ЦИВІЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЩОДО ВИКОРИСТАННЯ, ВІДТВОРЕННЯ ТА ОХОРОНИ ҐРУНТІВ

Шкода, завдана навколишньому природному середовищу, є різ­новидом цивільно-правової шкоди, відшкодування якої здійснюєть­ся засобами цивільно-правової відповідальності. Інститут цивільно- правової відповідальності — фундаментальний в цивільному праві.

Предметом цивільно-правового регулювання є майнові й осо­бисті немайнові відносини. Але регулювання цивільно-правових відносин вирішує питання організації відносин між суб’єктами цивільного права тільки у разі, якщо реалізація цивільних прав і обов’язків з боку всіх учасників цивільних правовідносин є ідеаль­ною. Якщо відбувається порушення цивільних прав, замість по­треби в регулюванні цивільних правовідносин виникає потреба за­хистити права суб’єктів цивільного права. Відсутність механізму і правових підстав для цивільно-правового захисту усуває можливість стимулювання суб’єктів цивільного права до виконання своїх прав і обов’язків і, відповідно, робить безперспективною ідею цивільно- правового регулювання.

Залежно від змісту цивільного правопорушення застосовуються різні засоби цивільно-правового захисту. Основною метою цивільно- правового захисту є відновлення прав суб’єктів, чиї права порушені. Водночас цивільне право допускає такі засоби захисту, призначенням яких є додатковий вплив на правопорушника з метою його покаран­ня і стимулювання до позитивного ставлення до виконання своїх цивільних прав і обов’язків у майбутньому. Різниця в основних цілях різних засобів захисту привела до їх поділу на міри захисту і міри від­повідальності [355, с. 93].

Деякі автори вважають цивільно-правову відповідальність санк­цією за правопорушення. Визначення цивільно-правової відпові­дальності як санкції має свої правові підстави. Санкція, як і цивільна відповідальність, забезпечена можливістю її реалізації через держав­ний примус і є заснованою на правовій нормі примусовою мірою [355, с.

Слід зазначити, що відповідальність за правопорушення є санк­цією, але не всяка санкція є відповідальністю. Отже, санкція, яка проявляється у цивільно-правовій відповідальності, є мірою відпові­дальності за правопорушення, а цивільно-правова відповідальність є фактично різновидом санкції. Як санкції, міри відповідальності мо­жуть бути поділені на: конфіскаційні, стимулюючі (штрафні), ком­пенсаційні.

Безпосередньо цивільно-правова відповідальність, у тому числі і за екологічні правопорушення, володіє специфічними рисами, що відрізняє цей вид відповідальності від інших видів юридичної відпо­відальності:

1) її майновий характер;

2) це відповідальність правопорушника перед потерпілим;

3) межі цивільно-правової відповідальності зумовлені її компен­саційним характером;

4) перевищення розміру відповідальності у порівнянні з розміром заподіяної шкоди або збитків;

5) рівних за обсягом мір відповідальності за однотипні правопо­рушення;

6) державний і суспільний осуд порушника за порушення норм;

7) державний примус.

Натомість проф. Є. О. Харитонов вказує на те, що не рідше, ніж з категорією «санкція», юридична відповідальність пов’язується з кате­горією «обов’язок». Істотними особливостями такого обов’язку є те, що на відміну від звичайного обов’язку, сформульованого в законі або договорі, обов’язок — відповідальність покладається на порушника, він сформульований в санкції правової норми або в договорі — в тих його пунктах, де передбачені наслідки невиконання або неналежно­го виконання договірного зобов’язання. Таким чином, відповідаль­ність — це новий, додатковий обов’язок, і саме в покладанні такого додаткового обов’язку, що є покаранням, виражається державний осуд особи, яка вчинила правопорушення [349, с. 445—446]. Напри­клад, відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель, пов’язаних зі зниженням їх цін­ності, ст. 394 Цивільного кодексу України.

Особливостями цивільно-правової відповідальності є те, що вона може покладати на правопорушника поряд із застосуванням заходів дисциплінарного, адміністративного і кримінального впливу.

Сучасні дослідження визнають за цивільно-правовою відпові­дальністю три функції: превентивну (виховно-запобіжну), репре­сивну (каральну) і компенсаційну. Оскільки цивільно-правова від­повідальність застосовується, передусім, у сфері майнових відносин, компенсаційна функція є в ній провідною.

Компенсаційна функція цивільно-правової відповідальнос­ті є важливою захисною функцією, що міститься у межах охоронної функції права, яка є достатньо широкою. Від самої охоронної функ­ції компенсаційна функція відрізняється за способом впливу на по­ведінку людей і формами реалізації права. Якщо охоронна функція здійснюється шляхом додержання суб’єктами правил поведінки, ви­значених у нормах права, то функція захисту здійснюється тоді, коли необхідно виконати правову вимогу суб’єктами, які її порушили. Іноді таку функцію права називають відновлювальною, оскільки в її меж­ах здійснюється відновлення майнового та немайнового стану сторін, існуючого до вчинення правопорушення. Під відновленням зазвичай розуміють приведення майнового та немайнового стану суб’єктів пра­вовідносин до такого, яке існувало до правопорушення [140, с. 34].

Однак в екологічній сфері є достатньо ситуацій, коли відновити раніш існуючі унікальні природні ресурси, природні комплекси, еко­логічні системи, знищені внаслідок надзвичайних ситуацій природ­ного або техногенного характеру, а так само життя та здоров’я людей у межах зон надзвичайних екологічних ситуацій неможливо. Тому й пропонується скористатися поняттям «компенсація», а функцію на­звати компенсаційною. Така функція носить відносно самостійний, комплексний характер, має інше призначення, ніж просто захисти­ти права потерпілих осіб. За таких умов компенсацію шкоди в меж­ах цього виду відповідальності за екологічні правопорушення право­мірно називати одним із специфічних способів здійснення впливу на поведінку суб’єктів еколого-правових відносин, який зобов’язує порушників норм екологічного законодавства відновити порушений стан потерпілих осіб [138, с.

Ефективність цивільно-правової відповідальності залежить перед­усім від її застосування, реалізації до конкретних осіб, винних у вчи­ненні цивільного правопорушення. Проте, керуючись принципом диспозитивності, властивим як цивільному праву в цілому, так і окре­мим його інститутам, зокрема інституту відповідальності, потерпіла сторона сама вирішує, застосовувати чи не застосовувати міри відпо­відальності до правопорушника. Іншими словами, застосування май­нових або немайнових санкцій, у тому числі відповідальності, за чин­ним законодавством є правом, а не обов’язком суб’єктів цивільних правовідносин. Це стосується і юридичних осіб, які самостійно вирі­шують питання щодо здійснення належних їм прав [356, с. 712—713].

За порушення земельного законодавства, пов’язаного з спричи­ненням шкоди землям, які охороняються законодавством, правам та інтересам власників землі, землекористувачів, орендаторів, юридич­ним особам і громадянам, також застосовуються заходи цивільно- правової відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність за порушення у сфері вико­ристання, відтворення та охорони земель (в т. ч. ґрунтів) являє собою обов’язок правопорушника зазнавати несприятливі наслідки майно­вого характеру, які встановлюються у санкціях правових норм або до­говорі та застосовуються у цивільно-процесуальній формі.

Згідно зі ст. 156 Земельного кодексу України власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок:

1) вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов’язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом;

2) тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових зе­мель та чагарників для інших видів використання;

3) встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок;

4) погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних влас­тивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників;

5) приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та ча­гарників у непридатний для використання стан;

6) неодержання доходів за час тимчасового невикористання зе­мельної ділянки.

Стаття стосується відшкодування збитків як при вчиненні право­порушень, так і при вчиненні деяких правомірних дій, котрі можуть спричинити збитки. Збитки, заподіяні неправомірними діями, від­шкодовуються незалежно від того чи підпадають вони під положення даної норми, на підставі загальних положень цивільного (ст. ст. 1166— 1194 ЦК України [357]) та господарського (ст.ст. 224—229 ГК Украї­ни [63]) законодавства. Збитки ж, заподіяні правомірними діями, за загальним правилом ч. 4 ст. 1166 Цивільного кодексу України, від­шкодовуються лише у випадках, передбачених законом. Дана норма якраз і передбачає деякі такі випадки в ч. 1, 2, 6 ст. 156 Земельного кодексу України.

Збитками відповідно до ст. 22 Цивільного кодексу України вважа­ються втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошко­дженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного (реальні збитки); доходи, які осо­ба могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повно­му обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодуван­ня у меншому або більшому розмірі.

Відповідно до ст. 69 Закону України «Про охорону навколишньо­го природного середовища», якщо дії спричинили порушення норм законодавства про охорону навколишнього природного середовища, то така шкода підлягає компенсації в повному обсязі. Крім того, за­гальне правило цивільного законодавства про відшкодування шкоди у повному обсязі ст. 1166 Цивільного кодексу України в екологічному законі заміщається правилом відшкодування шкоди в розмірах, вста­новлених законодавством (ч. 4 ст. 68 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Разом з тим застосування заходів дисциплінарної, адміністратив­ної або кримінальної відповідальності не звільняє винних від компен­сації шкоди, забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів (наприклад, цивільний позов у кримінальному процесі).

Умовами, необхідними для відшкодування збитків, є наявність шкоди, протиправні дії правопорушника, причинний зв’язок між протиправною дією і шкодою та вина правопорушника.

Способами відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу відшкодувати її в натурі (відновлення межових зна­ків) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі (ст. 1192 ЦК України).

Відшкодування шкоди в натурі стосовно землі виражається у від­новленні попереднього стану земельної ділянки, а саме у відновлен­ні сприятливого фізичного стану її поверхні або у відновленні якості ґрунтів.

Земельні ділянки можуть приводитися у придатний стан безпосе­редньо правопорушником або за його рахунок.

На практиці відшкодування в натурі відбувається в досить об­межених випадках, коли погіршення якості ґрунту порівняно мале і попередня якість може бути відновлена за короткий строк. У разі незаконної зміни рельєфу земельної ділянки вимоги відновлення попереднього стану земельної ділянки здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф. Якщо псування земельної ділянки виявилося у захаращенні її сміттям, то відновлення її по­переднього стану може полягати в усуненні цих недоліків. Якщо в результаті протиправних дій порушника відбулося надмірне під­кислення ґрунту, то від правопорушника можна вимагати про­ведення вапнування ґрунту або проведення інших необхідних за­ходів. Однак не можна вимагати відшкодування шкодиш шляхом відновлення ґрунту, якщо він повністю зруйнований, видалений з поверхні землі.

При вирішенні питання про межі можливого реального відшкоду­вання майнової шкоди шляхом відновлення попереднього стану зем­лі слід приймати до уваги здатність правопорушника для цих заходів. Якщо по вині будь-якої юридичної особи захаращена земельна ділян­ка, то на цю юридичну особу, як правило, можна покласти обов’язки очистити земельну ділянку від сміття, бо такі роботи в силах здій­снити будь-яка юридична особа. Однак не кожне підприємство, ор­ганізація, установа, господарські товариства здатні та мають право проводити меліоративні роботи, лісосмуги та ін. В таких випадках, замість відшкодування шкоди в натурі, правопорушник зобов’язаний відшкодувати збитки у повному обсязі.

Шкода є одною з невід’ємних умов цивільно-правової відпо­відальності у формі відшкодування збитків. Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага. Екологічна шкода визначається як наслідок негативних змін у стані довкілля, які визвано діяльністю людини та які виражають­ся в забрудненні навколишнього середовища, виснаженні природ­них ресурсів, порушеннях екологічних систем, які заподіяли шкоду здоров’ю людини, рослинному і тваринному світу, матеріальним цін­ностям [369, с. 9]. В Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» не визначено на законодавчому рівні по­няття «шкода навколишньому середовищу», тому є необхідність за­кріпити дане поняття у нормі екологічного закону.

Наслідками протиправного псування та забруднення землі є по­гіршення якісного стану землі (в т. ч. ґрунту), інших природних ре­сурсів як компонентів природного середовища, здоров’я людей. Та­ким чином, в результаті псування та забруднення землі (в т. ч. ґрунту) екологічна шкода заподіюється природному середовищу, здоров’ю або майну, громадянам і юридичним особам, державі.

Відшкодування екологічної шкоди має свою специфіку, тому не­достатньо керуватися загальними положеннями ЦК України. Еко­логічне законодавство містить спеціальні норми про відшкодування шкоди, заподіяної екологічним правопорушенням. Це ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», ст.ст. 156, 157 Земельного кодексу України, ст. 107 Лісового кодексу України, ст. 67 Кодексу України про надра, ст. 111 Водного кодексу України, ст. 63 Закону України «Про тваринний світ» [306].

В регулюванні відносин з відшкодування екологічної шкоди іс­нують публічно-правові основи, що визначаються особливостями виникнення і змісту такого роду шкоди. У разі порушення законо­давства про охорону навколишнього середовища шкода заподіюється природним об’єктам (компонентам), які, з одного боку, є нерухомим майном, а з іншого — частиною природи, які є об’єктами права влас­ності українського народу. Кожен громадянин має право користува­тися природними об’єктами права власності народу відповідно до за­кону. Отже, мета відповідальності з відшкодування подібної шкоди полягає в забезпеченні не тільки інтересів природокористувача, але і суспільства в цілому.

Питання цивільно-правової відповідальності у сфері охорони на­вколишнього середовища піддавались дослідженню у вітчизняній правовій літературі. У результаті досліджень зроблено висновок: точ­ний розрахунок всіх заподіяних збитків являє собою складний про­цес, який виходить за межі застосування цивільно-правових норм. При пред’явленні позовних вимог не завжди можна визначити об’єм і характер наслідків заподіяної шкоди. Збитки, заподіяні навколиш­ньому середовищу, в повній мірі проявляються не зразу. Частина шкідливих наслідків проявляється через деякий час. Збитки у ви­гляді упущеної вигоди нерідко доказати неможливо. З врахуванням теперішніх особливостей стосовно до деяких природних ресурсів розроблені спеціальні методики розрахунку шкоди, заподіяної пору­шенням законодавства про охорону навколишнього середовища. їх мета — полегшити на практиці розрахунок розміру стягнень.

Шкода навколишньому середовищу, заподіяна суб’єктом гос­подарської або іншої діяльності, відшкодовується за фактичними витратами на відновлення порушеного стану навколишнього се­редовища з врахуванням нанесених збитків, у тому числі упущеної вигоди, тільки при відсутності відповідних такс і методик визначен­ня розміру шкоди.

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, ви­значається відповідно до реальної вартості втраченого майна на мо­мент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для віднов­лення пошкодженої речі. Це загальне правило, яке закріплено в ч. 2 ст. 1192 Цивільного кодексу України.

Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самовряду­вання, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого само­врядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, роз­ташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіо­активного забруднення території, засмічення промисловими, побу­товими та іншими відходами і стічними водами.

Як коментують А. М. Мірошниченко та Р. І. Марусенко, дана нор­ма самостійного правового значення не має, оскільки в казуїстичній формі відтворює загальне правило цивільного законодавства — шко­да (збитки) підлягає відшкодуванню «особою, яка її завдала» (ч. 1 ст. 1166 ЦК України) [183, с. 355].

Деякі аспекти застосування цивільної відповідальності за земель­ні правопорушення розглядаються у роз’ясненні Вищого арбітраж­ного суду України № 02—5/743 від 27.06.2001 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом права власності на землю і землекористування» (п. 11), а також постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16.04.2004 р. «Про практику засто­сування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (п. 12).

Л. О. Мельник вказує, що для розрахунку збитків застосовуєть­ся калькуляційний, таксовий і соціально-аліментний способи [178, с. 115].

Методика розрахунку збитків з використанням калькуляцій­ного способу передбачена у постанові Кабінету Міністрів України від 17.11.1997 р. № 1279 «Про розміри та порядок визначення втрат сільськогосподарського виробництва, які підлягають відшкодуван­ню» [298].

Втрати сільськогосподарського та лісогосподарського виробни­цтва вичислюються ч. 1 ст. 207 Земельного кодексу України як втрати сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників, а також втрати, завдані обмеженням у землекористуванні та погіршенням якості земель. Звертає на себе увагу нечіткість даного визначення, відсутність вирішення питання про відмежування «втрат» від збит­ків. Варто наголосити, що втрати сільськогосподарського та лісо­господарського виробництва не мають нічого спільного зі збитками землевласників та землекористувачів і, на відміну від останніх, від­шкодовуються до відповідних бюджетів та мають чітко визначене призначення.

Застосування методик не завжди забезпечує реалізацію принци­пу повного відшкодування шкоди, так як вони розраховують орі­єнтувальний розмір збитку, а не повний. Так, наприклад, втрати сільськогосподарського виробництва, спричинені вилученням сіль­ськогосподарських угідь для використання їх у цілях, не пов’язаних із веденням сільського господарства, визначаються на основі норма­тивів цих втрат.

Цивільне законодавство не має терміна «втрати». Тому, на думку Н. І. Титової, його можна вважати специфічним для матеріальної від­повідальності. Втрати сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва за земельним законодавством компенсуються незалеж­но від відшкодування збитків власникам землі та землекористува­чам. Тут мова йде про більш повне відшкодування не лише збитків у зв’язку з втратою певних об’єктів, що були на поверхні землі на час вилучення цих площ, а й включає в себе і ту непокриту компенсу­ванням цих об’єктів шкоду, яка пов’язана з тим, що в майбутньому ці землі на довгий час чи постійно не будуть використовуватись у сільському господарстві. Можна говорити, що в такий спосіб законо­давець поставив під посилену охорону саме землі сільськогосподар­ського призначення [337, с. 32].

Відшкодування втрат може бути різновидом позитивної відпові­дальності (відповідальності за правомірні дії). На думку І. Ф. Пан­кратова, плата за нормативне або наднормативне забруднення не пов’язана з екологічним правопорушенням, так як таке забруднення є ліцензованим і не вважається порушенням. Питання про вину за- подіювача шкоди не виникає, а тому плата стягується у безспірному, безакцентному порядку, без рішення суду або господарського суду. Тому можна констатувати, що відшкодування втрат істотно відрізня­ється від цивільної відповідальності [213, с. 122].

Відношення екологів-правників до таксового способу відшко­дування шкоди є різноманітним. Так, ще в 70-ті рр. XX ст. проф. Н. І. Титова висловлювала необхідність застосування матеріальної відповідальності за порушення законодавства про охорону ґрунтів [337, с. 34]. Потім у 80-ті рр. минулого століття проф. В. В. Петров говорив про визнання таксової відповідальності як самостійної пра­вової категорії. На думку вченого, даний вид майнового впливу являє собою самостійний вид відповідальності за природоресурсовим за­конодавством, яка на відміну від цивільно-правової відповідальнос­ті регулюється спеціальними нормативними актами [218, с. 154]. На думку інших авторів, таксову відповідальність слід розглядати в меж­ах цивільного правового відшкодування шкоди [120, с. 98—100].

До факторів, які впливають на реалізацію цивільно-правової від­повідальності за псування землі, можна віднести такі:

1. На практиці суттєво ускладнена реалізація принципу повно­го відшкодування шкоди, заподіяної землі в результаті псування. Проблема полягає в тому, що не завжди вдається визначити характер і об’єм всіх наслідків заподіяної шкоди (враховуючи взаємозв’язок природних компонентів — землі, води, повітря та ін.). Такси і мето­дики допомагають не завжди, так як вартість відновлювальних робіт може значно перевищувати розмір стягнення. Варто погодитись з тими авторами, які пропонують враховувати при визначенні розмі­ру цивільно-правової відповідальності такі обставини: економічну ефективність відновлювальних заходів (рекультивація визначається неефективною, якщо затрати на відновлення перевищують очікува­ний ефект); наявність побічної екологічної шкоди (шкода об’єктами тваринного світу та іншими компонентами природного середовища); наявність накопиченої (минулого) екологічної шкоди та інші обста­вини.

2. Багато авторів відзначають наявність сьогодні такої суттєвої проблеми, як необхідність розробки чіткого і ясного механізму ви­значення шкоди здоров’ю людини внаслідок забруднення ґрунту од­наково, як і інших видів забруднення навколишнього середовища. Зобов’язаність відшкодування шкоди в повному об’ємі (в тому числі й екологічної шкоди) може стати одним із стримуючих, попереджу­вальних факторів для тих осіб, чия діяльність зв’язана з негативним впливом на землю, ґрунт і, в першу чергу, на її родючий шар. Крім того, не варто забувати і про дію Конституції України, в якій проголо­шено право кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

3. Наступний фактор пов’язаний з тим, що інтереси землеко­ристувача повністю визначаються волею державного органу, який приймає рішення про пред’явлення позову з метою відшкодування шкоди, причиненої земельним правопорушенням. Судова практика основується на кваліфікації земельних правопорушень лише тільки з позиції публічного права. Практичного застосування норми про пра­во громадян і некомерційних організацій заявляти вимоги про від­шкодування названої шкоди не отримали внаслідок суперечливого трактування самого поняття «шкода навколишнього середовища».

4. Достатньо часто розрахунки збитку визнаються необґрунтова- ними в зв’язку з тим, що використані при розрахунках показники (наприклад, площа, глибина забруднення) не підтверджені належ­ним чином або застосовуються застарілі методики розрахунку, або ж вони відсутні. Використані докази в деяких випадках признаються судами позбавленими доказуваної сили, якщо, наприклад, хімічні або лабораторні аналізи відібрані не у відповідності з стандартами і методиками або не спеціалізованими органами.

5. Одним із суттєвих недоліків діючого законодавства є відсутність єдиного підходу трактування загальних і спеціальних рис цивільно- правової відповідальності за порушення земельного законодавства і невизначеність меж спеціального регулювання даних відносин. Узго­дження норм цивільного і земельного законодавства, як уявляється, може бути досягнута тільки на основі ясно вираженого в цивільному законодавстві визначення меж спеціального регулювання цивільно- правової відповідальності. Допущення спеціального регулювання по визначеному колу питань має закріплюватись саме в цивільному законодавстві. На це вказує і С. А. Боголюбов, підкреслюючи необ­хідність збереження провідної ролі Цивільного кодексу України в за­безпеченні стабільності майнових відносин і структури регулювання природоохоронних і природоресурсних відносин шляхом прийняття і реалізації законів про землю та інших природних ресурсів [24, с. 4—7].

Специфіка правоохоронних правовідносин зумовлює наявність спеціальних кодифікованих норм матеріальної відповідальності за порушення законодавства. Такси за своєю юридичною природою слугують специфічними майново-правовими санкціями, головна функція яких — компенсація шкоди, завданої неправомірним ви­користанням природних об’єктів. Обсяги такс залежать від розміру завданої шкоди. Однак, на відміну від санкцій цивільно-правової від­повідальності, яка полягає передусім у відшкодуванні збитків у на­туральному вигляді і лише у випадку неможливості цього — у грошо­вій компенсації, такси є заздалегідь нарахованими і зафіксованими у твердій грошовій сумі розміру шкоди. Цим вони нагадують штраф як засіб адміністративного впливу. До складу такс належить такий ком­понент, як затрати на відновлення природних об’єктів, причому на­віть у тих випадках, коли компенсація збитків практично неможлива внаслідок незворотності деяких природних процесів [129, с. 40].

Незважаючи на наявність елементів штрафу в таксах збитку, вони не можуть бути ототожнені зі штрафами як заходом адміністративно­го впливу, оскільки, на відміну від такс, штраф накладають незалежно від того, чи заподіяна правопорушником шкода. При цьому розмір штрафу не збігається з величиною заподіяної шкоди. Окрім цього, виплата штрафу не звільняє від відшкодування збитків, а стягнення суми, нарахованої відповідно до такс, повністю відшкодовує їх. Стя­гують суму збитків за таксами у судовому, а штрафу — в адміністра­тивному порядку.

Розвиток системи таки зумовив те, що деякі правники як особли­вий і самостійний вид юридичної відповідальності виділили матері­альну відповідальність за природоохоронним законодавством, яка відрізняються від цивільно-правової відповідальності. Відповідаль­ність за природоохоронним законодавством — це відповідальність за таксами. Якщо таких немає, то шкоду, задіяну екологічним правопо­рушенням, повертають у порядку цивільно-правової відповідальнос­ті [362, с. 190].

Як зазначає О. С. Колбасов, такса охоплює конкретизований усереднений вираз розрахункової суми шкоди, заподіяної природ­ним об’єктам [119, с. 54]. На думку В. В. Петрова, такса є умовною одиницею вирахування завданої шкоди [218, с. 154]. Оцінка еколо­гічної шкоди базується на ідеї вартісної оцінки природних об’єктів. Джерелом її становлення є такси. Тому більш точно можна говорити про таксову вартість природних ресурсів. Такса є умовною розрахун­ковою одиницею, своєрідним тарифом, який застосовують з метою врахування шкоди, заподіяної природним об’єктам.

У сучасних умовах такси залишаються одним з джерел визначення в екологічних категоріях екологічної шкоди стосовно тих природних об’єктів, щодо яких, можливо, це зробити (ліс, ґрунти, трави, деякі тварини тощо). Тому застосування їх для вирахування розміру шкоди в цьому випадку повністю обґрунтоване [55, с. 289].

Такси були б досконалим інструментом взяття до уваги екологіч­ної шкоди у вартісному вираженні, коли б рівень ціни на природні багатства відповідав не лише затратам на їх відтворення, але й витра­там, котрих зазнає суспільство через появу несприятливих чинників, зумовлених екологічними порушеннями. Як у законодавчих, так і у підзаконних актах закріплено лише обов’язки винних відшкодувати збитки, але не визначено конкретного порядку обчислення їх розміру.

Такси для обчислення розміру шкоди, стягнень, компенсації сто­совно лісового господарства, насаджених та інших об’єктів озеленен­ня загального використання в межах населених пунктів, природно- заповідного фонду тощо затверджені у постановах Кабінету Міністрів України. На підставі Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», Закону України «Про внесення змін і допо­внень до деяких законодавчих актів України з питань охорони навко­лишнього природного середовища» [236] розроблено та затверджено наказом Міністерства охорони навколишнього природного середо­вища та ядерної безпеки України методику визначення розмірів шко­ди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства від 27 жовтня 1997 р. № 171 [252].

Методика встановлює порядок розрахунку розмірів відшкодуван­ня шкоди, заподіяної державі юридичними особами та громадянами в процесі їхньої діяльності через забруднення земель хімічними ре­човинами, їх засмічення промисловими, побутовими та іншими від­ходами, поширюється на всі землі незалежно від форм їх власності.

В умовах переходу аграрного сектора економіки на засади при­ватної власності у розрахунку розмірів відшкодування шкоди мають бути враховані не тільки дії, що заподіяні державі, а насамперед зем­левласникам і землекористувачам юридичним особам та громадянам унаслідок їхньої діяльності через забруднення та засмічення земель (в т. ч. ґрунтів). Своєю чергою, землевласник і землекористувач за за­вдану шкоду землям (в т. ч. ґрунтам) повинен відшкодувати збитки, завдані у процесі їхньої діяльності через забруднення і засмічення зе­мель [252].

Деякі загальні положення щодо обчислення розміру шкоди за­кріплені у ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього при­родного середовища», які загалом мають бути використані у визна­ченні стягнень за шкоду, заподіяну ґрунтовому покриву. Зокрема, у ній йдеться про те, що заподіяну шкоду стягують зазвичай у повному обсязі, без застосування норми зменшення розміру стягнення і не­залежно від зборів за забруднення навколишнього природного сере­довища та поліпшення природних ресурсів. Ці принципи потрібно розуміти як загальне правило.

Проте науково і логічно тлумачити слова «як правило», можна зробити висновок, що за винятком обставин, які можуть бути зазна­чені в рішеннях суду, розмір відшкодування збитків може бути змен­шений за його рішенням. На практиці це робиться з посиланням на ст. 1193 Цивільного кодексу України щодо громадянина — заподі- ювача шкоди. Щодо юридичних осіб, то про них в зазначеній нормі не йдеться.

Вважаємо щодо зменшення розміру відшкодування збитків, за­подіяних довкіллю загалом, у тім числі й ґрунтовому покриву, можна застосувати ч. 1 ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», оскільки слова «як правило» дають змогу у виняткових випадках робити це. У ч. 2 ст. 69 цього Закону запропо­новано юридичну можливість відшкодування недержавних доходів за час, потрібний для відновлення стану навколишнього природного середовища, приведення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням. У ч. 3 цієї норми вста­новлено, що особи, які володіють джерелами підвищеної екологіч­ної небезпеки, зобов’язані компенсовувати заподіяну громадянам і юридичним особам шкоду, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ або навколишніх дій постраж- далих.

Заподіяна ґрунтового покриву шкода може бути результатом спільних дій кількох осіб. У природоохоронному законодавстві пи­тання про майнову відповідальність винних осіб у таких випадках не вирішено. Тут треба додатково (субсидіарно) застосовувати норми Цивільного кодексу України, зокрема ст. 1190, в якій ідеться про те, що особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шко­ди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. Тому відпо­відальність застосовується за правилами статей Цивільного кодексу України [357].

Однією з підстав притягнення до майнової відповідальності має бути правопорушення [107, с. 18—36]. Землі є специфічним природ­ним чинником, а не немайновим (речовим) об’єктом. Визначено спеціально плату за її використання, яка регулюється спеціальним законом і має дві специфічні форми: земельного податку і орендної плати.

Земельний податок як форма плати за землі зумовлений не но­мінальною чи балансовою вартістю земель, а пов’язаний з їх якістю, кадастровою оцінкою і визначається частиною чистого доходу, який отримав землевласник, землекористувач. Плата за землі не залежить від витрат, зусилля і наслідків господарської діяльності. Земельний податок переважно надходить до місцевого бюджету.

Спеціальними актами земельного, а не цивільного законодавства визначається і орендна плата за землі. Згідно із Законом України «Про оренду землі» в редакції від 2 жовтня 2003 р. [278] орендну плату встановлюють не лише у грошовій формі, а й у натуральній та відро­бітковій. Сторони в договорі можуть визначити й інші форми оплати. Отже, йдеться про земельно-правову природу договору оренди зем­лі. Про це свідчать й інші специфічні умови цього договору: точна визначеність сторін договору, їхні права та обов’язки, порядок його укладення тощо.

Розроблено методику нормативної грошової оцінки земель сіль­ськогосподарського призначення та населених пунктів [272] і мето­дику нормативної грошової оцінки земель ^сільськогосподарського призначення (крім населених пунктів) [254]. Майнова відповідаль­ність порушників за псування цінних земель (в т. ч. ґрунтів) має наставати незалежно від притягнення до адміністративної відпові­дальності згідно зі ст. 211 Земельного кодексу України і полягає у від­шкодуванні збитків землевласником і землекористувачем за зіпсова­ні ділянки.

Згідно зі ст. 156 Земельного кодексу України збитки, заподіяні погіршенням якості ґрунтового покриву та інших корисних власти­востей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан, спричинений діяльністю під­приємств, установ, організацій та громадян, підлягають відшкоду­ванню в повному обсязі землевласникам і землекористувачам.

Обчислюючи обсяги збитків, враховують витрати на поліпшення якості землі за час володіння або користування земельними ділянка­ми, а також упущену вигоду. Невідворотною має бути майнова від­повідальність службової особи у разі заподіяння шкоди хаотичним ставленням до обов’язків, сформульованих у ст. 164 Земельного ко­дексу України. Заподіяння шкоди родючості землі (в т. ч. ґрунтів) за­брудненням спричинює майнову відповідальність виключно згідно зі ст. 211 Земельного кодексу України та ст. 1166 Цивільного кодексу України.

Шкода, яка виникає внаслідок забруднення ґрунтів агрохіміката- ми, юридично виражається у вигляді збитків, тому її відшкодування є в рамках майнової відповідальності. Але процедура відшкодуван­ня збитків зумовлена значними труднощами, які полягають у доказі самого факту заподіяння шкоди, з’ясуванні основи його відшкоду­вання, потребують кропіткого дослідження обставин з урахуванням різних біологічних, фізичних, хімічних та інших науково-технічних даних [372, с. 135]. У застосуванні правових норм до відносин щодо відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної нераціональним ви­користанням землі, важливо знати специфіку об’єкта охорони, яким є ґрунт і його родючість.

Процедура притягнення до майнової (таксової) відповідальнос­ті специфічна. Відшкодовувати збитки мають право вимагати лише спеціальні органи, на які покладені такі функції. Таксова відповідаль­ність передбачає проведення досудових дій: складання протоколів або типових актів про правопорушення, становлення характеру «гру­бого» і «негрубого» порушення, поставлення вимоги про відшкоду­вання шкоди, яке у випадку відмови від його добровільного виконан­ня забезпечується державою примусово [129, с. 43].

Особливе місце в правовій охороні ґрунтів відведено матері­ально-таксовій відповідальності за псування ґрунтів. Враховуючи особливості складу правопорушення як основи відповідальності, склад збитків, які виникають під час неправомірного використання ґрунтів, особливості змісту такс, процедуру притягнення до відпо­відальності, логічно констатувати, що матеріально-таксова відпо­відальність є спеціальним видом відповідальності в екологічному законодавстві. Як елемент екосистеми ґрунт є у сфері еколого-пра- вового режиму регулювання. Більшість правових вимог, стосовно сільськогосподарських земель та ґрунтів, закріплені у Земельному кодексі України (ст. 91, 164,165) та Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 70), Кодексі України про адміністративні правопорушення (ст. 32). У більшості випадків вони не підкріплені відповідними санкціями. Враховуючи екологіч­ні чинники, треба говорити про інтереси здоров’я людини, охорону довкілля і оцінку якісного стану ґрунтового покриву, придатності ґрунтів для виробництва екологічно чистої сільськогосподарської продукції.

Різноманіття законодавчих і нормативно-правових актів, їх галу­зева приналежність дають підстави вважати ґрунтовними висновки правознавців та екологів про те, що правові норми, які регулюють суспільні відносини у сфері забезпечення виробництва якісної еко­логічно безпечної продукції, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, містяться в нормативних актах різних га­лузей права та законодавства і становлять юридичні підвалини комп­лексного міжгалузевого інституту.

Аналіз юридичної літератури 90-х рр. минулого століття, зокрема економіко-правової, показав, що систему правових норм забезпечен­ня екологічної безпеки продуктів харчування доцільно розглядати як комплексний інститут винятково екологічного права [111, с. 5—11].

Так як предметом аграрного права є сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері виробництва продуктів хар­чування, продовольства і сировини рослинного і тваринного похо­дження, то завдання та предмет правового регулювання цієї системи правових норм доцільно розглядати як комплексний інститут аграр­ного та екологічного права [15, с. 87].

Забезпечення екологічної безпеки у процесі природокористу­вання взагалі і в тому числі у сільськогосподарському виробництві визначені у Законі України «Про охорону навколишнього природ­ного середовища». У ст. 40 цього Закону містяться вимоги забез­печення раціонального і екологічного використання природних ресурсів на основі широкого застосування новітніх технологій, здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню, ви­снаженню природних ресурсів і в тому числі ґрунтів, негативному впливові на стан довкілля; застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості природних ресурсів і ґрунтів, які забезпечують охорону навколишнього природного середовища і безпеку здоров’я населення, збереження об’єктів природно-запо­відного фонду.

Основні положення щодо охорони і використання природних об’єктів та їх ресурсів визначені у природоресурсових законодавчих актах. Такі положення щодо охорони ґрунтів не визначені, хоча в окремих законодавчих актах, які стосуються земельно-правових від­носин зазначено загальні засади забезпечення екологічної безпеки ґрунтового покриву [14, с. 13].

Обов’язки землевласників і землекористувачів щодо ефективно­го використання землі, запобігання погіршенню екологічного стану ґрунтів внаслідок господарської діяльності визначені законами «Про особисте (селянське) господарство» та «Про фермерське господар­ство». Вони визначають загальні засади забезпечення екологічної безпеки у сільськогосподарському виробництві. Норми визначення, норми завдання, установчі норми є основою цих законодавчих актів (кодексів, законів). Вони не чинять прямої регулятивної дії. Вони можуть впливати лише тоді, коли механізми їх реалізації визначені в нормативно-правових актах спеціального призначення. Такими є прийняті відповідно законодавчі акти про екологічну експертизу, пестициди і агрохімікати, плату за землю тощо. Однак процес зако­нотворення у сфері охорони довкілля, забезпечення екологічної без­пеки в сільськогосподарському виробництві незавершений. З метою забезпечення реалізації правової політики у сільськогосподарському виробництві необхідно прийняти низку спеціальних законів, зокре­ма, про ґрунти та їх родючість, про моніторинг ґрунтів тощо.

Побудова дієвої системи екологічних платежів за забруднення на­вколишнього природного середовища, виходячи із положення про перехід до платного природокористування, потребує, як вважають вчені-економісти, формування економіко-правових відносин еко­номічної відповідальності. Мірою економічної відповідальності при цьому мають бути економічно-правові. Така відповідальність відо­бражає і процес регламентації еколого-економічних відносин між суб’єктами природокористування [212, с. 31].

Проводячи аналіз правових питань плати за забруднення навко­лишнього природного середовища, В. В. Костицький створити ефек­тивний механізм економіко-правового регулювання охорони довкілля від забруднення [127, с. 38—43]. Як констатує В. В. Гречко, до еконо­мічних правопорушень належать також доведення сільськогосподар­ських земель до непридатного для цільового використання стану уна­слідок забруднення їх промисловими та іншими відходами, стоками, до механічного пошкодження (псування) ґрунтів, ерозійних процесів, засолення, підтоплення, заростання чагарниками, знищення ґрунто­захисних лісонасаджень тощо. В усіх цих випадках простежено еколо­гічні правопорушення, які за своєю природою є протиправною діяль­ністю (бездіяльністю) осіб, котрі порушують встановлений державою екологічний правопорядок і цим спричиняють екологічну і матеріаль­ну шкоду інтересам суспільства та природокористувачів [65, с. 10—11].

Найбільш небезпечним правопорушенням раціонального земле­користування є псування ґрунтів.

За псування землі, тобто за таку протиправну дію (бездіяльність), внаслідок якої настала зміна якості земної поверхні на певній ділянці, що виявилася постійно чи тимчасово, повністю чи частково непри­датною для використання за цільовим призначенням, повинна на­стати матеріальна відповідальність. Найбільше практичне значення це має щодо земель сільськогосподарського призначення [117, с. 12].

Наслідки протиправних дій можуть бути різні щодо шкідливого впливу на якісний стан ґрунтів та їх економічну оцінку — псування ґрунтів може наступати чи через руйнування фізичної структури, чи через хімічні й агробіологічні зміни стану ґрунтів. І в першому, і в дру­гому випадках корисні властивості ґрунту певною мірою (або повніс­тю) зазнають шкоди.

Отже, псування ґрунтів — це не якийсь один конкретний вид пра­вопорушення. Воно може бути наслідком багатьох різних дій, точ­ний перелік яких дати неможливо. Тому при дальшій законодавчій конкретизації матеріальної відповідальності за псування ґрунтів слід вказати на те, що відповідальність може настати за будь-які проти­правні дії, внаслідок яких погіршилися корисні властивості ґрунтів як основного засобу в сільськогосподарському виробництві.

Псування продуктивних сільськогосподарських угідь повинно вести до підвищеної майнової відповідальності. Можна погодитися з думкою О. С. Колбасова, який вказує на те, що при пошкодженні земель до суми збитків треба включати такі компоненти:

а) невикористані витрати, які вкладено в землю до її псування (до­брива, зрошення, осушення);

б) видатки на приведення землі у первісний стан (коли їх має по­терпіла сторона);

в) неодержані доходи, тобто вартість тієї продукції, яку землеко­ристувач міг би одержати, якби ділянка не була пошкоджена [116, с. 30].

Складним є питання про пошкодження (псування) «чистих» не­засіяних ґрунтів, коли реальних збитків посівам або насадженням не завдається. Думаємо, що тут (при неможливості привести земельну ділянку у попередній стан не лише з погляду її фізичних, а й якіс­них властивостей силами землепорушника) треба виходити з даних кадастру і врахування перших двох із зазначених вище компонентів. Щодо відшкодування неодержаних доходів, то вони в такому разі по­винні входити до суми завданих збитків лише тоді, коли ґрунт виве­дений із сільськогосподарського використання не лише на той сезон, коли сталося ґрунтопорушення, а на довший час.

Слід відзначити, що на сьогодні в законодавстві та юридичній на­уці не вирішене питання про так звану «минулу» економічну шко­ду. Викликана господарським впливом на навколишнє середовище «минула» економічна шкода може проявитися у різних формах: за­бруднення і руйнування навколишнього природного середовища на території підприємств (нафтопродуктами, хімічними сполуками); забруднення довкілля за межами цієї території (насамперед маються на увазі ґрунти, поверхневі і підземні води); руйнування ландшафтів. Початківцями є німецькі законодавці, які закріпили в Законі «Про охорону ґрунтів» норми про «старі борги».

У зв’язку з цим стає доцільним встановлення в законодавчому порядку відповідальності колишнього власника за приховування ін­формації про забруднення ділянки, відшкодування шкоди, нанесеної в період діяльності колишнього власника земельної ділянки і в ціло­му навколишньому середовищу, а також відшкодування засобів, які були затрачені на проведення заходів по відновленню земельної ді­лянки для її використання у відповідності з цільовим призначенням.

Під екологічними правопорушеннями потрібно розуміти проти­правні дії щодо науково обґрунтованої взаємодії суспільства і при­родного середовища, що виявляється у порушенні екологічного пра­вопорядку під час використання природних ресурсів та екологічної чистоти навколишнього середовища і спричиняє шкоду здоров’ю людей. Отож, той, хто не дотримується встановленого законом еко­логічного правопорядку, неодмінно має бути притягнений до еко- лого-правової відповідальності за порушення земельно-правових норм, спрямованих на охорону ґрунтів, організацію раціонального використання і захисту земель, пригнічення їх екологічної продук­тивності. Суть цих імперативів полягає в тому, що землевласники і землекористувачі зобов’язані ефективно використовувати землю від­повідно до цільового призначення, підвищувати родючість ґрунтів, застосовувати ґрунтоохоронні технології виробництва, не допускати погіршення екологічної обстановка на території внаслідок господар­ської діяльності, вживати комплекс заходів щодо захисту ґрунтів від псування, ерозії, забруднення та інших негативних процесів.

На думку Н. І. Титової, є суттєві особливості у типі і способах відшкодування збитків, завданих земельними правопорушеннями. Екологічні ж (у тому числі земельні) збитки — особливі. Вони обмеж­уються сумою реальних збитків, в них завжди переважає упущена ви­года, яка у десятки разів перевищує реальні збитки. Збитки не можуть бути відшкодовані в натуральному вигляді. І найголовніше: земель­ні збитків завдають шкоди не лише власникові, а, що надзвичайно важливо, усьому суспільству. Наприклад, радіоактивне або інше за­бруднення ґрунтів призводить до вирощування токсично забрудненої сільськогосподарської продукції', що, своєю чергою, завдає шкоди здоров’ю людей. Така шкода може виявляти себе не одразу, а через багато років [339, с. 13].

Факт скоєння шкоди природі та здоров’ю людини або реальна загроза цього, як зазначає В. В. Петров, є «вирішальною ознакою екологічного правопорушення, що надає специфіку всьому його юридичному складу» [218, с. 154]. Отож юридична природа збитків, завданих земельними правопорушеннями, зумовлена не порушен­ням цивільного, а земельного і екологічного законодавств.

Участь громадян у прийнятті рішень, пов’язаних із впливом на до­вкілля і практику захисту екологічних прав громадян та їхніх об’єднань, має важливе значення у вдосконаленні і реалізації земельного й еколо­гічного законодавства. Як зазначає С. М. Кравченко, необхідно удоско­налювати екологічне законодавство і в напрямі економічного стимулю­вання природоохоронної діяльності, провадження ресурсозберігаючих технологій, попередження забруднення довкілля [130, с. 59].

В умовах ринкових відносин організаційно-економічний механізм управління землекористуванням та охороною ґрунтів має охоплюва­ти різні сторони ефективного використання техніко-технологічних, екологічних, економічних та організаційних чинників. Одним із та­ких важелів радикального поліпшення охорони земельних ресурсів і підвищення родючості ґрунтів В. М. Трегобчук пропонує становлен­ня екологічного податку на прибуток тих аграрних та агропромисло­вих товаровиробників, які застосовують екологонебезпечні техноло­гії, засоби і системи виробництва, що погіршують екологічний стан або виснажують ґрунти [345, с. 53]. Останніми роками в юридичній літературі висловлюються ідею доцільності розробки та прийняття Екологічного кодексу України. Він має закласти правові засади регу­лювання екологічних відносин, у тім числі у сфері сільськогосподар­ського виробництва.

Як зазначає І. М. Бакай, в Екологічному кодексі мають бути пе­редбачені приписи, які забезпечують встановлення нормативів екологічної безпеки на рівні, що запобігає погіршенню якості сіль­ськогосподарських земель; збереження родючого шару ґрунту (його зняття для наступного використання на малопродуктивних землях) під час будівництва шляхів, лінії зв’язку, розвідки і добування корис­них копалин, будівництва трубопроводів, здійснення технічної і біо­логічної рекультивації земель, які повертають сільському господар­ству [14, с. 14].

У нормативно-правових актах, які регулюють відносини щодо ви­користання, відтворення та охорони ґрунтів, не всі питання висвітле­ні й узгоджені.

Обґрунтування розробки законопроекту «Про ґрунти та їх родю­чість» зумовлене тим, що у Законі України «Про охорону навколиш­нього природного середовища» ґрунти додані до переліку основних об’єктів природного середовища, які забезпечують сприятливі умови життя і підлягають охороні від забруднення, засмічення, виснаження, деградації, псування або іншого негативного впливу господарської чи іншої діяльності. Необхідність розробки й прийняття Закону «Про ґрунти та їх родючість» спричинена тим, що природоохоронне і зе­мельне законодавство не враховують специфіки особливостей ґрун­тів як важливих компонентів біосфери.

Базові природоохоронні закони «Про охорону навколишнього природного середовища» та «Про забезпечення санітарного і епіде­мічного благополуччя населення» формують лише найзагальніші екологічні і санітарно-епідеміологічні вимоги у сфері забезпечення сприятливого навколишнього природного середовища. Числен­ні законодавчі акти, зокрема, закони «Про охорону земель», «Про державний контроль за використанням та охороною земель», «Про пестициди і агрохімікати», «Про природно-заповідний фонд», «Про меліорацію земель» та інші регулюють відношення, спрямовані на охорону ґрунтів як природного ресурсу, що використовується як засіб виробництва і не містить правових норм, які забезпечують охорону ґрунтів як природного об’єкта.

Проект закону «Про ґрунти та їх родючість» визначає правові, еко­логічні, економічні та соціальні основи охорони ґрунтів і збереження їхньої родючості; встановлює основні принципи державної політики, правові засади діяльності органів державної влади, юридичних та фі­зичних осіб з метою раціонального використання ґрунтів, збережен­ня їхнього стану, якості й родючості, захисту ґрунтів від негативних природних та антропогенних впливів.

Як зазначається в проекті закону «Про ґрунти та їх родючість», основними принципами державної політики у сфері охорони ґрунтів та їх родючості є такі: забезпечення раціонального використання та збереження ґрунтів як найважливішого компонента природного се­редовища; застосування ґрунтозахисних технологій та інших заходів щодо подолання забруднення, деградації ґрунтів під час здійснення господарської та іншої діяльності; обов’язковість проведення заходів з підвищення родючості ґрунтів та відтворення деградованих ґрунтів; наукове обґрунтування заходів із охорони ґрунтів; гласність, повно­та, достовірність інформації про стан ґрунтів та про заходи з охоро­ни ґрунтів; участь громадськості та суспільства у прийнятті рішень в галузі охорони ґрунтів; невідворотність настання відповідальності за шкоду, нанесену ґрунтам; правова охорона ґрунтів, як компонента природного середовища, на всіх категоріях земельних угідь.

Ефективна організаційно-правова охорона та відтворення родю­чості ґрунтів забезпечуються шляхом здійснення ґрунтових дослі­джень та періодичного проведення великомасштабного картування ґрунтів України, відображення їх на відповідних картах ґрунтів, вияв­лення та оцінювання змін, що відбулися з ґрунтовим покривом Укра­їни, окремих господарств усіх форм власності.

Пріоритет щодо збереження мають рідкісні, особливо цінні ґрун­ти та ґрунти, що перебувають під загрозою зникнення.

Держава гарантує збереження продуктивних, екологічних та соці­альних функцій ґрунтів.

Прийняття закону «Про ґрунти та їх родючість» створить правові основи державного регулювання діяльності в галузі охорони ґрунтів як компонента природного середовища, дасть змогу попередити по­дальший розвиток процесів деградації та забруднення ґрунтів і забез­печить реалізацію конституційних прав громадян на сприятливе на­вколишнє середовище.

5.4.