<<
>>

Розділ 12 I НЕБАНКІВСЬКІ ФІНАНСОВІ ІНСТИТУТИ

Хоча банк — це фінансовий інститут, з яким ми найчастіше маємо справу, але це не єдиний фінансовий орган, з яким ми стикаємося в повсякденні. Припустімо, що ви купуєте страховий поліс страхової компанії, берете позику з погашенням по частинах на ваш новий автомобіль від фінансової компанії або купуєте звичайні акції за допомогою брокера.

В кожній з цих операцій ви маєте справу з небанківським фінансовим інститутом. В економіці небанківські інститути відіграють важливу роль у спрямуванні коштів від позикодав- ців-заощадників до позичальників-витратників, як це роблять банки. Крім того, процеси фінансових інновацій збільшили значення небан- ківських фінансових інститутів. Застосовуючи інновації, небанківські фінансові інститути вступають тепер у пряму конкуренцію з банками, бо забезпечують своїм клієнтам ті ж послуги, що і банки. В цьому розділі детальніше з’ясовано, як функціонують основні небанківські фінансові інститути та як регулюють їхню діяльність.

СТРАХОВІ КОМПАНІЇ

Щоденно існує певна можливість настання якихось катастрофічних подій, що призводять до значних фінансових втрат. Подружжя може втратити заробіток через смерть або хворобу; автомобільна пригода вимагатиме дорогого ремонту або виплат потерпілій невинній стороні. Оскільки фінансові витрати від різних кризових ситуацій можуть бути значними порівняно до наших фінансових ресурсів, то ми захищаємося від них, купуючи страхові поліси. Останні забезпечать нам виплату певних сум грошей, якщо станеться катастрофічна подія. Компанії із страхування життя спеціалізуються з продажу полісів, що забезпечують виплату доходу в разі смерті особи, втрати працездатності через хворобу або звільнення з роботи. Компанії із страхування майна або нещасних випадків спеціалізуються з продажу полісів, що виплачують страхові суми за втрату майна внаслідок нещасних випадків.

Принципи страхового менеджменту

Страхові компанії, як і банки, функціонують у фінансовому посередницькому бізнесі, що перетворює для суспільства один вид активів на інший.

Страхові компанії використовують страхові внески за поліси, щоб інвестувати в такі активи, як облігації, акції, заставні та надання

інших позик. Доходи від цих активів використовуються для виплати страхових відшкодувань з полісів. Страхові компанії фактично перетворюють такі активи, як облігації, акції і надані позики, в страхові поліси, що забезпечують набір певних послуг (наприклад, страхове відшкодування, заощаджувальні плани тощо). Якщо страхова компанія з перетворення активів уміло забезпечує своїх клієнтів недорогими відповідними страховими послугами і якщо вона може заробити доходи на свої інвестиції, тоді вона отримує прибуток. За інших обставин страхова компанія зазнає збитків.

В розділі 9 економічні поняття несприятливого вибору і морального ризику дали змогу зрозуміти декілька принципів банківського менеджменту. Багато з цих принципів можна застосувати до позичкової діяльності страхових компаній. Тут знову ми використовуємо поняття несприятливого вибору і морального ризику для пояснення ряду особливостей менеджменту у сфері страхування.

У випадку страхового поліса моральний ризик має місце, коли наявність страхування заохочує застраховану сторону ризикувати, що збільшує ймовірність виплати страхових сум. Наприклад, якщо особа має страховий поліс на випадок крадіжки, то, можливо, вона не буде такою обережною, щоб запобігти крадіжці, бо страхова компанія відшкодує їй найбільші втрати від пограбування. Несприятливий вибір має місце, коли ті, що найімовірніше отримають великі страхові виплати, водночас найбільше хочуть купити страховий поліс. Наприклад, смертельно хвора особа в останній фазі розвитку хвороби хотіла б купити найдорожчий страховий поліс для страхування життя та медичних витрат. Отже, страхова компанія підпадає під потенційно великі втрати. І несприятливий вибір, і моральний ризик водночас можуть завдавати великих збитків страховим компаніям. Вони призводять до виплат найбільших сум страхового відшкодування. Мінімізація несприятливого вибору та морального ризику зменшує ці виплати, що є винятково важливою метою страхових заходів, як з’ясовано нижче.

Добір. Щоб зменшити несприятливий вибір, страхові компанії намагаються відділити звичайний страховий ризик від надмірного ризику. Тому важливим принципом страхового менеджменту є ефективна методика збору інформації.

Коли ви подаєте заяву на страхування автомобіля, то страховий агент насамперед запитує вас про обліковий талон (кількість пробитих талонів у зв’язку з перевищенням швидкості та дорожніх аварій), марку машини, яку страхуєте, і лише згодом ваші особисті дані (вік, сімейний стан). Страхуючи життя, ви проходите через подібне опитування, але ще більшою мірою цікавляться про стан вашого здоров’я, звичку до куріння, вживання наркотиків або алкоголю. Компанії із страхування життя навіть перевіряють ваші аналізи крові та сечі. Як банк обчислює кредитні можливості, щоб оцінити потенційного позичальника, так страхова компанія використовує подану вами інформацію, щоб зарахувати вас до певної групи ризику. Ця група ризику є статистичним вимірником, наскільки вірогідна ваша заява про виплату страхового відшкодування. Грунтуючись на цій інформації, страхова компанія може вирішити, чи задовольнити ваше прохання про страхування. Вам можуть відмовити, якщо ви несете надто високий страховий ризик, бо будете невигідним клієнтом для страхової компанії.

Страхові внески, що враховують ризик. Встановлення страхового внеску на основі ризику, який власник страхового поліса завдає страховій компанії (так званий страховий внесок, що враховує ризик), є незмінним принципом страхового менеджменту. Несприятливий вибір пояснює, чому цей принцип такий важливий для прибутковості страхової компанії.

Щоб зрозуміти, чому страхова компанія потребує встановлення страхових внесків, що враховують ризик, розгляньмо приклад страхового внеску, що враховує ризик, який на перший погляд здається несправедливим. Гарі і Салі, обоє — студенти коледжу, що не мають порушень правил дорожнього руху, хочуть застрахувати свої автомобілі. Як правило, для Гарі повинні призначити значно більший страховий внесок, ніж для Салі.

Страхові компанії так чинять, бо молоді чоловіки потрапляють у середньому в значно більшу кількість дорожніх випадків, ніж молоді жінки. Припустімо, що одна із страхових компаній не бере до уваги ризикову групу, встановлюючи свої страхові внески. Ця компанія переважно призначає страхові внески, грунтуючись саме на середньому ризику для чоловіків і жінок. Тоді для Салі буде призначено надто великий внесок, а для Гарі — надто малий. Салі могла б піти до іншої страхової компанії і отримати нижчу ставку, а Гарі підписав би страхову угоду. Оскільки страховий внесок Гарі не дуже високий, якщо врахувати ймовірність дорожньої пригоди, то в середньому компанія понесла б збитки на Гарі. Тільки із страховим внеском, що грунтується на класифікації ризику, Гарі призначають вищий страховий внесок, і страхова компанія може отримувати прибуток [29].

Обмежувальні умови. Обмежувальні умови є іншим знаряддям страхового менеджменту для зниження морального ризику. Такі умови знеохочують власників страхового поліса від участі у ризиковій діяльності, яка робить виплату страхового відшкодування імовірнішою. Один із видів обмежувальних умов стримує власника страхового поліса від такої поведінки, що робить виплату страхового відшкодування ймовірнішою. Наприклад, компанії із страхування життя мають у своїх полісах умови, які відмовляють у страховій допомозі, що виплачується у зв’язку зі смертю застрахованого, якщо застрахована особа покінчила життя самогубством, у межах перших двох років, коли страховий поліс мав юридичну силу. Обмежувальні умови можуть також вимагати певної поведінки від застрахованого, яка зменшує ймовірність виплати страхового відшкодування. В компанії, що надає на прокат моторні скутери, можливо, вимагатимуть забезпечення шоломами тих, що беруть на прокат скутери, щоб застрахувати цивільну відповідальність, пов’язану з прокатом. Роль обмежувальних умов тут подібна до обмежувальних умов для боргових угод, що описані в розділі 8: їхнє призначення — зменшити моральний ризик, передбачаючи небажану поведінку.

Запобігання шахрайству. Страхові компанії також стикаються з монопольним ризиком, бо в застрахованої особи існують стимули обману компанії і вимог виплати страхового відшкодування, навіть якщо претензія необгрунтована. Наприклад, особа, яка не дотримувалася обмежувальних умов страхової угоди, може все-таки вимагати виплати страхового відшкодування, ба гірше,— особа може подавати вимоги на відшкодування за події, що ніколи не мали місця. Тому важливим принципом управління для страхових компаній є проведення розслідувань з метою запобігти шахрайству: тільки ті, що мають обгрунтовані заяви про виплату страхового відшкодування, отримують компенсацію.

Анулювання страхового договору. Готовність анулювати страхові поліси є ще одним знаряддям страхового менеджменту. Страхові компанії можуть уникнути морального ризику, якщо вони попереджають про анулювання поліса, коли застрахована особа здійснює діяльність, що робить виплату страхового відшкодування ймовірнішою. Якщо ваша компанія із страхування автомобілів заявляє, що будь-який водій з надмірною кількістю штрафів за перевищення швидкості буде позбавлений страхових гаратній (компенсації), то, звісно, ви намагатиметесь не перевищувати швидкість і тим самим зменшите ймовірність дорожніх пригод.

Вирахування. Вирахування — це фіксована сума, що віднімається від суми збитків для застрахованого при виплаті страхового відшкодування. Наприклад, вирахування в сумі 250 дол. на автомобільний поліс означає, що коли під час дорожнього випадку ви зазнаєте збитків на 1000 дол., то страхова компанія відшкодує вам всього 750 дол. Вирахування є додатковим інструментом страхового менеджменту, який допомагає страховим компаніям зменшити моральний ризик. Завдяки вирахуванням ви відчуваєте відповідальність за збитки разом зі страховою компанією, коли подаєте заяву про виплату страхового відшкодування. Оскільки ви втрачаєте в разі нещасного випадку, то у вас існує стимул пильнувати за кермом. Отже, вирахування змушують власника страхового поліса поводитися в такий спосіб, що відповідає інтересам страхової компанії. А це означає зменшення морального ризику. Оскільки проблему морального ризику пом’якшено, то страхова компанія може знизити розміри страхового внеску, що компенсує власнику поліса зроблені вирахування.

Спільне страхування. Коли власник страхового поліса ділить відсоток збитків зі страховою компанією, то їхню угоду називають спільним страхуванням. Наприклад, деякі системи медичного страхування передбачають, що 80 відсотків на лікування оплачує страхова компанія, а 20 оплачує застрахована особа (беручи до уваги вирахування). Спільне страхування працює у напрямі зменшення морального ризику так само, як і вирахування. Оскільки власник страхового поліса зазнає збитків разом із страховою компанією, то він матиме менше стимулів без особливої потреби відвідувати лікаря, що збільшило б кількість заяв про виплати страхового відшкодування. Отже, спільне страхування — це ще одне корисне знаряддя страхових компаній.

Обмеження на страхову суму. Ще одним важливим принципом страхового менеджменту є встановлення обмежень на страхові суми, навіть коли клієнт готовий платити за більшу загальну суму страхування. Що більша страхова сума, то більшу вигоду може отримати застрахована особа від ризикових видів діяльності, які збільшують ймовірність страхових виплат, завдяки чому зростає і моральний ризик. Наприклад, якби особа мала поліс на страхування життя на 100 млн. дол., то вона б поводилася за кермом необачно, знаючи, що її сім’я отримає величезну суму страхового відшкодування в разі нещасного випадку зі смертельним наслідком. Якби особа мала поліс на 10 тис. дол., то вона поводилася б обачніше, знаючи, що в разі її смерті сім’я не забагатіє. Страхові компанії повинні завжди бути впевнені, що розмір їхніх страхових сум не є аж таким високим, щоб моральний ризик призвів до великих збитків.

Всі ці принципи страхового менеджменту — обмеження розміру страхової суми, спільне страхування, вирахування, анулювання страхового договору, запобігання шахрайству, обмежувальні умови — допомагають страховим компаніям зменшити несприятливий вибір, а отже, моральний ризик. Як ми бачили, ці знаряддя страхового менеджменту утруднюють власникам страхового поліса можливість отримати вигоду від тих видів діяльності, які збільшують суми та ймовірність виплат страхових відшкодувань. При менших страхових вигодах і виплатах надмірний страховий ризик (пов’язаний насамперед з тими, хто здійснює ризикову діяльність) принесе меншу вигоду від страхування, і, отже, буде менше бажаючих страхуватися. Наприклад, особа з невиліковною хворобою не поспішатиме застрахувати своє життя, якщо страхова сума обмежена незначною величиною. З іншого боку, ми напружено працюватимемо, щоб отримати поліс, якщо його сума велика. Знаряддя страхового менеджменту, що зменшують моральний ризик і, отже, несприятливий вибір, допомагають збільшувати прибутковість страхових компаній двома шляхами.

Підсумки. Ефективний страховий менеджмент вимагає дотримання декількох принципів: збір інформації та добір потенційних клієнтів, страхові внески, що враховують ризик, обмежувальні умови, запобігання шахрайству, анулювання страхового договору, вирахування, спільне страхування і обмеження на страхові суми. Усі ці принципи є знаряддями зменшення морального ризику і несприятливого вибору.

Тепер, коли ми маємо загальне розуміння діяльності страхової компанії, розглянемо два її різновиди детальніше. Йдеться про компанії із страхування життя і компанії із страхування майна від нещасних випадків.              ,*v

Компанії із страхування життя

Перша компанія із страхування життя у США (Presbyterian Ministers’ Fund in Philadelphia) була заснована в 1759 p. й існує дотепер. Нині нараховується близько 2000 компаній із страхування життя, що існують у двох формах: у вигляді акціонерних компаній або взаємних. Власниками акціонерних компаній є акціонери, в той час як власниками взаємних є власники страхових полісів. Хоча більше 90 % компаній із страхування життя організовані як акціонерні товариства, найбільші компанії (включаючи «Prudential Insurance Company» і «Metropolitan Life») організовані як взаємні. Понад половину активів страхової галузі перебуває у власності взаємних компаній.

Компанії із страхування життя ще ніколи не зазнавали таких масштабів банкрутства, як комерційні банки. Тому федеральний уряд ніколи не вбачав потреби регулювати цю галузь. Натомість регулювання покладено на штати, в яких функціонують компанії. Регулювання штатів спрямоване на практику продажу, забезпечення відповідних ліквідних активів для покриття збитків та обмеження суми ризикових активів (таких, як звичайні акції), якими можуть володіти такі компанії. Регулятивною інстанцією звичайно є комісар штату з питань страхування.

Оскільки коефіцієнт смертності населення в цілому можна прогнозувати з високим ступенем визначеності, то страхові компанії можуть також точно прогнозувати, якими будуть їхні виплати власникам полісів у майбутньому. Тому вони володіють довгостроковими, а не надто ліквідними активами — облігаціями корпорацій, комерційними заставними, а також акціями корпорацій.

Існує дві основні форми полісів на страхування життя: безперервне страхування життя (на все життя) та строкове (на певний час). Поліси на постійне страхування життя мають сталий страховий внесок протягом усього строку чинності поліса. Початковий розмір страхового внеску перевищує суму, яка потрібна для страхування на випадок смерті, позаяк ймовірність смерті є невисока. Таким чином, поліс нагромаджує грошову вартість протягом перших двох років, хоча надалі вона зменшується, адже постійний страховий внесок падає нижче вартості, потрібної для страхування на випадок смерті, ймовірність якої стає вищою. Власник поліса може брати в позичку під грошову вартість поліса на страхування життя або може вимагати її, анулювавши поліс.

З іншого боку, строкове страхування має строкові внески, які щороку відповідають потрібній сумі, щоб застрахуватися на випадок смерті протягом певного часу (один чи п’ять років). Як наслідок, строкові поліси мають страхові внески, що зростають з часом, адже ймовірність смерті зростає. Строкові поліси не мають грошової вартості і, отже, на відміну від безперервних полісів страхування життя, є чистим страхуванням без жодної можливості заощадження.

Компанії із страхування майна та від нещасних випадків

Компаній із страхування майна та від нещасних випадків у СІЛА налічується понад 3000, серед яких дві є найбільшими: «State Farm Insurance» і «Allstate Insurance». Компанії із страхування майна та від нещасних випадків організовані і як акціонерні, і як взаємні компанії, що регулюються штатами, в яких вони діють у той же спосіб, що і компанії із страхування життя. В останні роки компанії із страхування майна та від нещасних випадків не почували себе зовсім добре, і, як наслідок, страхові ставки різко зросли. Ця «страхова криза», яку часто обговорюють в засобах масової інформації, аналізується у вставці 12.1.

На інвестиційну політику цих компаній впливають дві основні обставини. По-перше, оскільки ці компанії підпадають під федеральний подоходний податок, то найбільша частка їхніх активів нагромаджена у вільних від оподаткування муніципальних облігаціях. По-друге, майнові втрати менш визначені, ніж коефіцієнт смертності населення, а відтак вони менш прогнозовані. Тому компанії із страхування майна та від нещасних випадків не можуть з такою ж точністю прогнозувати майбутні виплати власникам полісів, як компанії із страхування життя. Тому ці компанії тримають ліквідніші активи, ніж компанії із страхування життя; муніципальні облігації і цінні папери уряду СІЛА становлять понад половину їхніх активів, і більша частина решти активів вкладена в облігації та акції корпорацій.

Вставка 12.1

Криза страхування

У 70-і роки при високих процентних ставках страхові компанії мали високі доходи від інвестицій, що давало їм змогу утримувати страхові ставки на низькому рівні. Проте в середині 80-х років доходи з інвестицій впали одночасно із зниженням процентних ставок, в той час як зростання кількості позовів, включаючи страхування майна та від нещасних випадків і різке збільшення страхових сум, що сплачуються в таких випадках, завдали суттєвих збитків компаніям. Щоб забезпечити попередній рівень прибутковості, страхові компанії різко збільшили страхові ставки, інколи подвоюючи, а то навіть і потроюючи страхові внески,— і нерідко відмовляли у страхових гарантіях. Це призвело до негативної реакції виборців. Наприклад, окремі штати, такі, як Каліфорнія, провели референдум щодо зниження страхових ставок. Внаслідок зниження прибутковості страхові компанії повели активну кампанію за обмеження на страхові виплати, зокрема за протизаконні дії в медицині. В пошуках прибутку страхові компанії розширяють сферу своєї діяльності, страхуючи сплату процентів на муніципальні облігації та облігації корпорацій, а також цінні папери, забезпечені заставними. Основна тривога була викликана тим, що страхові компанії в гонитві за прибутками надмірно ризикують. Ця тривога має вагомі підстави, бо кількість випадків неплатоспроможності страхових компаній постійно зростала від п’яти за рік на початку 80-х років до майже 50 за рік у 1990 р. Чи не простежується тут ще одна криза, що нагадує кризу ощадно-позичкових асоціацій?

Компанії із страхування майна та від нещасних випадків страхують втрати від будь-якої події, включаючи пожежу, крадіжку, неуважність, протизаконні дії, землетруси, автомобільні аварії тощо. Якщо можлива застрахована втрата надто велика для однієї фірми, то здебільшого декілька фірм виписують страховий поліс одночасно, щоб поділити ризик. Найвідомішим напрямом поділу ризику є Лондонський Ллойд, асоціація, в якій різні страхові компанії можуть страхувати частину поліса. Лондонський Ллойд заявляє, що за відповідну ціну він застрахує від будь-якої додаткової непередбаченої обставини.

ПЕНСІЙНІ ФОНДИ

Виконуючи фінансові посередницькі функції перетворення активів, пенсійні фонди гарантують суспільству ще один вид захисту — виплати доходу після виходу на пенсію. Підприємці, трудові спілки, приватні особи можуть засновувати системи пенсійного забезпечення, що мобілізують кошти із внесків, сплачуваних учасниками системи пенсійного забезпечення. Хоча мета всіх систем пенсійного забезпечення однакова, кожна з них має свої особливості.

По-перше — це повноваження системи, тобто тривалість часу, протягом якого особа повинна перебувати в пенсійній програмі (бути членом спілки або працівником компанії), щоб мати право отримувати пенсію. Фірми, як правило, вимагають, щоб працівник працював у компанії п’ять років перед тим, як отримає право на пенсію. Якщо працівник залишає фірму, не пропрацювавши п’ять років, за власним бажанням або внаслідок звільнення, то втрачає всі права на пенсію.

Другою характерною рисою є метод здійснення пенсійних виплат. Якщо пенсія визначається внесками до пенсійної системи та доходами на них, то кажуть, що пенсія визначається на основі внескового підходу. Якщо майбутні пенсійні виплати встановлені заздалегідь, то пенсія визначається на основі виплатного підходу. В цьому випадку подальші особливості пов’язані із забезпеченням пенсійних систем коштами. Оскільки ця ознака є складніша, то потрібно розглянути її детальніше. Пенсійна система повністю забезпечена коштами, якщо внески в систему пенсійного забезпечення та її доходи протягом багатьох років достатні, щоб виплачувати пенсії, коли наступить термін виплат. Якщо внесків та доходів недостатньо, то пенсійна система не має достатніх коштів. Наприклад, якщо Джейн Браун вносить 100 дол. щорічно в дану систему пенсійного забезпечення, а процентна ставка становить 10 %, то після 10 років внесків сума доходів становитиме 1753 дол.[30]. Якщо встановлена пенсія в цій системі пенсійного забезпечення через 10 років становить 1753 дол. або менше, то системі пенсійного забезпечення повністю вистачає коштів, бо її внески і доходи повністю достатні для цих виплат. З другого боку, якщо встановлена пенсія дорівнює 2000 дол., то системі не вистачає коштів, бо внески і доходи не покривають цієї заздалегідь встановленої суми.

Приватні системи пенсійного забезпечення

Приватними системами пенсійного забезпечення керує або банк, або компанія із страхування життя. В системах пенсійного забезпечення, що підтримуються підприємцями, внески звичайно розподіляються між роботодавцем та працівниками. Важливим податковим стимулом для цих систем є те, що внески роботодавця вираховуються з податків. Оскільки пенсії виплачуються щорічно пенсійним фондом, то вони добре прогнозовані. Тому пенсійні фонди інвестують в довго-

Вставка 12.2

Небезпека для «Penny Benny»: повторення поруки за ощадно-позичкові асоціації?

Нинішні проблеми «Penny Benny», урядової пенсійної страхової установи, на жаль, повторюють багато рис кризи ощадно-позичкових асоціацій, яка аналізувалася в попередньому розділі. Коли застрахована компанія неспроможна провести пенсійні виплати і їй загрожує банкрутство, то «Penny Benny» зобов’язана виплатити колишнім працівникам компанії пенсії. Знову простежується в дії принцип морального ризику. Компанія вочевидь більше ризикуватиме коштами своєї системи пенсійного забезпечення, коли в разі банкрутства «Penny Benny» платитиме по пенсійних рахунках. Наприклад, коли в лютому 1987 р. компанія «LTV Steel» збан- крутувала, то «Penny Benny» виплатила 400 млн. дол. на рік лише одним пенсіонерам LTV, хоча сама «Penny Benny» отримала тільки 280 млн. дол. внесків.

Як бачимо, щоб утримувати від зростання кошти урядового страхування пенсійних систем, страхова установа повинна зменшувати моральний ризик через нагляд за фірмами. Ця установа, страхуючи фірми, повинна переконатися, чи не створює для себе надто великого ризику. У випадку з «Penny Benny» це означає, що вона повинна перевіряти системи пенсійного забезпечення з метою переконатися щодо їхньої забезпеченості коштами. Послаблення нагляду за ощадно- позичковими асоціаціями стало однією з причин величезних збитків урядової страхової установи — Федеральної корпорації страхування ощадно-позичкових асоціацій. На жаль, простежується аналогічна ситуація з «Penny Benny». За період з 1978 по 1988 рік кількість пенсійних фондів подвоїлася і перевищила один мільйон. Проте кількість федеральних ревізій систем забезпечення зменшилася з 8000 до 2000. В результаті щорічно перевіряється менше 1 % застрахованих «Penny Benny» пенсійних приватних програм. Не дивно, що «Penny Benny» не може контролювати морального ризику, а її пасиви, що утворюються внаслідок відповідальності за системи пенсійного забезпечення, котрі перебувають в скрутному становищі, зростають з тривожною швидкістю. Зараз, за оцінками, вони перевищують активи більш як на 15 млрд. дол. Платники податків будуть, очевидно, пригнічені ще однією значною порукою уряду, розмір якої зростатиме доти, доки уряд не зосередить зусилля на зменшенні нестачі коштів систем

пенсійного забезпечення корпора- ¦ ^ цій.

зумовлені нестачею коштів корпорацій, помилками в управлінні, шахрайством та іншими зловживаннями у приватних пенсійних фондах (відомий з цього приводу Тімстерський фонд), Конгрес в 1974 р. прийняв Закон про гарантію доходів працівників, що вийшли на пенсію. Цей закон встановив мінімальні стандарти з надання і відкриття інформації, запровадив правила про повноваження та рівень нестачі коштів, запровадив обмеження на інвестиційну діяльність.

Цей закон також передбачив створення корпорації з гарантування пенсійних виплат (її називають «Penny Benny»). Вона виконує функції, подібні до Федеральної корпорації страхування депозитів. «Penny Benny» страхує пенсійні виплати до 2250 дол. на місяць кожній особі, якщо система пенсійного забезпечення компанії банкрутує внаслідок нестачі коштів або ця система неспроможна виконувати власні пенсійні зобов’язання. «Penny Benny» призначає внески за страхування систем пенсійного забезпечення. Вона може також брати в позичку до 100 млн. дол. у міністерства фінансів. На жаль, «Penny Benny», що страхує пенсійні виплати кожного третього робітника, зараз стикається зі значними фінансовими труднощами, які, можливо, вимагатимуть федеральної поруки за неї. (Вставка 12.2).

Державні системи пенсійного забезпечення

Найважливішою системою пенсійного забезпечення є соціальне забезпечення (страховий фонд для людей похилого віку), що страхує практично всіх осіб, зайнятих у приватному секторі. Нагромадження коштів забезпечується шляхом внесків робітників та підприємців через податки на заробітну плату (згідно закону про федеральні страхові внески). Виплати із соціального забезпечення містять пенсійні виплати, безплатну медичну допомогу людям похилого віку та допомогу непрацездатним.

Коли в 1935 р. було запроваджене соціальне забезпечення, федеральний уряд мав намір організувати його як приватний пенсійний фонд. Проте, на відміну від систем приватного пенсійного забезпечення, виплачувані пенсії тісно не пов’язані з минулими внесками учасника, тому вони, як правило, виплачуються з поточних внесків. Ця система виплат в певний момент часу призвела до великої нестачі коштів фонду соціального забезпечення, що складала понад трильйон доларів.

В майбутньому існує небезпека погіршення стану системи соціального забезпечення, бо населення США старіє, що веде до вищої частки пенсіонерів стосовно чисельності працездатного населення. В Конгресі роками ведуться суперечки навколо проблем соціального забезпечення. Досягнуто поступу щодо скорочення нестачі коштів через збільшення внесків та обмеження розміру пенсій.

Як і приватні роботодавці, уряди штатів та місцева влада, а також федеральний уряд так само запровадили системи пенсійного забезпечення для своїх працівників. Ці системи майже ідентичні до приватних систем пенсійного забезпечення і мають подібні активи. Нестача коштів цих систем — також досить поширене явище. Тому окремих інвесторів у муніципальні облігації турбує, що це утруднюватиме виконання боргових зобов’язань урядами штатів та місцевими урядами в майбутньому.

ФІНАНСОВІ КОМПАНІЇ

Фінансові компанії мобілізують кошти шляхом випуску комерційних паперів або акцій та облігацій і використовують виторг від їхнього продажу для надання позик (часто в малих сумах), що відповідає потребам споживачів та бізнесу. Становище фінансових компаній в посередницькому фінансовому процесі можна описати таким чином: вони беруть в позику великі суми, а надають позики у малих сумах. Це відрізняє їх від комерційних банків, що отримують вклади в малих сумах і надають часто великі суми позик.

Відмітною рисою фінансових компаній є те, що, порівняно з комерційними банками і ощадними інститутами, їхню діяльність фактично не регулюють. Штати встановлюють максимальні суми позик, що надаються індивідуальним споживачам, та умови боргової угоди. Проте не існує жодних обмежень на відкриття відділень, на володіння активами та на способи мобілізації коштів. Відсутність таких обмежень дає змогу фінансовим компаніям краще, порівняно з банківськими інститутами, пристосувати позики до потреб споживачів.

Розрізняють три види фінансових компаній:

Фінансові компанії, що надають позики споживачам для купівлі товарів у дрібних торговців чи виробників. Наприклад, «Sears Roebuck Acceptance Corporation» фінансує купівлю всіх товарів і послуг у магазинах «Sears», в той час як «General Motors Acceptance Corporation» фінансує купівлю машин виробництва GM. Такі фінансові компанії прямо конкурують з банками за надання споживчих позик і використовуються споживачами, бо такі позики можна отримати швидше і в тому місці, в якому товар купують.

Фінансові компанії, що надають позики для купівлі окремих товарів, таких, як меблі чи побутові прилади для ремонту житла, або для дефінансування окремих боргів. Такі фінансові компанії є окремими корпораціями (як «Household Finance Corporation») або належать банкам («Citicorp» володіє «Person-to-Person Finance Company») і проводять операції у загальнонаціональному масштабі. Переважно ці компанії надають позики тим споживачам, які не можуть отримати кредит з інших джерел, і призначають вищі процентні ставки.

Фінансові компанії, що надають спеціалізовані форми кредиту фірмам, купуючи дебіторську заборгованість (суми, що заборговані фірмі) зі знижкою. Таку форму надання кредиту називають факторинг, або факторні операції. Наприклад, фірма, що виготовляє одяг, має рахунки на 100 ООО дол., не сплачені роздрібними магазинами, що купили її одяг. Якщо цій фірмі потрібні гроші для купівлі 100 швейних машин, то вона може продати належну їй дебіторську заборгованість, скажімо, фінансовій компанії за 90 000 дол., а та після цього матиме право отримати заборговані фірмі 100 000 дол. Крім факторингу, такі фінансові компанії також спеціалізуються на лізингу устаткування (такого, як комп’ютери, залізничні вагони, реактивні літаки). Вони купують ці капітальні блага і надають їх в оренду фірмам на певну кількість років.

ВЗАЄМНІ ФОНДИ

Взаємні фонди є фінансовими посередниками, що об’єднують ресурси багатьох дрібних інвесторів, продаючи їм акції, і використовують виторг на купівлю цінних паперів. Саме через цей процес перетворення активів — випуску акцій малого номіналу та купівлі великих блоків акцій — взаємні фонди можуть скористатися зі знижки на брокерських комісійних і купити диверсифіковані пакети (портфелі) цінних паперів. Це дозволяє дрібним інвесторам отримувати вигоду від нижчих мінових витрат при купівлі цінних паперів, а також обмежити ризик через диверсифікацію портфеля цінних паперів. Початково взаємні фонди інвестували виключно звичайні акції, але зараз багато з них спеціалізується на боргових інструментах. Фонди, що купують звичайні акції, можуть спеціалізуватися навіть більшою мірою та інвестувати лише в іноземні цінні папери або в спеціалізовані галузі, такі, як енергетика або високі технології. Фонди, що купують боргові інструменти, також можуть спеціалізуватися по облігаціях корпорацій, уряду СІЛА чи вільних від податків муніципальних облігаціях або довгострокових чи короткострокових цінних паперах.

За структурою взаємні фонди поділяють на два типи. Найбільш популярними є фонди відкритого типу, в яких акції можна погашати в будь-який час за ціну, що пов’язана з вартістю активів фонду. Взаємні фонди можуть бути також закритого типу, де фіксована кількість невикупних акцій продається за початковою пропозицією, а потім ними торгують в позабіржовому обороті як звичайними акціями. Ринкова ціна цих акцій коливається з вартістю активів, якими володіє фонд. Проте, на відміну від відкритого фонду, ціна акції закритого фонду може бути вищою чи нижчою від вартості активів, якими володіє фонд, залежачи від таких факторів, як ліквідність акцій та якість менеджменту. Відкриті фонди користуються більшою популярністю, бо їхні викупні акції мають вищу ліквідність порівняно з невикупними акціями фондів закритого типу.

Спершу акції більшості відкритих взаємних фондів продавалися торговцями (як правило, брокерами), яким платили комісійні. Оскільки комісійні виплачуються під час купівлі, то одразу вираховуються з викупної вартості акцій. Тому ці фонди називають преміальними. Нині більшість фондів є непреміальними фондами, тобто вони прямо продають покупцям без вирахування комісійних. У фондах обох типів менеджери заробляють свою платню від внесків на управління, що платять акціонери. Ці внески становлять приблизно 0,5 % вартості активів фонду на рік.

Взаємні фонди регулює Комісія із цінних паперів та бірж, якій, згідно з законом про інвестиційні компанії від 1940 p., надано повноваження на майже повний контроль над інвестиційними компаніями. Регулювання передбачає періодичне відкриття інформації про ці фонди громадськості та обмеження на методи діяльності.

Взаємні фонди грошового ринку

Вагомим додатком до сім’ї взаємних фондів є взаємні фонди грошового ринку. Цей тип взаємних фондів інвестує у короткострокові боргові інструменти дуже високої якості, такі, як векселі Державної скарбниці, комерційні папери і банківські сертифікати депозитів. Простежуються деякі коливання ринкової ціни цих цінних паперів. Проте, оскільки їх строк погашення, як правило, менший, ніж шість місяців, то зміна ринкової ціни досить незначна. Тому акції таких фондів викуповують за фіксованою ціною. (Зміни в ринковій вартості цінних паперів враховуються в процентах, що виплачує фонд). Оскільки ці акції можна погашати за фіксованою вартістю, то фонди дозволяють акціонерам погашати акції, виписуючи чеки понад певну мінімальну суму (звичайно 500 дол.) на рахунок фонду в комерційному банку. В цей спосіб акції взаємних фондів грошового ринку ефективно функціонують як чекові депозити, що заробляють ринкові процентні ставки на короткострокові боргові цінні\'папери.

В 1977 р. сума активів взаємних фондів грошового ринку становила менше ніж 4 млрд. доларів. До 1980 року ця сума перевищила 50 млрд. дол., а нині становить близько 500 млрд. дол. В даний час вартість активів взаємних фондів грошового ринку перевищує половину всіх активів взаємних фондів. З розділу 13, в якому розглянуто фінансову інновацію, ви дізнаєтеся, що в 70-і роки ці фонди мали найвищі темпи зростання серед описуваної групи фінансових посередників.

УРЯДОВЕ ФІНАНСОВЕ ПОСЕРЕДНИЦТВО

Уряд дедалі більше залучається у фінансове посередництво двома основними способами. По-перше, через заснування федеральних кре-

дитних установ, що безпосередньо впливають на процеси фінансового посередництва, і, по-друге, через забезпечення урядовими гарантіями приватних позик.

Федеральні кредитні установи

З метою підтримання житлового будівництва уряд заснував три урядові установи, що забезпечують коштами ринок заставних шляхом продажу облігацій з використанням виторгу, щоб купувати заставні: Федеральну національну іпотечну асоціацію (що називають «Fannie Мае»), Урядову національну асоціацію іпотечного кредиту («Ginnie Мае»), Федеральну компанію іпотечного кредиту житлового будівництва («Freddie Мас»). Крім «Ginnie Мае», яка є федеральною установою і, отже, частиною уряду США, інші установи просто підтримуються федеральним урядом. Вони функціонують як приватні корпорації з тісними зв’язками з урядом. В результаті заборгованість підтримуваних установ не гарантується урядом Сполучених Штатів, як у випадку облігацій Державної скарбниці. Проте в дійсності малоймовірно, щоб федеральний уряд дозволив невиконання зобов’язань цими підтримуваними ним установами.

Ще однією галуззю, в якій фінансове посередництво урядових установ відіграє важливу роль, є сільське господарство. Система кредитування сільського господарства, яка складається з банків для кооперативів, федеральних посередницьких кредитних банків і федеральних земельних банків, випускає цінні папери, а потім використовує виторг для надання фермерам позик.

Студенти також користаються з урядового фінансового посередництва. Студентська асоціація ринкових позик (названа «Sallie Мае») забезпечує коштами для здобуття вищої освіти через студентські позики, надані приватними фінансовими інститутами під гарантовану програму студентських позик.

В останні роки урядові фінансові посередники переживали фінансові труднощі. Прикладом є система кредитування сільського господарства. Зростання кількості банкрутств фермерських господарств означало для сільськогосподарських кредитних банків збитки на мільярди доларів. Як результат, вони вимагали 4 млрд. дол. урядової поруки в 1987 р. Внаслідок високих темпів зростання невиконання зобов’язань по наданих студентських позиках, «Sallie Мае» також зазнала втрат по окремих з цих позик. Вашингтон все більше турбує становище федеральних кредитних установ. Щоб відхилити вимогу про урядову поруку, якої домагаються сільськогосподарські кредитні банки, адміністрація Буша висунула нові правила, які вимагають, щоб ці установи збільшили капітал, що дасть змогу краще долати потенційні втрати.

Урядові гарантії позик: чи можлива ще одна криза?

Ще одну важливу роль відіграє уряд в фінансовому посередництві, забезпечуючи урядові гарантії надання позик. Урядова гарантія позик спрацьовує як страхування: вона страхує позикодавця, скажімо, банк, від будь-яких втрат у випадку несплати позичальником боргу. На ринку житлового будівництва урядові гарантії позик забезпечує Федеральне управління житлового будівництва і Відомство у справах ветеранів. Відділ освіти гарантує студентські позики, а Управління житлового будівництва фермерів гарантує позики фермерам.

За останні двадцять років гарантії позик зростали швидкими темпами, збільшившись протягом цього періоду вчетверо. Вони особливо приємні для конгресменів, бо субсидували діяльність, підтримувану нашими політиками, як, наприклад, навчання у коледжі або набуття власності на житло, що до того ж не потребувало жодних прямих видатків, від імені уряду. Завжди можна почути такий важливий економічний вислів: «Ви не отримуєте щось за ніщо». Це, звичайно, справедливо і для уряду. З урядовими гарантіями позик постає така ж проблема, як і з урядовим страхуванням депозитів: обидві ці страхові системи ведуть до проблем морального ризику, які викликають втрати для уряду. Оскільки банки та інші інститути, що надають позики, не зазнають жодних збитків, якщо має місце невиконання зобов’язань по позиках, то у них мало стимулів бути уважними до тих, кому позики надано.

Втрати урядових установ, що гарантують позики, є наслідком подібної практики і можуть бути суттєвими. Горезвісною в цьому відношенні є більш як ЗО %-на несплата боргу по гарантованих урядом позиках для студентів комерційних шкіл. Втрати для уряду від гарантій позик нещодавно зросли. В 1990 р. Головне бюджетно-контрольне управління вжахнуло Конгрес прогнозом, що втрати від урядових гарантій позик можуть перевищити 100 млрд. дол. Платників податків може налякати додаткове дороге вливання такого ж розміру, яке потрібне було для ощадно-позичкових асоціацій.

РИНКОВІ ІНСТИТУТИ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

Для нормального функціонування ринків цінних паперів, на яких торгують облігаціями або акціями, потрібно декілька фінансових інститутів, включаючи брокерів і ділерів з операцій з цінними паперами, інвестиційними банками і організованими біржами. Жоден з цих інститутів не був занесений до нашого списку фінансових посередників, оскільки вони не виконують посередницьких функцій мобілізації коштів шляхом випуску зобов’язань і, в свою чергу, не використовують коштів для набуття фінансових активів. Та все ж вони мають важливе значення для спрямування коштів від заощадників до тих, що володіють продуктивними інвестиційними можливостями. Насамперед потрібно пригадати відмінності між первинними і вторинними ринками цінних паперів, які розглядалися в розділі 3.

На первинному ринку новий випуск цінних паперів реалізується корпорацією або урядовою установою, що позичають кошти у початкових покупців. На вторинному ринку торгують цінними паперами, які попередньо продали на первинному ринку (і, таким чином, ці цінні папери є уживані). Інвестиційні банки — це фірми, які допомагають початковому продажу цінних паперів на первинному ринку, в той час як брокери і ділери з операцій з цінними паперами беруть участь у торгівлі цінними паперами на вторинних ринках. Деякі з вторинних ринків функціонують як біржі.

Інвестиційні банки

Коли корпорації потрібно отримати (мобілізувати) кошти, то вона, як правило, користується послугами інвестиційного банку, який допомагає продати її цінні папери. (Незважаючи на назву, інвестиційний банк не є банком у звичайному розумінні цього слова, тобто він не виконує роль фінансового посередника, який приймає депозити і надає позики). Добре відомими інвестиційними банківськими фірмами США є «Morgan Stanley», «Merrill Lynch», «Salomon Brothers», «First Boston Corporation» та «Goldman, Sachs».

Інвестиційні банкіри допомагають продажу цінних паперів таким чином. По-перше, рекомендують корпораціям випускати облігації чи акції. При цьому, якщо варто випускати облігації, то інвестиційні банки радять, які саме. Вони пропонують, якими мають бути строк дії та проценти з облігацій. Коли корпорація вирішує, який вид фінансових інструментів випускати, то вона заручається підтримкою інвестиційного банку, який гарантує корпорації ціну цінних паперів, після чого продає їх населенню^ Якщо розмір випуску невеликий, то апдерайтинг випуску здійснює тільки один інвестиційний банк (звичайно це — інвестиційна банківська фірма, яку найняли для консультацій з випуску цінних паперів). Якщо випуск великий, то декілька інвестиційних банківських фірм утворюють синдикат, щоб здійснювати андерайтинг випуску спільно, отже, обмежуючи ризик, на який наражався будь- який окремий інвестиційний банк. Андерайтери продають цінні папери покупцям, безпосередньо контактуючи з можливими покупцями, такими, як банки і страхові компанії, розміщуючи рекламні повідомлення в газетах, зокрема у «Wall Street Journal» (графік 12.1). За останні роки особливі суперечки викликала діяльність інвестиційних банків щодо гарантування та розміщення «облігацій нижчої якості» (вставка 12.3).

Діяльність інвестиційних банків та функціонування первинних ринків суворо регулює Комісія з цінних паперів та бірж, яка була створена за Законом про цінні папери та біржі від 1933 і 1934 pp., щоб гарантувати, що відповідна інформація досягне майбутніх інвесторів.

Реклама нового випуску цінних паперів

Пм urtttfvvrmmt it щгДКег on qffer lo КІ! nor Q ooiicitafion qf aft qffrr (o any ef tff ч Sfcurifif*

The ajfer is madt mlg by iklt; Pntpecl**

1,500,000 Shares

UAL Corporation

Common Stock

Price $146 a Share

Графік 12.1. Реклама нового випуску цінних паперів.

Три найважливіші інвестиційні банки (перелічені в нижній частині рекламного листка) залучені до андерайтингу цих цінних паперів для UAL Corporation, материнської корпорації повітряних ліній США. Як можна бачити з нижньої частини рекламного листка, певна кількість акцій продається за кордоном, що дедалі підтверджує процеси інтернаціоналізації фінансових ринків.

Джерело:              Wall Street

Journal (Wednesday, March 20, 1991).

Copies qf tke protpeefut may be obtained in any State frvrr, тім rwrA of tin undetected Ae там iugallg offer tketf Securities i« гогтучіамгг «.-ftA tv orruriL/j qfruih State

J,300,000 Share#

Пй portion of the offering it (xin? Offend in the United Stales and Ca nada bg tin undersigned

MORGAN STANLEY it CO.

THE FIRST BOSTON CORPORATION

MERRILL LYNCH amp; CO

200,000 Shares

Пй portier, qflke qffenrg; it being offered mdeid* ike United St\'det and Canada b, the undesigned

MORGAN STANLEY INTERNATIONAL

CREDIT SUISSE FIRST BOSTON ШІТЕЇ)

MERRILL LYNCH INTERNATIONA I LIMITED

March 20. mi

Емітенти нових цінних паперів на загальний ринок (для кількостей, що перевищують суму 1,5 млн. дол. на рік, зі строком погашення довшим, ніж 270 днів) повинні подати документ про реєстрацію цінних паперів у Комісію з цінних паперів та бірж і забезпечити потенційних інвесторів проспектом про новий випуск цінних паперів, що містить всю необхідну інформацію про ці цінні папери. Емітент повинен почекати двадцять днів після того, як документ про реєстрацію цінних паперів поданий у Комісію з цінних паперів та бірж, перш ніж він

Вставка 12.3

Облігації нижчої якості та зліт і падіння Майкла Мілкена та «Drexel Burnham»

До 1980-х років інвестиційні банки здійснювали андерайтинг облігацій лише тих корпорацій, що мали інвестиційний рейтинг облігацій Ваа і вище. Окремі фірми, що переживали важкі часи, так звані «зане- палі ангели», володіли облігаціями корпорацій з рейтингом нижче Ваа. Ці облігації були принизливо названі «ганчір’яними облігаціями». В 1977 р. Майкл Мілкен з «Drexel Burnham», інвестиційної банківської фірми, першим розробив концепцію продажу нового випуску ганчір’яних облігацій, але не для «за- непалих ангелів», а для компаній, що ще не досягнули певного інвестиційного статусу. Ганчір’яні облігації стали важливим фактором на ринку облігацій корпорацій із вагомою сумою, що перевищувала 200 млрд. дол. наприкінці 1980 р.

Андерайтинг фірмою «Drexel Burnham» ганчір’яних облігацій перемістив її з рівня третьорозрядної інвестиційної банківської фірми на Другу позицію найбільшої в галузі (після «Goldman, Sachs»), і водночас це зробило Майкла Мілкена неймовірно багатим. Тільки в 1987 р. його доход від «Drexel» становив 550 млн. дол. Але добрі часи тривали недовго. Діяльність Мілкена та фірми «Drexel», пов’язана з ганчір’яними облігаціями, була глибоко суперечливою, бо сприяла поглинанню та процесу залученого викупу у 1980-і роки (проаналізовано в додатку до розділу 8). У вересні 1988 р. Комісія з цінних паперів та бірж звинуватила Мілкена та інших осіб з «Drexel» в інсайдерних торговельних операціях, а також в інших порушеннях законодавства про цінні папери. В березні 1989 р. Мілкена було обвинувачено по 98 пунктах у здійсненні бандитизму та шахрайства з податками і цінними паперами. В грудні 1988 р. «Drexel» захищалася по шести кримінальних обвинуваченнях, і, щоб уникнути обвинувачень в бандитизмі, вона погодилася виплатити 650 млн. дол. штрафу. Мілкен захищався по шести обвинуваченнях, і в квітні 1989 р. його було засуджено до 10-річного ув’язнення та виплати штрафу в 600 млн. дол. Одночасно з падіням цін на ганчір’яні облігації в 1989 р. настав кінець і для «Drexel». 13 лютого 1990 р. «Drexel Burnham» оголосила про своє банкрутство і припинила діяльність. Ось коментар одного із службовців «Drexel»: «Це нагадує фільм Гемфрі Богарта „Скарби Сьєр- ра Мадри“. Ми пішли в гори, працювали як собаки і видобули чимало золота. Потім ми втратили все і впали до межі, з якої починали»1.

зможе продати будь-який з цих цінних паперів. Якщо після 20-денного строку Комісія з цінних паперів та бірж не опротестовує документ про реєстрацію, то цінні папери нарешті можна продавати.

Брокери та ділери з операцій з цінними паперами

Брокери та ділери, що працюють з цінними паперами, торгують на

вторинних ринках. Брокери є чистими посередниками, які виступають

»*

як агенти інвестора при купівлі-продажу цінних паперів. їхня функція — це зрівнювання цін покупців з ціною продавців. За цю діяльність їм платять брокерську комісійну винагороду. На відміну від брокерів, ділери пов’язують покупців і продавців, додержуючись позиції готовності купувати та продавати цінні папери за встановленими цінами. Таким чином, ділери володіють запасами цінних паперів і заробляють на життя тим, що продають цінні папери за вищою ціною, ніж заплатили за них, тобто все грунтується на різниці між ціною покупця та ціною продавця. Це дуже ризикований бізнес, оскільки ділери володіють цінними паперами, що можуть зрости чи впасти в ціні. За останні роки декілька фірм, які спеціалізувалися на операціях з облігаціями, збанкрутували. Брокери, з іншого боку, не підпадають під подібний ризик, оскільки проводять свої ділові операції, не володіючи цінними паперами.

Багато фірм, які називають брокерськими фірмами, займаються всіма трьома видами ринкової діяльності, пов’язаної з цінними паперами. Вони діють як брокери, ділери та інвестиційні банкіри. Найбільшою брокерською фірмою СІНА є «Merrill Lynch» (яка, однак, згідно японських стандартів, є все ще невеликою — див. вставку 12.4). Іншими відомими фірмами є «Paine Webber», «Dean Witter Reynolds» i «Shearson Lehman Hutton». Комісія з цінних паперів та бірж не тільки регулює інвестиційну банківську діяльність фірм, але й обмежує брокерів та ділерів у перекручуванні даних про цінні папери та в торгівлі внутрішньою інформацією, що недоступна для громадськості, а відома лише керівництву корпорації.

Сили конкуренції призвели до важливого розвитку: брокерські фірми почали займатися діяльністю, яка традиційно притаманна була комерційним банкам. У 1977 р. «Merrill Lynch» розробила рахунок для управління готівкою, який забезпечує набір фінансових послуг, що містить кредитні картки, негайне надання позик, привілеї випускання чеків, автоматичне інвестування виторгу з продажу цінних паперів у взаємні фонди грошового ринку та уніфікує ведення обліку. Рахунки управління готівкою були використані й іншими брокерськими фірмами і швидко поширилися. В результаті відмінність між банківською діяльністю небанківських фінансових установ стала малопомітною. Волтер Рістон, колишній керівник «Citicorp» (найбільшої банківської хол-

Р

Вставка 12А. Глобальна перспектива

Міжнародна роль японських фірм, що проводять операції з цінними паперами

Японія не тільки має найбільші банки в світі, а й найбільші фірми, що проводять операції з цінними паперами. «Nomura Securities» є найбільшою в світі фірмою, що займається цінними паперами з ринковою вартістю понад 50 млрд. дол. Навіть найменша з «великої четвірки», що проводить операції з цінними паперами — «Yamaichi Securities»,— у п’ять разів більша за «Merrill Lynch», найбільшу американську фірму.

Ще донедавна роль японських фірм, що проводять операції з цінними паперами, в міжнародних фінансах була незначною. В 1981 р, обсяг японської торгівлі іноземними облігаціями становив менше 10 млрд, дол., в той час як нині ця сума становить приблизно 3 трлн. дол.

За останні роки на японців припадало близько половини іноземних покупок облігацій Скарбниці США. Вони контролюють або частково володіють понад однією чвертю з сорока основних ділерів облігацій Скарбниці США. Вага японців на ринках облігацій США також зросла з 5 млрд. дол. на початку 1980-х років до понад 100 млрд. дол. Зростання значення ролі японців на міжнародних ринках цінних паперів викликане двома чинниками: 1) скасуванням на початку 1980-х років японських регулятивних правил, що обмежували для японців можливість купівлі іноземних цінних паперів, і 2) високою нормою заощаджень в Японії, що перетворило Японію в найбільшу націю-креди- тора в світі.

дингової компанії в країні), так висловився з цього приводу: «Банк майбутнього» вже існує, і його називають «Merrill Lynch»[31].

Організовані біржі

Як зазначалося в розділі 3, вторинні ринки можуть функціонувати або як позабіржові ринки, на яких торгівлю цінними паперами забезпечують ділери, або як організовані біржі, де торгівля цінними паперами відбувається в одному центральному приміщенні. Нью-йоркська фондова біржа (NYSE), на якій торгують тисячами цінних паперів, є найбільшою з таких організованих бірж у світі, в той час як Американська фондова біржа займає друге місце. Ряд менших регіональних бірж, на яких торгують лише малою кількістю цінних паперів (менше 100), існує в таких містах, як Бостон і Лос-Анджелес.

Власне, організовані фондові біржі функціонують як гібрид акційного ринку (де покупці та продавці торгують один з одним в якомусь центральному приміщенні) і ділерського типу (де ділери створюють ринок, купуючи та продаючи цінні папери за певну ціну). Цінними паперами торгують в операційному залі біржі за допомогою спеціального ділера-брокера, якого називають спеціалістом. Він вирівнює відповідні замовлення на купівлю і продаж, що відповідають одній ціні, і таким чином виконує брокерську функцію. Проте, якщо замовлення на купівлю і продаж не відповідають одне одному, то спеціаліст купує або продає акції з власних запасів цінних паперів. У цей спосіб забезпечується ділерська функція. Поєднуючи обидві ці функції, спеціаліст підтримує організовану торгівлю набором цінних паперів, за які він відповідає.

Організовані біржі, на яких торгують цінними паперами, також регулює Комісія з цінних паперів та бірж. Вона не тільки має повноваження вводити регулятивні заходи, що керують поведінкою брокерів та ділерів, які зайняті на біржі, але також може змінювати правила, встановлені біржами. Наприклад, на початку 1975 р. Комісія з цінних паперів та бірж відкинула правила, що встановлювали мінімальні ставки брокерської комісійної винагороди. Результатом стало різке падіння ставок брокерської винагороди, зокрема для інституційних інвесторів (взаємних фондів і пенсійних фондів), що купують великі блоки акцій. Поправки до Закону про цінні папери 1975 р. підтвердили крок Комісії з цінних паперів та бірж — оголосити незаконною практику встановлення мінімальної брокерської винагороди.

Крім того, поправки до закону про цінні папери спрямували Комісію з цінних паперів та бірж на сприяння національній ринковій системі. Ця система об’єднує торгівлю всіма паперами, що її здійснюють національні і регіональні біржі, а також ті, що торгують цінними паперами в позабіржовому обороті, використовуючрі Національну асоціацію ділерів цінними паперами автоматизованої котирувальної системи. Комп’ютери та сучасні телекомунікації, що знижують витрати зв’язку маклерів, сприяли поширенню національної ринкової системи. Ми, отже, бачимо, що законодавство та сучасна комп’ютерна техніка сприяють посиленню конкуренції в сфері операцій з цінними паперамрі.

Зростання інтернаціоналізації ринків капіталів заохочувалося також іншою тенденцією в торгівлі ціннріми паперамрі. Дедалі більше інозем- нріх компаній значаться в списках американських фондових бірж, як, наприклад, Нью-йоркської фондової біржі. Крім того, ринки рухаються в напрямі до міжнародної торгівлі акціямрі, яка могла б тривати всі 24 години на добу.

ВІДОКРЕМЛЕННЯ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКІВНИЦТВА ВІД СФЕРИ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

До 1933 року інвестиційне банківництво та комерційне банківництво часто здійснювалося одним і тим же фінансовим інстрітутом. Об’єднання комерційного та інвестиційного банківництва призводило до потенційного конфлікту інтересів. Наприклад, інвестиційні банки могли продавати неходові цінні папери, що не користуються попитом, трастовим фондам, якими їхній власний банк міг керувати для системи пенсійного забезпечення компанії або для приватних осіб. Отже, інвестиційні операції банку могли давати доход коштом трастових фондів. І якби ці неходові цінні папери були закуплені самим банком, то вкладники могли б підпасти під вищий ризик банкрутства банку.

Після банківських банкрутств у 1930 —1933 рр. та незадоволень і протестів громадськості щодо документованих випадків зловживань трастовими відділами банків, збільшився політичний тиск з метою усунення конфлікту інтересів та забезпечення більшої стабільності банківської системи. У відповідь на цей тиск Конгрес прийняв у 1933 р. Закон про банківництво, відомий як закон Гласа — Стігола. Цей закон заборонив комерційним банкам здійснювати андерайтинг і мати справу з цінними паперами корпорацій (комерційним банкам було дозволено продавати нові випуски урядових цінних паперів). Закон обмежив купівлю банками боргових цінних паперів, що визначалося банківськими регулятивними установами. Цей закон так само заборонив інвестиційним банкам здійснювати комерційну банківську діяльність. Закон Гласа — Стігола фактично відокремив діяльність комерційних банків від сфери діяльності з цінними паперами.

За умовами закону Гласа — Стігола, комерційним банкам довелося розпродати їхнє інвестиційне банківництво. Наприклад, Перший національний банк Бостона продав свої інвестиційні банківські операції Першій Бостонській корпорації, нині одній з найбільших інвестиційних банківських фірм в Америці. Інвестиційні банківські фірми переважно перервали свій бізнес з депозитами. Щоправда, «J. Р. Morgan» перестав займатися інвестиційним банківським бізнесом і реорганізував його в комерційний банк. Проте старші службові особи «J.P.Morgan» організували «Morgan Stanly», одну з найбільших сучасних інвестиційних компаній.

Аргумент на користь дозволу банкам вступати в бізнес цінних паперів

Захисники дозволу банкам брати участь в ринковій діяльності з цінними паперами твердять, що несправедливо не допускати до цієї діяльності комерційні банки як конкурентів брокерських фірм. Річ у тім, що брокерські фірми здатні здійснювати традиційну банківську діяльність з розвитком взаємних фондів грошового ринку та рахунків управління готівкою. Чому ж тоді банкам не дозволяють конкурувати з брокерськими фірмами в цих традиційних сферах бізнесу — продажу цінних паперів корпорацій та управління взаємними фондами?

Інший аргумент на користь дозволу банкам займатися діяльністю з цінними паперами полягає в тому, що вступ банків, у цю сферу посилить конкуренцію. Вступ банків у цьому випадку означатиме, що для нового випуску цінних паперів буде більше претендентів для здійснення андерайтингу випуску. В результаті різниця між ціною, гарантованою емітенту випущенріх ціннріх паперів, і ціною, оплаченою за них громадськістю, зменшиться. Це зменшення різниці означатиме, що і позрічальники, і позикодавці на фінансових ринках будуть у виграші. Емітенти ціннріх паперів (позичальнріки) отримають вищу ціну за свої цінні паперрі і, отже, нестимуть менші витратрі на проценти. Покупці цінних паперів (позикодавці) будуть здатні купувати цінні папери за нижчу ціну, що, отже, забезпечріть їм вищу процентну ставку. Той факт, що андерайтингова різниця для облігацій суттєво зменшилася б, якби комерційним банкам було дозволено здійснення андерайтингу цих цінних паперів, є могутнім аргументом на користь цього погляду. Якби банкам дозволріли займатися брокерським бізнесом, то збільшення конкуренції в цій сфері зменшило б брокерську винагороду — ще одна перевага для інвесторів.

Доказ проти дозволу банкам вступати в бізнес цінних паперів

Опоненти вступу банків у бізнес цінних паперів наголошують, що банки мають несправедливу перевагу в конкуренції з брокерськими фірмами. Вклади забезпечують банкам штучно нрізьку вартість коштів, адже вони застраховані Федеральною корпорацією страхування депозитів. Брокерські фірми, з іншого боку, несуть значно більші витрати на мобілізовані ними кошти, що, як правріло, отримують з позик банків [32].

Бізнес у сфері цінних паперів, зокрема інвестиційне банківництво, більше ризиковий, ніж традиційна банківська діяльність. Інвестиційний банк може зазнавати суттєвих збитків, якщо неспроможний продати цінні папери за ціну, по якій гарантував розміщення цінних паперів і погодився платити емітенту. Отже, дозвіл комерційним банкам займатися інвестиційним банківництвом міг би викликати більше банкрутств банків та дестабілізацію фінавісової системи. Ця проблема стала б навіть гострішою внаслідок існування федерального страхування дєпозрітів. Як мрі бачили в попередньому розділі, дозвіл комерційним банкам скористатися з іншріх видів ризикової діяльності збільшує потенціал для морального ризріку і несприятливого вибору. Тому ймовірніше, що платники податків нестимуть і тягар витратної поруки за галузь комерційного банківництва. Наслідкрі одної такої поруки за ощадно-позичкові асоціації ми вже відчули.

Іншим аргументом проти дозволу банкам вступати в бізнес з цінними паперами є те, що комерційні банки зустрінуться з потенційним конфліктом інтересів, якщо вони гарантуватимуть розміщення цінних паперів. Слухання в Конгресі щодо прийняття закону Гласа — Стігола у 1933 р. викрили багато зловживань, що були пов’язані з діяльністю комерційних банків в інвестиційній банківській сфері.

Банки, що гарантували розміщення нових випусків цінних паперів, продавали їх трастовим фондам, якими керували, якщо ці папери не можна було продати комусь іншому. Ці трастові фонди часто несли суттєві втрати на цих цінних паперах, коли продавали їх пізніше. Зустрічалися випадки, коли банк сам купував цінні папери, бо не міг продати їх комусь іншому. Тому нижча якість банківських активів могла спричинитися до банкрутства.

Прихильники дозволу банкам проводити операції з цінними паперами відкидають цей аргумент, акцентуючи на тому, що нині ринки цінних паперів і комерційне банківництво є зовсім іншими галузями, порівняно з тим, якими вони були до 1933 р. Банківське регулювання і Комісія з цінних паперів та бірж змогли, очевидно, запобігти багатьом тим зловживанням, що існували до прийняття закону Гласа — Стігола. Регулятивні установи мають нині значно більші повноваження, ніж до 1933 p., щоб виявляти і карати тих учасників комерційного банківництва, що зловживали б в операціях з цінними паперами. Хоча прихильники участі комерційних банків в інвестиційному банківництві не гарантують, що такі зловживання не траплятимуться, все ж вони вважають, що зловживання будуть досить нечастими. Тому пов’язані з ними втрати будуть далеко меншими від вигод посилення конкуренції в галузі цінних паперів.

Куди прямує відокремлення банківництва та бізнесу цінних паперів?

Суперечка навколо питання, чи дозволити банкам займатися операціями з цінними паперами, поки що не розв’язана. Проте гонитва за прибутками стимулює як банки, так і інші фінансові установи (наприклад, «Merrill Lynch» із рахунком управління готівкою) обходити закон Гласа — Стігола і втручатися в традиційні володіння одне одного. Крім того, навіть первинно фінансові корпорації входять у банківництво та бізнес цінних паперів. Наприклад, «Sears» уже відкрив у своїх магазинах так звані «фінансові супермаркети», в яких клієнт може застрахуватися, купити цінні папери, здійснити вклад у взаємний фонд грошового ринку та купити нерухоме майно.

Оскільки частка комерційних банків на ринку фінансових послуг зменшувалася, то у січні 1989 р. Федеральна резервна система дозволила банківським холдинговим компаніям гарантувати розміщення боргових цінних паперів корпорацій, а також продавати заставні на

Вставка 12.5. Глобальна перспектива

Відокремлення банківництва та бізнесу цінних паперів у

Головні індустріальні країни дозволяють різноманітні зв\'язки між бан- ківництвом і бізнесом цінних паперів. Розрізняють три основні системи відокремлення банківництва від бізнесу цінних паперів. Перша — це так зване «універсальне банківництво», що існує в Німеччині, Нідерландах, Швейцарії. Воно реально означає відсутність відокремлення банківництва від сфери цінних паперів. В універсальній банківській системі комерційні банки повністю забезпечують набір банківських та страхових послуг, а також послуг, пов’язаних з цінними паперами, на єдиній правовій основі. Банкам дозволяють володіти значною часткою акцій ділових фірм, що вони і роблять.

Так звана «Британська універсальна банківська система» поширена у Великобританії та в країнах, близьких до неї, таких, як Канада і Австралія. Британський універсальний банк бере участь у гарантуванні розміщення цінних паперів. Проте він відрізняється від такого ж німецького універсального банку за трьома ознаками:

відокремлені відділення більш традиційні;

розвинутих країнах

частка банків в акціонерному капіталі комерційних фірм менш традиційна;

поєднання банківських і страхових фірм менш типове.

Третя система передбачає правове відокремлення банківництва від бізнесу цінних паперів, як це має місце в США та Японії. Головна відмінність між американською банківською системою та японською полягає в тому, що японським банкам дозволено володіти значною часткою акцій промислових фірм, в той час як американським — не дозволено. Крім того, більшість американських банків використовує структуру банківської холдингової компанії, тоді як у Японії банківські холдингові компанії заборонені чинним законодавством. Хоча існує законодавче відокремлення між банків- ництвом і безнесом цінних паперів, згідно до закону Гласа — Стігола в США і 65 параграфа японського закону про цінні папери, в обох країнах комерційні банки втягуються щораз більше в проведення операцій з цінними паперами і тому наближаються до британського універсального банку.

страхування життя. Голова ради керуючих Федеральної резервної системи Алан Грінспен ставиться прихильно до дозволу банкам утворювати філіали разом з фірмами, що здійснюють операції з цінними паперами. У вересні 1990 р. Федеральна резервна система зробила історичний крок, дозволивши комерційному банку «J. Р. Morgan» гарантувати розміщення акцій. Федеральна корпорація страхування депозитів також дозволила банкам інвестувати у нерухоме майно та брати участь в окремих видах страхової діяльності. План міністерства фінансів реформувати банківську систему, описаний в попередньому

розділі, пропонує скасувати закон Гласа — Стігола. Банкам з великим власним капіталом буде дозволено створювати філіали разом з фірмами, що працюють із цінними паперами, взаємними фондами та страховими компаніями.

Курс регулятивних установ, здається, полягає у прийнятті того, що вже відбувається на ринку. Важливим чинником такої політики є те, що іноземним комерційним банкам часто дозволені операції з цінними паперами, що надає їм переваги в конкуренції над американськими банками (вставка 12.5). Тому регулятивні органи з неохотою обмежуватимуть діяльність комерційних банків, пов’язану з цінними паперами, коли це ставитиме американські банки у конкурентно невигідне становище порівняно з іноземними банками. Тенденція до усунення відокремлення банківництва і бізнесу цінних паперів, очевидно, продовжуватиметься, і, можливо, скасування закону Гласа — Стігола не таке й далеке.

ПІДСУМКИ

3.

Страхові компанії, діяльність яких регулюють штати, мобілізують кошти, продаючи поліси, за якими виплачується відшкодування в разі настання катастрофічних подій. Компанії із страхування майна та страхування від нещасних випадків мають ліквідніші активи, ніж компанії із страхування життя, внаслідок більшої невизначеності стосовно виплачуваних відшкоду- вань. Всі страхові компанії стикаються з проблемою морального ризику та несприятливого вибору, що пояснюють використання таких знарядь страхового менеджменту, як збір інформації, добір потенційних клієнтів, страхові внески, що враховують ризик, обмежувальні умови, запобігання шахрайству, анулювання страхування, вирахування, спільне страхування та обмеження на страхову суму.

Системи пенсійного забезпечення здійснюють виплати особам, що вийшли на пенсію і сплачували

у ці системи внески протягом багатьох років. Багато таких пенсійних фондів недостатньо забезпечені коштами. Це означає, що в майбутньому їм доведеться виплачувати більші пенсії, ніж вартість внесків та доходів по них. Проблема недостатнього забезпечення коштами особливо гостра для державних систем пенсійного забезпечення, як, наприклад, системи «соціальне забезпечення». Конгрес США прийняв закон про гарантію доходів осіб, що вийшли на пенсію, встановивши мінімальні розміри звітності, охоплення і рівень недостатнього забезпечення коштами приватних систем пенсійного забезпечення. Цей закон також створив Корпорацію гарантування пенсійних виплат, яка страхує пенсійні вклади. Фінансові компанії мобілізують кошти, випускаючи цінні папери, акції та облігації, та використовують виторг для надання позик, які задовольняють споживчі та ді-

лові потреби. Фактично фінансові компанії менше регулюються урядовими органами порівняно з комерційними банками і ощадними інститутами. Фінансові компанії легко і швидко пристосовувалися до нових кредитних умов (таких, як лізинг устаткування).

Взаємні фонди продають акції і використовують виторг, щоб купувати цінні папери. Фонди відкритого типу випускають акції, що їх можна погасити в будь- який час за ціну, прив\'язану до вартості активів фірми. Фонди закритого типу випускають н еви- купні акції, які купують і продають як інші звичайні акції. Вони менше популярні порівняно з фондами відкритого типу, бо їхні акції не мають такого рівня ліквідності. Взаємні фонди грошового ринку володіють лише короткостроковими високоякісними цінними паперами, що дозволяє викуповувати акції за фіксованою ціною, використовуючи чеки. Акції в цих фондах ефективно функціонують як чекові депозити, на

ВИЗНАЧАЛЬНІ ПОНЯТТЯ

страховий внесок, що враховує ризик вирахування спільне страхування фонд відкритого типу

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

* 1. Якби коефіцієнт смертності був менш прогнозованим, то як змінили б страхові компанії види активів, якими володіють?

Чому компанії із страхування майна та від нещасних випадків ма-

які виплачується ринкова процентна ставка. Всі взаємні фонди регулює Комісія з цінних паперів та бірж.

Інвестиційні банки є фірмами, що допомагають в початковому продажу цінних паперів на первинному ринку, в той час як брокери й ділери допомагають у торгівлі на вторинних ринках. Деякі з цих ринків функціонують як фондові біржі. Комісія з цінних паперів та бірж регулює фінансові інститути на ринках цінних паперів і забезпечує надходження адекватної інформації до потенційних інвесторів.

Закон про банки 1933 р. (закон Гласа — Стїгола) відокремив комерційне банківництво від бізнесу з цінними паперами, заборонивши комерційним банкам брати участь у продажу та розміщенні цінних паперів приватних корпорацій. Проте конкурентні сили обходять закон Гласа — Стігола, що спричиняє пробоїни у відокремленні банківництва від бізнесу з цінними паперами.

фонд закритого типу інвестиційні банки андерайтер брокерська фірма спеціаліст

ють значні пакети муніципальних облігацій, в той час як компанії із страхування життя їх не мають?

Чому всі системи пенсійного забезпечення з розміром пенсій, що

визначаються на основі внесково- го підходу, не відчувають нестачі коштів?

торам, ніж у взаємного фонду, що бере таку комісію?

10. Чому взаємні фонди грошового ринку можуть дозволяти своїм акціонерам погашати акції за фіксованою ціною, в той час як інші взаємні фонди цього робити не можуть?

*11. Чому урядові гарантії позик можуть бути важливими для уряду, щоб підтримувати деякі види діяльності?

12. Якщо вам до вподоби ризик, то ви скоріше стали б ділером, брокером чи спеціалістом? Чому?

*13. Чи є інвестиційне банківництво відповідним фахом для того, хто боїться ризикувати? Чому?

14. Припустімо, ви відкрили для своєї дитини траст-фонд, яким управляє банк. Ви будете «за» чи «проти» заборони банку займатися гарантуванням і розміщенням цінних паперів?

Чому брокерські фірми активно виступають на підтримку положень закону Гласа — Стігола?

4. Що пояснює широке використання вирахувань у страхових полісах?

5. Чому страхові компанії обмежу

ють страхову суму, що може сплатити власник страхового поліса?

6. Правильне, помилкове чи неви- значене таке твердження:              «На

відміну від приватних систем пенсійного забезпечення, урядові системи пенсійного забезпечення рідко потерпають від нестачі коштів».

7. Якщо вам треба взяти позику, то

чому ви скоріше підете до вашого місцевого банку, ніж до фінансової компанії?

8. Поясніть, чому акції у взаємних фондах закритого типу продають дешевше від ринкової вартості?

9. Чому ви скоріше купите акції у *15.

взаємного фонду, що не бере комісії за продаж своїх акцій інвес

<< | >>
Источник: Фредерік С. Мишкін. ЕКОНОМІКА ГРОШЕЙ, БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ І ФІНАНСОВИХ РИНКІВ 1992. 1992

Еще по теме Розділ 12 I НЕБАНКІВСЬКІ ФІНАНСОВІ ІНСТИТУТИ:

  1. 1.2. Поняття кредитної та банківської систем
  2. Банки, їх види і функції. Кредитно-банківська система
  3. КОРОТКИЙ ЗМІСТ
  4. ДЕТАЛЬНИЙ ЗМІСТ
  5. БАНКІВСЬКА ГАЛУЗЬ
  6. Розділ 12 I НЕБАНКІВСЬКІ ФІНАНСОВІ ІНСТИТУТИ
  7. Розділ 18 і ЗМІНИ ГРОШОВОЇ МАСИ
  8. ГЛОСАРІЙ
  9. Глава 14. Фінансовий ринок та фінансові інститути
  10. ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ
  11. 3. методичні рекомендації ДО САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ
  12. Модель грошового ринку
  13. Тема 7. Кредитні системи
  14. Тема 13. Фінансові посередники грошового ринку
  15. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПОРТФЕЛЬНОГО ІНВЕСТУВАННЯ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -