<<
>>

Доля військового скарбу російської армії.

Гетьманське піклування про варту не обмежувалося лише фінансовими виплатами. Від російської армії після Центральної Ради уряду Ф. Лизогуба залишилося військове майно колишніх Південно-Західного і Румунського фронтів, Київського і Одеського військових округів.

Передбачалося його використати, зокрема, й для спорядження вартових підрозділів. Величезна кількість зброї, військового реманенту, одягу і взуття, медикаментів за наказом №45 військового міністра УНР О. Жуковського від 5 березня 1918 р. мали надійти в розпорядження демобілізаційному відділу Генштабу. Насправді ж військове майно за умов анархо-кримінальної ситуації в країні на початку 1918 р. розкрадалося. Голова демобілізаційної комісії генерал В. Кудря усунув від посад більшість фахівців – начальників інтендантських складів, доручивши керувати майном новачкам. Не змогли поліпшити становище губернські і повітові коменданти, до яких згодом перейшли права за розпорядженням майном на місцях. Невизначеність господаря призвела до загарбання значної кількості військових сховищ союзниками. Як трофеї німцями були захоплені Миколаївський, Дарницький, Білоцерківський, Ровенський та деякі інші інтендантські склади, на яких усунули від посад українську адміністрацію. Австро-угорську варту було встановлено на Одеських складах. Запобігаючи втраті військового скарбу, в. о. військового міністра Української Держави О. Лігнау 6 травня наказом №211 поклав обов’язки розпорядження майном на головного начальника постачання Генерального штабу. Це викликало незадоволення з боку місцевих установ МВС. 13 червня у справу був вимушений втрутитися гетьман. Особистим наказом за №56 він встановив посаду головноуповноваженого у справах ліквідації установ і організацій військового часу, на яку призначив Ю. Кістяківського 105. На думку Скоропадського, цивільний урядовець був найвідповіднішою кандидатурою і міг створити розподільчу установу, яка була б «не зацікавлена ні в одній, ні в іншій стороні» 106.

Головноуповноважений провадив курс на використання матеріальних цінностей в господарських інтересах держави, але зустрів шалений опір військових. 15–24 серпня 1918 р. засідання Ради Міністрів спеціально розглядало «Матеріали по питанню обвинувачення Ю.О. Кістяківським військового відомства у затримці демобілізації і захваті військового майна, залишеного на території України». У звинуваченні наводилися численні приклади знищення одягу, харчів, ліків за недбалістю військового керівництва, збиткового використання державних коштів на військових заводах, злочинного продажу майна «євреям-спекулянтам». Головним аргументом стало те, що «єдиний засіб припинити бешкети міст і сіл – це повернути господарчому життю хоча б частину того, що з нього вилучено». Ю. Кістяківський запропонував програму приватизації і часткового розподілу майна по відомствах, які мають у цьому відповідну необхідність. Але втілити її в життя не вдалося. Переважним став довід Військового міністерства про урядове рішення формувати власну армію чисельністю 360 тис. осіб 107. Посаду головноуповноваженого було скасовано, а Ю. Кістяківського призначили послом України в Туреччині. Військовий скарб остаточно перейшов у підпорядкування відповідних головних управлінь Міністерства військових справ. Лише Окремий корпус кордонної охорони підлеглості Міністерства фінансів отримав від ліквідаційної комісії Червоного Хреста розбірні бараки загальною вартістю 1 млн 270 тис. крб. 108.

Урядових розпоряджень про цільове використання військового майна для вартових потреб зроблено не було. Але з документів стає відомо, що центральне керівництво варти і посадові особи на місцях неодноразово купували для своїх підрозділів військове майно на умовах сплати його собівартості. Так, 2 серпня директор ДДВ дав розпорядження отаманам залізничних районів варти «входити у зношення з військовим відомством і обмундировувати вартових».

20 вересня начальник Полтавського освідомчого відділу А. Зуєв звернувся до міського продовольчого комітету і начальника штабу VI армійського корпусу з проханням про продаж сукна для шинелей і костюмів на 16 співробітників.

8 жовтня подібні звернення були ним надіслані до головного інтенданта Української Держави і Полтавського союзу хліборобів. Того ж дня листа отримав полтавський губернський староста. В ньому йшлося «про придбання для службовців відділу 25 кожухів, оскільки в приватному продажу вони надто дорого коштують» 109.

Пільговим закупкам для вартових підрозділів у цивільних установах і на приватних підприємствах сприяв серпневий закон «Про примусову купівлю у всіх фабрикантів та торговців сукна, полотна та шкіри за гроші по оцінці Міських комісій з представниками від кожного міста, Державного Контролю, Військового Міністерства та Міністерства Торгу і Промисловості». Цей нормативний акт зобов’язував «фабрикантів і купців оповістити Комендантів про весь наявний запас сукна, полотна та шкіри, котрий нікому не продавати, крім по ордерах Головного інтенданта». За його невиконання підприємців мали притягати «до судової кари за законами військового часу як саботажників та ворогів Держави» 110.

Закон суперечив оголошеним гетьманом принципам ринкової економіки в Україні і негативно впливав на рейтинг голови держави серед соціальних верств, які підтримували П. Скоропадського. Проте це не зупинило гетьмана. Прийняття закону свідчить про важливість, яку він надавав створенню власної армії та воєнізованих охоронних формувань.

Домаганнями українського уряду вдалося повернути частину військового майна, захоплену союзниками. В серпні 1918 р. із 115 тис. пар черевиків, що зберігалися в Одеських інтендантських складах, 2/5 частини австрійці визнали власністю України. Це взуття надійшло для потреб гетьманського війська і варти 111.

Зброю і кінське спорядження вартові підрозділи також отримували від військового відомства.

20 липня до МВС звернувся чернігівський губернський староста І. Висоцький, який для потреб повітової варти просив відпустити з Ніжинського військового складу 1 830 сідел і 1550 комплектів кінської упряжі. Через тиждень староста знову надіслав міністру телеграму.

Він зазначав, що зайвих сідел в сотнях військових комендантів немає, тому для вартових резервних сотень необхідне цільове постачання амуніції.

12 серпня інспекторський відділ ДДВ порушив перед МВС питання про телеграфне розпорядження військового міністра комендантам на «безперешкодну видачу амуніції, зброї і набоїв російських систем з місцевих складів Військового Відомства за вимогами, посвідченими Губернськими і Повітовими Старостами». Але такого розпорядження зроблено не було. Військове міністерство старанно охороняло свій скарб, який призначався для розгортання української армії.

Місцеві вартові начальники продовжували «бомбардувати» урядові інстанції прохальними телеграмами. Протягом серпня – листопада їх надіслали: полтавський губернський староста Нога, таврійський – Десницький, міський отаман Миколаєва Де-Бонді, столичний отаман Маршалк, начальник Полтавської повітової варти Семенов та інші вартові начальники. Їх вражало, що майно знаходилося на військових складах і здебільшого не використовувалось за призначенням.

Наведемо телеграму чернігівського губернського старости від 17 вересня: «В Ніжинській дивізії, гарматній бригаді, є велика кількість зайвих сідел. Прошу розпорядитися терміново видати мені для Державної Варти і кінних резервних сотень 3 000 сідел. В сідлах відчувається крайня необхідність, оскільки без них неможливо формувати кінну варту. Казенні сідла в населення всі відібрані, придбати ніде. Німці проводять перелік Ніжинського складу і можливо скоро сідла вивезуть».

В окремих випадках наполегливість прохачів мала результати і військові начальники давали відповідні розпорядження. Так, у вересні ними були задоволені майнові подання начальника Єлісаветградської Державної варти. Але здебільшого міжвідомчі суперечки не були усунуті, підрозділи варти відчували гостру потребу в спорядженні.

Проблема не була остаточно вирішена, навіть незважаючи на те, що 6 серпня 1918 р. гетьман підписав закон про ліквідацію посад губернських та повітових військових комендантів і між міністрами військових і внутрішніх справ було досягнуто угоди про передачу кінського складу, спорядження, зброї і набоїв комендантських сотень резервним вартовим сотням. 6 вересня інспекторський відділ ДДВ направив з цього приводу скаргу на ім’я військового міністра 112.

<< | >>
Источник: Тимощук О.В.. Охоронний апарат Української Держави (квітень – грудень 1918 р.): Монографія. – Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ,2000. – 462 с.. 2000

Еще по теме Доля військового скарбу російської армії.:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -