Етапи становлення звичаєво-правових відносин українців

Дослідження національної культури та етнокультурних відмінностей неможливе без детального аналізу основ державно-правових інститутів, ролі звичаєвих підвалин їх розвитку та функціонування.

Значний масив звичаєвої культури закріпився в уснопоетич­ній творчості та обрядах, однак основний вірогідний фактологі­чний матеріал, фіксований письмово, надають джерела: літопи­си, статути, договори, збірники законів. Їх появу історики права відносять до епохи формування держави Київська Русь. Відтоді аж до утвердження на українських землях законів Російської імперії історію руського права можна поділити на кілька пері­одів: докняжий період, земсько-князівський період (середина ІХ ст. - друга половина XIV ст.), литовсько-польський період (до 1569 року), козацько-гетьманський період (з ХХІІ до другої половини ХХІІІ ст.); московський період [13].

Основні риси докняжого періоду:

а) панування місцевих і племінних звичаїв, їх варіативний, локальний характер;

б) контролююча функція належить общині в межах її право­вого поля за відсутності єдиної князівської влади.

Окремі союзи й общини, на які подрібнювалися слов'янські племена, при загальній їхній міжсоюзній роздробленості та во­рожості мало залежали одне від одного, відзначались автокра­тичним характером, внутрішньою міцністю й солідарністю ін­тересів та зв'язків усіх членів кожного союзу зокрема.

Звичаєве право слов'ян проявлялося в різноманітних формах. Найдавнішими з них можна вважати невербальні юридичні сим­воли - символи права, за О. Калмиковим, - наприклад, дерен як символ передачі землі у власність, схрещені на грудях руки уби­вці як символ прилюдного визнання своєї провини, меч і лук як символи досягнення юнаком повноліття [15; 3]; та вербальні юридичні символи - фразеологізми, приказки, прислів'я. Верба­льні юридичні символи фразеологічного характеру відобража­ють народну правосвідомість. Прислів'я - результат трансфор­мації у сталі юридичні формули - вживалися для означення певних правничих дій і понять. Наприклад, формула "Куди плуг, соха і коса ходили" вживалася для визначення меж земе­льного володіння; "Знав, що робиш, знай, що буде" - відповіда­льність за скоєння злочину; "Великій ваді немає розради" - тяж­кий злочин, що не підлягає виправданню та ін. [29; 16].

Та й, власне, в усіх жанрах фольклору почасти збереглася ін­формація правничого характеру, яка часто передавалася за до­помогою алегорії. Так, в українській народній казці "Про лиху невістку" йдеться про вимогу дружини до чоловіка, щоб завів стару матір до лісу (за фольклорними матеріалами, зібраними Ганною Барвінок). Алегоричний мотив спровадження старої людини до лісу відображав архаїчний звичай пошанування ду­хів померлих предків, які, за народними уявленнями, "заселя­ли" неокультурений простір (гай, яр, болото, ріка, море-океан тощо).

На думку дослідників казкового епосу (В. Проппа, Є. Меле- тинського, Л. Дунаєвської), казка й легенда як найдавніші про­зові жанри відображають інститути права, заборони, що існува­ли в реальному світі, алегорично їх інтерпретуючи. Ґрунтовно дослідженими є онтологічний, художньо-поетичний, міфологіч­ний аспекти розвитку цих жанрів. Однак незаперечним є те, що, не претендуючи на достовірне відображення дійсності, казка й легенда оперують знайомим реальним матеріалом (звичаями, обрядами, стереотипами поведінки) і розчиняють їх у кодових системах жанру. Ситуації, в які потрапляють герої епічних текс­тів, співвідносяться з певною системою соціально визнаних пра­вових норм. Відтак актуальним залишається дослідження транс- лятивної функції казки та легенди у царині звичаєво-правових реалій. Наприклад, злочин і покарання як визначальні поняття кримінального права у вербальних фольклорних жанрах консти­туюють композицію твору: від експозиції до кульмінації, від кульмінації до розв'язки. Злочин у казках "Про Марка", "Кара за вбивство", "Кара за дитину" є видом суспільно-небезпечного діяння, сутність і характер небезпечності якого для суспільства визначають не лише міру покарання, але й відображають міфо­логічні витоки моралі та права, віру у вищий, не залежний від людини суд: "Вбив його (син-одинак убив батька - І. О.), а тіло його заніс у гущавину, прикривши сухим листом, і знову йде до гайдамаков, і просить, щоб його прийняли до своєї компанії. А гайдамаки кажуть: "Йди, переночуй коло його тіла, та не спи, послухай, що там будуть говорити"... От коло опівночі чує він голос батьків: "Бог би його покарав за те, що він у мене, старого, короткий вік одняв". А з неба рече: "Кара йому прийде через сорок літ..."" [18; 141-142].

Дослідники архаїчних культур відзначали, що за уявленнями давніх людей біди випадали на їхню долю внаслідок втручання предків та інших міфічних сил незалежно від того, були люди моральними чи ні: це була покара за порушення табу.

У суспільній свідомості табу відігравало роль попереджува­льного сигналу, що дозволяв людям вибудовувати свої стосунки з довкіллям без остраху невільно порушити первісний порядок та спричинити конфлікт із міфічним світом. Водночас заборони були сталими умовами, дотримання яких гарантувало безпеку особистості, всьому общинному колективу. Зокрема, такою була функція заборон, що регулювали статеві стосунки. Табу на шлюб поза межами племені, наприклад, відігравало значну роль у підтриманні сталості племені. Воно попереджувало небезпеку порушення зв'язків між поколіннями живих і померлих. Табу застерігало від учинків, які могли розглядатися як "ритуал навпаки", і з цієї причини вважалися найнебезпечнішими. Так, для багатьох архаїчних народів, наших предків зокрема, діяла заборона на здійснення статевого акту в лісі, серед дикої приро­ди, проте він був складником землеробських обрядів, бо уявно сприяв плодючості землі.

У піснях, переказах, віщуваннях спостерігається дивна цілі­сність сакрального, правничого та мистецького смислів. Як за­уважує Ф. Буслаєв, "... мова, міфологія, поезія, право, звичаї перебувають у найтіснішому неперервному зв'язку між со­бою... Поезія була для народу первісної епохи вираженням не лише міфу та язичницького обряду, але й судового порядку; тому в римлян carmen мало значення судового вислову, зако­ну; так само й слов'янське віщування, крім чарів поезії, мало зміст юридичний" [3; 6].

Зокрема, правничий зміст віщувань полягав у беззастереж­ному виконанні рішень, прийнятих за пророцтвами та віщуван­нями. У стародавніх слов'ян віщання (віщування), пророцтва відбувалися публічно на племінних сходах і були спочатку складником культового ритуалу, в якому основними фігурами спершу були волхви, які наділялися, за уявленнями давньої людини, надлюдськими здібностями і вважалися посередниками між людьми і богами. За їхньою допомогою, часто ще й шляхом жеребкування, вирішувалися усі важливі питання для кон­кретного індивіда й народу загалом: дізнавалися, хто злочинець, розв'язували спірні сімейні питання, обирали юнаків до війська, призначали вдалий час для військового походу. Жереб визначав вибір дружини:. кинув Всеслав жереб на дівицю собі любу" ("Слово о полку Ігоревім"). Зразки віщувань часто згадуються у давніх слов'янських легендах. Так, чеська легенда свідчить про вдале віщування князівни Любуші, яка пророкувала май­бутню велич Праги [5].

За науковими гіпотезами, виникнення релігійних уявлень зу­мовило з'яву мононорми (у науковий обіг термін увів російський вчений О. Першіц) - обов'язкових правил поведінки, в яких ще не диференціювалися різні норми соціальної регуляції: моралі, права, етикету, релігії. У межах мононорми тісно переплелися моральні, релігійні, міфологічні уявлення і правила. Лише в пе­ріод розкладу первісного суспільства відбувається диференціа­ція на релігію, право, мораль. Мононорми були покликані збере­гти рівновагу між соціальним і міфічним світами, забезпечити гармонію їх взаємодії. Отже, заборони (як вияв табу) - особисті, сімейні, родові - фіксують народнопоетичні тексти. Створюючи заплутану і не досить зрозумілу сучасній людині систему забо­рон, архаїчна суспільна свідомість апелювала не до загальних принципів, а відповідала на конкретні потреби особистості чи общини за конкретних обставин. Хоча кожне табу завжди було вмотивоване, воно не набувало загального значення, а за приро­дою своєю було індивідуальним.

Тривалий час дотримання норм, в основу яких покладено мі­фологічні уявлення, формувало узвичаєну поведінку, звичай. Його виконання забезпечувалося засобами громадського впливу на порушника (наприклад, позбавлення вогню, води, їжі, ви­гнання з роду, страта тощо) або мовчазним схваленням заходів, застосованих до кривдника скривдженим, його рідними або членами роду (кровна помста). Із виникненням держави дотри­мання звичаю стало забезпечуватися державним примусом. Зви­чай відрізняється від закону анонімністю та часовою невизначе­ністю. Звичай є формою народної правосвідомості. Правовий звичай є найдавнішим джерелом писаного права. Л. Леві-Брюль зазначав, що немає необхідності у багаторазовому повторенні будь-якої дії, щоб вона стала обов'язковою. Вона може набувати внутрішнього правового характеру, навіть якщо практика не знає аналогічних прецедентів. Досить, щоб цей вчинок конфор- мувався в свідомості групи. Відтак, розпізнавальною рисою зви­чаєвого права, єдиного джерела права додержавного періоду, є його неписаний характер та публічність.

Найбільш характерною рисою етнічних звичаїв є те, що в них етнічна творчість відтворюється колективно в побутових діях, які об'єднують окремих людей у єдину спільноту. Звичаєві реф­лексії архаїчного права найбільшою мірою містить казковий епос, українські балади, прислів'я та приказки. Деякі з них увійшли до "Руської Правди". На думку сучасної російської до­слідниці проблематики етнічного звичаєвого права І. Ломакіної, етнічні правові звичаї - це типізовані правила поведінки (інсти­тути), які мають інтерсуб'єктну природу: вони, з одного боку, відображають індивідуальні психічні адаптації людей, котрі жи­вуть у соціумі, і це зумовлює їхню потребу у пристосуванні (стереотипи). З іншого боку, правові звичаї об'єктивні, бо умов­но дистанційовані від людини й існують в автономному режимі: людина приходить у світ, в якому вони діють. З огляду на це пе­реконані, що згадки про найархаїчніші правові звичаї фрагмен­тарно збереглися до сьогодні завдяки народнопоетичним текс­там та іншому не менш важливому механізмові збереження інформації - акціональному текстові, яким був обряд, надаючи юридичної сили звичаю.

Земсько-князівський етап становлення звичаєво-правових відносин українців називають ще періодом "Руської правди". Цей період характеризується утвердженням єдиної (княжої) влади. На руському ґрунті виникає ідея держави, що й поклало початок політичному об'єднанню племен руського народу. Під­порядкування їх єдиній князівській владі зумовлювало виконан­ня розпоряджень цієї влади. Поруч із місцевими й племінними звичаями поступово зароджується система спільних юридичних правил та настанов [7]. Ідея права, що існувала до цього часу лише в общині, розповсюджується на всі племена, які підпоряд­ковуються загальній владі.

У ІХ ст. виникли дві окремі незалежні держави: слов'янська Київська Русь та слов'яно-фінська Новгородська. Князь Олег, який успадкував після Рюрика Новгородське княжіння, вбивши Аскольда і Діра, приєднав Київське князівство і став правити одноосібно. Після походу на Царгород у 907 році Олег підписав договори Київської Русі з Візантією, за якими купці Русі одер­жали право безмитної торгівлі за морем. У договорах із греками є свідчення того, що на ранніх етапах розвитку руської держав­ності вже виникла й функціонувала своя система права, яка на­зивається "закон язика нашого" - "Законруський", що охоплює питання кримінального, спадкового, сімейного права [6; 21]. Зміст "Олегових угод" засвідчує сталість державного устрою Київської Русі, очолюваної великим князем, який зреалізовував право зовнішніх стосунків, спираючись на верхівку бояр; праг­нення Візантії та Русі до тривалих мирних взаємовідносин; роз­межування суспільства на багатих і бідних та їхнє різне правове становище; високу оцінку візантійськими колами хоробрості та майстерності руських дружинників; досить високий рівень права успадкування на Київщині, що вже тоді розрізняло успад­кування за звичаєм і за заповітом [5; 28-31, 40].

У добу княжіння Ольги (946-947 рр.) були проведені адміні­стративно-судові реформи, суть яких полягала в узаконенні сис­теми погостів - адміністративних, фінансових і судових центрів, у нормуванні повинностей, "уроків" і "статутів", якими керува­лися представники влади на місцях при стягненні данини та су­дочинстві (Статути Ольги) [30; 207, 224-225].

У добу князювання Володимира (980-1015 рр.) відбулося за­провадження християнства та прийняття церковних законів, які в систематизованому вигляді склали Устав Володимира, що, зокрема, переслідував дотримання давніх обрядів і язичницьких звичаїв, а також знахарство, ворожіння, чаклунство. Умовно Устав Володимира Мономаха можна поділити на кілька частин: 1) норми, що регулюють питання боргових зобов'язань і каба­льних відносин (ст. 53-66); 2) норми, що регулюють питання спадкоємства (ст. 90-95); 3) норми, що регулюють соціальні стосунки (ст. 75-85); 4) норми, що регулюють діяльність судо­во-адміністративного апарату, посадових осіб і судочинство (ст. 74, 86, 107-109); 5) норми, що регулюють правове станови­ще холопства(ст. 110-121)[10; 16-47, 51-54].

За часів князювання Ярослава була укладена "Руська Прав­да" у вигляді письмового зведення законів і звичаєвих норм ру- сів. "Руська Правда" втілює перший досвід уніфікації та систе­матизації правових норм давньоруської держави. Розширена редакція "Руської Правди" (Правда Ярославичів) об'єднала вже систематизовані правові норми, що набули чинності за доби Ярослава Мудрого (коротку "Правду") із "Уставом Володими­ра Мономаха". "Руська Правда" визначила систему загально­обов'язкових правил і норм на ґрунті давніх слов'янських звича­їв. Це найвагоміша законодавча пам'ятка. В ній уперше викла­дені загальні правові гарантії у вигляді охорони й зміцнення земського миру, що їх бракувало в докняжі часи. "Руська Пра­вда" разом зі створенням загальнообов'язкових юридичних норм, із поширенням ідеї права на всі племена й союзи, котрі визнавали над собою єдину князівську владу, поклала початок і основи юридичного порядку, що відповідав умовам спільного життя людей на цьому історичному етапі. Цей порядок фіксує процес закріпачення та становлення кріпосного права, яке за своєю суттю теж було звичаєм, оскільки аж до Соборного укла­дання 1649 року не було законодавчого документа, який би пря­мо кодифікував його. У "Руській Правді" знаходимо лише свід­чення про обмеження прав холопів та кабальних людей (закупів, рядовичів). Деякі узагальнюючі юридичні формули, формалізо­вані у прислів'я чи приказки, відображали стандартні ситуації, що виникали в судах. Наприклад, вислів "Холопу на правду не вилазити" означав, що невільник не може бути свідком; "І панові належить знати, що має правду він казати" стверджу­вав рівність перед законом; "Скаржник - не суддя" - визначає особливості процесуального характеру судочинства. Найбільш змістовні та влучні формули, що проголошувалися на суді, закріплювалися у пам'яті, принагідно повторювалися й після суду; з часом тексти компресувалися, відшліфовувалися, на­бирали ритмізованої поетичної форми і зрештою набували всіх художніх жанрових ознак паремій. Їх існує тисячі, вони оздоб­люють українську мову лаконічними, влучними виразами, а їхній зміст зберігає для дослідників українського звичаєвого права невичерпне джерело пізнання принципів правосвідомо­сті українського народу.

Давні слов'яни іменували звичай словами "закон", "правда", "право". "Руська Правда" не була законом у сучасному розумін­ні цього поняття, оскільки термін "закон" у давнину вживався на позначення моральних категорій. Значення слова "правда" відрі­знялося у сферах ужитку. У розмовно-побутовому стилі слово "правда" означало справедливість і за семантикою було проти­лежним до слова "кривда". Крім того, дихотомія "правда - крив­да" - центральний концепт слов'янської міфології. У правни­чій сфері лексема "правда" використовувалася паралельно з лексемою "право", творячи синонімічну пару. Тому "Русь­ка Правда" могла бути названа "Руське Право". Поширення дії закону як норми обов'язкової поведінки людей під страхом владного примусу призвело до семантичного ототожнення термінів "правда" й "закон" [24].

Другий етап становлення руського права позначився якісни­ми змінами у діяльності віча як найвищого органу державного самоврядування. На відміну від попередніх форм, коли воно було зібранням племені, починаючи з ІХ століття, віче набуває суто юридичного змісту. Ідея всенародної участі у вічі зберіга­ється, однак феодальні суспільні відносини позначаються і на правових можливостях його громадян. Унаслідок матеріальної залежності обмежуються у правах певні верстви селянства: напіввільні закупи та люди невільні - раби. Не беруть участі в ухваленні рішень віча жінки та неповнолітні. Постанови віча були джерелом давнього права, що наближалося до законодав­чих норм; однак такі норми не були законами в сучасному розу­мінні, як не були законами князівські устави: вони мали лише характер пропозиції і могли бути змінені народом або самим князем [7; 38-40, 53].

Етимологія слова "віче" походить від дієслова "віщати". Юридичні промови на публічному зібранні оформлювалися в особливий жанр - "віщба" або "віщування", "пророцтва", "ска­зання" юридичного змісту, юридична пісня. Витоки таких фоль­клорних утворів, очевидно, сягають пророцтв та ворожінь волх­вів, що мали місце ще в докняжий період формування правової культури українців.

Становлення адміністративно-територіальної структури Київської землі - утворення волостей - пов'язане з заключним етапом формування державної території Київської Русі. На цьо­му етапі завершується централізація князівської влади. Якщо за статутами княгині Ольги правові норми поставали на ґрунті звичаєвого права, то доба князювання Ярослава позначена зворотнім: феодальне право впливає на звичай, пристосовуючи його до нових соціальних відносин.

Значну роль у регулюванні суспільних відносин продовжува­ла відігравати церква - великий землевласник, який теж здійс­нював правове регулювання громадського співжиття і чинив суд над населенням держави. Питання морально-етичного характе­ру, сімейно-шлюбні відносини належали компетенції церковно­го суду і регулювалися нормами так званого церковного права. З огляду на це звичаєве право як сукупність традиційних правил становило заваду, а нерідко знаходилося в опозиції до такого регулювання; державна ж правотворчість як соціально-полі­тична новація вступає в конфлікт із консервативною, проте строкатою в регіональних проявах звичаєвістю. Так, за "Русь­кою Правдою", вбивство тіуна каралося смертною карою або грошовим штрафом. Однак звичай прощення міг увільнити злочинця від суду та від сплати "головщини" (данини за погуб­лену голову) родичам убитого. Звичаєве право дозволяло звіль­нити від покарання на смерть, коли того вимагала юрба, що збиралася на карному місці. Звичай велів просити про помилу­вання вже після того, як вирок був оголошений. Таке клопо­тання дівчини чи вдови бралося до уваги і задовольнялося ли­ше за умови негайного одруження із засудженим. Юридичним символом згоди була хустка, що її пов'язувала жінка на шию або голову злочинця.

Соціально-економічні та ідеологічні перетворення, що від­бувалися в слов'янському суспільстві ІХ-ХІІ ст. вимагали чіт­кої фіксації нових відносин і упорядкування численних уставів та уроків, світського та церковного судочинства, звичаєвих норм. "Руська Правда" стала першим правничим джерелом конституційного характеру, в якому норми звичаєвого права модифікували в закон. Кодифікація правових звичаїв у "Русь­кій правді" мала велике історичне значення: отримавши зако­нодавче оформлення, правові звичаї перейшли в Литовські статути і таким чином на тривалий час зберегли суть право- творчості українського народу.

У ХІІІ-ХУ ст. між різноманітними суспільними елемента­ми - общинними, становими, церковними, княжими - точилася боротьба. Характерним явищем суспільного життя цього пері­оду є могутній розвиток обласної автономії, створення федера­ції волостей і земель. Так, на півночі Русі розвивається система народоправств, де вирішальну роль у законотворчості було від­ведено общині (Новгород, Псков); на північному сході - систе­ма княжих вотчин, де основними суб'єктами творення законів були князі. Іншу тенденцію помічаємо в північно-західній Литовській Русі: в суспільному житті станові начала - доміну­ючі, а отже, законотворення здійснюється в інтересах панівних прошарків суспільства (бояр, шляхти) [19; 16].

У кожній області існували свої місцеві закони у вигляді гра­мот - литовсько-руських привілеїв. Привілейні грамоти мали різне змістове наповнення (уставні, судні, жалувані та ін.). Вони стосувалися або окремих осіб, або станів суспільства. Привілей- ні грамоти гальмували процес застосування і поширення норм звичаєвого права на всі суспільні верстви. Цими грамотами кня­зі надавали окремим особам чи містам виняткові привілеї або імунітети (виняткові права), звільняючи їх від юрисдикції дер­жавного суду, адміністрації, податків. Система місцевих або партикулярних законів (відособлених, місцевих, на противагу загальнодержавним) - суттєва риса руського законодавства ХІІІ-ХУ ст. Особливо розрізнялися законодавства північних общин (Новгорода і Пскова), північно-східних князівств і феде­рації литовсько-руських земель (Великого князівства Литовсь­кого). Хоча вони не створюють нових правничих засад і в бага­тьох випадках є лише письмовим підтвердженням уже існуючих звичаїв, кожна з цих трьох основних систем руського законо­давства у свою чергу ґрунтувалася на партикулярних засадах: на півночі новгородське вічове законодавство відрізнялося від псковського, хоча основа їх була однакова. Так само законо­давство північно-східної Русі розвивалося в окремих регіонах, представляло місцеві особливості й колорит [26; 7].

У період перебування руських земель під татарським ігом продовжували діяти норми "Руської Правди", руське звичаєве право, майже не переслідувалася християнська церква, оскільки, як зазначається в історичних джерелах, специфіка залежності від Золотої Орди полягала в тому, що та мало втручалася у внутрішні справи руських удільних князівств, обмежувалася затвердженням князів і зборами податків [12; 200-202].

Литовський князь Ольгерд, що допоміг звільнити руські зем­лі, а згодом більшість українських земель приєднав до Литви, включив закони і звичаї Київської Русі до Статуту Велико­го князівства Литовського. Це був період Литовсько-Руської держави, в якій українські землі спершу перебували на ста­новищі удільних князівств, на чолі яких стояли місцеві руські князі або члени литовського великокнязівського роду. Тут і надалі існувала успадкована від давньоруської держави волос­на система адміністративно-територіального поділу, а в остан­ній чверті ХІУ ст. у південних волостях Київського та Поділь­ського князівств виникли нові адміністративно-територіальні одиниці - повіти. Культура русинів мала вирішальний вплив на литовців. Вони перейняли від русинів не лише військову організацію, способи оборони, податкову структуру, а й систе­му судочинства. Мова русинів набуває поширення як мова діловодства судочинства.

У структурі суспільства Литовсько-Руської держави трива­лий час панували засади давнього українського права. В основі своїй це були норми "Руської Правди" і звичаєвого права. Поруч із становими системами права (духовного, шляхетського, мі­щанського) розвивалися місцеві (партикулярні) системи права: польського (в підляських землях), вітебського, волинського, київського та ін. Кожна з цих систем права мала свої особливос­ті; законодавча діяльність у них регулювалася виданням прива­тних законів, так званих привілеїв або листів.

Укладена в 1385 році Кревська унія зумовила підпорядку­вання Великого князівства Литовського Польщі, і з ХУ століття литовські князі на підлеглих їм українських землях починають запроваджувати у містах право самоврядування - магдебурзь­ке (німецьке) право - середньовічне міське право, за яким міста частково звільнялися від центральної адміністрації або влади феодала і створювали органи місцевого самоврядування. Назва права є похідною від привілеїв, які отримало в 1188 р. німецьке місто Магдебург.

Загалом вплив магдебурзького права на правничі традиції України не обмежується лише змінами в судочинстві чи системі адміністративного управління. Як зазначає А. Яковлів, унаслі­док запровадження магдебурзького права " змінився характер українських городів, вони перетворилися в "міста", а населення їх в "міщан", що користувалися правом місцевої самоуправи, мали свій суд, своє право" [30; 253]. На думку М. Грушевського, запровадження магдебурзького права мало і свої регресивні сто­рони, оскільки відбувалася германізація національної правової системи: "На початку ХУ ст. майже всі найбільші міста Галичини і низка другорядних, і навіть села мали вже німецький устрій... Старе українське місто було тісно пов'язане із землею; можна було сказати: місто - це земля... У Німеччині ж міський побут організовувався у формі імунітету, який і засвоювався українсь­кими містами" [9; 142]. Ці процеси зумовили втрату містом суто національних основ правової культури: з поширенням магдебур­зького права звичаєві традиції в середовищі міщан демонстру­ють певне згасання і зберігаються здебільшого селянством.

В умовах національного та соціального розмаїття Великого князівства Литовського нагальною стала потреба уніфікації права та судочинства. У 1468 р. було складено перший збірник законодавчих актів - Судебник Казимира ІУ, що базувався на положеннях "Руської Правди", попередніх великокнязівських привілеях, уставах та звичаєвому праві. Він діяв до виходу пер­шого Литовського статуту 1529 р. і містив 25 статей, що регу­лювали кримінальне право і судовий процес.

Протягом ХУІ ст. були видані три збірки законів під назвою Литовські статути (Старий статут 1529 р., Волинський ста­тут 1566 р., Новий статут 1588 р.), які закріплювали станові при­вілеї феодалів і визначали правові підстави для експлуатації селянства, тобто фактично презентували кодекси феодального права. Статут 1566 р. (Волинський) залишався протягом трива­лого часу чинним правом на Правобережній Україні, а Ста­тут 1588 р. проіснував кілька століть загалом у литовсько- білоруських землях, а в змодифікованому вигляді - на Лівобере­жній Україні з другої половини ХУІІ ст. аж до 40-х років ХІХ ст.

У 1529 р. було ухвалено перший збірник - Старий статут, який захищав привілеї феодалів. А. Яковлів зазначає, що "з погля­ду системи й законодавчого матеріалу Статут перейняв багато норм давнього українського права звичаєвого та за своєю сис­темою в багатьох питаннях уподібнював систему "Руської Пра­вди" [30; 241]. Він був укладений за принципом: "Ми новини не заводимо і старини не рушимо". Більше того, він дозволяв керу­ватися звичаєвою нормою у разі відсутності відповідних зако­нодавчих статей: "А яких би артикулів (статей) не було ще в тих правах виписано, тоді те право має суджене бути за старим зви­чаєм..." (Литовський статут 1529р., розділ ІУ). Однак уже те, що судові та сторонам доводилося виявляти самий факт існу­вання традиційної правової норми, перевіряти її, робило судо­вий процес громіздким. Велике розмаїття норм звичаєвого пра­ва, з його регіональною варіативністю, складало сприятливий ґрунт для вільного тлумачення цих норм суддями і прояву свавілля. Кодифікація звичаєвого матеріалу в 1529 р. внесла принципову зміну у співвідношення закону і звичаю, потверди­вши перевагу "права писаного" над звичаєм. Спеціальний ар­тикул Старого статуту (арт. 1, розд. VZ) є декларацією утвер­дження домінанти закону як пануючого джерела права. Усі воєводи, старости, маршалки земські та двірні, державці у сво­їх повітах, мають судити й правувати всіх підданих лише тими "писаними правами", що їх дано всім "подданим вели­кого князства". Якщо "сторона сужоная" побачила б кривду в тім, що її засуджено "не подле того права писаного", то вона має право скаржитися на такого урядника господареві або ж громаді. Оскільки значна кількість звичаїв не набула ратифіка­ції (ратифікація у литовсько-руській судовій практиці - це під­тримка певної законодавчої ініціативи, яка проголошується представником найвищої влади держави за згодою громади), то постала необхідність надання діючому звичаєві форм писаного права. Тому актуальні норми звичаєвого права дописували до того примірника Статуту, що був на руках у судді. Це було мо­жливим, бо перший Статут був рукописним. Судочинство фор­малізується: успішне завершення процесу значною мірою зале­жало не лише від наявності доказів сторін, але й від того, чи цілком ці докази відповідають вимогам закону, зазначеного в Статуті. Судочинство вимагало надання формальних докумен­тів, представлення свідчень, угод, позовів у письмовій формі: "Аби жаден шляхтич і міщанин не позичал више 10 коп без листу" (Лит. ст. 1529 р., розд. Х, арт. 3) [2; 114-115].

Другий збірник 1566 р. мав характерну топонімічну назву Волинський статут і був спрямований на захист інтересів шляхти. Утворення внаслідок Люблінської унії 1569 р. Речі Посполитої спричинило появу в 1588 р. третього збірника - Нового статуту, який закріпив утворення Польсько-Литовсь­кої держави.

Поставши внаслідок споконвічної боротьби землеробської і кочової цивілізації у другій половині ХУ ст., козацтво пройшло тривалу фазу становлення. Лише наприкінці наступного століт­тя козацтво набуло характерних станових ознак і значного впли­ву на всі сфери суспільного життя українства. Утвердження ко­зацтва в притаманній для феодалізму класово-становій структурі найбільш яскраво проявлялося у правотворчій царині та форму­ванні землеволодіння. На початку ХУІІ ст. козацтво трансфор­мувалося у стан, що за соціальною ієрархією перебував між шляхтою та селянством.

Козацьке звичаєве право - це система звичаєвих норм, переважна більшість яких сформувалася на Запорозькій Січі. На них базувалась структура й діяльність військово-адмініс­тративних і судових органів, регулювалися питання земельних, майнових і особистих відносин.

Найдовше у сталих традиційних формах козацькі звичаї про­існували на Запорожжі, де населення дотримувалося "подлуг старожитних и старейших обичаев" [4; 71]. "Розвиток козацької вольниці призвів до трансформації звичаїв і традицій у конкрет­ні поняття, котрі й стали основою для виникнення козацького права, що відповідало природнім потребам товариства" [5; 212].

Назвавшись товариством, запорожці за звичаєм підкреслюва­ли благородство свого звання. У польському війську членами товариства вважалися виключно дворяни, що служили в гу­сарських, панцирних та інших частинах (для номінації воїнів- недворян вживалися лексеми "жолдатство", "шеренгові"). Низо­ве козацтво було пов'язане потрійними зв'язками - "общини, ві­ри і покликання", що було обов'язковим для вступу до війська. Запорозька громада охоплювала і неодружених чоловіків (січо­виків), і одружених запорожців (гніздюків, сиднів), які, до речі, не були повноправними членами війська, ніколи не називались "товаришами" і "лицарями" [17].

Життєвою метою січовика було набуття і застосування війсь­кової вдачі, що уявлялося реальним причастям трансцендент­ного Духу. Січовик, згідно з християнською парадигмою, не під­корявся земним умовностям. Ставити небесне воїнство, симво­лом якого поставав кіш, у залежність від походження, родоводу, юридичних норм - означало суперечити великій істині "Твоя от Твоїх", яку низовий лицар реалізував не в "умном доланії" (в молитві, подібно ченцю), а в усвідомленій жертовності, смер­тельній боротьбі з ворогами віри.

Новому козакові, котрий вступав до війська, на зібранні ко­заків - майбутніх товаришів - курінний отаман відводив місце у 3 аршини довжиною і 2 шириною, пояснюючи: "Ось тобі і до­мовина, а як умреш, то зробимо ще коротшу". Під час ініціації запорожець одержував нове ім'я, котре мало відверто бруталь­ний характер, чим висловлювалося повне презирство до світу, який неофіт покидав.

Побратимство - "змішування крові" - було в Січі не лише звичаєм, а й формою духовного єднання: причастя від спільної чаші Тілом і Кров'ю Христовою, обмін іконами та амулетами, триразове цілування.

Порядок і форма кошового управління, зокрема відправа правосуддя, визначалися військовими традиціями та звичаями, котрі передавалися з покоління в покоління. Січ давала козакам свободу, розкривала широкий простір для подвигів і слави, ма­теріального збагачення. З іншого боку, від них вимагалося суво­ре дотримання правил кошової організації. Вступ до січового товариства передбачав прийняття козаком певних обов'язків.

Цілком очевидно, що основою формування козацького права стало звичаєве право, пристосоване до умов життя січового ли­царства. Оскільки запорожці були насамперед воїнами, норми військового права проявлялися у формі звичаїв: проведення ко­зацької ради, прийняття до товариства нових осіб, організації військових походів тощо.

Сувора військова дисципліна січової общини визначала по­ведінку козаків. Тривалий час вони намагалися обходити офі­ційні державні інституції і підпорядковуватися лише традиціям звичаєвого права. Чисельне зростання запорозької общини, її успіхи в боротьбі проти татар стали фактором визнання україн­ського козацтва самостійною одиницею міжнародних відносин. А це сприяло становленню українського лицарського військово­го ордену як окремої соціальної групи тогочасного суспільства, зростанню його самосвідомості та правових уявлень, політичних поглядів, національної гордості.

Еволюція січової общини, безумовно, сприяла кристалізації козацького права. Однак якісно новий його рівень був пов'яза­ний із вступом запорожців на державну службу. Цей період характеризується злиттям або ж синтезом військового права козацтва із законодавством Речі Посполитої. Поява реєстру на початку 70-х років ХУІ ст. фактично означала підпорядкування державним юридичним нормам козаків, що перебували на коро­лівській службі. Це поклало початок зародженню нових понять і уявлень про місце козацтва в житті суспільства, утвердження себе в ньому відповідно до державних законів.

Юрисдикція Речі Посполитої визнавала існування двох ста­нів козацтва - шляхетства і поспільства, тож для конститую­вання козацтва мали бути серйозні підстави. Такими виявили­ся: необхідність забезпечення стабільності в державі, охорона південних кордонів і потреба в дешевому війську на театрі Лівонської війни. Набір козаків на королівську службу поклав початок юридичному їх оформленню як суспільної верстви [28; 33-34].

Розглядаючи козаків як військо на південному кордоні для охорони від нападу турків і татар, польська шляхта мала намір тримати його в традиційних нормах підпорядкування. Запорож­ці ж дотримувалися іншої точки зору. Укладання угоди про державну службу вони пов'язували з наданням їм "козацьких вольностей", тобто зі здобуттям певного правового статусу. Обґрунтуванню цієї тези може послужити аналіз соціальної структури козаччини напередодні її реформи.

Зважаючи на пропозицію українських старост, які добре зна­ли ситуацію на прикордонній території, було набрано на службу в 20-30-х роках до двох тисяч запорожців. На середину ХУІ ст. козаки в своєму складі мали незначний відсоток українського населення. Землеробський характер діяльності основного виро­бника матеріальних благ у початковий період ґенези кріпацьких відносин не давав підстав для козакування селянам. Їх пересе­лення у південні райони України навіть стимулювалося урядом Великого князівства Литовського через систему пільг при заснуванні слобод. Реальна можливість подальшого заселен­ня вільних земель стримувала урядовців від утисків та зловжи­вань, що дозволяло селянам відчувати себе вільними в межах існуючих суспільних відносин і не вдаватися до пошуків іншого статусу. Отже, селянський прошарок у козацькому середовищі був зовсім незначним.

Важливими аспектами формування козацького права було утвердження свободи від феодальних повинностей і податків. Цьому сприяло насамперед залучення до козацтва нижчого про­шарку землевласників - так званої негербованої шляхти та бояр. Вони відіграли провідну роль в оформленні українського козацт­ва як військового стану. Особиста свобода високо оцінювалася запорозьким лицарством і посягання на неї викликало незадово­лення козаків. Проте сваволя урядників зростала, і запорожці ска­ржилися на порушення їх прав, зокрема на ув'язнення без особли­вих на те причин, незаконне стягнення податків, примусове виконання різноманітних феодальних повинностей всупереч існуючим козацьким привілеям [17; 93].

Економічною основою прав і вольностей козацтва була сво­бода дідичення (господарювання). Здобуті землі на правах за- йманщини козацтво намагалося закріпити через такі правові до­кументи, як жалувані грамоти, що стали юридичною основою формування козацького землеволодіння.

Запорозьке право визначається не лише як звичаєве, але й щиро національне, яке майже не зазнало іноземних впливів, от­же формування правових відносин у середовищі запорозьких козаків відбувалося на основі звичаєвого права та національних засадничих норм.

У Січі діяв військовий уклад, свою суверенну владу козацтво зреалізовувало за допомогою вічевого інституту - Генераль­ної Ради, а під час виборів гетьманів - на так званих Чор­них Радах [8; 9].

Створена в Козацькій державі Генеральна Рада не була тото­жною традиційному і відомому ще з докняжих часів вічу, котре також у часи Київської Русі ще не мало законодавчих функцій. Натомість козацька Генеральна Рада здійснювала всі функції верховної влади: законодавчу, судову, адміністративну. Як ко­легіальний орган вона була досить ефективною противагою ге­тьманові, обмежуючи його одноосібну владу.

Так само, як і гетьман, Генеральна Рада була джерелом пра­ва. Гетьманське законодавство відоме під назвою "універсалів", тоді як Генеральна Рада творила законодавство у формі "пос­танов". Однак ця законотворчість виконавчо-законодавчих і вод­ночас адміністративних структур не скасовувала чинне зако­нодавство, котре спиралося на кодекси Литовського статуту (в редакції 1588 р.) і магдебурзького права. Останнє, до речі, фігурувало в текстах неофіційних збірників під назвою "Сак­сон", засвідчуючи джерело норм магдебурзького права - так зване "Саксонське зерцало". Але останні правничі засади бу­ли вже такими "націоналізованими" в ХУІІ столітті, що, як зазначає А. Яковлів, "вважалися за українське національне право" [30; 253]. Матеріальним підґрунтям козацького права були специфічні суспільно-економічні відносини, що склали­ся в Запорозькій Січі, а юридичним джерелом - трансформо­вані норми давньоруського права, пристосовані до конкретно- історичних умов, норми звичаєвого права українського наро­ду, а також різноманітні запозичення з правових норм і тра­дицій сусідніх народів.

Виходячи зі змін у характері правових норм, можна виокре­мити в їх розвитку за козацько-гетьманської доби два періоди: 1) ХУІ - початок ХУІІІ ст., коли звичаєве право мало військо­вий, публічний характер; 2) період Нової Січі (1734-1775 рр.), коли правові норми утверджують панування козацької старши­ни, отримують розвиток норми приватного права. Стосовно змісту та характерних рис козацького права слід зазначити до­мінуючу роль публічного права, консерватизму, усної форми вираження правових норм (у більшості випадків), суворості, військового характеру правових звичаїв запорожців. Причинами збереження усної форми звичаєвого права були: відсутність гос­трого соціального конфлікту між козацькою верхівкою і рядо­вими козаками та формальних привілеїв козацької старшини, а значить, і вимог зафіксувати ці привілеї у письмовій формі; зацікавленість козацької старшини у збереженні усного права; певний консерватизм правничих звичаїв.

Водночас у період Нової Січі окремі норми звичаєвого пра­ва починають фіксуватися й у письмовій формі. Зокрема, з середини ХУІІІ ст. нормотворчим органом вже стає Козаць­ка Рада, яка приймає загальнообов'язкові рішення, що встанов­лювали права й обов'язки козацької старшини і рядового коза­цтва, порядок виборів старшини, відповідальність за деякі види майнових злочинів.

Судова практика доби пізнього феодалізму спиралася на норми звичаєвого права. За звичаєм застосовувалася практика розшуку злочинця самим потерпілим "по гарячих слідах" після вчиненого злочину (так зване шляхування). Одночасно потерпі­лий мав оповістити про злочин ("кликати ґвалт") своїх сусідів чи найближчих родичів, органи місцевої влади, при цьому пред­ставити речові докази. Одним із видів таких доказів була так звана "видавка" ("викидщина", "заклад"). Суть її полягала в тому, що коли виникав конфлікт між окремими особами, одна зі сторін, щоб довести свою правоту, пропонувала під заставу "викинути" певну суму грошей чи зобов'язувалась нашкодити своєму власному здоров'ю в разі, якщо програє справу. На такий судовий розгляд запрошувалися свідки, свідчення яких могли стати вирішальними [22; 30, 32, 34].

У Запорозькій Січі звичаєве право було єдиним джерелом регулювання діяльності виборної адміністрації, цивільних, кри­мінальних та інших правовідносин, оскільки писаних норм у запорожців не було.

У процесі формування української державності важливо­го значення набували законодавчі акти гетьмана - універ­сали, "листи" та інструкції, а також універсали гетьманської військової канцелярії. Після 1654 р. значення цих джерел права не тільки не зменшилося, а на перших порах ще більше зросло. У цей же період з'явились нові обробки магдебурзько­го права українською мовою, наприклад, "Короткий покаж­чик по книзі "Порядок".

Проте від ХУІІ ст. і аж до повного поширення в Україні законодавства Російської імперії (в ХІХ ст.) практично основ­ним джерелом права в судовій практиці залишався все ж Литов­ський статут, який перевидавався багато разів польською і кіль­ка разів українською мовами. Це пояснюється тим, що гетьман і старшина, українські феодали, котрі урівняли себе зі шлях­тою, бачили в Литовському статуті кодекс, який надійно за­хищав їхні права. Його застосування було рекомендовано в ХУІІІ ст. й царською владою.

Чисельність джерел права і відмінності в регулюванні ними одних і тих самих питань значно ускладнювали застосування права. Робота з його кодифікації розпочалася в Україні лише у ХУІІІ ст. Було розроблено декілька редакцій "Прав, за якими судиться малоросійський народ". Вони не були затверджені се­натом, хоча у провадженні кримінальних і цивільних справ за­стосовувалися судами. Але зміст "Прав..." складали норми Ли­товського статуту та магдебурзького права, перероблені з метою їх узгодження між собою, зі звичаєвим правом, а також норма­ми російського права [21; 101-102, 123-130].

Отже, до того як виникло писане право, в українських землях побутувало звичаєве право. Воно ґрунтувалося на моральній силі народних звичаїв, які впродовж віків зберігали свою ста­лість, історико-культурну й національну самобутність. І протя­гом усього періоду пізнього феодалізму ні функціонування законодавства на українських землях, ні безпосередня діяльність судів були неспроможні припинити чинність звичаєвого права, хоча в окремих випадках воно суперечило політиці як гетьман­ської влади, так і царського уряду. Це пояснюється тим, що зви­чаєві норми громадської поведінки проникли у сфери регулю­вання суспільних відносин адміністративно-громадсько-карно- правового характеру і самого процесу судочинства. Вони обумовлювали систему органів самоуправління, впливали на встановлення порядку, прав і обов'язків громадян на місцях і враховувалися усіма без винятку кодифікаторами [12; 164]. Так, у писаному, але остаточно не санкціонованому царським урядом зводі законів "Права, за якими судиться малоросійський народ" звичаї класифікуються як одне з основних джерел того­часного процесуального права. Зокрема, судді зобов'язувалися посилатися на них тоді, коли в прийнятому законодавстві "не вистачало" відповідної статті. А "прибавить подлежало, то, в пользу оного ж народа, в согласии и в пример тех же и других христианских прав, також древних добрих малороссийских обикновений и порядков" [19; 120].

Московський етап становлення правових відносин в Україні розпочався укладенням Переяславської угоди з Росією 1654 р., що обумовило спочатку проникнення, а згодом тотальне поши­рення на українських землях російських правових норм. Голо­вним чином їх визначали царські грамоти та "іменні" укази, по­станови Сенату та інших вищих органів центральної влади. Зокрема, перші з них надавали або підтверджували магдебурзь­ке право, дозволяли українцям судитися "по прежним правам", визначали статус цехів, регламентували національне фінансу­вання й оренду [1; 83].

У процес судочинства на українських землях втручалися і Канцелярія міністерського правління, і Колегія іноземних справ Росії, Малоросійська колегія. Наприклад, перша з них у 1730 р. окремим ордером зобов'язала Генеральний військовий суд застосувати спеціальне положення "Суд по формі". В 1770 р. царським урядом був розроблений "Проект законів про права військових козачих". Жалувані грамоти "на права и вигоди городам Российской империи" та "на права, вольности и пре­имущества российского дворянства" від 21 квітня 1785 р. визна­чали юридичний статус міст та їх населення на Лівобережжі й Слобожанщині, окреслювали основні права козацької старши­ни, яка прирівнювалася до дворян Росії, встановлювали її ви­ключне право на володіння маєтками, підпорядкованість лише дворянським судам та інші привілеї [19; 19].

Протягом другої половини ХУП-ХУШ ст. вплив російського законодавства на правову культуру українців, які перебували під протекторатом Російської держави, значно посилився. А в окре­мих випадках російські закони повністю витіснили (замінили) попередні правові норми. Спостерігалося поступове, але неухи­льне підпорядкування національних правових інституцій вели­кодержавницьким.

Дедалі ширшого застосування набували писані законодавчі акти. Так, наприклад, форма виборності "за звичаєм" на вищі та середньої ланки військово-адміністративні посади в полках на загальних радах вже в ХУШ ст. фактично була забута. Нерід­ко ранги стали переходити "за спадком" від батька до сина або призначалися гетьманом чи російським царем.

Разом із тим звичаєве право залежало і від функціонування козацького самоуправління, яке при розгляді різних справ часто покладалося на усталені традиції. У ході Визвольної війни геть­манський уряд на території новоствореної національної держави формально не відмінив попередніх писаних нормативних актів права: Литовський статут, "Саксонське зерцало", "Порядок ци­вільних прав" Б. Троїцького, так звані кормчі (церковні книги) та ін. Від середини XVII й до кінця XVIII ст. (і навіть, як було згадано, пізніше) у судових процесах на них продовжували посилатися або ж безпосередньо брали до уваги їх положен­ня. При цьому спостерігалася довільність у тлумаченні юри­дичних норм, підміна їх іншими при схожих випадках, що не­рідко залежало не лише від професійної компетенції суддів, а й від їх особистого бажання. Проте названі кодекси, незва­жаючи ні на які суб'єктивні фактори, з часом утвердилися в судовій практиці України і вже в XVII ст. здебільшого ви­знавались обов'язковими.

Кодифікація права у XVIII столітті закріпилася у "Зводі прав, за якими судиться малоросійський народ" (1743р.) та "Екстра­кті малоросійських прав" (1767р.), які ініціювалися царським урядом. Право власності у "Зводі..розумілося як право пере­давати, дарувати, відписувати, міняти і заставляти майно за вла- сною волею і потребою; зобов'язання розрізнялися за договором і такі, що накладалися у випадку заподіяння шкоди. Норми кри­мінального права мали приватно-правовий характер, властивий традиціям звичаєвого права: визначення видів покарання за зло­чин відбувалося залежно від волі потерпілого. Передбачалися "проста" смертна кара (повішення, відрубування голови) і "квалі­фікована" (четвертування, колесування, втоплення, спалювання). У "Зводі..." виокремлювалася галузь сімейного права. Однак старшина не бажала затверджувати цей юридичний документ, оскільки він урівнював у правах різні верстви суспільства. Стар­шина прагнула закріпити свій привілейований стан, тому вима­гала повернення до Литовського статуту. Царський уряд не ра­тифікував "Звід він є зібранням правничих намірів, дже­релом вивчення українського права. У 1767 р. український правник О. Безбородько уклав "Екстракт малоросійських прав", який давав можливість не тільки визначити основні риси окре­мих галузей та інститутів українського права, але й усвідомити суспільно-політичні й економічні відносини, зокрема адмініст­ративно-політичну та військову організацію українського суспі­льства, порядок вирішення земельних, цивільних та інших прав у судах та адміністративних установах, правове становище окремих груп українського суспільства [27; 55].

З ініціативи гетьманського уряду були створені "Процес короткий наказний, виданий при резиденції гетьманській" (1734р.) та "Суд і розправа в правах малоросійських" (1758р.). Останній документ було розроблено за дорученням гетьмана К. Розумовського. Хоча ці збірники також не набули визнання царським урядом, але безпосередньо застосовувались у судовій практиці як посібники для працівників судових та адміністрати­вних установ; у них простежується тенденція до збереження мі­сцевих звичаєвих норм при розгляді судових справ.

ХІХ ст. відзначається суспільно-політичними змінами в жит­ті України, а саме залученням більшості українських земель до складу Російської імперії, що вимагало систематизації та уніфі­кації різних правових систем на всій території держави. Систе­матизацію права в Україні проводила комісія на чолі з графом П. Заводовським. Результатом роботи комісії було "Зібрання цивільних законів, що діють в Малоросії", відоме під назвою "Зібрання Малоросійських прав" 1807 р. Джерелом "Зібрання..." були: Литовський статут (515 покликань), "Зерцало Саксонів" (457 покликань), право Хелмінське (224 покликання), магде­бурзьке право (58 покликань) та "Порядок прав цивільних". У "Зібранні..." було систематизовано правові норми, що виз­начали основні риси цивільного, сімейно-шлюбного та права спадщини. Фактично "Зібрання..." було першим проектом цивільного кодексу України.

Цивільно-правові відносини на Правобережній Україні відобразив "Звід місцевих законів західних губерній" (1830— 1833 рр.). Його упорядники прагнули підпорядкувати місцеве звичаєве право імперському законодавству. Указом сенату від 25 червня 1840 р. було скасовано чинність норм Литовсько­го статуту на Правобережній Україні, а 4 березня 1843 р. - на Лівобережній Україні. Основною причиною скасування було прагнення царизму русифікувати українське населення, запро­вадивши судочинство російською мовою та поширивши чин­ність російського законодавства на українські землі. З 1842 р. на територію України поширилася дія "Зводу законів Російсь­кої імперії"; з цього часу призупинився розвиток національної української правотворчості.

Таким чином, досліджуючи онтологію та генезу українських звичаєво-правових відносин, можна простежити певні тенденції:

ю Велика частка сучасних законів ґрунтується на традиціях звичаєво-правового життя українців, що склалися ще в сиву дав­нину і слугують фундаментом правового співжиття у суспільстві.

ю "Руська Правда" визначила систему загальнообов'язкових правил і норм на ґрунті давніх слов'янських звичаїв і є найваж­ливішою законодавчою пам'яткою Київської Русі. Кодифікація правових звичаїв у "Руській Правді" мала велике історичне зна­чення: отримавши законодавче оформлення, правові звичаї пе­рейшли в Литовські статути і таким чином на тривалий час збе­регли суть правотворчості українського народу.

ю Кодифікація 1529 р. внесла принципову зміну у співвід­ношення закону і звичаю, надавши перевагу "праву писаному" над звичаєм. Литовський статут є декларацією, що утвердив значення закону як пануючого джерела права, однак дозволяв керуватися звичаєвою нормою в разі відсутності відповідних законодавчих статей.

ю Магдебурзьке право разом із посиленням засад самовря­дування у містах стимулювало зміни в національних правовід­носинах. Уведення магдебурзького права послабило вагу давніх звичаєвих традицій українства в містах та стимулювало чужин­ські впливи на національну правову систему.

ю Розвиток козацької вольниці призвів до трансформації звичаїв, що склали основу козацького права. Запорозьке право визначається не лише як звичаєве, але й щиро національне, що майже не зазнало чужих впливів, отже, формування правових відносин у середовищі запорозьких козаків відбувалося на осно­ві звичаєвого права та національних засад.

ю Кодифікація права продовжувалася в Україні у ХУІІІ ст. Було розроблено кілька редакцій "Прав, за якими судиться ма­лоросійський народ" (1743 р.), вони не були затверджені сена­том, але застосовувалися у судовій практиці.

ю Феодальне право впливає на звичай, пристосовуючи його до нових соціальних відносин; звичай і закон вступають у кон­флікт: привілейні грамоти кінця ХІУ - середини ХУІ ст. під­ривають обов'язковість дії звичаєвого права, що раніше поши­рювалося на всі суспільні верстви; писане право зумовлює перетворення звичаю на інфраправову норму.

ю Розвиток української національної правотворчості при­зупинився із поширенням на українських землях "Зводу зако­нів Російської імперії".

Література

1. Апанович Е. М. Какому богу молилась Запорожская Сечь / Е. М. Апанович // Наука и религия. - 1990. - № 10. - С. 40-43.

2. Борисик С. Утворення професійної адвокатури в Литовсько- Руській державі \\ Праці комісії для виучування історії західно- руського та вкраїнського звичаєвого права.- К., 1927.

3. Буслаев Ф. И. Сочинения Ф. И. Буслаева. Сочинения по архео­логии и истории искусства : [в 3 т.]. Т. 2. Исторические очерки русской народной словесности и искусства. С 148 рис. в тексте / Ф. И. Буслаев. - СПб. : Отд-ние рус. яз. и словестности Имп. Акад. наук, 1910. - [4], 455 с.

4. Василенко В. И. Об обычном праве в земледелии в Малороссии / В. И. Василенко //Юридический вестник. - 1881. - № 9.

- С. 86-124.

5. Василенко М. П. Матеріали до історії українського права / М. П. Василенко // Збірник соціально-економічного від­ділу ВУАН. - К., 1929. - № 11. - 60, 336 с.

6. Величко С. Летопись. Т. 1 / С. Величко ; [пер. з книжної укр. мо­ви, вступ. ст. В. О. Шевчука].- К. : Дніпро, 1991. - 371 с. - (Дав­ньоруські та давні українські літописи).

7. Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права / [соч.] проф. М. Ф. Владимирского-Буданова. - 6-е изд. - СПб. ;

- К. : Н. Я. Оглоблин, 1909. - [2], VI, VI, [2], 699 с.

8. Грозовський І. М. Звичаєве право запорізьких козаків : автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.01 / І. М. Грозовський ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. - Х., 1998. - 17 с.

9. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа / М. С. Гру­шевский ; [сост. и авт. ист.-библиогр. очерка Ф. П. Шевченко, В. А. Смолий ; примеч. В. М. Рычки, А. И. Гуржия]. - 2-е изд.

- К. : Лыбидь, 1991. - 397, [1] с. - (Памятники ист. мысли Украины / Ю. П. Дьяченко и др.).

10. Древнерусские княжеские уставы ХІ-ХV вв. / [изд. подгот. Я. Н. Щапов]. - М. : Наука, 1976. - 240 с.

11. Иорданский В. Хаос и гармония / В. Иорданский. - М. : Наука, 1982. - 343 с.

12. Історія держави і права України : курс лекцій / [О. О. Шевченко и др.] ; ред. В. Г. Гончаренко. - К. : Вентурі, 1996. - 288 с.

13. Історія України в документах і матеріалах. Т. 1 / [упоряд.] / М. Н. Петровський. - К.. - К., 1947. - 309 с.

14. Історія українського права : навч. посіб. / [О. О. Шевченко, О. Й. Вовк, В. П. Капелюшний та ін.] ; за ред. О. О. Шевченка.

- К. : Олан, 2001. - 214 с.

15. Калмыков П. Д. О символизме права вообще и русского в осо­бенности : речь, произнес. в торжеств. собр. Имп. Санкт-Петерб. ун-та орд. проф., д-ром прав Петром Калмыковым марта 31 дня 1839 г. / Петр Калмыков. - СПб. : Тип. К. Крайя, 1839. - 93 с.

16. Ключевський В. О. Исторические портреты ; Деятели истори­ческой мысли / В. О. Ключевский ; изд. подгот., [вступ. ст., на­писал и примеч. сост.] В. А. Александров. - М. : Правда, 1990.

- 622, [1] с. : ил.

17. Лащенко Р. М. Лекції по історії українського права / Р. М. Ла­щенко. - К. : Україна, 1998. - 254 с.

18. Легенди та перекази / [упоряд. та прим. А. А. Іоаніді ; вступ. ст. О. І. Дея та ін.]. - К. : Наукова думка, 1985. - 399 с.

19. Леп’явко С. А. Про природу станових привілеїв українського ко­зацтва / С. А. Леп'явко // Проблеми української історичної міді- євістики. - К., 1990. - С. 89-98.

20. Малиновский И. Лекции по истории русского права. Вып. 1. Исто­рия уголовного права; История гражданского права; История про­цесса / И. Малиновский. - Варшава : Тип. "Рус. о-ва", 1915. - 108 с.

21. Месяц В. Д. История кодификации права на Украине в пер­вой половине XVIII в. / В. Д. Месяц. - К., 1963.

22. Мироненко О. Українське державотворення: невитребуваний потенціал. - К., 1997.

23. Мозалевский В. Л. Актовые книги Полтавского городового уря­да XVII-го века. Т. 1 / ред. и примеч. В. Л. Модзалевского. - Чер­нигов : Полт. губ. учен. архивная комис., 1912. - 216, 19 с.

24. Памятники истории Киевского государства ХІ-ХІІ вв. : сбор­ник документов подготовлен к печати Г. Е. Кочиным / [пре- дисл. Б. Д Грекова]. - [Ленинград] : Соцэкгиз, 1936. - 219 с. - (Доку­менты и материалы по истории народов СССР / Ленингр. гос. ун-т им. А. С. Бубнова, Ист. фак-т).

25. Сергеевич В. И. Опыты исследования обычного права / В. И. Сер­геевич // Наблюдатель. - СПб., 1882. - № 1. - С. 80-97. № 2.

- С. 213-240.

26. Срезневский И. И. Исследования о языческом богослужении дре­вних славян / [соч.] И. И. Срезневского. - СПб. : Тип. К. Жер- накова, 1848. - [4], 96 с.

27. Субтельний О. Україна: історія / О. Субтельний. - К. : Либідь, 1991. - 512 с.

28. Щербак В. О. Запорозька Січ як фактор консолідації українсько­го козацтва до середини Х^І ст. / В. О. Щербак // Укр. іст. журн.

- К., 1995. - С. 56-71.

29. Энгельман И. Е. О приобретении права собственности на землю по русскому праву / [соч.] И. И. Энгельмана. - СПб. : Тип. Н. Тиб- лена и Ко, 1859. - XXXI, [2], 184 с.

30. Яковлів А. Українське право / А. Яковлів // Українська куль­тура : лекції за ред. Д. Антоновича / [упоряд. С. Ульяновська].

- К., 1993. - С. 222-236.

2.