КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЩОДО ВИКОРИСТАННЯ, ВІДТВОРЕННЯ ТА ОХОРОНИ ҐРУНТІВ

Одним із актуальних питань кримінального права є шляхи й пер­спективи розвитку законодавства в галузі боротьби з екологічною злочинністю (Канаш, 2002). Суть його полягає в тому, що всі питан­ня кримінальної відповідальності за екологічні злочини сформовані лише у нормах Кримінального кодексу України.

Природне середовище загалом і його компоненти (ґрунти, вода, атмосферне повітря, рослинний і тваринний світ, надра) зокре­ма практично ніколи не були в системі цінностей, які охоронялися радянським кримінальним правом. Внаслідок цього кримінально- правова охорона природного середовища та його компонентів не отримала до цього часу належного визнання, є дуже обмеженою і під­порядкована вирішенню інших завдань (охороні наявного суспільно­го господарства, суспільної безпеки, суспільного порядку тощо).

У більшості випадків практичне застосування кримінального за­конодавства свідчить про те, що покарання за злочини проти природи призначають мінімальні і, зазвичай, без позбавлення волі, а винних переважно взагалі звільняють від кримінальної відповідальності.

Охорона довкілля є однією з найважливіших функцій держави. Кримінальний кодекс України встановлює відповідальність за най­більш суспільно небезпечні правопорушення у сфері охорони довкіл­ля. Злочини проти довкілля мають своїм родовим об’єктом суспільні відносини щодо охорони довкілля, збереження його у природній ба­гатоманітності, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, охорону нормального екологічного стану біосфери.

В Україні правове регулювання кримінальної відповідальності у сфері охорони земель і ґрунтів піддавалось найбільш суттєвим змі­нам у ході кримінально-правової реформи.

За своїм безпосереднім об’єктом усі злочини проти довкіл­ля можуть бути поділені на: 1) злочини проти екологічної безпеки (ст.ст. 236, 237, 238 і 253 КК України); 2) злочини у сфері землеко­ристування, охорони надр, атмосферного повітря (ст.ст. 239, 239—1, 239—2, 240, 241 і 254 КК України); 3) злочини у сфері охорони водних ресурсів (ст.ст. 242, 243 і 244 КК України); 4) злочини у сфері лісо­користування, захисту рослинного і тваринного світу (ст.ст. 245, 246, 247, 249, 250,251 і 252 КК України) [143, с. 270].

З прийняттям Кримінального кодексу України вперше в історії вітчизняного законодавства була введена ст.ст. 239 «Забруднення і псування земель», а потім Закон доповнено ст. 239—1 «Незаконне за- володіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель» згідно із Законом від 05.11.2009 р. № 1708-УІ. На нашу думку, законодавець намагався заповнити суттєву прогалину у кримінальному законодав­стві, поставивши під захист найважливіший компонент довкілля — землі (в т. ч. ґрунти), що є найціннішим національним багатством.

У кримінально правовому забезпеченні охорони земель передба­чено законодавчу регламентацію різних засобів впливу на суб’єкти кримінально-правових відносин з приводу посягання на довкілля че­рез заподіяння шкоди одній із найважливіших його складових — зем­лі (в т. ч. ґрунтам). Арсенал таких засобів впливу в чинному Кримі­нальному кодексі України чималий. Найдієвішим із них вважається кримінальна відповідальність, встановлена за суспільно небезпечні вчинки та протиправні діяння, пов’язані з заподіянням шкоди землі (в т. ч. ґрунтам).

Порушення земельного законодавства за своєю суспільною не­безпечністю утворює склад злочину. Однак система земельних зло­чинів на законодавчому рівні відсутня, оскільки розміщення в межах одного розділу Кримінального кодексу України всіх видів злочинів об’єктивно неможливе через суттєві відмінності в об’єктах злочинів, зумовлені різнорідністю змісту земельних відносин [144].

Складність конструкції складу злочину, передбаченого ст. 239 Кри­мінального кодексу України, міждисциплінарний характер понять і категорії, які використовуються у цій сфері, породжують трудність його розуміння і, як наслідок, нечасте притягнення до кримінальної відповідальності. Отож норма кримінального закону про відповідаль­ність за забруднення або псування земель практично не діє. Фахівці у сфері кримінального права вказують на незначну кількість порушених кримінальних справ за екологічні злочини, а також ще меншу кіль­кість притягнених до відповідальності осіб за їх вчинення.

Мета даної статті потребує усвідомлення і гнучкого формулюван­ня. Як і в інших статтях, які можна назвати об’єктивно орієнтовани­ми, тут необхідно відзначити специфічний ефект від кримінально- правового захисту даного роду. Адже кримінальна відповідальність за злочин, порушення правил поводження з екологічно небезпечними речовинами і відходами (поряд з іншими об’єктами) також захищає землю як основний елемент базису самого існування людини. Тому метою аналізованої статті слід вважати загальну, незалежну від цілого ряду спеціальних ознак складу злочину охорону земель від забруд­нення і псування, так як від погіршення якісного стану земель в ши­рокому діапазоні можливостей порушення правил господарської та іншої діяльності, об’єктом якої є земля.

В теорії кримінального права існують два основних взаємопов’я­заних і взаємообумовлених поняття об’єкта. Це об’єкт злочинного посягання, з одного боку, і об’єкт кримінально-правової охорони — з іншого. Показовим є той факт, що в ст. 1 КК України, яка закріплює завдання Кримінального кодексу України, поряд з іншими окре­мо названа охорона навколишнього середовища, яка у свою чергу є об’єктом кримінально-правової охорони.

Об’єкт злочину — це такий елемент складу злочину, який займає специфічне положення в структурі діяння, він знаходиться у визначе­ному сенсі поза діянням, який протистоїть йому. У той же час об’єкт злочину, як елемент складу, обов’язково входить в основу криміналь­ної відповідальності і визначає саме зміст власне посягання, його предметний характер і на цій основі його правову оцінку [347, с.

Класифікують об’єкти злочину залежно від об’єкта соціальних цінностей, що охороняється, на: загальний, родовий і безпосередній [347, с. 383].

Загальним об’єктом в науці кримінального права прийнято вва­жати сукупність суспільних відносин, які підлягають охороні з боку кримінального законодавства. Родовий об’єкт, як частина загального об’єкта, являє собою відокремлену підсистему суспільних відносин у сфері найбільш значимих соціальних інтересів. У Кримінальному кодексі України об’єкту загального злочину відповідають розділи і глави, родовий об’єкт розглядається в якості критерію розмежування подібних злочинів при їхній класифікації, а безпосередній об’єкт — це суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом, яким заподіюється шкода конкретним злочинним посяганням.

Отож загальним об’єктом у сфері забруднення або псування земель (в т. ч. ґрунтів) є вся сукупність суспільних відносин (цінностей, благ, соціальних феноменів), які охороняються кримінальним законом. Родовим об’єктом є суспільна безпека і суспільний порядок, видовим (безпосереднім) — безпека і правопорядок в екологічній сфері. Еко­логічну безпеку А. М. Шульга вважає родовим об’єктом злочинного забруднення або псування земель. Це особливий стан довкілля, який відповідає встановленим у законодавстві критеріям, стандартам, лі­мітам і нормативам, що стосуються його чистоти, ресурсомісткості, санітарних вимог, видового різноманіття, безпечності для людини та здатності задовольняти її інтереси [364, с. 10].

Стосовно безпосередності об’єкту висловлюються різні тлумачен­ня.

Щодо об’єкта злочину існує й інший погляд. Зокрема, Л. Лоба­нова і А. Андреєва основним об’єктом злочину вважають екологічну безпеку землі [160, с. 38].

Виходячи із змісту ст. 50 Закону України «Про охорону навколиш­нього природного середовища», стосовно екологічної безпеки в ціло­му можна в даному випадку при визначенні об’єкта злочину застосо­вувати поняття «екологічна безпека земель (в т. ч. ґрунтів)».

Як вважають Г. Хлупіна і Н. Качина, об’єктом посягання є не на­вколишнє природне середовище, а лише один компонент природ­ного середовища — земля (в т. ч. ґрунти) [352, с. 42-49]. Аналізуючи співвідношення понять «забруднення землі» і «шкода навколишньо­му середовищу», автори все ж роблять висновок про те, що ці поняття є субпідрядними, оскільки шкода навколишньому середовищу ви­никає як складова забруднення земель. Отож навколишнє природне середовище можна також розглядати як об’єкт даного злочину.

Аналізуючи стан злочинності у сфері обігу землі, М. В. Жерновий і А. П. Дорохов вважають, що об’єктом злочину є землі будь-якого призначення: сільськогосподарські, житлової і громадської забудо­ви, лісогосподарські тощо. Земля розглядається як будь-який вид зе­мельних ділянок, освоєних чи неосвоєних, незалежно від суб’єктів і видів прав на землю [87, с. 32-38 ]. Однак тут можна спостерігати під­міну понять, оскільки мова йде скоріше не про об’єкт, а про предмет злочинного посягання.

В якості безпосереднього об’єкта екологічних злочинів Е. Н. Жев- лаков виділяє «конкретні суспільні відносини з охорони, раціональ­ного використання природних багатств, забезпечення екологічної безпеки».

На наш погляд, безпосереднім об’єктом забруднення або псу­вання земель є суспільні відносини з охорони і раціонального вико­ристання конкретної земельної ділянки, сприятливе для людини та інших компонентів, використання за цільовим призначенням кон­кретної земельної ділянки (або сукупності земельних ділянок), якій може бути нанесена шкода внаслідок злочинного посягання.

В науці кримінального права немає єдиного розуміння предмета забруднення або псування земель. Одні автори вважають, що це зем­на поверхня, інші — ґрунт. На думку деяких авторів, предметом тако­го злочину є поверхня будь-яких земель незалежно від наявності або відсутності родючого шару.

Як зазначає О. Л. Дубовик, предметом даного злочину є земля або будь-які види земельних ділянок (угідь), освоєні, що освоюються, не освоюються людиною, незалежно від форми власності і характеру володіння нею, цільового призначення. Суміжним у розумінні з тер­міном «земля» виступає поняття «ґрунт» як органо-мінеральне утво­рення, поверхневий шар землі, який характеризується родючістю [79, с. 239].

Виходячи із викладеного, не зовсім зрозуміло, що визначається предметом злочину — земна поверхня чи ґрунти як поверхневий шар землі. На наш погляд, більш точним буде таке визначення предмета злочину: основний предмет злочину для земель сільськогосподар­ського призначення — поверхневий родючий шар ґрунту. Для земель інших категорій — це поверхня земельної ділянки, у тому числі без поверхневого родючого шару. Додатковий необхідний предмет — власна біологічна структура компонентів природного середовища (вод, надр, рослинного і тваринного світу), а також здоров’я людини.

Як зазначає С. Т. Фаткулін, предметом «псування землі» є ґрунти, а саме верхній родючий шар землі, який зазнав забруднення або псу­вання внаслідок негативного впливу людини [348, с. 13].

Аналізуючи кримінально-правову охорону земель від забруднен­ня або псування, А. М. Шульга констатує, що предметом злочину є ґрунтовий покрив земель. З огляду на це потрібно говорити не

про забруднення або псування земель загалом, а конкретно про за­бруднення та псування ґрунтового покриву земель та закріпити це в якості предмета злочину у ст. 239 Кримінального кодексу України [364, с. 12].

Поняття «об’єктивна сторона злочину» відображає предметність діяння, що має кримінально-нормативне значення. Воно визна­чає об’єктивну сторону як деяку систему ознак діяння, зв’язку між ними і правил їхньої конкретизації (Кримінальне право, підручник). У ч. 1 ст. 239 Кримінального кодексу України перераховані такі дії, які утворюють об’єктивну сторону злочину: забруднення або псуван­ня земель речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідли­вими для життя, здоров’я людей або довкілля внаслідок порушення спеціальних правил, якщо це створило небезпеку для життя, здоров’я людей або довкілля. У складі цього злочину терміни «забруднення» та «псування» одночасно означають і діяння, і суспільно небезпечні наслідки.

Розглядуваний злочин має місце лише у разі, коли забруднення або псування земель сталося внаслідок порушення спеціальних пра­вил поводження із зазначеними вище речовинами, відходами чи ін­шими матеріалами, які у такому разі виступають засобом вчинення посягання. Тривале зниження або втрата родючості земель, виведен­ня їх із сільськогосподарського обороту, змивання гумусного шару, порушення структури ґрунту, яке стало результатом безгосподарсько- го використання земель (наприклад, це стосується порушення пра­вил рекультивації земель, їх затоплення, знищення родючого шару ґрунту транспортними засобами), має кваліфікуватись за ст. 254.

Об’єктивна сторона основного складу злочину включає: діяння (дія або бездіяльність), здійснене шляхом забруднення або псування землі речовинами, відходами та іншими шкідливими матеріалами; наслідок — з огляду заподіяння шкоди життю і здоров’ю людини або навколишньому середовищу — в простому складі і смерті лю­дини — в складі кваліфікованому; причинний зв’язок між діянням і наслідками.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони даного злочину є на­явність засобів його здійснення, які можуть бути у вигляді речовин, відходів чи інших шкідливих матеріалів. У ст. 1 Закону України «Про пестициди і агрохімікати» подається визначення термінів «пестици­ди», «агрохімікати», «регулятори росту рослин». У Законі України «Про відходи» наводиться поняття «відходи», а також терміни «небез­печні відходи», «відходи тваринного походження», «побутові відхо­ди», «тверді відходи», «рідкі відходи». Визначення поняття «радіоак­тивні відходи» закріплено в статті 1 Закону України «Про поводження з радіоактивними відходами».

Забруднення земель (в т. ч. ґрунтів) може здійснюватися не тільки внаслідок порушення спеціальних правил поводження з пестицида­ми, агрохімікатами, відходами чи іншими матеріалами, а й внаслідок їхнього зберігання, використання, переробки, перевезення, знешко­дження цих речовин, їхньої утилізації, сортування, захоронення, знищення з порушенням правил, а також тари з-під них. Але дис­позицією ст. 239 Кримінального кодексу України перераховані види поводження з названими речовинами не охоплюються. Визначення поняття «шкідливі речовини» законодавець не дає.

Все це свідчить про бланкетний характер проаналізованої нор­ми. Для того щоб виявити ознаки складу злочину, необхідно вико­ристати поняття нормативних правових актів різних галузей права і законодавства. До них належать закони України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», «Про загальнодержавну програму поводження з токсичними відходами», «Про відходи», «Про пестициди і агрохімікати», «Про охорону навко­лишнього природного середовища», а також інші джерела.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 239, визнається закінченим з того моменту, коли забруднення або псування земель створило небезпе­ку для життя, здоров’я людей або для довкілля. Загроза заподіяння шкоди має бути реальною, очевидною, а негативні наслідки (загибель хоча б однієї людини або зараження її епідемічним чи інфекційним захворюванням, зниження тривалості життя або імунного захисту людей, відхилення у розвитку людей тощо) не настають лише завдяки своєчасно вжитим заходам або в силу інших обставин, які не залежать від волі винної особи. Наприклад, серйозний розлад здоров’я людини здатне викликати вживання сільськогосподарської продукції, виро­щеної на земельних ділянках, забруднених токсичними речовинами. Створення вказаної небезпеки слід розглядати як своєрідний різно­вид суспільно небезпечних наслідків, які хоч і тісно пов’язані з діян­ням, однак мають самостійний характер [194, с. 750—751].

На підставі вищенаведеного можна стверджувати, що злочин, пе­редбачений ст. 239 КК України, — це злочин з матеріальним складом, який вважається закінченим з моменту настання первинних наслід­ків, тобто забруднення або псування.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину, що розгля­дається, є необхідний причинний зв’язок між порушенням спеціаль­них правил і забрудненням або псуванням земель та іншими похідни­ми від цього наслідками. Зв’язок між суспільно небезпечним діянням та первинними наслідками є необхідним безпосереднім причин­ним зв’язком. Опосередкованим причинним зв’язком слід вважати зв’язок між суспільно небезпечним діянням та похідними наслідками [364, с. 12].

Суб’єктами забруднення або псування земель є власники землі і землекористувачі, які досягли 16 років, тобто особи, на яких покла­дено обов’язок виконання спеціальних правил щодо запобігання за­брудненню і псуванню земель. Тому не може нести відповідальність за ст. 239 особа, яка під час весіннього паводку не очистила каналі­заційну систему будинку, що призвело до забруднення приватної зе­мельної ділянки. Дії службових осіб слід кваліфікувати за сукупніс­тю зі злочинами у сфері службової діяльності (ст.ст. 364 або 365 КК України). Щодо юридичних осіб, то в літературі існує точка зору про неможливість визнання їх суб’єктами злочину.

На погляд О. Н. Кузнєцової, суб’єктом розглядуваних злочинів є людина, яка володіє ознаками загального і спеціального суб’єкта. Зазвичай це особа, на яку відповідними, частіше всього локальни­ми актами покладені обов’язки за дотриманням порядку і контролю за шкідливим впливом на природне середовище, за експлуатаці­єю стаціонарних і пересувних установок, споруд та інших об’єктів. Суб’єктами злочину можуть бути посадові особи і не посадові особи. Це особи, які володіють певними знаннями і професією, наприклад, водій, який перевозить вантаж з небезпечними речовинами, комір­ник та ін. Однак частіше за всього такими люди не можуть стати в 16 або 18 років. Також О. Н. Кузнецова вказує на те, що в якості особи, яка здійснила злочин, може бути молодий спеціаліст [147, с. 52—58].

Таким чином, при кваліфікації злочину обов’язкове з’ясування: обов’язків особи виконувати спеціальні правила при поводженні з шкідливими речовинами, відходами і іншими матеріалами; факту ознайомлення з ними осіб у встановленому порядку; факту недотри­мання особою спеціальних правил. При відсутності даних умов зло­чин також відсутній, що тягне обмеженість застосування ст. 239 КК України за колом суб’єктів.

А. М. Шульга пропонує встановити відповідальність за погір­шення якісного стану ґрунтового покриву земель щодо загальних суб’єктів. Цю пропозицію можна реалізувати через надання самостій­ного значення окремим формам злочинного впливу на землю, перед­баченим ст. 239 КК України — забрудненню земель через порушення спеціальних правил та псування земель іншим чином. Це означає, що суб’єктом забруднення ґрунтового покриву земель буде особа, на яку покладено обов’язок дотримуватися правил обережного поводження із шкідливими для людей або довкілля забруднювачами, тобто такий суб’єкт буде спеціальним. Суб’єктом іншого псування ґрунтового по­криву земель буде загальний суб’єкт злочину [364, с. 13].

Суб’єктивна сторона злочину — це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідо­мості і волі до суспільно небезпечного діяння, яке вона вчиняє, і до його наслідків. Зміст суб’єктивної сторони злочину характеризують певні юридичні ознаки: вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно пов’язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випад­ку вчинення злочину є різними. Відповідно до ст. 23 КК України вина виражається у двох формах: умисел і необережність. У суб’єктивній стороні у свою чергу виділяють інтелектуальний і вольовий аспект. Таким чином, суб’єктивна сторона є своєрідним зв’язковим фак­тором між психологічними процесами, які відбуваються у середині суб’єкта, і нормою права, яка містить ознаки злочину і види відпо­відальності за скоєний злочин.

Встановлення всіх ознак суб’єктивної сторони — завершальний етап у констатації складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності. Тому з’ясування суб’єктивної сторони має важли­ве значення. По-перше, вона є обов’язковим елементом будь-якого складу злочину, а її наявність чи відсутність дає можливість відмежу­вати злочинне діяння від незлочинного. По-друге, суб’єктивна сто­рона істотно впливає на кваліфікацію злочинів і дає змогу відме­жовувати суміжні злочини за суб’єктивними ознаками. По-третє, зміст суб’єктивної сторони істотно впливає на ступінь тяжкості вчи­неного діяння, ступінь суспільної небезпечності особи і тим самим на призначення покарання [143, с. 152—153].

Вина особи — це основна, обов’язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб’єктивної сторони і знач­ною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб’єктивну сторону і тим самим склад злочину. Проте у багатьох злочинах суб’єктивна сто­рона потребує встановлення мотиву та мети, що є її факультативни­ми, тобто не завжди обов’язковими ознаками. Вони мають значення обов’язкових лише у тих випадках, коли названі в диспозиції закону як обов’язкові ознаки конкретного злочину.

У диспозиції ст. 239 Кримінального кодексу України, яка передба­чає відповідальність за забруднення або псування землі, форма вини не вказана. Тому суб’єктивна сторона злочинного забруднення або псування земель характеризується умисною або необережною фор­мою вини. При цьому слід враховувати, що забруднення або псуван­ня земель, якщо умисел винного був спрямований на спричинення загибелі людей, їх масового захворювання або інших тяжких наслід­ків, може розцінюватись як екоцид або як злочин проти національної безпеки України чи проти життя і здоров’я особи. Психічне ставлен­ня винного до тяжких наслідків (ч. 2 ст. 239 КК України) може ха­рактеризуватися тільки необережністю, а до можливості їх настання (ч. 1 ст. 239 КК України) не виключається й умисел. Кваліфікуючи­ми ознаками злочину (ч. 2 ст. 239 КК України) є спричинення заги­белі людей, їх масового захворювання або інших тяжких наслідків. У зв’язку з цим необхідно конкретизувати форми вини у тексті ст. 239 Кримінального кодексу України.

Не можна погодитись з А. М. Шульгою, що забруднення або псу­вання земель, вчинене з необережності, не повинно визнаватись злочинним, оскільки воно не має необхідного для цього характе­ру і ступеня суспільної небезпечності. Однак більшість посягань на навколишнє середовище здійснено з необережності. Основними причинами забруднення навколишнього середовища, у тому числі забруднення або псування землі, є: недбалість по відношенню до ви­конання своїх обов’язків робітниками різних організацій, що тягне недотримання технології виробництва, необережне утримання очис­них споруд, порушення правил поводження з шкідливими речовина­ми, відходами і іншими матеріалами. Якщо скасувати кримінальну відповідальність за здійснення такого злочину з необережності, з-під впливу кримінально-правової заборони випадає цілий пласт сус­пільно небезпечних діянь, що неприпустимо. Цивілізована держава зобов’язана визнавати особливу важливість екологічних проблем, а в Україні майже не порушуються кримінальні справи по факту здій­снення екологічних. Необережні екологічні злочини мають бути по­карані.

Доцільно удосконалити диспозицію кримінального закону про відповідальність за забруднення або псування землі, вказав, що дані злочинні діяння можуть здійснюватися як умисно, так і з нео­бережності. Це дозволить ліквідувати нечіткість при визначенні суб’єктивної сторони злочинного забруднення або псування землі.

Всі екологічні злочини володіють високим ступенем суспільної небезпеки, але в нашій державі вона недооцінюється. Латентність екологічних правопорушень складає 90 % і кількість порушених кри­мінальних справ за відповідними статтями Кримінального кодексу України зовсім мала. Порушення земельного законодавства відзна­чається у всіх регіонах країни. Серед основних видів порушень — псування і знищення родючого шару ґрунту, забруднення земель хімічними речовинами і матеріалами, виробничими відходами і стічними водами, захаращення земель. Але в юридичній науці зали­шаються недослідженими питання про відповідність санкцій ст. 239 Кримінального кодексу України характеру і ступеню суспільної не­безпеки забруднення або псування землі, а також досягнення мети покарання.

На відміну від Кримінального кодексу 1960 р. система покарань в Кримінальному кодексі України 2001 р. побудована за принципом «від менш суворого до більш суворого покарання». В ст. 51 Кримі­нального кодексу України на першому місці стоїть штраф, потім позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або ква­ліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, конфіскація майна, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне по­збавлення волі.

За змістом закону виправні роботи є більш суворішим видом по­карання, ніж позбавлення права обіймати посади або займатися пев­ною діяльністю. Але це підлягає сумніву.

При призначенні покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю суд повинен ретельно вивчити особистість винного, його професійний статус, ставлення до свого становища і посадових обов’язків, щоб дійти висновку, чи є для нього таке покарання істотним позбавленням особистого характеру. Для однієї особи втрата своєї посади або заборона займатися певною діяльністю може означати дуже багато, а для іншої — ні. В інтересах досягнення мети покарання потрібно зважати на подібні фактори.

В цілях посилення відповідальності за злочинне забруднення або псування земель пропонуємо із санкції ч. 1 ст. 239 Кримінального ко­дексу України вилучити позбавлення права обіймати посади або за­йматися певною діяльністю як основний вид покарання і призначити його в якості додаткового. Пропонуємо в ч. 1 ст. 239 Кримінального кодексу України в якості покарання передбачити штраф від 200 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (основне) з позбав­ленням права обіймати посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років (додаткове).

Популярність кримінально-правових засобів впливу пояснюють суспільною звичкою сподіватися на покарання як найдієвіший засіб боротьби зі злочинністю. Втім уже обґрунтовано доведено, що пере­могти її практично неможливо, адже злочинність є постійною та не­здоланною ситуацією людського буття. З огляду на це з нею потрібно не боротися, а протидіяти та утримувати її в соціально прийнятних межах. Сприяє цьому і кримінально-правова доктрина, точніше, значна частина її представників, на думку яких єдиним методом ре­гулювання кримінально-правових відносин є відповідальність або навіть покарання. Але цей погляд видається дещо непереконливим. Кримінально-правові відносини через їхню неоднорідність і навіть протилежність за змістом регулюються й іншими методами, зокрема, за допомогою заохочення їхніх учасників до правомірної поведінки. Засобами охорони земель від злочинного ставлення до них має бути не лише кримінальна відповідальність, а й заохочення у вигляді звіль­нення від її настання за наявності визначених законодавством під­став, скажімо, за умови відшкодування суб’єктом завданої довкіллю шкоди та інше.

Дедалі частіше заохочення як універсальний метод правового ре­гулювання застосовують у кримінальному праві. Усвідомлення цього факту кримінально-правовою доктриною відбувається дуже повіль­но. У сучасних підручниках з кримінального права наголошено, що методом кримінально-правового регулювання є визначення того, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання засто­совують до осіб, що вчинили ці злочини. А зрештою, звільнення від кримінальної відповідальності у випадках вчинення злочину невели­кої тяжкості, зокрема, некваліфікованого забруднення або псування земель (ст. 239) та безгосподарського їх використання (ст. 254), має значно більший соціально-позитивний ефект, аніж кримінальна від­повідальність. По-перше, воно стимулює правопорушника до зу­силь, спрямованих на усунення заподіяної шкоди, чи, принаймні, до відшкодування спричинених прямих збитків. По-друге, сприяє збереженню моральної «фізіономії» суспільства у привабливішому вигляді.

Видами звільнення від кримінальної відповідальності, які можуть бути застосовані у випадку некваліфікованого забруднення або псу­вання земель, а також її безгосподарського використання, є звіль­нення з огляду на дійове каяття, примирення винного з потерпілим, передання особи на поруки. Щодо звільнення від кримінальної від­повідальності через зміну обставин або закінчення терміну давнос­ті притягнення до кримінальної відповідальності, то зазначимо, що воно можливе навіть у разі вчинення кваліфікованого забруднення або псування земель. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обставин не варто розглядати як заохочення до позитивної поведінки, бо воно не залежить від післякримінальної по­ведінки суб’єкта.

Аналіз передбачених Кримінальним кодексом України підстав звільнення від кримінальної відповідальності дає підстави стверджу­вати, що резерви у цьому напрямі ще не вичерпано. Наприклад, од­нією з таких підстав можна було б визнати добровільну заяву особи про вчинений нею злочин незначної тяжкості.

У Кримінальному кодексі України немає норм, які прямо перед­бачають покарання осіб, винних у нераціональному використанні земель і псуванні ґрунтів. Такі діяння, як безгосподарське викорис­тання земель, псування їх, забруднення виробничими та іншими від­ходами і стічними водами; невиконання обов’язкових заходів щодо поліпшення земель і охорони ґрунтів від ерозії та інших процесів, що погіршують їхній стан; несвоєчасне повернення тимчасово зайнятих земель або невиконання обов’язків щодо приведення їх у стан, при­датний для використання за призначенням; неправильна експлуата­ція, пошкодження гідротехнічних споруд і захисних лісонасаджень на меліоративних та еродованих ґрунтах, які вчинили службові осо­би, можуть бути кваліфіковані також як зловживання владою або службовим становищем (ст. 364) і як недбалість (ст. 367).

У разі завдання земельним угіддям значної шкоди може настати кримінальна відповідальність. Коли буде з’ясовано, що псування зе­мель відбулося внаслідок недбалого ставлення до виконання особами службових обов’язків чи зловживання службовим становищем, поса­дові особи, а також керівники організацій і підприємств притягаються до кримінальної відповідальності. Однак, як зазначає М. І. Краснов, земельне законодавство зумовлює застосування кримінальної відпо­відальності за його порушення, однак саме кримінальне законодав­ство в сучасних умовах є великою суспільною небезпекою, оскільки спричиняє непоправну шкоду [135, с. 78].

Актуальною проблемою в правових питаннях екології є кримі­нально-правовий захист атмосферного повітря, водних джерел і ґрунту від забруднення, що зумовлює необхідність додання до Кри­мінального кодексу України норми про «Забруднення навколишньо­го природного середовища». В диспозиції цієї норми доцільно закрі­пити конкретні об’єкти (атмосферне повітря, води, ґрунти), подати повний перелік його джерел і описати як забруднене навколишнє середовище, тип забруднювальних хімічних і фізичних речовин і які встановлені в правовому режимі нормативи порушено [362, с. 186].

У Кримінальному кодексі України немає покарання за таке зло­чинне використання землі, унаслідок якого вона стала непридатною, втратила родючість, заросла кущами, стала заболоченою чи засоле­ною. Тому є потреба доповнити Кримінальний кодекс України нор­мою, що кваліфікувала б подібні дії службових осіб і громадян за зло­чинне псування народного надбання [189, с. 93].

Кримінальна відповідальність має настати за суттєву шкоду, за­вдану хімічним забрудненням навколишнього середовища будь-яким об’єктам, які охороняються законом: здоров’ю людини, рослинності, тваринному світу, а також мікроорганізмам ґрунту в разі інтенсивної агрохімізації. Одним із критеріїв застосування кримінальної відпові­дальності за правопорушення може слугувати розмір господарської шкоди, завданої навколишньому середовищу речовинами [28, с. 211].

В науковій літературі обґрунтовувалося питання щодо розширен­ня сфери дії кримінальної відповідальності за порушення вимог зако­нодавства про охорону земель сільськогосподарського призначення від псування (І. А. Дмитренко, В. Л. Мунтян, Н. І. Титова), про до­повнення Кримінального кодексу України нормою про відповідаль­ність за суспільну небезпеку псування земельних угідь.

Згідно зі ст. 211 Земельного кодексу України, особи, винні у псу­ванні сільськогосподарських угідь та інших земель, можуть нести кримінальну відповідальність. Правозастосовна судова практика відбувається у вигляді роз’яснення судом, що псування сільськогос­подарських земель, яке заподіяло суттєву шкоду державним чи гро­мадським інтересам, дає підстави для притягнення винних службо­вих осіб сільськогосподарських підприємств та підприємств, які не є землекористувачами, а виконують певні роботи, залежно від форми вини, до кримінальної відповідальності за ст. 364 та ст. 367 Кримі­нального кодексу України.

Землевласники і землекористувачі повинні вживати комплекс за­ходів щодо охорони земель від водної і вітрової ерозії (ст. 164 Земель­ного кодексу України), а в ст. 211 Кримінального кодексу України передбачено кримінальну відповідальність винних у невиконанні ви­мог природоохоронного режиму використання землі, зокрема, недо­пущення розвитку ерозійних процесів.

Забруднення земель відходами виробництва, хімічними і радіо­активними речовинами та вплив інших несприятливих природних і техногенних процесів, внаслідок чого заподіяно істотну шкоду дер­жавним чи громадським інтересам, дає підстави для порушення кри­мінальної справи проти службових осіб залежно від форми вини за ст. 364 або ст. 367 Кримінального кодексу України. Шкоду, заподіяну псуванням сільськогосподарських та інших земель, у тому числі за­бруднення їх відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами, визначають, беручи до уваги всі вимушені витрати з від­новлення родючості ґрунтів, а також доходи, які міг одержати земле­користувач за час приведення цих земель у стан, придатний для ви­користання за призначенням.

Так само визначають шкоду, якщо її заподіяно невчасним повер­ненням тимчасово зайнятих земель або невиконанням обов’язків з приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням (ст. 97 ЗК України). Інтересам землекористувача найбільше відповідає таке відшкодування завданої псуванням землі (в т. ч. ґрунтів) шкоди, коли правопорушник працює над відновленням родючості земель, щоб привести її до стану, придатного для використання за призна­ченням. Тому в процесі підготовки судової справи слід з’ясувати мож­ливості відшкодування збитків у натуральному вигляді та вияснити, який термін для цього потрібен.

Певного переліку робіт щодо відновлення родючості земель (в т. ч. ґрунтів) у нормативних актах немає. Що стосується шкоди, заподі­яної внаслідок невиконання заходів з рекультивації земель, приве­дення їх у стан, придатний для використання в сільському, лісовому чи рибному господарствах, зі зберіганням і використанням за при­значенням родючого шару ґрунту, знятого під час розробки родовищ корисних копалин і торфу, проведення геологорозвідувальних, буді­вельних, моніторингових та інших робіт, то їх потрібно оцінювати, керуючись обсягом кошторисної вартості невиконаних заходів, пе­редбачених проектом, що був затверджений органом, який надав ді­лянку в користування.

Крім витрат, потрібних для відновлення родючості ґрунту, залежно від обставин справи підлягає стягненню і вартість урожаю, неодержа- ного землекористувачем через порушення земельного законодавства. Можливі й такі ситуації, коли землекористувачеві мають бути від­шкодовані як вартість неодержаного врожаю, так і невикористані за­трати, проектовані під урожай подальших років.

У Законі України «Про охорону навколишнього природного се­редовища» (ст. 67) спори у галузі охорони довкілля вирішуються су­дом, місцевими радами чи органами, які утворюються ними відпо­відно до їх компетенції і в порядку, встановленому законодавством України. До їхньої компетенції мають належати складні справи, що потребують найбільш кваліфікованого правозастосування.

Особливу увагу суди акцентують на необхідності поліпшення їх­ньої діяльності з метою запобігання фактам псуванням, забруднення, безгосподарського використання чи самовільного зайняття земель­ної ділянки, незаконного заволодіння ґрунтовим покривом (поверх­невим шаром) земель, інших порушень земельного законодавства та умов, які цьому сприяють, виявлення недоліків у діяльності органів, зобов’язаних здійснювати контроль за раціональним використанням земель і реагувати на нього шляхом винесення окремих ухвал.

У Кримінальному кодексі України не висвітлено норми про охоро­ну ґрунтів. Проте в ньому розширена сфера дії кримінально-правової відповідальності за порушення вимог законодавства про забруднен­ня або псування земель (ст. 239), безгосподарське використання зе­мель (ст. 254). На нашу думку, визріла потреба прямого кримінально- правового захисту ґрунту від усіх видів забруднення, засмічення, які погіршують не лише родючість ґрунту, а й якість харчової продукції сільського господарства і створюють небезпеку для життя, здоров’я людей чи довкілля.

У ст. 252 Кримінального кодексу України передбачено покаран­ня за умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду. Якщо керуватися важливим значенням ґрунтів у сільському господарстві, ролі екологічних функцій ґрунтів у біосфері, вважаємо за необхідне внести доповнення у ст. 239 і ст. 254 Кримінального кодексу Украї­ни, які передбачають відповідальність за псування ґрунтів унаслідок неправильного ведення будівельних, гірничодобувних, геологічних, гідромеліоративних, промислових, сільськогосподарських та інших робіт, а також за дії, які спричиняють заболочування, підтоплення, забур’янення, засолення і осолонцювання, дегуміфікацію, ущіль­нення, озалізнення та інші шкідливі деградаційні процеси і зумов­люють непридатність ґрунтів до використання за цільовим призна­ченням.

Санкції Кримінального кодексу України щодо псування сільсько­господарських та інших земель і ґрунтів повинні базуватися головно на поєднанні двох видів покарання: штрафу і позбавлення волі [55, с. 15]. Це зумовлено, з одного боку, необхідністю хоча б частково компенсувати витрати з відновлення природного середовища і запо­діяну шкоду, а з іншого — небезпечністю таких намірів, неспромож­ністю в деяких випадках виправити екологічну шкоду, яка може бути надто довготривалою або зовсім невиправною. Причому позбавлен­ня волі у випадку вчинення злочину має бути швидше винятком, аніж правилом.

Одним із напрямків розвитку земельних відносин є, безперечно, запобігання незаконному заволодінню ґрунтовим покривом (по­верхневим шаром) земель, адже така діяльність безпосередньо при­зводить до негативних наслідків, пов’язаних із втратою виробничих властивостей земель.

Питання вирішення проблеми незаконного заволодіння ґрун­товим покривом є актуальним, оскільки стан ґрунтового покриву в Україні досяг критичного рівня та перебуває на межі виснаження, що зумовлено тривалим екстенсивним використанням земельних угідь, що не компенсувалося рівнозначними заходами з відтворення про­дуктивного шару недостатньою увагою правоохоронних і контролю­ючих органів, а також складністю застосування норм, що закріплю­ють відповідальність за таке порушення.

Особливої уваги в контексті правової охорони ґрунтів заслуговує кримінальна відповідальність. Деякі науковці-юристи визначають встановлення кримінальної відповідальності за ряд порушень зе­мельного законодавства як крайній захід [354]. Це зумовлено неабия­кою суспільною небезпечністю таких правопорушень та наслідками, які можуть виникнути.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих ак­тів України щодо відповідальності за порушення у сфері довкілля» від 05.11.2009 р. № 1708-ХУ внесено зміни до Кримінального кодексу України, зокрема, його доповнено ст. 239—1, якою передбачено від­повідальність за незаконне заволодіння ґрунтовим покривом (по­верхневим шаром) земель.

Відносини у цій сфері регулюються Конституцією України, Зе­мельним кодексом України, Кримінальним кодексом України, За­коном України «Про охорону навколишнього природного середови­ща», Законом України «Про охорону земель», Законом України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», нака­зом Держкомзему України «Про затвердження порядку видачі та ану­лювання спеціальних дозволів на зняття та перенесення ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) земельних ділянок» [261].

Щодо об’єкта даного злочину, то ним виступають відносини зі збереження ґрунтового покриву (поверхневого шару) земель, а пред­метом — безпосередньо сам ґрунтовий покрив (поверхневий шар) земель.

Ґрунти за своїми властивостями є, по суті, невідновним природ­ним ресурсом. Для відновлення 1 см² ґрунту необхідно, залежно від природно-кліматичних умов, від декількох до декількох тисяч років [158]. З цього випливає, що суспільну небезпечність наслідків вчи­нення такого кримінального правопорушення важко переоцінити.

Крім того, у ст. 168 Земельного кодексу України закріплено, що ґрунти земельних ділянок є об’єктом особливої охорони. Щодо без­посередньо «ґрунтового покриву», то його законодавці визначають як поверхневий шар землі, який характеризується родючістю [261].

Щодо об’єктивної сторони, то вона характеризується:

1) незаконним заволодінням ґрунтовим покривом, незаконним є: заволодіння ґрунтовим покривом без отримання дозволу на його зняття та перенесення, що надається у порядку, затвердженому Дер­жавним комітетом по земельних ресурсах від 4 січня 2005 р. № 1. Відповідно до цього порядку власники земельних ділянок та земле­користувачі, які проводять гірничодобувні, геолого-розвідувальні, будівельні та інші роботи, зобов’язані отримати дозвіл на зняття та перенесення ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) земельної ділянки, якщо це призводить до порушення поверхневого (родючого) шару ґрунту; здійснення зняття та перевезення ґрунтового покриву з порушенням вимог виданого їм дозволу; здійснення вищезазначених дій власниками або землекористувачами, яким було видано такий до­звіл, але у подальшому анульовано [21, с. 9—13]. Дозвіл не вимага­ється у випадках, якщо переміщення ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) здійснюється в межах однієї й тієї ж земельної ділянки, що надана для ведення особистого сільського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування житлового будинку, гос­подарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва та будівництва індивідуальних гаражів;

2) наслідками, що:

—створили небезпеку для життя, здоров’я людей чи для довкілля;

— заподіяли матеріальну шкоду у великому розмірі (матеріальна шкода вважається заподіяною у великому розмірі, якщо її розмір у сто або більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян);

— спричинили загибель людей, масову загибель об’єктів тварин­ного і рослинного світу або інші важкі наслідки;

— причинно-наслідковий зв’язок між суспільно небезпечними ді­ями та наслідками у вигляді створення небезпеки для життя, здоров’я людей чи для довкілля.

Законодавець в процесі криміналізації певних суспільно небез­печних діянь, допускає помилки у формулюванні ознак складів зло­чинів. Так, ч. 3 ст. 239—1 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за незаконне заволодіння ґрунтовим покривом (по­верхневим шаром) земель, якщо це створило небезпеку для життя і здоров’я людей чи для довкілля, якщо воно вчинено шляхом підпа­лу, вибуху. Скоїти даний злочин неможливо, тому що незаконно за­володіти, протиправно вилучити ґрунтовий покрив земель, шляхом підпалу або вибуху втілити у життя неможливо. Тому дані особливо кваліфікуючі ознаки ч. 3 ст. 239—1 Кримінального кодексу України мають бути вилучені із диспозиції статті.

Суб’єктами незаконного заволодіння ґрунтовим покривом (по­верхневим шаром) земель є власники і землекористувачі, які досягли 16 років, тобто спеціальні суб’єкти.

Незважаючи на двосторонній характер принципу забезпечення раціонального використання та охорони земель, законодавець не передбачив такої кваліфікаційної ознаки, як вчинення даного кри­мінального правопорушення службовою чи посадовою особою. Тому на законодавчому рівні слід вдосконалити норми ст. 239—1 Кримі­нального кодексу України щодо винесення у ч. 2 даної статті як квалі­фікаційну ознаку службову або посадову особу [52, с. 38—39].

Слід також не погодитися з авторами мультимедійного навчально­го посібника «Кримінальне право: Особлива частина» з приводу того, що за суб’єктивною стороною необхідно враховувати, що до факту незаконного заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель особа ставиться умисно, до наслідків — лише необережно, а до можливості їхнього настання не включається й умисел [188]. Адже особа, що вчиняє таке кримінальне правопорушення, у конкретному випадку може передбачити суспільно небезпечні наслідки і бажати їх настання. Крім того, у диспозиції ст. 239—1 Кримінального кодексу України прив’язка до необережної форми вини відсутня.

Одним із прикладів вчинення кримінального правопорушення за незаконне заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим ша­ром) земель є розгляд справи Жовтневого районного суду м. Кривого Рога Дніпропетровської області (2 липня 2014 р.), передбаченого ч. 1 ст. 239—1 Кримінального кодексу України. Суд з’ясував, що обвину­вачені не мали спеціального дозволу на зняття, зберігання, перене­сення та використання ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) земельних ділянок, достовірно знаючи про можливість безперешкод­ного зняття та вивезення ґрунту земельної ділянки, розташованої біля кар’єру публічного акціонерного товариства «Центральний гірничо- збагачувальний комбінат» у Жовтневому районі м. Кривого Рога, яка відповідно до ст. 19 Земельного кодексу України віднесена до кате­горії земель сільськогосподарського призначення в останніх числах квітня 2014 р., обвинувачений відшукав та фактично найняв для ви­конання певного обсягу робіт іншу особу, не повідомивши її про свої дійсні наміри та правовий режим земельної ділянки. Після чого обви­нувачений, реалізуючи в подальшому свій злочинний намір, спрямо­ваний на незаконне заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель, діючи на досягнення єдиного злочинного результату за допомогою найнятого ним для виконання копальних й наванта­жувальних робіт працівника, який жодним чином не усвідомлював неправомірність вчинених дій та відсутність у обвинуваченого необ­хідного дозволу та обсягу повноважень на здійснювані роботи, які до­зволяють використання чорнозему, зняття ґрунтового покриву (по­верхневого шару) земель або реалізації чорнозему (єдиний державний реєстр судових рішень). Наймана особа жодним чином не усвідомлю­вала неправомірність вчинених дій та відсутність у обвинуваченого необхідного дозволу та обсягу повноважень на здійснення цих робіт, та діяла за допомогою заздалегідь приготованих обвинуваченим зна­рядь. У такий спосіб був знятий верхній шар ґрунту земельної ділянки невстановленої площі та на автомобілі, що перебував у користуванні обвинуваченого, перевезений у невстановлене слідством місце, де він і збувався невідомій особі за 750 грн. На підставі усіх досліджуваних матеріалів справи суд дійшов висновку визнати обвинуваченого ви­нним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 239—1 Кримінального кодексу України, та призначити покарання: 1 рік обмеження волі з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на 1 рік та конфіскацією знарядь та за­собів злочину.

До відповідальних осіб за зняття та перенесення ґрунтового по­криву земельних ділянок без спеціального дозволу можуть також застосувати покарання у вигляді зобов’язання відшкодувати запо­діяну вищезазначеними діями шкоду у розмірі, який вираховується відповідно до п. 6 «Методики визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу», яка за­тверджена постановою Кабінету Міністрів України [253].

Отже, суспільно небезпечне діяння складу злочину, що розгля­дається, повинне бути описане в законі як порушення спеціальних (законодавчо визначених) правил використання ґрунтового покриву (поверхневого шару) землі як невід’ємної складової довкілля, шля­хом здійснення активних дій, спрямованих на його зняття, що при­зводить до погіршення якісного стану ґрунтового покриву земель.