УКРАЇНСЬКІ НОТАРІУСИ В ГАЛИЧИНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. ТА В ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ
Ліліана Едуардівна Шевчук
кандидат юридичних наук, доцент кафедри історії держави, права та політико-правових учень Львівського національного університету імені Івана Франка (м.
Львів)Упродовж 2017-2018 рр. українці в цілому та наукова громадськість зокрема, відзначають 100-річчя української революції 1917-1921 років, у ході якої український народ уперше в ХХ сторіччі створив національну державу, яка у формі різних утворень мала всі ознаки незалежної держави: територію, населення, владу, суверенітет.
В результаті розпаду Австро-Угорщини 1.11.1918 р. «волею українського народу на український землях Австро-Угорської монархії утворилася українська держава...», яка 9.11.1918 р. отримала назву Західна Українська Народна Республіка (ЗУНР). За короткий строк і у тяжких зовнішньо-політичних і внутрішніх обставинах, в ЗУНР були сформовані і досить злагоджено функціонували основні ланки державного механізму, у тому числі і інститут нотаріату. Аналіз архівних документів засвідчує, що нотаріат періоду ЗУНР, попри несприятливі фактори, продовжував свою діяльність, а влада вживала адекватних заходів по його впорядкуванню. Адже, за словами О. Субтельного, «.галичани не займалися поширеними на сході радикальними експериментами..., а спиралися на старі австрійські моделі..».
Як самостійний правовий інститут нотаріат був запроваджений в Галичині цісарським патентом від 7 лютого 1858 р., яким на її території з 1 листопада 1859 р. вводилось у дію австрійське нотаріальне Положення 1855 р. 25 липня 1871 р. було прийнято нове Положення про нотаріат, яке діяло у Галичині і в часи побудови української національної держави - ЗУНР, і після загарбання її Польщею (до 1934 р.). Положення 1871 р. встановлювало підвищені вимоги до особи, яка прагнула здобути посаду нотаріуса, зокрема: вік - 24 роки; бездоганність поведінки; закінчені правничі студії і складені іспити теоретичні чи наявність ступеня доктора права; успішно складений іспит нотаріальний, адвокатський чи судово- урядовий; стаж не менше як чотири роки практичної діяльності, із яких принаймні два роки - у нотаріуса на практиці, а інші два роки - на практиці у суді, адвоката чи фінансовій прокуратурі; знання, крім німецької, крайової мови, що використовувалась у місцевості, де кандидат прагнув працювати.
Наведені вимоги законодавця вказують на те, яке важливе значення австрійський уряд приділяв проблемі підбору кадрів у нотаріаті. Як свідчать архівні документи початку XX ст., призначали на посаду нотаріуса у Галичині зазвичай лише після п’ятнадцятирічної нотаріальної практики, а траплялися випадки, коли стати нотаріусом вдавалося лише після двадцятирічної праці. Отож, нотаріусом, як правило ставала людина високих моральних чеснот і професіоналізму. Саме це, а також вагомість корпоративного принципу в діяльності нотаріусів, на нашу думку, зумовлювало високе значення інституту нотаріату в правоохоронній системі, підносило його в очах громадськості загалом і юридичної спільноти зокрема.Станом на 1904 р. в Галичині було 152 нотаріуси (86 - в окрузі Львівської нотаріальної палати, і 46 - Перемишльської). Кількість ж українських нотаріусів була низькою, так, в 1910 р. - вона становила 19 осіб. Втім, це далеко не остаточна цифра, оскільки доволі складно встановити національну приналежність того чи іншого нотаріуса [2, с. 80]. Нотаріуси-українці користувалися авторитетом, заслуженою повагою у суспільстві. В когорті нотаріусів- українців початку ХХ ст. варто згадати Йосифа Онишкевича, Володимира Левицького (літературний псевдонім Василь Лукич) Володимира-Макс Левицького, Костя Телішевського, Володимира Лушпинського, Порфира Яримовича, Андрія Павлиша, Івана Рудницького, Степана Танчаківського, Петра Бугеля, Лева Гузара тощо. Крім бездоганної професійної діяльності, вони відзначалися громадською і політичною активністю, проявляли національну свідомість і долучались до суспільно-політичного життя краю. Зокрема, Йосиф Онишкевич - нотаріус у Зборові, Коломиї, Львові (здійснював нотаріальну діяльність з 1971 по 1919 р.) - активний член і меценат українських культурних, освітніх і економічних установ, був президентом наглядової Ради банку «Дністер». Кость Телішевський, нотаріус у Турці, був депутатом Галицького сейму та верхньої палати австрійського парламенту, відіграв важливу роль в організації угоди між українською та польською фракціями Галицького сейму 1890 р.(так звана «нова ера»).
1897 р. припинив активну політичну діяльність, як стверджував К. Левицький через невдачу політичного проекту «нової ери» [1, с. 116], переїхав до Бучача, де і на далі працював нотаріусом. Володимир Лушпинський, нотаріус у Комарно, Косові, Ярославі, Перемишлі, а також Порфир Яримович, нотаріус у Підгайцях, теж були знаними громадськими діячами. К Левицький назвав П. Яримовича визначним українцем, хоч і тихої вдачі та громадянином незвичайної чесноти. [1, с. 116]Одним з найвизначніших українських нотаріусів Галичини поч. ХХ ст. був Володимир Левицький (1856 - 1938), який більше відомий завдяки своїй літературній діяльності (літературний псевдонім Василь Лукич). Випускник юридичного факультету Львівського університету (1880 р.), працював нотаріусом у Болехові, Стрию, Станиславові, Винниках (до 1914 р., після чого залишає нотаріальну практику та займається громадською діяльністю). Активний учасник громадського життя і борець за національні права свого народу, В. Левицький, за словами К. Левицького - на кожному місці постійно і достойно працював для добра української нації, та як окраса нотарійного звання, своїм життям вказував молодшому поколінню зразок: як належить виконувати обов'язки звання і рівночасно вищі обов'язки українського громадянина супроти рідного народу. [1, с. 117]
Відтак, коли Австро-Угорська імперія розпалася і українці розпочали процес творення власної національної держави, свідомі представники нотаріальної спільноти активно долучилися до цих процесів. Зокрема нотаріус і відомий громадсько-політичний діяч Михайло Мочульський (1875-1940), у 1918 р. був призначений до складу делегації УНР на мирних переговорах у Бересті, де виконував обов'язки перекладача і нотаря для підтвердження вірогідності підписів контрагентів. М. Мочульський - літературознавець, письменник, перекладач, громадсько-просвітній діяч. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. Працював нотаріусом у Львові, після війни у Тернополі, згодом у Гримайлові (нині Гусятин), а з 1933 р.
- у Станиславові. Дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка, у 1904-1913 рр. - член його управи.Нотаріуси та громадські діячі Теодосій Будзиновський, Роман Заячківський, Лев Гузар у період 1918-1919 рр. були повітовими комісарами. Як стверджує Б. Й. Тищик, повітовими комісарами обирались не випадкові, чужі для населення і рекомендовані «зверху» люди, а ті, яких населення повітів добре знало, поважало, які заслужили на цю посаду своєю працею задля добра українського народу [3, с. 160].
Т. Будзиновський - працював нотаріусом у Станиславові, Балігроді. Неодноразово переслідувався польською владою, зокрема восени 1919 р. перебував у польському концтаборі для військовополонених та інтернованих українців у містечку Домбю, що біля Кракова. В час німецької окупації допомагав єврейським сім'ям, за що був арештований гестапо і замордований у Станиславській тюрмі. Р. Заячківський, комісар ЗУНР у Коломиї, звідки був родом, - випускник юридичного факультету Львівського університету. В 1941-1944 рр. президент Нотаріальної палати у Львові, учасник відновлення української держави в окупованому німцями Львові, зокрема член Ради Сеньйорів.
Лев Гузар (1858-1923) - випускник юридичного факультету Львівського університету, нотаріус з Галича, дідусь блаженнішого Любомира Гузара: громадсько-культурний діяч, активний член «Просвіти», повітовий комісар ЗУНР в Галичі, свідомий українець і діяльний громадянин, а також політичний організатор і людина дійсно визначна в українському громадянстві. [1, с. 117] Восени 1922 р. Л. Гузара було заарештовано за виступи проти виборів до польського сейму.
Степан Танчаківський (1854-1928) - громадський та культурно- освітній діяч. Після закінчення юридичного факультету Львівського університету працював суддею, а у 1898 р. (після 20-ти років судової служби) отримав посаду нотаріуса в містечку Золотий Потік; організатор, благодійник просвітнього життя Бучаччини, почесний член товариства «Просвіта», член видавничої спілки «Діло» у Львові, товариства «Українська Рада», Української Національно- Демократичної Партії.
З листопада 1918 року після утворення ЗУНР працює суддею у Золотому Потоці, згодом - вірогідно продовжує уряд нотаріуса.Іван Рудницький (1887-1951). Закінчив Львівський університет 1908 року. Працював нотаріусом у Бережанах. Під час І-ї світової воював на італійському фронті в чині старшини австрійської армії. Діяч таємного Військового Комітету у Львові, сотник Української Галицької армії, військовий представник диктатора ЗУНР Є. Петрушевича у Відні, згодом - військовий аташе ЗУНР у Празі. З 1927 р. - адвокат у Львові.
Отже, українська нотаріальна спільнота на початку ХХ ст. і в часи національно-визвольних змагань мала своїх визначних людей, але в переважній частині не виходила в громадянському житті далеко поза нотаріальні обов'язки. На відміну від адвокатів, значна частина українських нотаріусів, напевно в силу специфіки (дуалізму) своєї діяльності, не так активно декларувала свою політичну позицію, а іноді узагалі відмежовувалася від участі у суспільно-політичному житті краю.
Література:
1. Левицький К. Українські правники в нотаріаті. Ювілейний альманах Союзу Українських Адвокатів. Львів, 1934. - С. 115-118
2. Мисак Н. Ф. Українські нотаріуси в Галичині наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.: соціально-професійна характеристика. Інтелігенція і влада. Вип. 32. 2015. - С. 71-87.
3. Тищик Б. Й. Західно Українська Народна Республіка (1918-1923). Історія держави і права. Львів, 2004. - 392 с.