко не відая есмь купиль, господину же и товарь.а не лишатися его (Синод, сп.).

Сенс артикулу такий: збіглого холопа, проданого від кого-небудь третій особі, одбирають од покупця й повертають Його попередньому господареві; йому повертається й те майно, яке заніс з собою збіглий холоп. Але переписувачам здавалося, що останнє речення артикулу: „господину же и товаръ" і т. д., не має жадного відношення до попе­реднього тексту, бо там не говориться про жадний товар. Тому в них повстала гадка, що це уривок иншого артикулу, початок якого втрачено. А втім недостатня частина, як здогадуються, могла бути відбудована: варто було тільки показати, звідки взявся той товар, що од утрати його захищали пана. Для цього текст, що зберігся, доповнено пояснінням, що цей товар набував холоп підчас утікання. Потім, щоб надати свойому творові більш доводливости, переписувачі вважали за потрібне пояснити читачеві, чому майно, що його набув холоп, ішло в господареву власність. Для цього вони покликалися на инший артикул Р. Правди, за яким борги холопа падали своїми наслідками на його пана (Tp., 110): коли так, то й набутки холопські підлягали тій самій долі. Наслідком такої кодифікаційної роботи був такий артикул, що є в списках Пушк., Погод, і Авр., а так само в списках Карамэ. типу: „аще холопь бігая добудеть товара, то господину же и долгъ, господину и товаръ, а не лишитись его" (спис. Авр.). Правда, в цьому артикулі не все гладко й логічно, є непослідовності, а саме: резолютивна частина його не цілком сходиться з диспозитивною. Справді, вислів „а не лиши­тись его" був до речи в давнішому контексті, бо там мова мовилася про майно, належне панові, але занесене від збіглого холопа й зали­шене в третьої особи, якій його продано; у новій-же редакції цей вислів не зовсім підходить, бо втратити можна лиш те, що маєш, а тут мова за майно, що його набув холоп утікаючи і що не пішло па­нові в володіння. Але така непогодженість у тексті саме й підтверджує мою думку про штучне й пізніше походження цього артикулу, про на­думаний і приставний характер його першої частини. Як відомо, в науці панує инша традиція, що бере свій початок ще від складачів названих списків. Вислів „господину и товар, а не лишитись его" розглядають як уривок артикулу, що загубив свій початок. Тому в виданнях Р. Правди його звичайно друкують під окремим номером, зазначаючи його урив­частість і покликаючись на инші списки, де ніби зацілів первісний текст артикула в його непопсованому й цілком закінченому вигляді.

JlI.

Про „поклепну" виру.

Aoje будеть иа кого поклепная вира, то же будсть послухов 7, то ти виведуть виру; паки ли варяг или кто инъ, тогда (Троїц. сп.) ^,)∙

Звертає на себе увагу друга частина артикулу, що залишилася не- закінчеиою: „паки ли варягь или кто инь, тогда". На цьому реченні мені вже доводилося зупинятись в иншій своїй праці. Там я намагався довести, що вона являє собою особистий твір кодифікатора, складений за аналогією з иншим артикулом Р. Правди, де говориться за те, яких вимагали доводів, з одного, боку, для тубільних громадян, а з другого, для варягів і колбягів на випадок обвинувачення кого-небудь у завда­ванні вдарів (Tp., 25). Керуючись цим звязком, автор надумав провести таку саму різницю й для того випадку, коли обвинувачення торкалося забийства. Проте йому не пощастило здійснити свій намір. Справа об­межилась лиш поставленням питання, але розвязання воно не набуло, мабуть, за браком відповідного фактичного матеріалу; опріч того, зфор- муловано питання так невиразно, що на нього навряд чи можна було дати певну відповідь, бо складач Р. Правди, неясно уявляючи собі, що таке колбяг, уважав за краще не заводити до тексту цього наймену­вання, замінивши на загальне й невизначене покликання на когось иншого, мабуть йому самому невідомого.

Розглядуване речення набуло закінченого вигляду лиш у списках ∏yιuκ., Погод, й Авр., а так само в списках Карамз. фамілії, де ми знаходимо такий артикул: „паки ли варягь или инь кто, то 2^м. Отже питання, що утруднювало складача Р. Правди, надзвичайно легко й просто були розвязали переписувачі: відповідь на нього вони знайшли в слові тогда, перевернувши це слово на співзвучний з ним вислів то два. Виходить, не потрібно було навіть дописки в тексті, і проте з логічного погляду він набув повної закінчености ²).

Але переписувачі не звернули уваги на те, що, усунувши одні труднощі, вони утворили инші, бо через зміну текста виявилося, що Варяги користали, за Р. Правдою, з неоднакових судових прав, залежно від того, чи розглядувано справу про забийство, чи про вдари (побій). У першому випадкові варяги мали упривилейоване становище, бо могли довести своє обвинувачення лиш двома свідками (послухами), а від міс­цевих громадян вимагали сімох. У другому випадкові варяги були

*) У Синод, спискові цей артикул проминено не свідомо й не через якісь мірку­вання, а з випадкового недогляду переписувача; за довід на це є тс, що ухвала, без­посередньо звязана з проминеним артикулом, а саме про судові мита з приводу „свер­жения поклепной виры", не зазнала її долі й залишилася на свойому місці.

•) Як ми бачили раніш, ті самі переписувачі й так само легко виправили текст, що стосувався до каліцтва, замінивши заперечення н е на слово н і с.

в гірших умовах, аніж громадяни, бо ці ставили тільки двох свідків, тимчасом коли від варягів вимагали не тільки свідків у повному їх числі, а й присягу *)•

Про ордалії.

Искавше ли послуха и не налізуть, а истьца начънеть головою клепати, то ти имъ правьду же­лезо, такоже и въ вс1хъ тяжах, и въ татьбі, и въ поклепі, оже кс будеть лица, тъ тогда дати ему желізо изніволі до полугривны золота, вже ли міні. то на воду, али до двою гривну, вже мьні. то роті ити ему по свої куны (Синод, сп.).

Тут мова мовиться про’ пробу залізом і водою. Ми досі не знаємо ТОЧНО, в чому полягали ці процесові дії. Суть їхню певною мірою з’ясо­вуємо тільки через аналогію з тими явищами, що бувають у судочин­стві инших народів тієї самої епохи. Але переписувачі, не маючи наших відомостей, або цілком не розуміли, про що тут мова, або-ж тлумачили текст по-свойому. Тому нічого нема дивного, що в 18 списках (до їх належать між иншим Крестининський і Чудівський П) пробу водою проминено. Що-до заліза, то Його хоч і затримали, але, очевидячки, ро­зуміли як судовий герць, відомий у практиці Московської держави під назвою поля; принаймні, у двох списках (невиданих) ми знаходимо додаток до текста з указівкою на поле: „то дати имъ правду съ же­лезом на полі" (сп. Толстовський І та Чудівський І).

^,) Місце, що стосується сюди, мав в собі такий текст: „аже будеть варяпъ или колбягъ, то полная видока вывести и идеть на роту’⁴ (Кар. сп.). Коментатори Р. Правди намагалися видобути з цього тексту більш, аніж може вік дати для кеупереджекого чи­тача. Hanp., Н. Лангс тлумачив його так: „холи були за позивачів варяги чи колбяги, то там, де за загільним правилом треба було-б вивести їм повне число свідків, вони стверджували справедливість свойого позву присягою* (Изслід. обт> угол, праві Р. Правды, стор. 254). М. Ф. Владимирськнй-Буданов не згоджувавсь з ним і давав текстові своє поясніння;.проти варяга й колбяга не досить було двох свідків; вимагали повне їх число; тимчасом як сам чужоземець доводить позов чи очищує себе без свідків однією прися- гою“ (Хрестоматія, вип. 1-й, стор. 44). Н. А. Рожков гадав, що варяги й колбяги за за­гальним правилом доводили справедливість свойого позву свідками, але коли тих не було, присягою (Изъ Русской исторін, т. 1-й. crop. 115) і т. д. Таке явне насильство над текс­том переводили для того, щоб погодити його з икшими ухвалами Р. Правди, що став­лять варягів і колбягів у привилейованс становище супроти місцевих громадян. Сюди стосуються: 1) артикул, що ми його оце розглянули, про похлеоку виру і 2) така ухвала короткої редакції: »аще ли рикеть мужь мужа, любо оть себе, любо кь собі, 3 гривні, а видоха два выведеть; или будеть варягъ или колбягъ, то на роту* (Акад., 9)_e Але артикул про поклепну виру, як було з’ясовано, являє собою не позитивну правничу норму, а твір, що його почав авгор, а закінчили переписувачі. Що-до ухвали короткої редакції, то нею не можна керуватися, тлумачучи відповідний текст просторої Р. Правди, бо коротка Правда ввійшла до складу просторої з чималими змінами; причини цих змій полягали почасти в авторі, що неправильно тлумачив своз джерело, а почасти в соціяльних особливостях тієї доби й тієї місцевости, коли й де складалася простора редакція.

Заслуговують на увагу ще два варіянти. У загальноприйнятому читанні сказано: „а истца начнеть головою клепати*⁴; причому, під по­зивачем, згідно з особливостями старовинної термінології, розуміли вин­ного. Але в списках Пушк., Погод, і Авр. це слово зрозуміли в сучас­ному значінні, що й спонукало переписувачів до відповідної зміни тексту: „а истець начнеть головою клепати⁴⁴. Опріч того, у тих самих списках, а також у списках Карамз. типу, замість вислову — „оже не будеть лица⁴⁴ стоїть речення: „оже не будеть (ли) истца⁴⁴. А втім, можливо, що в даному випадкові заміна лиця, на і с т ц я була просто переписувачева помилка, бо, бувши трохи дбайливішим, переписувач легко міг-би завважити, що кінець артикулу: „то роті ити ему по свои куны⁴⁴ — виразно показує, що й у переднішому тексті позивач не був відсутній, а був присутній.

Про пробу (муки).

Оже иметь на желізо по свободных?» людии речи, любо запа нань будеть, любо прохожение ночное, или кммь любо образомь, з же не оасьжется. то про мукы не платити ему, нь одно желізное, хто будеть яль (Синод. СП.).

Найважливіші варіянти цього тексту, що трапляються по инших списках, торкаються найбільше слова запа. 1 наступним коментаторам Р. Правди теж було дуже важко пояснити це слово. Вони робили різні припущення й здогади, аж поки, нарешті, зробили більше-менше за- гально-прийнятий висновок, що під запою треба розуміти підозріння. Певне, це слово повинно було викликати сумнів і у переписувачів. Деякі з них хотіли зробити текст зрозумілішим, залишаючись, проте, в межах того лексичного матеріалу, що був у ньому. Звідси виникла ціла низка варіантів, спостережуваних по різних списках. Є 8 списків, серед них Крестининський; вони, з^:єднавши обидва вислови запа й нань в одне слово, дають такий текст: „любо ли запанан будет, любо нощное про­хожение⁴⁴ і т. д. За цією редакцією виходило, що винуваченого було затримано на місці злочину, бо слово запанан, мабуть, виводили від дієслова запнуть, що визначає спинити чи затримати (Даль). Ту саму думку, тільки в иншій граматичній формі, висловлено в Пушкінському спискові: „любо ли запона в немь будеть, любо прохоженье ночное⁴⁴ і т. д.: запона визначає застібка, затримка. Але складач Погодінського списку, мавши справу з цим текстом, завважив, що він не гармоніює з загальним змістом артикулу. Справді, раз винуваченого було затри­мано на гарячому вчинкові, то не було жадної потреби виставляти його на муку, бо лице усувало необхідність инших доводів. Тому авторові названого списка здавалося, що правильніше подати справу саме в про­тилежному вигляді, себ-то зазначити саме відсутність такої затримки винуваченого; і справді, у цьому спискові сказано: „любо ли запна не будеть, любо прохождение ночное" і т. д. Еволюція тексту закінчилася в списках Карамз. фамілії, що об’єднали, своїм звичаєм, різні читання в одно ціле, мало турбуючись за те, що з цього вийде. От, у спискові Троїцькому IV говориться: „любо ли запана нань будеть, ли запна не будеть" і т. д.; а в списках Карамзінському й инших ми читаємо: „любо ли запа нань будеть, ли запна не будеть или прохожение нощное" і т. д.

Судові довода в справах про видерти бороди й вибиття зуба.

А хто порьвіть бороду, а вынметь знаменье, а вилізуть людье, то 12 гривні продаже; аже без людии, а вь поклепе, то иіту продаже (Синод, сп.).

Оже выбьють эубъ, а кръоь увиднть у него въ pτfc, а люди вилізуть, то 12 гривні продаже, а за зубь гривна (Синод, сп.).

Є 12 списків, серед них Крест., Чудівський II і Авр., де бракує кінцевої частини першого артикулу: „аже безъ людии, а въ поклепе, то H⅛τy продаже". Мабуть, це була свідома прогалина, викликана ба­жанням уникнути суперечности з иншою ухвалою Р. Правди, що на під­ставі її, коли на тілі скривдженого немає фізичних знаків злочину, свідків не вимагали: „аже придеть кровавъ мужь на дворъ или синь, то видока ему не искати, но платити ему продажю 3 гривны" (Tp., 23). Ті самі списки, окрім Погод, й Авр., з другого артикулу зберегли лиш кі­нець його: „а за зуб гривна", решту-ж тексту його проминули, мабуть, тому, що визнавали його за зайвий, бо він по суті повторював те, що вже сказано було про бороду.

Про судові доводи з приводу завдавання вдарів і штовханів.

Или ПЬХНСТЬ мужь мужа любо к собі, любо от себе, любо по лицю ударить, или жердью ударить, а видока два виведуть, то З гривны продаже; оже будеть варягъ или колбягь, ть полная видока вы­вести и идета на роту (Синод, сп.).

Наведений текст з неістотними варіянтами проходить мало не через усі списки поширеної Правди. Але список Царського III передає його в своєрідній редакції.

Aqjc ли пхнегь мужь мужа любо кь себі, любо отъ себя, любо по лицу ударить, или жердію уда­рить, а без знаменія, а видока два виведуть, то З гривни продажи; оже будеть варягь или колбягъ крещенія не имія, а будеть има бон, а нидоха не будеть, ити има на роту по своей вірі, а любо на жребіи, а виноватый вь продажі, во что и обложать.

Вислів „крещенія не имія", що трапляється в цьому тексті, пока­зує, що він склався тоді, коли не мали вже ясного й виразного уявління про те, хто такі були варяги й колбяги, мали їх за нехрещених людей, себ-то за поганців. Инші відзнаки цього тексту мають на собі безсу­мнівний одбиток московського права XVII ст. Передусім, розмір продажі за вдар, завданий варягові чи колбягові, не визначено певною нормою, а полишено на розсуд суду: „во что и обложать", такі невизначені санкції становили характерну особливість московського карного законо­давства. Потім, у числі судових доводів названо жребій; його теж узято з московської судової практики, де в XVI ст. його запровадили для ду­ховних осіб замість присяги, а в XVII ст. поширили й на світських людей. Далі, за загальноприйнятим текстом Р. Правди, присяги вима­гали й за наивности свідків, а тут вона припускається лиш на випадок їх відсуткости; ця зміна тексту теж збігається з тим, що нам відомо з історії московського судочинства: у Московській державі з кінця XV ст. вживання присяги поступінно обмежували, аж поки вона обернулася на останній і надмірний процесовий спосіб, що до нього вдавалися лиш тоді, коли не було инших доводів. Нарешті, за списком Царського, по­зивач повинен був або присягати, або йти на жеребок; і тут можна ба­чити вплив московського права, аджеж відомо, що, за Уложеніем р. 1649, вибір того чи иншого доводу залежав од ціни позву: позви, що не пере­вищували одного карбованця, доводили жеребом, а позви цінніші — при­сягою (XIV, 10)’).

Список Царського відзначається серед инших ще одною одмітною рисою. Він говорить не просто про вдари, а про вдари без знамен і я і лиш у такому випадкові вимагає ставити свідків. З цього приводу згадується артикул про бороду, що його розглянули ми вгорі. Там, як я вже відзначав, у декотрих списках проминено ціле речення для того, щоб погодити артикул з иншою ухвалою Р. Правди, за якою наявність знаків насильства на тілі скривдженого звільняла його від необхідности шукати ви доків. Тут малося на оці ту саму мету, але досягали її, не проминаючи ту чи иншу частину текста, а навпаки включаючи до нього додаткові слова „а безт> знаменія".

Про звід з приводу крадежу холопа.

Аже кто познавть челядин* свои украден*, а поиметь и, то оному вести и по кунам* и до трстьяго свода, пояти же челядин* в челядина Mtcτo. а оному дати лице і т. д. (Синод, еп.).

Ми вже бачили, як недбайливо й неточно було викладено в поши­реній редакції ухвалу короткої Правди про каліцтво. Тут ми маємо справу з иншим прикладом того самого роду. У короткій Правді з цього

') Текстом цього списка, що утворився, на мою думку, не раніш од XVU ст., В. І. Сергеевіч аргументував свій погляд, що чужоземці в Xl і Xll ст. не користувалися особливими процесовими правами, порівнюючи з руськими громадянами (Русская Правда вь четырехъ редакціях*, стор. XVII).

приводу говориться ось що: „аще кто челядинъ пояти хощеть, познав свои, то къ оному вести, у кого то будеть купилъ, а той ся ведеть ко другому, даже доидеть до третьего, то рци третьему: вдай ты мні свои челядинъ, а ты своего скота ищи при видоцЪ** (Aκ., 15). Виходить, якщо той, у кого буде знайдено вкраденого холопа, заявить, що він купив його, то йти від покупця до продавця й далі в тому самому по­рядкові, аж поки дійдуть до третього продавця. Цю процедуру послі­довного звертання від покупців холопа до його продавців автор поши­реної редакції висловив словами: „вести и по кунам". Але куни, певна річ, не могли бути за провідну нитку для відшукання злодія, бо це — безименні знаки, за якими ке можна визначити, кому вони належали раніш. Цю незручність редакції виправили списки Карамз. фамілії, замі­нивши куни на кони: „то оному вести по конамъ и до 3-го свода'* і т. д.

Слово кон визначає початок, кінець, межа; але иноді ним вислов­люють розуміння ряду, порядку, черги: напр. вислів — кон його при­йшов— значить прийшла його черга (Даль). Переписувачі, оче­видячки, мали на оці друге його значіння і, виходить, хтіли сказати лиш те, що звід переводили по чергах, себ-то в тому послідовному по­рядкові, в якому чергувались одна з одною оборудки купівлі-продажу. Але наступні коментатори Р. Правди розуміли слово кон у значінні границі й звязували його то з поконами, себ-то законами, то з кінцями, себ-то з територіяльним розподілом Великого Новгорода. Через неправильне тлумачення терміну в текст артикулу вони вкладали такий зміст, який дуже далеко відходив від його справжнього сенсу. От більшість коментаторів, починаючи з авторів Болтинського вид. 1792 р. й кінчаючи проф. Ґетцом, припускали, що процедура зводу супроводи­лась переходом од одної судової округи до другої, в залежності від місця проживання тієї особи, яка в даний момент є позвана; Н. Ланге тлумачив вислів „по конем", як покликання на закон, викладений в од­ному з попередніх артикулів Р. Правди (Кар., 32); Ф. І. Леонтович на­ближав кони до кон Західньої Руси й України, себ-то до зібраннів місцевих мешканців і сусідів, у притомності яких ніби відбувався звід, і т. д. ’).

Про присягу свідків.

Пакы ли будеть что татебно купилъ в торгу или конь, или пъргъ, или скотину, то выведсть соободьна мужа два или мытника, эже начисть не знати, у кого купилъ, то ити по немь т!мъ видо- комъ на торгу на роту, а истьцю свое лице взяти і т. д. (Синод, сп.).

У наведеній цитаті звертає на себе увагу таке речення: „то ити по немь TtMb видоком на торгу на ρoτy^u. Очевидячки, автор її

^l) Goetz, Das Ruasische Recht, В. Ill, S. 174-175.

32 β у,:

хтів сказати, що на роту йдуть ті свідки (відоки), які були на торгу, коли складувано оборудку й були її свідками. Але переписувачі, мабуть, боялись, що ці слова витлумачать у тому розумінні, буцім саму присягу давали не на суді, де розглядали справу, а на торгу. Щоб запобігти можливим непорозумінням у тлумаченні артикула, величезна більшість списків усунули з тексту вислів на торгу, давши йому таку редакцію: „то ити по немь тімь видоком на роту“ і т. д. (Tp., 32). Але давніший текст проте зберігся в кількох списках; це й дало привід Пахманові, спираючись на нього, висловити таку тезу: „з Р. Правди бачимо, що свідки присягали на торгу, себ-то, на торговій площі, що була за місце суду й розправи ’)• Отже виявилося, що побоювання переписува­чів мали підставу.

Усе це примушує нас поробити такі висновки. 1) Праця перепису­вачів Р. Правди не обмежувалася механічним копіюванням тексту, а чи­малою мірою відзначалася творчим характером. Переписуючи текст, вони не тільки робили випадкові помилки, не досить уважливо ставлячись до справи, ба й навмисне* змінювали його, викидаючи з нього окремі слова та цілі речення, замінюючи одні вислови на инші, доповнюючи його вставками власними й запозиченими з инших списків, то-що. 2) Пере­писувачі змінювали текст Р. Правди з різних причин, найбільше, тому, що хтіли погодити його з своїм власним тлумаченням, а так само зро­бити його приступнішим і зрозумілішим для своїх читачів. Але були й инші мотиви: одні з переписувачів поривалися до повноти тексту, ре­тельно збираючи й компілюючи всі, що їм траплялися, різночитання, инші мали на оці усунути з тексту те, що вони вважали за суперечності між окремими артикулами, треті намагалися пристосувати текст до со- ціяльних стосунків і особливостей того оточення, в якому вони перебу­вали, і т. д. 3) Таку працю над текстом переводили не тільки перепи­сувачі від XlV до XVII ст. включно, а й „аматори рідної історії", що надрукували р. 1792 т. зв. Болтинський список Р. Правди. 4) Вислов­лені завваження не стосуються до Синодального списку; він що-до цього стоїть осторонь. Серед инших списків він одзначається не лиш своєю давниною, а й ще тією особливістю, од усіх визнаною, що скла­дач його був надзвичайно неуважливий. Певне, така кваліфікація перепи­сувача повинна була дати негативні наслідки, і, справді, ніде ми не ба­чимо такої сили помилок і инших огріхів тексту, як у списку Синодаль­ному; через це коментатори Р. Правди коли не цілком скептично, то в кожному разі стримано ставляться до цього списку. Але ця прикмета мала в собі й дещо позитивне, що несподівано прислужилося науці. Річ у тім, що через свою неуважливість, через недбале й позверховне став­лення до справи, переписувач був дуже далекий од того, щоб замислю­ватися над текстом; він не намагавсь зрозуміти його й пояснити, а потім

’) О судебных* доказательствах* по

3. Зб. праць Кой. ззч.-р. *τa ухр. права, в. 6.

передати згідно з своїм розумінням. Праця його мала суто-механічний характер; через це, в Синодальному списку, очевидячки, сливе нема інтер­поляцій. Він один зберіг для нас у первісному вигляді артикули про спадкування за духівницею і без духівниці, про спадкові права вдови, про обмеження відсотків за Володимира Мономаха, про відшукання збіг­лого холопа в чужому місті, τo-u⅛o.

Проте, зупиняючись на характеристиці Синодального списка, я тим самим зачіпаю загальне Питання про порівняльну оцінку різноманітних списків Р. Правди. Розгляд цього питання не ввіходив у моє завдання. Він стане за предмет особливої статті.

Проф. Микола Максимейко,

член-кореспондект Української Академії Наук.