ДУХОВНИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ СУПРОВІД МИТРОПОЛИТОМ АНДРЕЄМ ШЕПТИЦЬКИМ ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ В СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.
Ольга Вадимівна Середа
кандидат юридичних наук, асистент кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого (м.
Харків)Перша світова війна, падіння Австро-Угорської та Російської імперій стали приводом до перебудови світового порядку на засадах права народів на самовизначення, а також взаємних гарантій політичної незалежності і територіальної цілісності для всіх великих і малих держав. З проголошенням цієї концепції президентом США В. Вільсоном народи, які програли у війні, охопила віра у початок нової ери, де їх долі вирішуватимуть не сила, а «демократичні принципи» свободи рівності та братерства «самовизначених» народів [2, с. 333]. Водночас розпочалась загальнополітична полеміка щодо кордонів, спонукаючи до дипломатичної гри та внутрішніх конфліктів. У цьому процесі відроджувалася самосвідомість українського народу та його державність, скована суверенітетом панівної влади.
На розбудову нового порядку Антанта зобов’язала Австрію здійснити державне «самовизначення» народів. Австрійський цісар Карл видав маніфест від 16 жовтня 1918 р., де пропонував реалізувати право націй імперії на самовизначення шляхом в союзній державі, де «кожде племя на области, яку воно заселює, творить свій власний державний організм» [1, с. 175]. Народи, на самовизначенні яких буде заснована нова держава, зобов’язано діяти через Національні ради. На виконання припису 18 жовтня 1918 р. розпочала роботу Українська Національна Рада як конституанта частини українського нарду, сформована з українських послів австрійського парламенту, лідерів політичних партій і греко-католицького духовенства, депутати буковинського і галицького сеймів [1, № 76, 80]. її засідання розставило акценти щодо міжнародної ситуації та стратегії розвитку самостійної Української держави. Голова Ради Є. Петрушевич застановив проти входження до польської держави і бажання українського народу утворити власну державу в межах Австро-Угорщини [1, № 82].
9 листопада 1918 р. Українська Національна Рада створила Державний секретаріат (уряд), а 13 листопада проголосила назву новоствореної держави - Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).Водночас польська сторона також вживала офіційних кроків для становлення суверенітету і територіальної цілісності своєї держави. У своїх намаганням вона користувалася підтримкою Австрії. Між українською та польською сторонами розгорівся конфлікт, який переріс у національно-визвольну боротьбу за землю і державу.
Митрополит Андрей Шептицький, як член Палати Панів віденського парламенту, взяв активну участь у роботі УНР, захищав інтереси українського народу на міжнародній арені, і водночас був пастором свого народу. Він у силу своєї ерудованості та духовної мудрості добре розумівся на політичних справах і міжнародній обстановці, чудово знав характер українців, його сильні і слабкі сторони.
Митрополит відчував суспільні настрої, кризу моральності і просвіти, яка огорнула країни Європи. В пастирському посланні до духовенства від 21 травня 1904 р. «О Квестії соціяльній» ним описано дух непослуху, який був загальним в цілій Європі, його зростання через розширення теорії пересадної свободи і абсолютної рівности. Підкреслено розвиток антагонізмів до анормального сану, який названо соціальною квестією. Митрополит констатує загальне відступлення від Бога і віри, зникнення поняття справедливості, втрату почуття любові ближнього, панування ліберальної капіталістичної теорії. Світові капітали, на його думку, «скуплені в руках немногих потентатів світа фінансового, ростуть так, що зачинають неможливим способом тиранізувати людськість». Саме вони визначали спокій або війна, існування або упадок держав чи урядів [3, с. 139].
Митрополит Андрей співчував українському народу, а ще більше молоді, яка легко піддавалася різним проводам і гаслам в цих кризових умовах. Він застерігав, що цей революційний дух, який мав підтримку і в українських землях, «міг би пхнути наш нарід в безодню нещастя» [3, № 7].
У посланні до духовенства від 26 липня 1902 р Андрей Шептицький пише: «Панує такий дух часу, що молодець, як лишень здасть матуру, уважає себе покликаним до цензуровання цілої суспільности, до давання кождому науки, в разі потреби, нагани. Кождий уважає себе за провідника в справах народних, суспільних, політичних і церковних» [3, с. 131]. Митрополит вбачав в українській молоді поряд з любов'ю до Батьківщини, здатності до самопожертви, «хибу, що свої гадки і свій спосіб бачення речей надто часто хочете накинути іншим, навіть часто засобами насильства і сліпого терору». Вказував на спільний поступ з сучасним світом, де мало толерантності, що створювало «з одного боку фашизм і такий виразний у многих державах нахил до диктатури, а з другого боку більшовизм» [3, № 22]. Іншим значним недоліком, на думку митрополита, була самовпевненість молоді, коли «свою думку сміливо і буйно ставите вище від думки всіх старших, себе вважаєте мудрішими і вищими» [3, № 22]. У цьому контексті Андрей Шептицький звернув увагу на важливість попереднього досвіду як засади до зв'язку з попереднім поколінням, і тим самим до сильної нації. На цій підставі він застерігав молодь від анархії, запального патріотизму, що буде лише шкідливим марнуванням сил.Великі надії в організації суспільства митрополит покладав на духовенство та інтелігенцію. Він повчав слідувати християнській етиці у побудові суспільного ладу, йти за проводом Христа, його влади, закону і доктрини. Митрополит постановив духовенству не солідаризуватися з інтересами якого-небудь суспільного класу чи партією, застановляв допомагати усім багатим і бідним [3, № 7, 17].
На особливу увагу заслуговує послання Андрея Шептицького до інтелігенції від 27 січня - 9 травня 1900 р. [3, № 17]. В ньому розкрито один з елементів людської природи - організовувати і слідувати проводам під різними прапорами. Митрополит доводив: «У доктринах, принципах і поняттях підлягають люди несвідомо проводові інших. Загал людей приймає їх насліпо, без пересвідчення і без критицизму, на слово вчителя, якого не знає.
Ідуть за закликами і ті, що не все ясно розуміють» [3, № 17, п. 26].Митрополит бачив людський рід, ніби розбитий на атоми, які скріпляються під різними прапорами спільних інтересів, дібр або частіше спільних принципів. Люди піддаються проводам тих прапорів, біля яких зібрані. Коло людей, які їх держать, пояснював Андрей Шептицький, - це люди, які найбільш перейняті принципами групи (п. 29). Вони часто сліпо піддаються принципам прапора, стають провідниками для інших. З іншої сторони, їм протиставлені люди, які сумніваються або не хочуть піддаватися сліпому проводу.
Відповідно до цих елементів митрополит протиставляє їм християнського провід, заснований на особистому впливі Христа, його доктрині, законі і владі. На його думку, цей провід є довершеним, демократичним і відповідає природному стану і праву людини.
У посланні природне право людини митрополит розкриває як право моральне, вроджене кожному чоловіку, про що свідчить його сумління. Він пояснює: «Як нема права морального, правом людства буде безправ'я і всяка кривда. Всякий злочин буде природним. Здоров'ям людства буде неморальність, життя людей боротьбою всіх із усіми, Любов'ю їх самолюбство, а ідеалами їх звірячі інстинкти... Людський рід того знає, і шукає, бажає ладу виконання етичного права» [3, № 17, пп. 85-89, 91].
Це бажання скеровує людей до пошуків такого етичного ладу, мотивує їх до влади, організовувати людей в державний устрій. Важливим висновком митрополита є виконання етики природного права на всіх рівнях державного механізму: адміністрації, судів, в'язниць і виправних установ. Над пошуками цього права застановляються і всі вчені, шукаючи свого суспільного ладу, критикуючи лад інших. Для них це право, на думку митрополита Андрея, - обов'язкове, конечно можлива етика між людьми [3, № 17, п. 93].
На найвищому рівні митрополит Андрей вів переговори щодо українського питання, прагнув міжнародного визнання новоутвореній ЗУНР, намагається заручитися підтримкою голови французької коаліційної місії зробив спробу знайти підтримку у Апостольського престолу та інших країнах Європи і Америки.
Література
1. Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали. / ред. О. Карпенко - Т.1. - Івано-Франківськ : Лілея НВ, 2001. - 584 с.
2. История международного права / под ред. А. И. Дмитриева, У Э. Батлера. - Изд. 2-е. - Одесса : Феникс, 2013. - 574 с.
3. Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріали 1899 - 1944. / за ред. А. Кравчука - Т ІІ. - Л.: Вид-вл Отців Василіан «Місіонер», 1998 р. - 570 с.