Вступ

Фольклорна культура є концентрацією усього фонду фактів, які тією чи іншою мірою визначають історичну долю народу, а отже неможливо розглядати її в одно­значних категоріях. Предметне поле фольклору його

дослідники окреслюють у двох напрямах: як уснопоетичну тво­рчість, що прирівнюється до творчості літературної, словесної (Ю.

Останнім часом в Україні та за її межами з'являються наукові розвідки, що досліджують галузі права, які не є традиційними в юридичній системі та свідчать про значно ширше трактування поняття права, ніж це прийнято в юриспруденції. Зокрема, дослідження жіночого та дитячого права відбуваються у межах фольклористики, культурології, етики, естетики, філософії та художнього мистецтва. Відтак культурологічний аспект вив­чення українського права є засобом проти небезпечної наукової відособленості правних галузей від загального осягнення твор­чості людського духу, що завжди первинно відбувалося у верба­льних формах, міфологічних символах, художніх образах, риту­альних комплексах.

Пропоноване навчальне видання є однією з перших спроб комплексного представлення звичаєвого права як феномену етно- творчості, тому необхідний виклад концептуальних засад, якими керуються автори, оцінюючи парадигму звичаю як складової фольклорного буття.

Об'єктом звичаєвого права як продукту етнотворчості є су­купність звичаїв, що регулюють правовідносини в суспільстві й відображають світоглядну систему народу. Його предметом є звичаї як форма народної суб'єктності, що побутують на рівні вербального тексту, обрядодії, ритуалу, психологічного мотиву поведінки і трансформуються в закони життя суспільства, отже мають правне значення. Понятійний апарат звичаєвого права включає засадничі категорії: звичай, право, правовий звичай (звичаєва норма), правові відносини, кодифікація, обряд, ритуал.

Звичай - соціальна норма, правило поведінки людей, що склалося в процесі їхнього співжиття у результаті фактичного застосування цього правила упродовж тривалого часу. За своєю природою звичай є консервативним і, як тип культурної регуля­ції, закріплює лише те, що усталилося в результаті тривалої сус­пільної практики, відбиваючи моральні, духовні цінності народу на певному етапі його культурного розвитку.

Право - сукупність встановлених громадою у додержавний період або санкціонованих державою норм поведінки людей; право виконує регулятивну та захисну функцію в суспільстві.

Звичаєве право - джерело права, яке поряд з мораллю, ети­кою формує етнокультурну систему окремого народу.

Правові відносини - відносини, що складаються у суспі­льстві з визначеним колом прав та обов'язків його членів і регу­люють стосунки між ними.

Закон - нормативний акт найвищого органу влади в державі або самого народу, який регулює найважливіші суспільні відно­сини і є способом закріплення правових звичаїв.

Кодифікація - систематизація певної групи правових норм у єдиному нормативному акті (кодексі, статуті, законі). Систематизація чинних правових актів в одному збірнику за певним критерієм називається інкорпорацією (у зводах законів).

Обряд - усталена сукупність умовних дій, які в образно- символічній знаковій формі закріплюють звичаї у фольклорній пам'яті етносу та надають, через публічне оприявлення, чин­ності звичаю.

Ритуал - сукупність обрядів, пов'язаних з відзначен­ням найважливіших життєвих подій і мають культовий зміст (А. Пономарьов).

Сучасна галузева система права сформувалась у процесі історичних трансформацій суспільства. До найдавніших галузей права належать цивільне, кримінальне, трудове, сімейне, що­правда, слід визнати розбіжності щодо часу їх виокремлення в науковій літературі правничого змісту. Незважаючи на це, незаперечним є первинне формування звичаїв саме на ґрунті сімейно-родових, трудових відносин, що складали підвалини майнових, зобов'язальних, спадкових норм права. У галузі кри­мінального та кримінально-процесуального права найдавнішими є звичаї покарань, процедури слідства та судових вироків. Виок­ремлення козацького права зумовлене особливим становищем Запорозької Січі як державно-політичного утворення, що виро­било свою корпоративну сферу фольклорної культури. Цим пояснюється особлива увага до побутування звичаїв у зазначе­них сегментах правового поля.

З аналітичних міркувань періодизація розвитку звичаєвого права є необхідною, хоча й до певної міри умовною, бо етап- ність еволюційного процесу культурологічних явищ обмежує цілісне розуміння звичаю як способу мислення народу, як світо­глядної системи поколінь. З огляду на це етапи розвитку україн­ського звичаєвого права доцільно аналізувати у співвіднесенні з історичними епохами формування української нації та часом появи основних писемних пам'яток, що закріплювали націона­льні звичаєві норми: від докнязівських часів до наступу право­вої політики Російської імперії на самобутню правову культуру України у ХУІІ-ХХ ст.

Категоріальні структури звичаєвого права належать до цари­ни загальнотеоретичних юридичних наук, історії держави і пра­ва, окремих галузей законодавства, конституційного законодав­ства України. Тому його основою, як і будь-якого іншого права, є правовий звичай, судові прецеденти, закони, акти, нормативні угоди. Норми права виконують регулятивну функцію в суспіль­стві поряд із нормами моралі, традиціями, етичними, естетич­ними, релігійними уявленнями та переконаннями. Однак з по­гляду на фольклорну культуру як на тотальне явище, що проявляється в усіх сферах світу дійсності, звичаєве право всту­пає у розмаїті функціональні зв'язки з іншими гуманітарними галузями, зокрема етнографією, етнопсихологією, етнопедагогі- кою, теорією фольклористики в галузі аналізу народнопоетич­них текстів. Проблеми співвідношення об'єктивного і суб'єктив­ного у процесі формування звичаю, духовного запиту індивіда та культурно-історичного контексту його забезпечення, правил поведінки члена соціуму та їх громадської оцінки лежать у пло­щині досліджень з філософії, культурології та соціології.