B C T У п

Хоч боротьба України за політично-державну індивідуальність у першій половині 20-го сторіччя закінчилась поразкою й тотальним поневоленням її населення, то проте, не зважаючи на велику данину крови та тяжкі матеріяльні втрати, визвольні змагання принесли українській нації тривалі здобутки, що їх не зміг і не зможе знищини ворог.

Годі глибше збагнути політично-державної якости конституційних актів узагалі, а відновленої Української Держави зокрема, без хоч би короткого огляду принципів, що лягли в основу боротьби за конституційну державу. Слово “конституція” походить із латинської мови “const.itutio” п по-українському з погляду держави означає основний устрій. Крім цього, під конституцією у вужчому сенсі цього слова треба розуміти головний державний закон, що містить у собі приписи щодо форми державного устрою, щодо способу творення державних органів і обсягу їхньої компетенції, щодо відношення поміж окремими державними органами та врешті щодо прав і обов’язків громадян.

Писана конституція датується від часу постання демократичного ладу. B основу боротьби за конституційну державу лягли такі основні засади: народна суверенність, поділ функцій (діяльности) органів державної влади, права людини та правовість держави.

Народна суверенність. У той час, коли старожитню добу з політично-державного боку характеризували великі імперії, а середньовічну — здебільшого одна універсальна імперія типу Святого Римського Цісар- ства Німецького Народу й римського папства, — то в нових часах почали творитися т.

Тепер виникло чергове питання, кому саме в державі належить суверенність — чи монархові, чи одній якійсь тільки верстві народу (шляхті, аристократії, духовенству тощо), чи народові? Відповідь на це питання дав Жан-Жак Pycco (1712-1778). Він, усупереч політично-державній концепції англійця Томаса Гоббса (1588-1678) про суверенність монарха, висунув тезу, що державна влада мае своє джерело в народі, якого члени шляхом суспільного договору перенесли владу над собою на всіх, цебто на нарід. Таким чином нарід став сувереном. Погляд Pycco переміг. Його теорія стала одним із головних гасел Великої Французької Революції. Засада народної суверенности зайняла панівне місце в демократичному світі.

Свою суверенну владу в безпосередній демократії нарід виконує сам шляхом віча або референдуму. Іншими словами, нарід сам своїм голосуванням рішає, який має бути закон, вибирає виконавчу владу й суддів.

У репрезентаційній демократії нарід виявляє свою суверенність через вибраних ним представників, зібраних у законодавчих органах держави.

Політичне розуміння народу було різноманітне в минулих віках. Треба було довгої й запеклої боротьби супроти станової влади, а опісля — абсолютизму монархів, іцоб не тільки шляхта, духовенство й міщани, але ввесь нарід — робітники й селяни — вважалися за повноправних громадян держави, щоб виборче право було загальне, рівне, таємне, безпосереднє та про- порціональне; щоб кожен громадянин був рівним перед законом і мав право голосу, не дивлячись на його стан, майно, освіту, час поселення, родовід та інші цензи.

Новітня демократія виставила на підставі природного права постулят, що кожна нація має право самовизначитись, повинна мати свою власну державу й виконувати в ній суверенну владу. Істота народного суверенітету — це влада народу, для народу та в інтересах народу.

Поділ функцій (діяльности) органів державної влади. Уже Аристотель (384-322 до Xp.), учень Платона, у своїм творі “Політика” навчав, що держава — це один із найдосконаліших і найвищих суспільних союзів. Її завдання полягає в тому, щоб забезпечети інтереси всіх верств суспільства. Сам Аристотель був прихильником демократичного ладу. Він перший твердив про доцільність різних влад у державі, говорячи про законодавство, управління й запровадження прав- них норм.

Багато віків опісля теоретики держави в своїх працях про суверенність присвятили здебільшого свою увагу різним родам влади держави. Правда, їм головно залежало на об’єднанні різних влад в особі монарха. Навпаки, в конституційній засаді йде мова якраз про поділ різних напрямків діяльности органів державної влади, щоб усі вони не були об’єднані в одних руках.

Принцип про поділ діяльности органів державної влади тісно зв’язаний із прізвищем англійського філософа Джона Лока (1632-1704) та француза Шарля Монтеск’є (1689-1755). Лок був прихильником парля- ментарної монархії. У своїм творі “Два досліди про уряд” він, під впливом політичних відносин, що тоді панували в Англії, видвигнув думку про чотири владі в державі: законодавчу, виконавчу, федеративну та пре- рогативну. Законадавча влада, він навчав, має встановляти загальні закони; виконавча повинна застосовувати їх у конкретних випадках; федеративна — репрезентувати державу назовні, зокрема укладати міжнародні договори; а прерогативна — це адміністрація держави в широкому сенсі цього слова, — вона виконує справи, яких не рішає закон. Лок не вдовольнявся теоретичним поділом влади. Він констатував, що цим чотирьом родам державної влади повинні реально відповідати різні державні влади, а саме: законодавство повинно належати окремій владі в руках народу, а три інші владі — в руках монарха.

Під впливом поглядів Лока постала теорія поділу державної влади Монгеск\'є, який спеціяльно два роки був в Англії та грунтовно вивчав англійський політично-державний устрій. У своїй епохальній книзі “Дух законів” Монтеск’є детально опрацював теорію поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову. Бувши прихильником конституційної монархії, він намагався якнайкраще угрунтувати цю державну форму певними та стійкими засадами. Власне через поділ влади Монтеск’є бажав забезпечити рівновагу поміж владами в державі та громадські свободи її населенню. Компетенція кожної самостійної влади в державі не сміе бути порушена іншою. Крім цього, Монтеск’є був речником т. зв. “мішаної” форми держави. Він навчав, що найкраща e та державна влада, в якій перемішані елементи монархії, аристократії й демократії. За його поглядом, законодавча влада повинна бути в руках народу й керуватися демократичними принципами; судівництво — в руках освіченої й незалежної верстви суспільства й судочинство треба виконувати на основі аристократичних засад; врешті виконавча влада повинна бути в руках монарха, бо гаким чином забезпечується швидкість і справність адміністрації, як також легкість її організації. Ці три різні влади, на думку Монтеск’є, мають бути суворо розмежовані й цілковито незалежні одна від однієї, цебто самостійні. Такий поділ влади дає запоруку, що ні одна з цих влад не стане абсолютною й таким чином не буде порушена воля громадян. Сполучення цих трьох влад в одних руках, говорив Монтес’є, призводить деспотію азійського типу.

Вез сумніву, теорія Монтеск’є про поділ державної влади не встояла перед критикою, бо суверенність народу не допускає жодного поділу державної влади. Державна влада є одна й неподільна. Мова тут може бути тільки про поділ функцій (напрямків діяльности) органів одної тієї самої державної влади.

Однак, не дивлячись на деяку хибність тверджень Монтеск’є, — поділ функцій органів державної влади прийняли всі культурні держави на чолі зі З.Д.А. Ця засада стала спадковою частиною всіх конституційних держав.

Права людини. Разом із засадою народної суверенности й поділом функцій органів державної влади в основу конституційної держави лягла ідея природних і основних прав людини та громадянина. Думка про непорушність прав людини сягає середньовічної доби. Спорадичні натяки на де ми знаходимо в т. зв. “хартіях вольностей”, що запевняли непорушність особи перед свавіллям монархічної влади. Очевидно, за февдального ладу “хартії вольностей” не брали в оборону всіх людей, а тільки осіб лицарського стану.

Черговим етапом у кристалізації ідеї прав людини треба вважати релігійну боротьбу 16-го й наступних віків. Головним чином в Англії на тлі релігійного переслідування виникла думка про абсолютну волю сумління, якої не повинна порушувати державна влада, бо релігія належить до сфери непорушних прав кожної людини. Авангардом абсолютної волі релігії для всіх людей в Англії стали баптисти. Вони рішуче виступили проти англійського короля та його засади: “Чия влада — того релігія”. Року 1611 вони видали свою "Деклярацію віри” (“Declaration of Faith”), що містила в собі 27 артикулів, за редакцією Томаса Гел- виса (Thomas Helwys, 1572-1616), де говориться: “Ми віримо, що влада не повинна вмішуватися в релігійні справи, як також вона не має права змушувати людей визнавати ту чи іншу релігію”. Року 1614 появилася в Англії апологія волі сумління за редакцією Леонар- да Бушера п. з. “Спокій релігії або оправдання волі сумління” (“Religious Peace or a Plea for Liberty of Conscience” by Leonard Busher). Врешті 1644 p. англійські баптисти видали короткий огляд свого віровизнання для масового поширення, де між іншим читаємо таке речення: “Ми признаємо обов’язок підпорядкуватися державній владі в усьому, крім справ віри”. Англія жорстоко переслідувала за це баптистів, називаючи їх “небезпечними революціонерами”, і то не тільки королі, але й сам 0.

Ідею абсолютної волі сумління англійські баптисти й індепенденти, втікаючи з рідної батьківщини в наслідок жорстокого релігійного переслідування, заще- пили на американському суходолі. Варто тут згадати про Роджера Вилямса (Roger Williams, 1599-1683). Він виїхав із Англії в грудні 1630 року, а до Америки причалив аж через 65 днів, бо зірвалася на Атлантику буря й у значній мірі сповільнила їхню плавбу. Року 1636 Вилямс заснував місто Провиденс і зорганізував на колонії Род Айленд, що згодом стала федеральною державою З.Д.А., конституційний уряд із запевненням абсолютної волі сумління для свого населення. Таким чином перший раз в історії цілого світу засада релігійної волі стала наріжним каменем тієї країни. Тому, що того часу Род Айленд із містом Провиденс перебував під владою Англії, Вилямс у червні 1643 p. отримав ратифікацію на свій конституційний акт від англійського короля Карла I, який був страчений ЗО-го січня 1649 p. Тоді Вилямс знову звернувся до Англії й дня 8-го липня 1662 p. король Карл II ратифікував конституційного акта з повним запевненням релігійної волі для населення Род Айленду.

Думка про абсолютну волю сумління еволюціонувала. Довкола цього релігійного принципу збиралися інші т. зв. “природні права” людини. За прикладом Род Айленду пішли мешканці Бостону, які 1772 p. проголосили й собі такі права, а далі, Перший Континентальний Конгрес 12 колоній у Філядельфії 1774 p. ухвалив індивідуальні права людини, а в них, між іншим, проголосив, що всі люди є однаково вільні, незалежні й мають означені вроджені права, яких держава не сміє позбавляти своїх громадян.

Проте “хартії вольностей” і принцип абсолютної волі сумління були тільки тим ферментом, що викликали політичну програму сукупности природних та основних прав громадян у боротьбі людства за конституційну державу. Переломовою датою в цім аспекті став день 4-го липня 1776 p., коли то в Філядельфії проголошено незалежність З.Д.А. і союз 13 колоній, розташованих уздовж північного побережжя Атлан- гійського океану, в окремій деклярації, що її названо ПРОГОЛОШЕННЯМ ЛЮДСЬКИХ ПРАВ. Ця декля- рація стала демократичним кредо для всього людства, мала величезний вплив на національне пробудження народів світу й положила тривалі підвалини для демократичного конституційного вчення, що B своїй основі e актуальне й за наших часів. Деклярація не- залежности З.Д.А. з 1776 p. стала зразком для подібної “ДЕКЛЯРАЦІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ TA ГРОМАДЯНИНА”, яку дня 26-го серпня 1789 p. ухвалило Французьке Національне Зібрання. Французька деклярація проголосила, що всі люди родяться вільними й e рівні перед законом. Вона систематично перечислюе непорушні природні й основні права людини та стала складовою частиною першої французької конституції з 1791-го p. Опісля майже в усіх конституціях модерних держав вміщено заяву, що вони забезпечують непорушні природні й основні права людини та громадянина, цебто громадську, політичну, особисту й господарську волю (свобода особи, дому, паперів, маєтку, віри, переконання, слова, зборів, організації, страйків, переселення тощо).

Правовість держави. До числа засад, що лягли в основу конституційної держави, належить ідея “пра- вовости держави”. Держава також мусить бути зв’язана своїми правами, щоб таким чином охоронити органи державної влади перед поспішними й неросуд- ливими діями безправства, а з другого боку забезпечити національну безпеку й волю для своїх громадян. Державні органи за цим принципом мають при- держуватися раз установлених законів, а законів вони не сміють самовільно міняти, як тільки в приписаний спосіб за згодою народних представників.

Засада “правовости держави” зродилася на тлі практичних потреб і реальних інтересів політично-державного життя. Ішло тут про ті лиха й надужиття, які дошкульно відчувалися в абсолютних монархіях, а зокрема дуже різко в Англії. Англійська королівська влада часто карала правопорушників не на основі чинних законів, але застосовувала свої власні постанови, пояснюючи це тим, що конкретний випадок не був передбачений в наявних законах. Принцип “правовости держави” поклав кінець евентуальному без- правству органів державної влади та краєвим автономно-громадським організаціям.

Ці чотири засаді — народна суверенність, поділ функцій (діяльности) органів державної влади, права людини та правовість держави — лягли в основу конституційних держав по всьому світу, а тому й ми будемо керуватися цими принципами при характеристиці конституційних актів відновленої Української Держави.

**

*

Історію відновленої Української Держави в 1917- 1919 роках можна поділити на три періоди, а саме:

I. Добу Української Центральної Ради, II. Добу гетьмана Павла Скоропадського й III. Добу Директорії Української Народньої Республіки. За цією періодизацією ми тепер розглянемо конституційні акти українських державних формацій, подаючи огляд тих факторів, що викликали ті документи конституційного характеру; їхній текст та врешті їхню політично-державну якість.

Проф. Михайло Грушевський, Президент У.Н.Р., 1917-1918