Розділ 9 БАНКІВСЬКА ФІРМА І БАНКІВСЬКИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

Оскільки банки (депозитні інститути) відіграють таку важливу роль у спрямуванні коштів до позичальників з продуктивними інвестиційними можливостями, то вони забезпечують тим самим безперервне ефективне функціонування економіки.

У цьому розділі ми розглянемо, як банки — найважливіший з фінансових посередників — функціонують з метою отримання найвищих можливих прибутків. Як і чому вони надають позики, як вони отримують кошти та управляють своїми активами і пасивами (боргами) і як заробляють доходи. Хоча ми зосередимося на діяльності комерційних банків, бо вони володіють більш як двома третинами активів банківської системи, принципи їх функціонування можна застосувати до інших банківських інститутів, таких, як ощадні і позичкові асоціації, взаємні ощадні банки та кредитні спілки.

БАЛАНС БАНКУ

Щоб зрозуміти, як банк функціонує, передусім нам потрібно розглянути баланс банку, який містить перелік усіх його активів і пасивів. Як вказує сама назва, характерною рисою балансу є:

Сумарні активи = сумарні пасиви + власний капітал

Крім того, баланс банку містить джерела коштів банку (пасивів) і напрямки їх прикладання (активи). Банки здобувають кошти, отримуючи позики і використовуючи такі пасиви, як вклади. Ці кошти використовуються далі банками для набування активів у вигляді цінних паперів чи надання позичок. Надходження банку, які він отримує від володіння цінними паперами і від наданих позичок, покривають витрати на випуск зобов’язань і забезпечують прибуток. Баланс усіх комерційних банків на кінець 1990 р. подано у таблиці 9.1.

ТАБЛИЦЯ 9.1

Баланс всіх комерційних банків на кінець 1990 р.

Джерело: Federal Reserve Bulletin.

Пасиви

Банк отримує кошти шляхом випуску (продажу) зобов’язань (джерел коштів), які потім можна використати для придбання активів, що забезпечують доход.

Поточні чекові депозити. В банку існують рахунки, які дають право власнику(ам) рахунку виписувати чеки третім особам. Чекові вклади обіймають: всі рахунки, по яких можна виписувати чеки; чекові вклади, які не дають процента (вклади до вимоги); нау-рахунки, що дають процент (обігові накази про вилучення), супер-нау-рахунки і депозитні рахунки грошового ринку, що запроваджені у 1982 р. У таблиці 9.1 показано, що чекові вклади є важливим джерелом банківських коштів, яке становить 18 % пасивів банків. Ці вклади були найважливішим джерелом коштів (понад 60 % пасивів у 1960 p.), але їхня частка з перебігом часу зменшилася.

Чекові вклади є платежем на вимогу. Якщо вкладник приходить у банк і вимагає виплати (вилучення) грошей, то банк відразу виплачує

йому. Так само, якщо особа отримує чек, виписаний на рахунок в банку, то при поданні чека банк повинен негайно переказати кошти на рахунок цієї особи. Чекові вклади є активами для вкладника, бо це частина його майна. Навпаки, вкладник може вилучити кошти зі свого рахунку, і банк зобов’язаний їх виплатити. Тому в цьому випадку чекові вклади є пасивами банку. Чекові вклади звичайно є джерелом коштів банку, що пов’язані з найменшими витратами, бо вкладники готові відмовитися від певного процента, щоб мати доступ до ліквідних активів, які можна використовувати при покупках. Крім виплати процентів, витрати банку по підтримці чекових вкладів містять ще витрати на обслуговування даних рахунків (обробку і зберігання погашених чеків, підготовку і розсилку місячних звітів, забезпечення нормальних умов роботи касира, утримання престижних приміщень банків та заохочувальну рекламу по вкладанню грошей в даний банк). За останні роки проценти, що виплачувалися по вкладах (чекових і строкових), становили приблизно 50 % сумарних поточних витрат банків, тоді як витрати, що пов’язані з обслуговуванням рахунків (платня працівників, оренда приміщень і т. ін.), становили приблизно 35 % поточних витрат.

Неопераційпі вклади. Неопераційні вклади — це основне джерело коштів банку (51 % банківських пасивів, згідно з таблицею 9.1).

Строкові вклади мають фіксований строк зберігання в банку від декількох місяців до п’яти років і більше. Ці вклади передбачають значні штрафи за вилучення грошей до закінчення цього строку (втрата процентів за декілька місяців). Строкові вклади в невеликих сумах (менше ніж 100 000 дол.) є менш ліквідними для вкладника, ніж ощадні вклади, хоча дають вищі процентні ставки і є дорожчим джерелом коштів для банків.

Строкові вклади у великих сумах (CD) — від 100 000 дол. і більше, як правило, належать корпораціям чи іншим банкам. Строкові депозити великого номіналу є обіговими, вони, як і облігації, можуть перепродуватися на вторинному ринку до настання строку вилучення. З цієї причини корпорації, взаємні фонди грошового ринку та інші фінансові інститути володіють ними як альтернативними активами до векселів Державної скарбниці та інших короткострокових облігацій. їхня поява у 1961 р. стала важливим джерелом банківських коштів (15 %).

Отримані позики. Банки отримують кошти за рахунок позик від Федеральної резервної системи, інших банків і корпорацій. Позики у ФРС мають назву дисконтних позичок.

Капітал банків. Останньою Статтею пасивів банку є капітал банків — чисті активи банку, які дорівнюють різниці між сумою активів і пасивів (7 % всіх активів банку у таблиці 9.1). Ці кошти мобілізуються шляхом продажу нових акцій або з нерозподілених доходів. Банківський капітал пом’якшує зменшення вартості активів, яке може призвести до фінансової неплатоспроможності банку (коли вартість активів банку падає нижче його зобов’язань і банк стає банкрутом). Важливим компонентом капіталу банку є резерви на випадок неповернення позик, що описано у вставці 9.1.

Активи

Активи банку являють собою напрямки використання коштів банку. Активи, що дають доходи, тобто платежі, які отримує банк у вигляді процентів, забезпечують банкам прибутки.

Резерви. Всі банки тримають певну суму коштів, набутих як депозити, на рахунку у ФРС. Ця сума коштів плюс гроші, що фізично зберігаються в банках (називаються готівкою в касі, бо нагромаджуються в підвалах банку на ніч), становлять резерви. Хоча резерви нині не дають процентів, банки нагромаджують їх з двох причин. По-перше, наявність певних резервів, які називаються обов’язковими резервами,

Вставка 9.1

Резерви на випадок неповернення позик

Можливо, ви зустрічали в пресі заголовки про велике збільшення резервів на випадок неповернення позик банком (прострочені позики).

Щоб зрозуміти, як функціонують резерви для прострочених позик, припустімо, що банк передбачає, що окремі його позики, скажімо, на 1 млн. дол., можуть виявитися простроченими, і їх доведеться списати в майбутньому (їхня вартість дорівнюватиме нулеві). Банк може відкласти 1 млн. дол. із своїх доходів і покласти їх на рахунок резервів для прострочених позик. Таким чином, 1 млн. дол. буде рахуватися як частина власного капіталу. Внаслідок збільшення резервів Для прострочених позик банк зменшує оголошувані доходи на суму 1 млн. дол. Отже, по суті, покриває цю суму ще до списання безнадійних боргів. Коли банк впевнений, що позика в 1 млн. дол. ніколи не буде повернена, і формально її списує, то рахунок резервів для прострочених позик зменшується на 1 млн. дол.— на суму неповерненої позики. Тепер активи банку зменшилися на 1 млн. дол.,— як і капітал банку. Проте водночас списання неповерненої позики не впливає на оголошуваний доход. Збільшення розмірів для прострочених позик на попередній стадії пом’якшує списання неповернених позик, коли воно відбувається.

передбачається законом. ФРС вимагає, щоб на кожний долар вкладів у банку певна частка (наприклад, 10 центів) нагромаджувалася як резерви. Ця частка (у нашому прикладі 10 %) називається нормою обов’язкових резервів. Додаткові резерви, які називають надлишковими резервами, нагромаджуються, бо вони найбільш ліквідні з усіх активів банку і можуть використовуватися ним для сплати боргів, коли кошти вилучаються прямо вкладником або непрямо (на рахунок виписується чек).

Грошові документи в процесі інкасації. Припустімо, що чек, виписаний на рахунок в іншому банку, депонований у вашому банку і кошти по цьому чеку ще не отримані від іншого банку. Цей чек розглядається як грошовий документ в процесі інкасації. Він є активом для вашого банку, бо як вимога для іншого банку буде оплачений протягом кількох днів.

Вклади в інших банках. Багато дрібних банків тримають вклади у більших банках в обмін на ряд послуг, що включають інкасацію чеків, операції з іноземною валютою та допомогу в купівлі цінних паперів.

Ця сфера діяльності називається «системою кореспондентських відносин». Такі статті, як резерви, грошові документи в процесі інкасації і вклади в інших банках, часто називають «грошовими статтями». В таблиці 9.1 вони становлять лише 7 % від суми активів, і їхнє значення зменшується. Наприклад, у 1960 р. вони становили 20 % від суми активів.

Цінні папери. Володіння банком цінними паперами є важливим активом, який дає доход. Цінні папери (що повністю складаються з боргових інструментів комерційних банків, бо їм забороняється володіти акціями) становлять 19 % активів банку у таблиці 9.1. Цінні папери забезпечують комерційним банкам приблизно 15 % їхнього доходу. Ці цінні папери можна розділити на три групи: 1) ті, що випущені урядом СІЛА і його установами; 2) випущені штатами і місцевими органами влади; 3) інші цінні папери. Цінні папери уряду і його установ мають найвищий рівень ліквідності, бо їх можна легко продати і перетворити на готівку з невеликими майновими витратами. Внаслідок своєї високої ліквідності короткострокові цінні папери уряду СІЛА також називають вторинними резервами.

Цінні папери штатів і місцевих органів влади є бажаними для банків не лише тому, що це надає перевагу при оподаткуванні (сплата процентів по них вираховується з федеральних подоходних податків, а інколи із подоходних податків штатів), а й тому, що уряди штатів і місцеві уряди охочіше співпрацюють з банками, що володіють їхніми цінними паперами. Цінні папери штатів і місцевих органів влади, як і інші цінні папери, є менш ліквідними і більш ризиковими, ніж цінні папери уряду СІЛА, головним чином внаслідок можливості невиконання зобов’язань. Існує певна можливість, що емітент цінних паперів не зможе сплачувати проценти або викупити цінні папери за їхньою номінальною вартістю, коли настане строк погашення.

Оскільки ці цінні папери менш ліквідні й ризиковіші, ніж цінні папери уряду СІЛА і його установ, то сподівані доходи (після сплати податків) є вищими, як випливає з теорії попиту на активи.

Надані позики. Банки головним чином отримують прибутки за рахунок надання позик. Як видно з таблиці 9.1, 67 % активів банку існує у формі позик, які за останні роки давали банкам більше 60 % доходів. Позики є пасивом для особи або корпорації, яка їх отримує, але активом для банку, бо вони забезпечують йому доход. Як правило, позики є менш ліквідними, ніж інші активи, бо їх не можна перетворити в готівку до закінчення строку повернення позики. Наприклад, якщо банк надає позику на один рік, то він не зможе повернути свої гроші доти, доки не промине рік з часу надання позики. Позики також мають вищу ймовірність несплати у порівнянні з іншими активами.

Внаслідок відсутності ліквідності і великого ризику несплати банк отримує свій найвищий доход по наданню позик.

Як можна бачити з таблиці 9.1, найбільшою групою позик комерційних банків є комерційні і промислові позики, що надаються діловим підприємствам, і позички під нерухоме майно. Комерційні банки надають також споживчі позики і позичають один одному. Більшу частину цих міжбанківських позик становлять одноденні позики, що надаються на федеральному резервному ринку. Основна відмінність у балансах різних депозитних інститутів пов’язана головним чином з різними видами позик, на яких вони спеціалізуються. Наприклад, ощадні і позичкові асоціації та взаємні ощадні банки спеціалізуються у наданні позичок під заставні на будинки, тоді як кредитні спілки надають споживчі позики.

Інші активи. До цієї групи включаємо фізичний капітал (будівлі банку, комп’ютери та інше устаткування), що належить банку.

ОСНОВНІ ОПЕРАЦІЇ БАНКУ

Перш ніж перейти до детальнішого вивчення питання, як банк управляє своїми активами і пасивами для забезпечення найвищого прибутку, нам слід розглянути основні операції банку.

В цілому банк отримує прибуток шляхом продажу пасивів з одним набором ознак (певною комбінацією ліквідності, ризику і доходу) і використовує виторг для придбання активів з іншим набором ознак. Таким чином, банки надають послуги клієнтам через перетворення одного типу активу в інший. Замість надання позики сусідові під заставу певна особа може мати ощадний вклад, який дає можливість банку надати позику сусідові. По суті, банк перетворив ощадний вклад у позику під заставу.

Процес перетворення активів і забезпечення певного набору послуг (кліринг чеків, ведення обліку, аналіз позик і т. д.) подібний до будь- якого іншого виробничого процесу фірми.

Якщо банк надає бажані послуги за невисоку плату і отримує достатній доход на свої активи, то він заробляє прибутки, в протилежному разі — зазнає збитків.

Для більшої конкретності нашого аналізу операцій банку застосуємо таке знаряддя, яке називають Т-рахунком. Т-рахунок — це спрощений баланс у вигляді Т, що містить лише зміни, які відбуваються в статтях балансу, починаючи з його певної вихідної позиції. Наприклад, Джейн Браун довідалася, що Перший національний банк надає першокласні послуги, і тому вона відкриває поточний чековий рахунок і вносить 100-доларову банкноту. Отже, вона має в банку чековий вклад на 100 дол., який показаний в балансі банку як пасив у сумі 100 дол. З іншого боку, банк кладе її чек на 100 дол. у свою касу, отже, активи

банку за рахунок грошей в касі зростають на 100 дол. Т-рахунок для даного банку буде виглядати таким чином:

Зауважте, що відкритий Джейн Браун чековий рахунок збільшує резерви банку на величину чекового вкладу.

Якби Джейн відкрила свій рахунок, виписавши чек на рахунок, скажімо, в Другому національному банку, то ми отримали б такий самий результат. Початковий вплив на Т-рахунок Першого національного банку виглядає так:

Поточні чекові вклади збільшуються на 100 дол., як і в попередньому випадку, але тепер Першому національному банку буде винний 100 дол. Другий національний банк. Цей актив для Першого національного банку вноситься в Т-рахунок як 100 дол. «грошових документів у процесі інкасації», бо Перший національний банк буде інкасувати кошти, які йому винні. Він міг би безпосередньо звернутися до Другого національного банку і попросити про оплату коштів. Проте, коли два банки містяться в різних штатах, то цей процес забрав би багато часу і коштів. Тому Перший національний банк депонує цей чек на своєму рахунку, і ФРС отримує гроші з Другого національного банку. Внаслідок цього ФРС перекаже 100 дол. з резервів Другого національного банку Першому національному банку, і кінцеві баланси обох банків матимуть такий вигляд:

Процес, що започаткований Джейн Браун, можна підсумувати таким чином: коли чек, виписаний на рахунок в одному банку, депонується в іншому, то останній збільшує депоновані резерви, величина яких дорівнюватиме сумі чеку, тоді як банк, на який виписаний чек, втратить резервів на цю ж суму. Отже, при отриманні банком додаткових вкладів його резерви збільшуються на суму останніх, при втраті вкладів його резерви зменшуються на таку ж суму.

ПОРАДА

У цьому підручнику Т-рахунки використовуються для вивчення різних тем. Якщо ви зустрічаєте Т-рахунок, спробуйте проаналізувати, що станеться з ним при протилежному розвиткові подій. Наприклад, що сталося б, якби Джейн Браун вирішила закрити свій рахунок в 100 дол. у Першому національному банку, виписавши чек на 100 дол. і поклавши його на новий поточний чековий рахунок в Другому національному банку?

Зараз, коли ви розумієте, як банки збільшують і втрачають резерви, можна дослідити, як банк перероблятиме свій баланс з метою отримання прибутку при зміні його депозитів. Повернімося до ситуації, при якій Перший національний банк щойно отримав додаткові 100 дол. чекових депозитів. Як нам відомо, банк зобов’язаний тримати певну частку своїх чекових депозитів у вигляді обов’язкових резервів. Якщо ця частка (норма обов’язкових резервів) становить 10 %, то обов’язкові резерви Першого національного банку збільшилися на 10 дол., і ми можемо переписати Т-рахунок таким чином:

Розглянемо, наскільки сприятливим є становище банку внаслідок додаткових чекових депозитів. Оскільки резерви не дають процента, то додаткові 100 дол. активу не забезпечують доходу. З іншого боку, обслуговування додаткових 100 дол. чекових депозитів є дорогим, бо банк повинен вести облік, платити касирам, повертати погашені чеки, сплачувати кліринг чеків і т. ін. Банк має збитки! Ситуація погіршиться, коли банк сплачуватиме проценти по вкладах, як з нау-рахунками. Для отримання прибутку банк повинен продуктивно використовувати всі або частину з 90 дол. надлишкових резервів, які він має в наявності.

Припустімо, що банк вирішив не тримати жодних надлишкових резервів, а натомість надати позику. Т-рахунок в цьому випадку виглядатиме так:

Тепер банк отримує прибуток, бо він має короткострокові пасиви, такі, як поточні чекові депозити, і використовує їх для купівлі довгострокових активів, таких, як позики з вищою процентною ставкою. Цей процес перетворення активів часто описують як діяльність, в якій банки «беруть в позичку на короткий час, а надають позичку — на тривалий». Наприклад, якщо річна процентна ставка по наданій позичці 10 %, то банк отримує 9 дол. доходу від надання позики на рік. Якщо ж ці 100 дол. чекових вкладів перебувають на нау-рахунку із процентною ставкою 5 % і банк витрачає ще 3 дол. на обслуговування рахунку, то витрати за рік по цих вкладах становлять 8 дол. Прибуток банку тоді на ці нові вклади становитиме 1 дол. на рік (1 % прибутку на активи).

ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ І ПАСИВАМИ БАНКУ

Тепер нам уже дещо відомо про діяльність банку, розгляньмо, як банк управляє своїми активами і пасивами для досягнення максимально можливого прибутку. Керуючий банком вирішує три головні завдання: перше — це забезпечення достатньої кількості готівки в банку, необхідної для виплати вкладникам у разі відпливу вкладів, тобто коли депозити втрачаються, бо вкладники вилучають свої гроші і вимагають отримання готівки. Щоб мати під штукою достатню суму готівки, банк повинен управляти ліквідністю. Йому потрібно для покриття зобов’язань вкладникам мати відповідну кількість ліквідних активів. Друге завдання полягає в тому, щоб мінімізувати ринок шляхом придбання активів, які мають низький рівень ризику, пов’язаного з невиконанням зобов’язань, та диверсифікації набору активів (управління активами). Третє завдання — це придбання коштів за низьку ціну (управління пасивами).

Щоб повністю зрозуміти банківський менеджмент, розгляньмо загальні принципи управління активами і пасивами банку, що подані нижче, і детально проаналізуймо, як банк управляє своїми активами. У наступних двох параграфах з’ясовуємо, як банк управляє своїми позичковими активами і як мінімізує процентний ризик, тобто рівень доходів на його активи, що є наслідком змін у процентних ставках.

Управління ліквідністю і роль резервів

Розгляньмо, що типовий банк, Перший національний банк, може зробити з відпливом вкладів, який має місце, коли вкладники вилучають готівку з чекових або ощадних рахунків чи виписують чеки, що депонуються в інших банках. Нехай в нашому прикладі банк має достатні надлишкові резерви і по всіх депозитах існує одна й та ж норма обов’язкових резервів — 10 % (банк повинен тримати у вигляді

резервів 10 % строкових та чекових депозитів). Припустімо, що вихідний баланс Першого національного банку має такий вигляд:

Обов’язкові резерви банку становлять 10 % від 100 млн. дол., тобто 10 млн. дол. Оскільки Перший національний банк тримає 20 млн. дол. у резервах, то надлишкові резерви дорівнюють 10 млн. дол. Якщо відбудеться відплив вкладів у розмірі 10 млн. дол., то баланс буде таким:

Банк втрачає 10 млн. дол. вкладів і 10 млн. дол. резервів, але оскільки обов’язкові резерви становлять лише 10 % від 90 млн. дол. (9 млн. дол.), то вони все ще перевищуватимуть цю суму на 1 млн. дол. Отже, якщо банк має достатні резерви, то відплив вкладів не спричинить зміни в інших частинах балансу.

Якщо ж банк володіє недостатніми надлишковими резервами, то ситуація є цілком іншою. Нехай замість початкового нагромадження 10 млн. дол. надлишкових резервів Перший національний банк надає позички на суму 10 млн. дол., отже, в нього не залишається надлишкових резервів. Вихідний баланс банку мав би вигляд:

Коли банк втрачає 10 млн. дол. внаслідок відпливу вкладів, його баланс стає таким:

Після того як 10 млн. дол. було вилучено з вкладів, а отже, і резервів, банк має проблему: його резервні вимоги— 10 % від 90 млн. дол., або 9 млн. дол., але у нього відсутні резерви! Для усунення цієї

нестачі банк може здійснити декілька різних заходів. Наприклад, він може отримати 9 млн. дол. шляхом зменшення на цю суму надання позик і депонування цих 9 млн. дол., які він отримає, у ФРС, збільшуючи свої резерви до 9 млн. дол. Ця операція змінить баланс банку таким чином:

Перший національний банк є знову в доброму стані, бо 9 млн. дол. задовольняють резервні вимоги.

Однак цей процес зменшення надання ним позик може виявитися досить дорогим. Якщо Перший національний банк має багато короткострокових позик, які поновлюються через достатньо короткі проміжки часу, то він може досить швидко зменшити загальну суму позичок шляхом «вилучення» позички, тобто окремі позики не поновлюються у відповідний час.

Однак банку це, на жаль, загрожує конфліктом з клієнтурою, якій не поновлюватимуться позички, хоча клієнти зовсім до цього не причетні. Справді, клієнти в майбутньому можуть брати позичку в якомусь іншому місці, що для банку обійдеться дорого.

Другий метод зменшення надання банком позик передбачає їх продаж іншим банкам. Це також непросто, бо інші банки особисто не знають клієнтів, яким надано позики, і тому можуть не погодитися купити позики за їхню повну вартість.

Іншою альтернативою для банку є продаж окремих його цінних паперів з метою покриття відпливу вкладів. Наприклад, банк може продати на 9 млн. дол. своїх цінних паперів і депонувати виторг у ФРС. Внаслідок цього баланс банку матиме такий вигляд:

Хоча тут уже немає незадоволених позикою клієнтів чи втрат від продажу позик, але банк несе певні витрати, що пов’язані з посередництвом, та інші мінові витрати, коли продає цінні папери. Цінні папери уряду СІЛА, що класифікують тут як вторинні резерви, є високоліквідними. Тому мінові витрати при їх продажу досить помірні. Проте інші цінні папери банку є менш ліквідними, і мінові витрати можуть бути вищими. І все ж вартість продажу цінних паперів на суму 9 млн. дол. може бути набагато меншою, ніж вартість відкликання позик на 9 млн. дол.

Четвертий спосіб, за допомогою якого банк може покрити відплив вкладів, є отримання резервів шляхом позички у ФРС. У нашому прикладі Перший національний банк може не займати своїх цінних паперів і обсягу позик, а взяти в позику 9 млн. дол. у вигляді дисконтних позик у ФРС. В цьому випадку баланс банку був би таким:

Існує два види витрат, які пов’язані з дисконтними позиками. Перший — це процентна ставка (називається обліковою ставкою), яка сплачується ФРС. Другий — це негрошові втрати, що випливають з відмови ФРС, бо банк занадто часто позичає у неї. Якщо банк бере надто багато дисконтних позик, то ФРС може відмовити йому в їх подальшому наданні. Мовою економіста це означає, що ФРС може «закрити досконтне віконце» для банку.

Нарешті, банк може отримати резерви для покриття відпливу вкладів, позичаючи в інших банків або корпорацій. Якщо Перший національний банк отримає 9 млн. дол. резервів, яких не вистачає, позичивши в корпорацій чи в інших банків, як правило, через федеральний ринок резервів [19], то його баланс буде виглядати таким чином:

Вартість даної операції — процентна ставка по цих позиках.

З проведеного аналізу зрозуміло, чому банки тримають надлишкові резерви, навіть якщо надані позики або цінні папери дають вищий доход. Коли відбувається відплив вкладів, то надлишкові резерви дозволяють банкам уникати витрат, пов’язаних із 1) відкликанням або продажем наданих позик; 2) продажем цінних паперів; 3) позичанням у ФРС; 4) позичанням в інших банків або корпорацій. Надлишкові резерви — це страхування від витрат, що пов’язані з відпливом вкладів. Чим вищими є витрати, що пов’язані з відпливом вкладів, тим більші надлишкові резерви захочуть тримати банки.

Як ви чи я готові платити страховій компанії за страхування від випадкової втрати, такої, як крадіжка автомобіля, так і банк готовий сплачувати вартість нагромадження надлишкових резервів, тобто альтернативну вартість. Остання є доходом, втраченим унаслідок відмови від володіння активами, що забезпечують доход, такими, як цінні папери або надані позички, бо страхувалися від витрат, пов’язаних з відпливом вкладів. Оскільки надлишкові резерви, як і страхування, мають вартість, то банки здійснюють різні заходи для власного захисту. Наприклад, вони можуть перемістити свої набори активів до ліквідніших цінних паперів (вторинні резерви).

ПОРАДА

Банківський менеджмент легше зрозуміти, якщо поставити себе на місце банкіра і уявити свої дії в подібній ситуації. Щоб ліпше зрозуміти реакцію банку на відплив вкладів, уявіть собі, як би ви на місці банкіра реагували на дві (що йдуть одна за одною) хвилі відпливів вкладів у сумі 10 млн. дол.

Запобігання банкрутству банків. Банки тримають надлишкові і вторинні резерви також для запобігання власному банкрутству. Воно наступає в ситуації, за якої банк не може виконувати своїх зобов’язань по виплаті грошей вкладникам і не має достатньо резервів, щоб виконувати свої резервні вимоги. Щоб зрозуміти, як банк може збан- крутувати, припустімо, що вихідний баланс банку має вигляд:

Припустімо, що циркулюють чутки, начебто президент банку щойно втік на Багамські острови із значною сумою банківських коштів. Внаслідок цього банк втрачає 20 млн. дол. депозитів через їхній відплив, бо вкладники спішно вилучають 20 млн. дол. Якщо банк продасть на 10 млн. дол. цінних паперів, щоб отримати 10 млн. дол. резервів, то його баланс матиме вигляд:

Зараз нестача резервів банку становить 8 млн. дол. (обов’язкові резерви 8 млн. дол., 10 % від 80 млн. дол.). Якщо банк не має жодних позик, які можна відкликати, то він може спробувати продати свої позики іншим банкам, щоб отримати необхідні 8 млн. дол. резервів. Проте виторг від вимушеного продажу позик буде меншим, ніж вартість позик. Кінцеві втрати для банку можуть бути більшими, ніж початкова сума банківського капіталу. В цій ситуації вартість активів банку може впасти нижче вартості його пасивів, що спричинить неплатоспроможність банку (банкрутство). Інші банки, через невпевненість у поверненні своїх позичок, не надаватимуть їх цьому банку.

Якщо ФРС також не бажає надати необмежені позички банку, бо вважає, що його баланс нездоровий, то Федеральна корпорація страхування депозитів (ФКСД) оголошує банк банкрутом. Ця корпорація нині має законне право взяти на себе управління таким банком, розпустити його керівний персонал і розпродати його активи х.

Оскільки це критичне становище більшою чи меншою мірою торкнеться всіх власників банку, то вони намагатимуться не допустити банкрутства. Критичного становища можна уникнути, якщо Перший національний банк матиме 8 млн. дол. більше у надлишкових або вторинних резервах або більшу суму банківського капіталу, щоб нейтралізувати втрати, які можуть виникнути внаслідок відпливу вкладів. Банк нагромаджує надлишкові резерви, вторинні резерви і банківський капітал, позаяк вони страхують від найбільшої втрати, пов’язаної з відпливом вкладів,— банкрутства банку.

Управління активами

Ви уже розумієте, для чого банку потрібна ліквідність. Тому можна розглянути основну стратегію банку, якої він дотримується при управлінні своїми активами. Задля того щоб максимізувати свої прибутки, банк повинен шукати можливість отримати найвищий доход від наданих позичок і цінних паперів і водночас намагатися мінімізувати ризик та передбачити відповідний рівень ліквідності, володіючи ліквідними активами.

По-перше, банки намагаються знайти позичальників, які плататимуть високі процентні ставки і невиконання якими зобов’язань по позичках малоймовірне. Вони шукають позичальників, рекламуючи процентні ставки по позиках, безпосередньо звертаючись з пропозиціями до корпорацій. Саме банківський чиновник, що відповідає за позики, вирішує, чи потенційні позичальники несуть високий ризик неплатежу по позичках і чи вчасно сплачуватимуть проценти та основну суму боргу. Банки проводять, як правило, консервативну політику у сфері надання позичок. Норма несплачених позик звичайно менша, ніж 1 %. Але важливо те, що банки не настільки консервативні, щоб втратити вигідну позику, яка забезпечить високі процентні ставки.

По-друге, банки намагаються купувати цінні папери з високим доходом і низьким ступенем ризику. По-третє, в управлінні своїми активами банки повинні пробувати мінімізувати ризик, вдаючись до диверсифікації. Вони досягають цього шляхом придбання багатьох різних видів активів (коротко- і довгострокових цінних паперів Державної скарбниці США і муніципальних облігацій) і надають багато видів позик великій кількості клієнтів. Банки, які не шукають вигоди у диверсифікації, пізніше дуже шкодують за нею. Наприклад, банки, що мали досить вузьку спеціалізацію в наданні позик — енергетичним компаніям, фермерам чи фірмам, що оперують з нерухомим майном,— мали величезні збитки у 1980-і роки через падіння цін на енергоносії, нерухомість та продукти сільського господарства. Справді, багато з цих банків збанкрутувало, адже вони поклали «забагато тухлих яєць в один кошик».

Нарешті, банк повинен управляти ліквідністю власних активів так, щоб забезпечити резервні вимоги без великих витрат. Це означає, що банк володітиме ліквідними цінними паперами, навіть якщо вони дають дещо нижчий доход порівняно з іншими активами. Банк повинен вирішити, наприклад, скільки надлишкових резервів потрібно нагромадити, щоб запобігти втратам унаслідок відпливу вкладів. Крім того, банк хотітиме володіти цінними паперами уряду США як вторинними резервами. Навіть коли відплив вкладів і завдасть певних втрат банку, то вони не будуть значними. Нагадаємо ще раз, що банк не повинен бути надто консервативним. Якщо він уникне всіх витрат, пов’язаних з відпливом вкладів, тримаючи лише надлишкові резерви, то матиме збитки, бо резерви не дають прецента, тоді як підтримання пасивів коштує недешево. Банк змушений балансувати між бажанням ліквідності і збільшенням доходів, які можна отримати з менш ліквідних активів, таких, як надання позик.

Управління пасивами

До 1960-х років управління пасивами було спокійною справою. Банки здебільшого розглядали свої пасиви як незмінні. Вся увага банків зосереджувалась на досягненні оптимального набору активів. Така увага до управління активами викликалася двома основними причинами. Перша полягає в тому, що джерелом понад 60 % банківських коштів були чекові депозити, по яких, згідно з законом, не можна було платити жодних процентів. Отже, банки не могли активно конкурувати між собою за ці депозити, і тому їхня сума розглядалася як визначена для кожного окремого банку. По-друге, оскільки не були розвинуті ринки для надання одноденних позик одним банком іншому, то банки зрідка позичали один в одного для задоволення власних потреб в резервах.

Однак, починаючи з 1960-х років, великі банки в крупних фінансових центрах (так звані грошові центри) почали досліджувати способи, за допомогою яких пасиви їхніх балансів могли б забезпечувати їх резервами і ліквідністю. Це призвело до розвитку ринків одноденних позик, таких, як федеральний ринок резервів, та розвитку нових фінансових інструментів, типу обігових сертифікатів депозитів (запроваджені у 1961 p.), що дозволяли великим банкам швидко мобілізувати кошти [20].

Ця нова гнучкість в управлінні пасивами означала, що банки можуть застосовувати різні підходи до банківського менеджменту. Вони більше не відчували залежності від чекових депозитів як основного джерела банківських коштів і, отже, більше не розглядали джерела своїх коштів (пасиви) як задану величину. Натомість банки наполегливо встановлювали цільові завдання для зростання своїх активів і намагалися в разі потреби набути кошти (через випуск зобов’язань).

Наприклад, сьогодні, коли великий банк виявляє вигідну можливість для надання позички, то він може отримати кошти через продаж обігових сертифікатів депозитів. Коли банк має нестачу резервів, то кошти можна позичити в іншого банку на федеральному резервному ринку, без високих мінових витрат. Федеральний резервний ринок можна також використовувати для фінансування надання позичок.

Наголос на управлінні пасивами пояснює ряд важливих змін, які відбулися протягом останніх тридцяти років в структурі банківських балансів. В той час як значення обігових сертифікатів депозитів і отримання позичок як джерела коштів банків за останні роки значно збільшилося (з 2 % банківських пасивів у 1960 р. до 39 % на кінець 1990 p.), то значення поточних чекових депозитів зменшилося (з 61 % банківських пасивів у 1960 р. до 18 % на кінець 1990 p.). Виявлена гнучкість в управлінні пасивами і пошук високих прибутків також стимулювали банки до збільшення частки їхніх активів, що існують у формі наданих позик, які забезпечують вищий доход (з 46 % банківських активів у 1960 р. до 67 % на кінець 1990 p.).

ПРИНЦИПИ УПРАВЛІННЯ НАДАННЯМ ПОЗИК

З аналізу загальних принципів управління активами випливає, що для отримання високих прибутків банкам потрібно вдало надавати позики, щоб вони повернулися з процентом. Економічні поняття несприятливого вибору і морального ризику, які введено у попередньому розділі, забезпечують теоретичні основи для розуміння принципів, яких слід дотримуватися банкам для надання вдалих позик х.

Несприятливий вибір на ринку позик простежується тому, що високий ступінь кредитного ризику (велика ймовірність невиконання зобов’язань по отриманій позичці) пов’язаний саме з тими, хто звичайно стоїть в черзі за позикою. Іншими словами, ті, що звичайно створюють можливість несприятливого вибору, найімовірніше будуть вибрані. Позичальники із надто ризиковими інвестиційними проектами можуть багато виграти, коли їхні проекти увінчаються успіхом. Тому вони найбільше бажають отримати позику. Проте зрозуміло, що, внаслідок високої ймовірності неповернення позики, вони найменш бажані позичальники.

Моральний ризик виникає на кредитному ринку тому, що у позичальників існують стимули до бажаних (аморальних з точки зору позикодавця) видів діяльності. В цій ситуації цілком ймовірно, що позикодавець підпадає під небезпеку невиконання зобов’язань позичальником. Після того як позичальники отримали позику, вони намагаються інвестувати у проекти з високим ступенем ризику, тобто проекти, які обіцяють великий доход позичальникам, якщо будуть успішними. Однак великий ризик зменшує ймовірність повернення ними позики.

Для забезпечення прибутку банки повинні долати проблеми несприятливого вибору і морального ризику, які підвищують ймовірність неповернення позики. Намагання банків розв’язати ці проблеми допомагають розкрити суть таких принципів управління наданням позик: добір (перегляд) та моніторинг, або нагляд, встановлення тривалих зв’язків з клієнтами та кредитні лінії, застава і вимога компенсаційних залишків, а також нормування кредитів.

Добір і нагляд

На кредитних ринках присутня асиметрична інформація, бо позикодавці володіють меншою інформацією про інвестиційні можливості і діяльність позичальників, ніж самі позичальники. Ця ситуація призводить до двох напрямків діяльності щодо продукування інформації, які здійснюють банки: добору та нагляду. Справді, Волтер Рістон, колишній голова «Citicorp», найбільшої банківської корпорації в Сполучених Штатах, часто заявляв, що справа банків — це продукування інформації.

Добір. Несприятливий вибір на ринку позик вимагає від банків відділити несприятливі для банку позики з високим ризиком несплати по позиці від сприятливих, так щоб надані позики давали банкам прибуток. Для проведення ефективного добору банки повинні зібрати надійну інформацію про можливих позичальників. Ефективний добір і накопичення інформації разом становлять важливий принцип управління позиками.

Коли ви звертаєтесь до банку, щоб взяти позику на споживчі цілі, наприклад, позику для купівлі автомобіля або будинку, то перше, що вас попросять зробити, це заповнити форми, які містять багато запитань про ваші особисті кошти. Вас запитають про величину вашої платні, рахунки в банках, інші активи (такі, як автомобілі, страхові поліси, меблі), непогашені позики, перелік отриманих вами позик, кредитну картку і дебетові платежі на рахунку, ваш робочий стаж і хто був вашим роботодавцем. Вам також поставлять особисті запитання, такі як: вік, сімейний стан, кількість дітей. Банк використовує цю інформацію для оцінки, наскільки високим є ризик надання вам кредиту. Банк обчислює ваш «кредитний рахунок», тобто статичний вимірник, що випливає з ваших відповідей. Цей вимірник виявляє можливість виникнення у вас труднощів при сплаті платежів по позичці. Визначення міри ризику при наданні кредиту не може бути виключно науковим, а тому банк повинен також використовувати оцінки-суджен- ня. Відповідальний за позики службовець має визначити доцільність надання вам позики. Цей службовець може подзвонити на місце вашої роботи або попросити про наданням вами рекомендацій від інших людей. Свій висновок він може навіть зробити на підставі вашої поведінки чи зовнішності. (Ось чому ви повинні виглядати елегантно, коли йдете до банку по позичку).

Процес добору і накопичення інформації подібний і при наданні позички фірмі. Банк збирає інформацію про прибутки і збитки (доходи) компанії, а також про її активи та пасиви. Банку також потрібна оцінка можливого майбутнього успіху цієї фірми. Отже, крім отримання інформації з таких питань, як обсяг продажу, службовець, відповідальний за надання позик, може поцікавитися майбутніми планами компанії. Наприклад, на що буде використана позика, який рівень конкуренції в галузі. Цей службовець може навіть відвідати компанію особисто, щоб на власні очі побачити її діяльність. Основне полягає в тому, що як при наданні особистих позик, так і позик фірмам банкірам необхідна достовірна інформація.

Роль спеціалізації при наданні позик. Однією із загадкових рис надання позик банками є те, що вони часто спеціалізуються у наданні позик місцевим фірмам або фірмам у конкретних галузях, наприклад, в енергетиці. У певному сенсі ця поведінка виглядає дивною, бо вона означає, що банк не диверсифікує портфель своїх наданих позик і, таким чином, піддає себе більшому ризикові. Проте з іншої позиції така спеціалізація справді має зміст. Пам’ятаєте, що проблема несприятливого вибору вимагає, щоб банк розмежовував високий і невисокий рівні кредитного ризику. Для банку легше зібрати інформацію про місцеві фірми та їхню кредитоспроможність, ніж зібрати таку ж інформацію про фірми, які розташовані далеко. Так само спеціалізація у наданні позик фірмам певних галузей дає змогу банкам ліпше познайомитися з цими галузями, через що банк може краще прогнозувати, чи зможуть фірми, яким надається позика, своєчасно сплачувати платежі за свої борги.

Нагляд і примус до виконання обмежувальних умов. Після отримання позики позичальник зацікавлений у ризиковій діяльності, яка зменшує ймовірність повернення позики. Для зменшення ймовірності морального ризику банки повинні дотримуватися відомого принципу управління позиками. Цей принцип полягає в тому, що в угоді про позику містяться статті (їх називають обмежувальними умовами), які обмежують здійснення позичальниками ризикової діяльності. Наглядаючи за діяльністю позичальників щодо дотримання ними обмежувальних умов або примушуючи їх дотримуватися умов, банки переконуються, чи позичальники не ризикують за рахунок банку.

Потреба для банків здійснювати добір і нагляд пояснює, чому процвітаючі банки витрачають багато грошей на аудит та збір інформації.

Довгострокові зв’язки з клієнтами і кредитні лінії

Ще одним способом, в який банки можуть отримувати інформацію про своїх позичальників, є довготривалі зв’язки з клієнтами — інший важливий принцип банківського менеджменту.

Якщо вірогідний позичальник мав чековий, ощадний рахунок або інші позики в цьому банку протягом тривалого часу, то службовець, що відповідає за надання позик, може подивитися на його діяльність по рахунках в минулому і багато чого дізнатися про позичальника. Залишки на чекових і ощадних рахунках розкажуть банкірові про ліквідність потенційного позичальника і про те, в які пори року він має значну потребу в грошах. Огляд чеків, які раніше виписував позичальник, вкажуть на його постачальників. Якщо до цього позичальник уже брав позики в банку, то банк має записи про сплату ним позик. Таким чином, довгострокові зв’язки зменшують витрати на збір інформації і полегшують розмежування високого рівня кредитного ризику від низького.

Потреба в здійсненні банком нагляду посилює значення довгострокових зв’язків з клієнтами. Якщо позичальник уже брав позичку в банку раніше, то банк розробив процедуру нагляду за цим клієнтом.

Отже, витрати на нагляд за постійними клієнтами будуть нижчими, ніж за новими.

Довгострокові зв’язки дають користь не тільки банкам, але й самим клієнтам. Для фірми, що вже була клієнтом банку, легше отримати позику при низькій процентній ставці, оскільки банк витрачає значно менше часу на встановлення рівня ризику несплати позики фірмою і зменшує витрати на нагляд за позичальником.

Довгострокові зв’язки з клієнтом надають банку ще одну перевагу. Жоден банк не може передбачити усі можливі випадки, коли формулюються обмежувальні умови в угоді позики. Завжди існує можливість ризикової діяльності позичальника, не врегульованої обмежувальними умовами. Проте, що станеться, коли позичальники захочуть зберегти довгострокові зв’язки з банком, бо так легше отримати в майбутньому позику за низькими процентними ставками? Тепер позичальник зацікавлений в уникненні ризикової діяльності, яка не задовольняє банк, навіть якщо обмеження на цей вид ризикової діяльності спеціально не зазначене в угоді про позичку. Справді, якщо банку не подобається діяльність позичальника, навіть коли позичальник не порушує жодної обмежувальної умови, то він має певний вплив для знеохочення позичальника від подібної діяльності. Банк може попередити позичальника про відмову йому в позиці у майбутньому. Отже, тривалі зв’язки з клієнтами дають банкам змогу виявляти випадки морального ризику, які заздалегідь не передбачені.

Переваги встановлення довгострокових зв’язків з клієнтами означають, що тісніші зв’язки між корпораціями і банками вигідні для обох сторін. Одним із шляхів створення цих зв’язків для банків є купівля звичайних акцій компаній, яким надають позики, а також наявність представників банку у радах директорів цих компаній. На сьогодні в Сполучених Штатах не існує системи фінансових переплетених директорів. Вона була заборонена законодавством, прийнятим у 1930-і роки. Проте вона є важливою рисою японської та німецької фінансових систем. У вставці 9.2 проаналізовано, як в цих країнах діють фінансові зв’язки, щоб допомогти банкам впоратися з асиметричною інформацією.

Банки також налагоджують довготривалі зв’язки і збирають інформацію через створення кредитної літі комерційному клієнтові. Кредитна лінія — це зобов’язання банку (для наперед встановленого періоду часу в майбутньому) забезпечувати фірмі певну суму позик за процентною ставкою, яка прив’язана до певної ринкової процентної ставки. Більшість комерційних і виробничих позик надаються за угодою про кредитну лінію. Вигода фірми полягає в тому, що вона має потрібне їй джерело кредиту. Вигода банку в тому, що кредитна лінія забезпечує тривалі зв’язки, що сприяють збору інформації. Крім того, умови угоди про кредитну лінію вимагають від фірми безперервного поста-

Вставка 9.2. Глобальна перспектива

Японська і німецька системи організації банківництва: кращий спосіб для подолання асиметричної інформації?

Важливою рисою японської економічної системи є наявність кейрецу, або промислової групи. Кожна кейрецу складається із стрижневої групи банків та інших фінансових посередників, які пов’язані з групою промислових фірм, багато з яких торгують одна з одною. Зв’язки між фірмами і банками цементуються тим, що кожний учасник групи володіє звичайними акціями інших членів. Унаслідок взаємного володіння акціями банки мають своїх представників у надзірних радах фірм, що входять у їхню кейрецу. Колишні керівні працівники банків часто займають високі управлінські посади в цих фірмах. Не дивно, що банки підтримують фірми їхнього кейрецу при наданні позик і володіють значною часткою боргових зобов’язань цих фірм.

Незважаючи на те, що в Німеччині не існує офіційно чогось подібного до кейрецу, німецькі банки також володіють акціями промислових фірм і засідають в їхніх радах директорів.

Японська і німецька системи організації банківництва надають банкам значні переваги в зборі інформації і здійсненні нагляду. Довготривалі зв’язки з клієнтами посилюються, тому що банки мають право власності на промислові фірми, яким вони надають позики. З причин, проаналізованих в тексті, ці міцні, тривалі зв’язки полегшують банкам збір інформації і нагляд за фірмами. Тим самим банки одержують більшу можливість подолати проблему несприятливого вибору і морального ризику. Крім цього, оскільки банки беруть участь у керівництві фірмами, то вони мають власний доступ до інформації і спроможні впливати на процес управління в своїх інтересах, відмовляючи в інвестиціях у надмірно ризикові проекти.

Легко зрозуміти, що японська і німецька організація банківської справи надає банкам величезні переваги над американськими банками. Фінансова система цих країн може краще спрямовувати кошти до найпродуктивніших інвестиційних можливостей. Чи не варто прийняти таку ж організацію банківництва у Сполучених Штатах? Ми повернемося до цього питання, коли розглядатимемо фінансове регулювання у розділі 11.

чання інформації про її доход, стан активів і пасивів, ділову активність тощо. Угода про кредитну лінію є могутнім методом зменшення витрат банку на добір позичальників та збір інформації.

Застава і компенсаційні залишки

Вимоги застави під надання позики є важливим інструментом банківського менеджменту. Застава є власністю, яку обіцяють кредиторові у разі невиконання позичальником своїх зобов’язань. Це зменшує наслідки несприятливого вибору, а також збитки позикодавця у ви-

падку неповернення позики. Якщо позичальник неспроможний виконати свої зобов’язання по позичці, то банк може продати заставу і використати виторг для компенсації збитків, пов’язаних з позикою. Якщо банк надає комерційні позики, то вимагає заставу особливої форми, яку називають компенсаційними залишками. Фірма, яка отримує позику, повинна тримати обов’язкову мінімальну суму коштів на чековому рахунку в даному банку. Наприклад, від фірми, що отримує позику в сумі 10 млн. дол., можуть вимагати тримати компенсаційний залишок принаймні в сумі 1 млн. дол. на її чековому рахунку в даному банку. Цей 1 млн. дол. компенсаційних залишків згодом може привласнити банк, якщо позичальник не зможе виконати своїх зобов’язань по позиці. Це дозволить певною мірою компенсувати збитки, пов’язані з наданням позики.

Крім виконання ролі застави, компенсаційні залишки допомагають збільшенню ймовірності повернення позики. Тим самим вони допомагають банку здійснювати нагляд за позичальником і, відповідно, запобігають моральному ризикові. Зокрема, вимагаючи від позичальника відкриття і використання чекового рахунку в банку, останній має можливість стежити за практикою оплати чеків фірмою, що може давати велику кількість інформації про фінансовий стан позичальника. Наприклад, значне зменшення суми залишку на чековому рахунку позичальника може сигналізувати про те, що позичальник має фінансові труднощі. Водночас рух грошей на рахунку може свідчити про те, що позичальник, ймовірно, втягнутий у ризикову діяльність. Зміна постачальників може означати, що позичальник шукає нових напрямів у своїй діяльності. Будь-яка значна зміна у процедурі сплати позичальником позики сигналізує банкові про необхідність обстеження позичальника. Таким чином, компенсаційні залишки полегшують банкам ефективний нагляд за позичальником і є важливим інструментом банківського менеджменту.

Нормування кредиту

Одним із засобів подолання несприятливого вибору і морального ризику є нормування кредитів. Позикодавці відмовляють у наданні позик, навіть якщо позичальники готові сплачувати оголошену процентну ставку або навіть вищу ставку [21].

Нормування кредитів має дві форми. Перша застосовується тоді, коли банк відмовляється надати позику позичальнику на будь-яку суму, навіть за умови, що позичальник погоджується платити вищу процентну ставку. Друга має місце тоді, коли банк готовий надати позику, але обмежує її розмір до суми, яка менша за ту, що хотів би отримали позичальник.

Початково вас може здивувати перший вид нормування кредитів. Зрештою, навіть якщо потенційний позичальник несе ризик несплати по позиці, то чому б банкові не надати йому позику під вищу процентну ставку? Відповідь полягає в тому, що несприятливий вибір не дає змоги прийняти таке рішення. Саме ті, що готові платити найвищі процентні ставки,— це індивіди та фірми з найризиковішими інвестиційними проектами. Якщо позичальник здійснює вкрай ризикове інвестування і досягає успіху, то він стає винятково багатою людиною. З іншого боку, банк не хотів би надавати подібну позику, бо інвестиції пов’язані з великим ризиком, і цілком ймовірно, що позичальник не досягне успіху, через що банку не повернуть гроші. Встановлення вищої процентної ставки тільки загострить несприятливий вибір для банку, тобто збільшить можливість того, що банк надає позику з високим ризиком неплатежу по ній. Отже, найкраще для банку взагалі не надавати позик під вищу процентну ставку. Замість цього він дотримуватиметься першого виду нормування кредитів і відкине надання позички.

Для запобігання морального ризику банки використовують другий вид нормування кредитів. Банки надають позичальникам позики, але не такі великі, як позичальники того хотіли б. Таке нормування кредитів потрібне, позаяк проблема морального ризику загострюється зі збільшенням суми позики, а вигода від уникнення морального ризику значно збільшується. Наприклад, якщо банк надає вам позику в сумі 1000 дол., ви скорше всього робитимете все можливе, щоб повернути її, бо не захочете псувати свій кредитний рейтинг на майбутнє. З іншого боку, якщо банк надасть вам позику у 10 млн. дол., ви напевне відзначите цю подію святкуванням в Ріо. Що більша отримана позика, то більші у вас стимули до тих видів діяльності, що зменшують ймовірність повернення позики. Оскільки більшість позичальників повертає позики, коли суми останніх невеликі, то банки нормують кредити, надаючи позичальникам в кредит суми, значно менші за бажані.

Банківський капітал і сумісність стимулів

Наш аналіз показав, що банки при наданні позик можуть зменшити проблеми, породжені асиметричною інформацією, займаючись видами діяльності, що продукують інформацію, такими, як добір і нагляд за позичальниками. Проте існує ще одна можливість морального ризику. Оскільки всі ці види діяльності є достатньо дорогими, то банки могли б втекти з грошима вкладників. Хіба вкладники можуть бути певні, що банк, здійснюючи заходи по продукуванню інформації, забезпечить їм проценти по вкладах або послуги, які банк обіцяв?

Відповідь грунтується на усвідомленні двох фактів:

вклади є тільки іншою формою боргу;

власний капітал (акціонерний капітал) є розв’язком проблеми морального ризику в боргових угодах.

Якщо банк нічого не робить для продукування інформації, тоді він невдало надасть позики і збанкрутує. При великій сумі акціонерного капіталу банк у випадку банкрутства має багато що втрачати. Таким чином, банк зацікавлений у здійсненні відповідної діяльності по продукуванню інформації, щоб забезпечити отримання прибутків і повністю розплатитися з тими, що надали йому кошти. Акціонерний капітал банку робить його стимули сумісними зі стимулами вкладників. І банк, і вкладники мають стимули поводитися у бажаний для обох сторін спосіб. Банк здійснює заходи по продукуванню інформації, що задовольняє вкладників, отже, і вкладники готові забезпечити банк коштами, чого бажає банк.

Диверсифікація. Вкладники, як і всі позикодавці, отримують від банку лише фіксовані платежі. Банк залишає собі певний додатковий прибуток. Внаслідок цього вкладники стикаються з проблемою морального ризику, коли банк може надмірно ризикувати. Для банку існує спосіб запевнити вкладників у тому, що він надмірно не ризикує і готовий надалі приймати їхні вклади. Банк може диверсифікувати свій портфель позик, тим самим даючи зрозуміти, що зменшує свій ризик h Диверсифікація є важливим принципом банківського менеджменту, бо також робить стимули банку сумісними зі стимулами вкладників. Проте, як уже зазначалось, існують також вигоди від спеціалізації у наданні позик. Банки вимушені балансувати між вигодами і витратами, здійснюючи водночас і диверсифікацію, і спеціалізацію.

Державне регулювання з метою посилення сумісності стимулів.

Що станеться, коли вкладники не досить поінформовані в тому, чи має банк достатньо акціонерного капіталу і чи він достатньою мірою диверсифікований? Чи хотітимуть вкладники, щоб уряд гарантував, що банк достатньо диверсифікований та має достатній акціонерний капітал? Державне регулювання є одним із шляхів створення сумісності стимулів банків та вкладників. Справді, як побачимо у наступному розділі, вимоги до акціонерного капіталу банку і обмеження з метою стимулювання диверсифікації є характерними рисами державного регулювання банківської системи.

УПРАВЛІННЯ РИЗИКОМ ПРОЦЕНТНИХ СТАВОК

Разом із зростанням нестабільності процентних ставок, що мало місце у 1980-і роки, банки почали уважніше ставитися до підпадання під ризик, що пов’язаний з процентними ставками (так званий процентний ризик) і зумовлений невизначеністю доходів і прибутків через зміну процентних ставок. Щоб зрозуміти, що являє собою процентний ризик, візьмімо знову для прикладу Перший національний банк, який має такий баланс:

Сума в 20 млн. дол. є чутливою до процентних ставок, які часто змінюються (принаймні раз на рік), а 80 млн. дол. активів характеризуються фіксованими процентними ставками, що залишаються незмінними протягом тривалого періоду (більше року). В підрозділі «Пасиви» Перший національний банк має на 50 млн. дол. чутливих до процентних ставок зобов’язань і 50 млн. дол. зобов’язань з незмінними ставками. Припустімо, що процентні ставки зростають на 5 одиниць, скажімо, в середньому від 10 до 15 %. Доход від активів зросте на 1 млн. дол. (= 5 % X 20 млн. дол. чутливих до процентних ставок активів), в той час як платежі по зобов’язаннях зростуть на 2,5 млн. дол. (= 5 % X 50 млн. дол. чутливих до процентних ставок пасивів). Прибутки Першого національного банку тепер зменшаться на 1,5 млн. дол. (= 1 млн. дол. - 2,5 млн. дол.). З іншого боку, якщо процентні ставки зменшаться на 5 одиниць, то це веде до висновку, що прибутки Першого національного банку зростуть на 1,5 млн. дол. Цей приклад ілюструє таке твердження: якщо банк має більше чутливих до процентних ставок пасивів, ніж активів, то зростання процентних ставок зменшить прибутки банку, в той час як падіння процентних ставок, навпаки, збільшуватиме прибутки банку.

Аналіз розриву та тривалості потоку платежів

Чутливість банківських прибутків до зміни процентних ставок можна безпосередньо виміряти, використовуючи аналіз розриву, при якому сума чутливих до процентної ставки пасивів віднімається від чутливих до ставки процента активів. У нашому прикладі ця різниця називається розривом і дорівнює -ЗО млн. дол. (= 20 млн. дол. - 50 млн. дол.). Помноживши розрив на зміну процентної ставки, отримаємо велрічину зміни прибутків банку. Наприклад, коли процентна ставка зросте на 5 одиниць, то зміна прибутку дорівнюватиме [5 % X (-30 млн. дол.)], тобто становитиме -1,5 млн. дол.

Проведений вище аналіз називається «елементарним аналізом розриву», і його можна поглибити в двох напрямках. Зрозуміло, що не всі активи і пасиви з групи з незмінною ставкою мають однаковий строк погашення. Перший напрям поглиблення аналізу називають «строково-кошовим підходом», який призначений для вимірювання розриву по декількох підінтервалах строків погашення, що називають «кошами», або «групами погашення». Цей напрям дозволяє обчислити ефект зміни процентної ставки протягом багаторічного періоду.

Другий спосіб поглиблення аналізу називають «.стандартизованим аналізом розриву», який пояснює різні рівні чутливості до процентної ставки різних активів і пасивів. Альтернативний метод вимірювання процентного ризику називають аналізом тривалості потоку платежів. Він досліджує чутливість ринкової вартості сумарних активів і пасивів банку до змін в процентних ставках. Аналіз тривалості потоку платежів грунтується на концепції Маколея про тривалість, яка вимірює середній строк життя потоку платежів на цінний папір Б Значення концепції тривалості потоку платежів полягає в тому, що вона забезпечує наближене значення чутливості ринкової вартості цінного паперу до зміни його процентної ставки:

Процент зміни ринкової вартості цінного паперу « -(значення зміни процентної ставки) X (тривалість потоку платежів у роках),

де знак и означає наближено рівний.

Аналіз тривалості потоку платежів використовує порівняння середньої тривалості потоку платежів по активах банку з середньою тривалістю — по його пасивах. Повертаючись до нашого прикладу з Першим національним банком, припустімо, що в розглянутому вище балансі середня тривалість активів дорівнює п’ять років (тобто п’ять років становлять середній час надходження потоку платежів), в той час як середня тривалість пасивів банку — три роки. При збільшенні процентної ставки на 5 % ринкова вартість активів банку падає на 25 % (= -5 % X 5років), а ринкова вартість його зобов’язань зменшується на 15 % (= -5 % X 3 роки). Кінцевий результат полягає в тому, що власний капітал (ринкова вартість активів мінус пасиви) зменшилась на 10 % від загальної початкової вартості активів. Цей результат можна прямо обчислити так: -[процент зміни процентної ставки] X [тривалість активів мінус тривалість пасивів], тобто, -10 % = -5 X (5 - 3). Аналогічно зменшення процентних ставок на 5 % збільшить власний капітал Першого національного банку на 10 % від загальної вартості активів.

Як свідчить наш приклад і аналізи розриву та тривалості потоку платежів, Перший національний банк втратить від зростання процентних ставок, але виграє від їх падіння. Аналіз тривалості потоку платежів і розриву дозволяє банківському менеджеру визначити рівень залежності банку від процентного ризику.

Стратегії управління процентним ризиком

Наприклад, керуюча банком Бренда провела аналіз тривалості потоку платежів та розриву для Першого національного банку і тепер повинна вибрати одну з альтернативних стратегій. Якщо менеджер Бренда твердо переконана, що в майбутньому процентні ставки зменшаться, то, можливо, вона не здійснюватиме жодних заходів, бо знає, що банк має більше чутливих до процентних ставок зобов’язань, ніж активів. Тому банк матиме вигоду з очікуваного падіння процентних ставок. Проте Бренда також усвідомлює, що Перший національний банк підпадає під значний процентний ризик, бо завжди існує ймовірність того, що процентні ставки зростуть, а не впадуть. Бренда, можливо, спробує скоротити тривалість банківських активів шляхом збільшення їхньої чутливості до процентної ставки або, навпаки, продовжить тривалість зобов’язань. Після здійснення цих пристосувань активів та пасивів на банк менше впливатимуть коливання процентних ставок.

Однією з проблем зменшення Першим національним банком процентного ризику за рахунок зміни балансу є досить висока вартість проведення даної операції в короткостроковому періоді. Банк може мати активи і пасиви різної тривалості через помилки власної експертизи. Тому розроблено фінансові інструменти, які допомагають банкам набагато простіше керувати процентними ризиками. «Обмінна операція з процентними ставками», що вперше з’явилася на ринку єврооблігацій у 1981 p., є прикладом такого фінансового інструменту. Обмінна операція з процентними ставками дає змогу фінансовому інституту, що володіє чутливішими до процентних ставок активами, ніж пасивами, «обміняти» потоки платежів з іншим фінансовим інститутом, який має зобов’язання, чутливіші до процентних ставок, ніж активи. Отже, тим самим зменшується процентний ризик для обох сторін (див. вставку 9.3). Ця угода вигідна тому, що вона не вимагає від жодного фінансового інституту зміни балансу. Таким чином, обміни процентних ставок є відносно дешевим способом зменшення процентного ризику.

Банки можуть також використовувати фінансові ф’ючерсні ринки і ринок опціонів для боргових інструментів з метою зменшення процентного ризику через хедж. Функціонування цих ринків детальніше проаналізовано у розділі 13. Хоча фінансові ф’ючерсні ринки і ринки опціонів для боргових інструментів мають ту перевагу, що вони знижують мінові витрати у порівнянні з ринками, на яких відбувається обмін процентними ставками, вони мають важливий недолік: угоди на цих ринках стандартизовані, що не дозволяє пристосовувати їх для конкретних потреб банку. Отже, обміни процентними ставками, фінансові ф’ючерси та опціони для боргових інструментів використовуються банками для управління їхнім процентним ризиком.

ВИДИ ПОЗАБАЛАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Хоча протягом останніх років управління активами і пасивами традиційно вважалось основною турботою банків, у більш конкурентному середовищі банки почали наполегливо шукати прибутків через проведення позабалансової діяльності. Позабалансова діяльність передбачає застосування купівлі-продажу фінансових інструментів, вилучення доходу з плати за послуги та продажу позик — все, що впливає на прибутки банку, але не відображається в балансі. Як уже зазначалося, спроби банків управляти процентним ризиком привели до укладання угод на строк, опціонів для боргових інструментів та обміну процентними ставками.

Банки, що здійснюють міжнародні банківські операції, здійснюють також операції на зовнішньому валютному ринку. Всі операції на таких ринках є позабалансовою діяльністю, оскільки не мають безпосереднього впливу на баланс банку. Хоча діяльність банку на цих ринках, як правило, спрямована на зменшення ризику або сприяння іншим діловим операціям банку, банки інколи намагаються перехитрити ринки і включитися в спекулятивну діяльність. Така спекуляція може бути дуже ризиковим заняттям і навіть призвести до неплатоспро-

Вставка 9.3

Використання обміну процентних ставок з метою усунення процентного ризику

З метою усунення процентного ризику банки застосовують вирівнювання чутливості до процентної ставки власних активів і пасивів. Перший національний банк може, по суті, перетворити ЗО млн. дол. активів з незмінною процентною ставкою у ЗО млн. дол. чутливих до процентних ставок активів. Припустімо, що інший фінансовий посередник, скажімо, «Дружня фінансова компанія», має ЗО млн. дол. пасивів з незмінною процентною ставкою і ЗО млн. дол. чутливих до процентних ставок активів. Цей фінансовий посередник хотів би усунути процентний ризик, перетворюючи ЗО млн. дол. чутливих до процентних ставок активів на активи з незмінною ставкою процента. Посередник, скажімо, інвестиційний банк, за винагороду зведе ці дві сторони, що укладуть угоду, за якою Перший національний банк виплатить «Дружній фінансовій компанії» проценти, отримані на ЗО млн. дол. активів з незмінною процентною ставкою, в той час як «Дружня фінансова компанія», в свою чергу, виплатить Першому національному банку проценти, отримані на ЗО млн. дол. чутливих до процентних ставок активів. Обмін процентними ставками призвів би до повного усунення процентного ризику обох сторін. Перший національний банк мав би чутливий до процентних ставок доход на 50 млн. дол. активів, які точно дорівнювали б виплатам на 50 млн. дол. чутливих до процентних ставок пасивів, і «Дружня фінансова компанія» мала б доход на ЗО млн. дол. активів з незмінною процентною ставкою, який буде повністю співпадати з виплатами на ЗО млн. дол. пасивів з незмінною процентною ставкою.

можності банку. У цьому зв’язку найдраматичнішим було банкрутство «Franklin National Bank» у 1974 p., який збанкрутував через збитки від операцій на зовнішньому валютному ринку.

Другий вид позабалансової діяльності, значення якого зросло в останні роки, дає доход, що забезпечується продажем позик. Продаж наданої позички, що також називають вторинною участю в позичці, передбачає угоду, за якою продається вся позика або частина потоку грошей, що надходять від окремої позики, і, отже, позика усувається з балансу банку. Банк заробляє прибутки, продаючи надані позички за суми, що трохи перевищують суму початкової позички. Покупці позики, отже, заробляють трохи нижчу процентну ставку по цій позичці, звичайно у межах 0,15 процентних пунктів.

Третім видом позабалансової діяльності є одержання доходу з винагороди, яку банки отримують за надання спеціалізованих послуг своїм клієнтам, таких, як: 1) проведення торгів на зовнішньому валютному ринку від імені клієнта; 2) обслуговування цінних паперів, забезпечених заставою, шляхом стягнення платежів по основній сумі боргу та сплати процентів, а далі виплати їх; 3) гарантування боргових цінних паперів, таких, як банківські акцепти (тобто банк обіцяє здійснювати сплату процентів та основної суми боргу, якщо емітент цінного паперу не може їх сплачувати); 4) забезпечення резервних кредитних ліній. Існує декілька видів резервних ліній кредиту, найтрадиційнішу з них називають «резервний акредитив». У цьому випадку за певну винагороду банк погоджується протягом наперед визначеного проміжку часу забезпечити надання позики на вимогу клієнта до певної суми. Кредитні лінії також доступні для вкладників банку, які можуть виписувати чеки понад залишки їхніх вкладів і, по суті, записувати собі надання позики. Інші кредитні лінії, за які банки отримують винагороду, містять акредитиви для підтримки випуску комерційних паперів та інших цінних паперів, а також кредитні лінії для гарантованих єврооблігацій.

Позабалансова діяльність, що забезпечує гарантії цінних паперів і резервні кредитні лінії, збільшує ризик, з яким стикається банк. Навіть коли гарантований цінний папір не відображається у балансі банку, він все ж підставляє банк під ризик невиконання зобов’язань. Якщо емітент цінного паперу припиняє платежі по ньому, то банк, що гарантував цінний папір, повинен сплачувати платежі власнику цінного паперу. Резервні кредитні лінії також піддають банк ризикові, бо банк змушений забезпечувати позиками, навіть коли його ліквідність недостатня або коли позичальник характеризується високим кредитним ризиком.

Оскільки банки стикаються зі зрослим ризиком унаслідок їхньої позабалансової діяльності, то багато з них старанно розробляють методики оцінки свого ризику і використовують найновіші комп’ютерні технології для їх перевірки. Як побачимо у наступному розділі, керуючі банків також стали турбуватися про зростаючий ризик від позабалансової діяльності банків. Банківництво більше не є спокійною професією. З цього приводу один банкір заявив: «Незважаючи на чорні костюми керівників банків, банківництво є дуже динамічною галуззю»[22].

ПІДСУМКИ

Баланс комерційних банків можна розглядати як перелік джерел і напрямків використання коштів банку. Пасиви банку є джерелами його коштів, що містять чекові депозити, строкові депозити, дисконтні позички у ФРС, позичання в інших банків і корпорацій та капітал банку. Активи банку є напрямками використання його коштів, що містять резерви, грошові документи в процесі інкасації, депозити в інших банках, цінні папери, надані позички та інші активи (головним чином фізичний капітал).

Банки забезпечують прибутки шляхом перетворення активів: вони беруть в позичку (депозити) на короткий строк і надають позики на тривалий строк. Коли банк отримує додаткові депозити, то здобуває таку ж суму резервів. Якщо банк втрачає депозити, то він губить і таку ж кількість резервів.

Хоча активи з вищим рівнем ліквідності дають нижчі доходи, все ж банки бажають володіти ними. Зокрема, банки нагоромаджують надлишкові і вторинні резерви, бо вони забезпечують страхування від витрат, зумовлених відпливом депозитів. Банки управляють своїми активами для мак- симізації прибутків, шукаючи найвищих можливих доходів по наданих позичках та цінних паперах. Водночас банки намагаються мінімізувати ризик та створити відповідний рівень ліквідності. Хоча управління пасивами ще донедавна було спокійною справою, нині великі банки (грошові центри) активно шукають джерела коштів, випускаючи пасиви, такі, як обігові сертифікати депозитів, або активно позичають один в одного чи в корпорацій.

Застосування понять несприятливого вибору та морального ризику забезпечує пояснення багатьох принципів управління банком, включаючи діяльність по наданню позик: добір, нагляд, встановлення тривалих зв’язків з клієнтами та кредитні лінії, застава та компенсаційні залишки, нормування кредитів.

Зі зростанням нестабільності процентних ставок, що мало місце у 1980-і роки, банки стали більше турбуватися про уникнення втрат від процентного ризику. Аналіз розриву та аналіз тривалості потоку платежів свідчать банкові, чи його пасиви чутливіші до процентних ставок, ніж активи (в якому випадку зростання процентних ставок зменшить прибутки банків). Банки управляють своїм процентним ризиком, не тільки видозмінюючи баланси, але й через обміни процентних ставок, фінансові ф’ючерси та опціони для фінансових інструментів.

Позабалансова діяльність включає торгівлю фінансовими інструментами та одержання доходу з винагороди за послуги і продажу наданих позичок. Все це впливає на прибутки банків, але не відображається на балансах банків. Оскільки ці види позабалансової діяльності підставляють банки під зростаючий ризик, то безліч банків використовують найновішу комп’ютерну технологію, щоб привести у відповідність з сучасними вимогами свої методики оцінки ризику.

ВИЗНАЧАЛЬНІ ПОНЯТТЯ

баланс

дисконтні позички резерви готівка в касі обов’язкові резерви норма обов’язкових резервів надлишкові резерви неплатоспроможність банки як грошові центри кредитна лінія компенсаційні залишки нормування кредитів

вторинні резерви Т-рахунок відпливи депозитів управління ліквідністю процентний ризик облікова ставка банкрутство банку аналіз розриву

аналіз тривалості потоку платежів позабалансова діяльність продаж наданої позики

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Чому банк готовий взяти в позику кошти від інших банків за вищою ставкою, ніж він може позичити у ФРС?

2. Прокласифікуйте вказані банків

ські активи від найбільш до найменш ліквідних:

а) комерційні позички;

б) цінні папери;

в) резерви;

г) фізичний капітал.

Використовуючи Т-рахунки Першого національного банку і Другого національного банку, опишіть, що станеться, якщо Джейн Браун виписує чек у сумі 50 дол. на власний рахунок у Першому національному банку для свого друга Джо Гріна, котрий потім депонує чек на своєму рахунку в Другому національному банку.

4. Що станеться з резервами в Пер

шому національному банку, якщо одна особа вилучить 1000 дол готівки, а інша особа депонує 500 дол. готівки? Використайте Т-рахунки для пояснення вашої відповіді.

5. Банк, яким ви володієте, має такий баланс:

Якщо банк зазнає відпливу депозитів у сумі 50 млн. дол. з нормою обов’язкових резервів по депозитах 10 %, то які кроки повинні ви здійснити для недопущення банкрутства вашого банку?

* 6. Якщо має місце відплив депозитів у сумі 50 млн. дол., то який баланс мав би початково банк: такий, як у попередньому завданні, чи такий, як подано нижче? Чому?

Чому розвиток ринків одноденних позик збільшив ймовірність того, що банки нагромаджуватимуть менші надлишкові резерви?

* 8. Якщо банк, який перебуває у вашій власності, не має надлишкових резервів, і платоспроможний клієнт приходить по позику, чи повинні ви автоматично відмовити йому, бо не маєте для позики жодних надлишкових резервів? Чому так або чому ні? Який вибір досяжний для вас, щоб задовольнити клієнта потрібними коштами?

9. Яким чином банк змінюватиме свій баланс, якщо його керівництво очікує, що банк зіткнеться з відпливом депозитів у близькому майбутньому?

*10. Банки майже завжди наполягають, щоб фірми, яким вони позичають, тримали компенсаційні залишки в банку. Чому?

Чому допитливість є бажаною рисою характеру банкіра?

*12. Правильне, помилкове чи неви- значене твердження: «Оскільки диверсифікація — бажана стратегія для уникнення ризику, то не раціонально для банку спеціалізуватися у наданні спеціальних видів позик».

13. Припустімо, що ви керуючий банку, що має 15 млн. дол. активів

з незмінною процентною ставкою, ЗО млн. дол. чутливих до процентної ставки активів, 25 млн. дол. пасивів з незмінною процентною ставкою і 20 млн. дол. пасивів, що чутливі до процентної ставки. Проведіть аналіз розриву для банку

покажіть, що станеться з прибутками банку, якщо процентна ставка зросте на 5 процентних пунктів. Які заходи ви могли б здійснити для зменшення процентного ризику банку?

*14. Припустімо, що ви керуючий банку, 75 млрд. дол. активів якого мають середню тривалість потоку платежів чотири роки, в той час як 75 млрд. дол. його пасивів мають середню тривалість потоку платежів 6 років. Проведіть аналіз тривалості потоку платежів для банку і покажіть, що станеться з власним капіталом банку, якщо процентна ставка зросте на

процентних пункти. Які кроки ви могли б здійснити з метою зменшення процентного ризику банку?

15. Чи може аналіз розриву і аналіз тривалості потоку платежів завжди суперечити один одному в тому, чи банку варто продовжити тривалість його пасивів стосовно його активів для зменшення процентного ризику?