ФОРМУВАННЯ КОРПУСУ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ ЖАНДАРМЕРІЇ В ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ РЕСПУБЛІЦІ
Людмила Степанівна Протосавіцька
кандидат історичних наук, доцент кафедри теорії та історії держави і права Національного університету біоресурсів
і природокористування України (м.
Київ)Перша чверть ХХ ст. є важливим періодом українського державотворення. Чільне місце в цьому процесі посідає ЗахідноУкраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Одразу ж після проголошення ЗУНР в листопаді1918 Українською Національною Радою (УН Радою) національний відділ негайно взявся розбудовувати державний апарат, значне місце в якому відводилося правоохоронним органам. Владою було здійснено декілька кроків законодавчо закріпити діяльність державних органів. Так в тому ж листопаді було прийнято закони «Про організацію війська» (13 листопада 1918 р.), про «Тимчасову адміністрацію» (16 листопада 1918 р.), про «Тимчасову організацію судівництва» (21 листопада 1918 р.), «Про державну прокуратуру» (18 грудня 1918 р.) та ін.
Важливим напрямом розбудови органів правопорядку було реформування жандармерії. Так 6 листопада 1918 p. УН Рада прийняла рішення про утворення «Корпусу української державної жандармерії», який було прикріплено до війська.
У процесі заміни старої австрійської правоохоронної системи ліквідовувалась колишня жандармерія - особовий склад її роззброїли та розпустили, озброєння і спорядження конфіскували. Замість неї місцеві комісари, а то й саме населення почали тут же, на добровільних засадах формувати так звану «народну міліцію» [1, с. 49]. Проте це була, так би мовити, місцева «самодіяльність», а державі потрібно було мати чітко організовані і дисципліновані органи охорони публічного порядку. У зв'язку з цим і було прийнято закон «Про утворення Корпусу Української державної жандармерії» [2, арк. 63; 3]. Його очолювала Команда Української державної жандармерії під керівництвом Головного коменданта жандармерії. На місцях належало створити окружні і повітові команди жандармерії та міські і сільські станиці.
Їх комендантів і особовий склад мали підібрати повітові комісари спільно із військовими комендантами. До корпусу української жандармерії можна було приймати і тих колишніх жандармів, які не скомпрометували себе за часів австрійського панування антинародною, антиукраїнською діяльністю.Правовою основою діяльності Корпусу Української державної жандармерії тимчасово продовжувало залишатись австрійське законодавство, яке регулювало діяльність жандармерії [3]. Головним комендантом корпусу жандармерії призначено отамана (майора) Лева Індишевського (у лютому 1919 р. на цій посад його замінив досвідчений підполковник Олександр Красіцький). Державна жандармерія підпорядковувалась спочатку Державному секретарству військових справ, але незабаром була відокремлена від військової влади [4; 10].
Досить скоро в усіх повітах були створені повітові команди, а у містечках і селах - станиці жандармерії. Повітові команди очолювали жандармські повітові коменданти, які мали подвійну підпорядкованість - повітовим комісарам ЗУНР, а по службовій лінії - Команді державної жандармерії. Остання підпорядковувалась відділу публічної безпеки Державного секретарства внутрішніх справ.
Територія ЗУНР була поділена на 23 округи жандармерії, кожен з яких складався з двох-трьох адміністративних повітів: Львів, Перемишль, Ярослав, Тернопіль, Станіславів, Самбір, Сянок, Рава- Руська, Городок, Дрогобич, Теребовля, Чортків, Бучач, Городенка, Коломия та ін., тобто з центрами у більших містах. В округи теж були призначені відповідні коменданти. Для підготовки відповідних службовців, передовсім офіцерських кадрів, при Команді державної жандармерії у Станіславові була відкрита спеціальна жандармська школа, куди приймали «здібних, інтелігентних хлопців з війська, що заявили охоту стало служити при жандармерії» [5, с. 184].
Згодом, оскільки старе австрійське законодавство щодо жандармерії, як виявилось, не відповідало потребам Української держави, довелося його замінити. 15 лютого 1919 р. УН Рада прийняла закон «Про внесення зміну до закону з 25 грудня 1894 р.
про жандармів» [6, с. 11-12; 10]. У документі вказувалось, що «у справах служби публічної безпеки... жандармерія підлягає державним повітовим комісарам, а у справах військових, економічних, адміністраційних, контролю служби - своїм комендантам. В останній інстанції підлягає жандармерія у всіх справах Державному секретареві внутрішніх справ» [6, с. 11-12; 10]. Загальний чисельний стан жандармерії визначав Державному секретареві внутрішніх справ, а чисельний стан її в повітах - повітовий комендант в узгодженні з повітовим комісаром.До жандармерії приймались особи, які були громадянами ЗУНР, мали високі моральні якості, духовні здібності та міцне здоров'я у віці від 20 до 40 років. Всі видатки на організацію і утримання жандармерії взяла на себе держава. Жандарми отримували офіцерські звання після складання спеціального іспиту. Навесні 1919 р. чисельність української державної жандармерії складала: 6 булавних старшин, 25 сотників і хорунжих, 1000 жандармів і 4000 пробних жандармів (стажистів). Ці дані наведені в працях сучасних дослідників історії ЗУНР [7 с. 40; 8 С. 90; 9 c. 86].
При Державному секретареві внутрішніх справ був референт жандармерії - отаман Ю. Волощук. У Тернополі під керівництвом отамана В. Федитника у кінці листопада - на початку грудня проведено перше навчання українських жандармів і стажистів у кількості 1 200 осіб [1, c. 49].
Державне секретарство військових справ, виконуючи закон УН Ради про жандармерію, розіслало у війська наказ виявити добровольців для вступу у жандармерію і скерувати їхні анкетні дані у Державне секретарство внутрішніх справ. Добровольці повинні були пройти курс навчання у відкритій у Станіславові жандармській школі. Курсанти вивчали кримінальне право і процес, оперативно- розшукову діяльність, складання відповідної документації, фізичну підготовку та інше.
Наказом коменданта корпусу державної жандармерії від 20 січня 1919 р. рядовим жандармам заборонялось проходити службу у «своїх громадах». Службовці корпусу жандармерії отримували заробітну платню та інші виплати, які відповідали оплаті військовослужбовців галицької армії.
Крім того вони отримували доплати, які стосувались тільки служби в жандармерії.3 квітня 1919 р. підвищилась оплата офіцерам та одруженим службовцям жандармерії [1, c. 50].Згодом, коли керівництво ЗУНР перебувало в еміграції, і розроблявся план повернення у Галичину, захоплену польськими
Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції військами, одним із завдань, яке диктатор Є. Петрушевич доручив розробити своїм службам, була підготовка законодавчої бази для створення і структури жандармерії, план створення її команд і станиць. Тоді було розроблено нові проекти законів та інших нормативних актів про жандармерію. Вони значно відрізнялись від попередніх. Зокрема, новий проект закону кваліфікованіше регулював права і обов'язки жандармів, порядок прийняття на службу осіб рядового та старшинського складу, підстави застосування зброї та інше. У проекті також враховувалось аналогічне законодавство Австрії, Угорщини, Польщі та Чехословаччини. Інструкція служби жандармерії налічувала 109 статей і була розроблена кваліфіковано [1, с. 50-51].
Отже, підсумовуючи вище вкладене зауважмо, що важливим елементом державного механізму ЗУНР були її правоохоронні органи, які відігравали велику роль у правозахисній системі держави. Чільне місце серед них належало Корпусу української державної жандармерії. Який було сформовано на підставі поєднання старого австрійського та нового українського законодавств. Він мав чітку організаційну структуру: провідну (керівну) команду і регіональні органи. Розгортається диференційована система підготовки кадрів для жандармерії. На Корпусу української державної жандармерії покладалися функції охорони громадського порядку, боротьби зі злочинністю і контрабандою, попередження правопорушень. Він мав забезпечити охорону правопорядку по всій території Західноукраїнської Народної Республіки.
Література:
1. Кобилецький М. М. Утворення ЗУНР: її державний механізм та діяльність (1918-1923): Дисертація канд. юрид. наук.: 12.00.01 / Львів. держ.
ун-т ім. І.Франка. - Львів, 1999 р.2. Державний архів Львівської області, ф. 257, оп. 1, од. зб. 72, арк. 63.
3. Гавриленко О. А., ЛитвинМ. Р., Ярмиш О. Н. Жандармерія Західноукраїнської Народної Республіки [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2005. - 672 с.: іл. - Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Zhandarmeriya_ZNR
4. Вістни» ДСВС. Ч. 5. - Станіславів. - 31 січня 1919.
5. Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923 рр. Документи і матеріали у 5-ти томах. Керівник роботи і відп. ред. проф. О. Карпенко. - Т 1. - Івано-Франківськ: Лілея НВ, 2001. - С. 563.
6. Вістник державних законів і розпорядків Західної области Української Народної Республики. - Випуск 3. - 2 березня 1919.
7. Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Західноукраїнська Народна Республіка 1918-1923 / Б. Й. Тищик, О. А. Вівчаренко. - Коломия : Світ, 1993. - С. 40.
8. Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР / М. Р Литвин, К. Є. Науменко. - Львів : Олір, 1995.- 361 с.
9. Стахів М. Західня Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1923 рр. - Том IV. / М. Стахів - Скрентон, 1960. - 192 с.
10. Даниленко Ю. О. Жандармерія та її роль у захисті Західноукраїнської Народної Республіки / Ю. О. Даниленко // Вчені записки Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського. - 2012. - № 1. - С. 225-230.