ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОСНОВНИХ ПОНЯТЬ І ТЕРМІНІВ ЩОДО РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ, ВІДТВОРЕННЯ ТА ОХОРОНИ ҐРУНТІВ

Останніми роками поняття природокористування набуває розши­реного тлумачення і його розглядають як систему тісно пов’язаних локальних, регіональних і глобальних заходів, в яких реалізується охорона природи, раціональне використання природних ресурсів та їхнє відновлення.

Для землеробської науки і практики така метаморфоза уявлень про природокористування означає передусім переосмислення само­го предмета й об’єкта землеробства, де ґрунт є базовим компонентом біосфери, а поняття «земля» потрібно розглядати не тільки як засіб виробництва. Важливе місце у структурі природних ресурсів Украї­ни посідають кліматичні (переважно інсоляційно-теплові) і ґрунтові. При цьому перші не завжди стабільні, змінюються за роками і дуже важко піддаються управлінню. Фундаментальним природним ресур­сом і природною продуктивною силою за займаним простором, не­перервністю залягання, стабільністю в часі, потужним енергетичним, хімічним і екологічним потенціалом є родючі ґрунти.

Перед тим як підійти до характеристики стану якості земель і ґрунтів, зазначимо, що в цій сфері використовують декілька суміж­них понять, таких як «земля», «землі», «земельна ділянка», «ґрунт», «ґрунт-підґрунтя», «ґрунтова суміш», «ґрунтова маса», «родючість ґрунту», «ґрунтовий покрив», «ґрунтові ресурси», «агро ландшафт», «територія» та ін.

Об’єктом земельних відносин, які охоплює предмет земельного права, є земля, а точніше — землі. Поняття «земля» багатозначне, його розглядають у різних ракурсах: важливий виробничий ресурс, основний засіб виробництва, предмет праці, просторовий базис для розміщення і розвитку всіх галузей господарства, угіддя, надра, се­редовище життя рослин, мікроорганізмів, тварин, людини, територія держави, синонім Всесвіту, соціальна інфраструктура, джерело задо­волення матеріальних і духовних потреб людини тощо.

З погляду нової ідеології природокористування всі зазначені ас­пекти поняття «земля» повинні бути інтегровані на біосферній основі, оскільки землі слід розглядати як природно-територіальні комплек­си в усій повноті ландшафтно-екологічних зв’язків. У разі будь-якого антропогенного втручання необхідно враховувати природні законо­мірності функціонування природно-територіального комплексу як ділянки географічної оболонки Землі. Отож «землі» — це ділянки біосфери.

Землі є природно-територіальними комплексами, які характери­зуються певними екологічними і соціально-економічними умовами (геологічними, геоморфологічними, кліматичними, літологічними, біоценотичними, соціально-інфраструктурними), які виконують різ­ні функції: екологічні, господарські, соціально-економічні, ресурсні, рекреаційні тощо.

Землю як частину матеріального світу вивчають природничі на­уки. Юридичні аспекти поняття «земля» враховують той вихідний факт, що вона є частиною природного середовища. Згідно зі ст. 1 За­кону України «Про охорону земель» земля — поверхня суші з ґрун­тами, корисними копалинами та іншими природними елементами, які органічно поєднані та функціонують разом з нею [283]. Термін «земля» вживають у різних галузях права та у відповідних галузях за­конодавства. У конституційному праві найчастіше під терміном «зем­ля» розуміють певну територію, на яку поширюється суверенітет дер­жави. Конституція України, окрім того, закріпила значення землі як об’єкта власності, «основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави» (ст. 14), що є юридичним свід­ченням публічно-правового визнання цього об’єкта природи [124]. Отож, враховуючи унікальне значення землі, вона взята під охорону насамперед самої держави, що має суттєві юридичні наслідки.

Інші галузі права (адміністративне, цивільне, кримінальне) міс­тять конкретні норми про охорону земель відповідними галузевими способами. Найчастіше при цьому в законодавстві фігурує термін «земля». Цей термін багатозначний.

На відміну від інших об’єктів власності, земля є продуктом самої природи, вона виникла та існує незалежно від волі та свідомості лю­дей, без будь-якого сприяння з їхнього боку. Це відрізняє землю від інших об’єктів права власності, створених працею людини, її вироб­ничою діяльністю. Як зазначає Г. О. Аксеньонок, земля є природною і необхідною передумовою всякого суспільного виробництва, у тім числі пов’язаного з розвитком сільського господарства, з викорис­танням предметів природи і довкілля [5, с. 44].

У земельному праві термін «земля» більш тотожний терміну «те­риторія», оскільки їй властиві кількісні, тобто територіальні (просто­рові) характеристики, оскільки вона обчислюється спочатку за пло­щею, а потім за іншими показниками, зокрема родючістю [6, с. 81].

На думку Л. Б. Шейніна, який першим звернув увагу на неіден- тичність термінів «земля» і «ґрунт», закон не уточнює поняття «зем­ля», зважаючи на його побутове значення. Водночас у побуті зем­лею називають і верхній родючий шар земної поверхні, особливо на орних угіддях (тобто ґрунт) і ґрунти, що втратили ґрунтовий покрив (підґрунтя), і загалом всяку тверду поверхню (за винятком льоду) — виходи скельних порід, піски, торфовища тощо. Окрім того, землею повинна вважатися і така поверхня, яка виходить з-під води, що її покривала, наприклад, у випадку пересихання рік, озер чи інших водойм. Керуючись цим розумінням, термін «земля» найзагальніше можна окреслити як будь-яку природну тверду поверхню, і в цьому випадку поняття «ґрунт» було б поглинуте поняттям «земля». З та­кою логічною конструкцією можна було б погодитися, коли б ґрунти не відрізнялися від нижчих шарів земної поверхні, не змінювались під дією людини і не мали б унікальної властивості — родючості. Родючість ґрунту — це здатність задовольняти потреби рослин в елементах живлення, воді, повітрі і теплі в достатній кількості для їхнього нормального розвитку, які в сукупності є головним показ­ником якості ґрунту.

На підставі аналізу нормативно-правових актів П. Ф. Кулинич констатує, що земельне законодавство орієнтувалося на повсякденне значення слова «земля», під яким розуміють і верхній родючий шар земної кори, передусім сільськогосподарські угіддя, і ділянки, що втратили ґрунтовий покрив, і взагалі будь-яку тверду поверхню суші [151, с. 80].

Земельний кодекс України, регламентуючи відносини щодо земель сільськогосподарського призначення (ст. 19 ЗК України), правильно вживає юридичний термін «землі», а не «земля», як це простежується (не завжди виправдано) стосовно інших категорій земель [91]. Слід розмежовувати поняття «землі» і «земля». Масу землі вимірюють від­повідними одиницями маси (тоннами, кілограмами тощо), у той час як площу земель — гектарами (чи м², км² тощо). «Земля» — майно­вий, цивільно-правовий об’єкт. Поняття «землі» — це (немайновий) земельно-правовий, еколого-правовий, аграрно-правовий об’єкт. «Земля» — це відокремлена від природного середовища працею лю­дини частина (маса) речовини, поміщена в якусь місткість (вагони, мішки, пакети тощо). Це частина матеріального світу, а не природно- екологічного середовища, що є органічно тісно взаємозв’язаною між собою сукупністю всіх природних компонентів. Зовсім інше юридич­не змістове навантаження має термін «землі» (аналогічно — води). Під цим терміном слід розуміти саме природний компонент, не ви­лучений із довкілля, а органічно в нього вплетений, взаємодіючий із водами, лісами, атмосферним повітрям та іншими природними ре­сурсами [94, с.

З врахуванням зазначеного і тенденції розвитку земельного за­конодавства щодо визначення правового режиму окремих категорій земель (землі транспорту, промисловості тощо) Н. І. Титова пропонує застосовувати назву «Кодекс законів про землі України» замість «Зе­мельний кодекс України».

Однак професор А. М. Мірошниченко у питанні про концепцію кодифікації земельного законодавства обстоює думку, за якою ко­дифікація повинна бути здійснена у вигляді прийняття класичного кодексу (а не у вигляді прийняття кодексу законів про землі, пакету законів чи екологічного кодексу). При визначенні концептуальних основ нового земельного кодексу, на думку автора, у питанні охорони земель назріла гостра необхідність створити правові засади для нор­мативного встановлення мінімальних агротехнічних вимог до вико­ристання земель сільськогосподарського призначення [184, с. 13—14].

Його думку підтримує В. Д. Сидор, яка робить висновок, що здійснена кодифікація земельного законодавства на сьогодні вже не відповідає тенденціям розвитку регулювання земельних відносин. З метою якісного впорядкування земельного законодавства, забезпе­чення його погодженості та компактності, розчищення і звільнення від застарілих норм настав час для розробки нового Земельного ко­дексу України [319, с. 22].

Поняття «земля» і «ґрунт» не є однопорядковими і їх не можна ототожнювати. У практичному сенсі землю розуміють як двовимір­не просторове утворення (має довжину і ширину). Ґрунт характери­зується цими двома вимірами, але головним для нього є третій ви­мір — вертикальний: ґрунтовий профіль з вираженими і властивими тільки йому генетичними горизонтами, в якому зосереджений його біологічний потенціал (родючість), який не має аналогів і за умови правильного ставлення до ґрунту практично невичерпний.

Визначення поняття «ґрунт» дає ст. 1 Закону України «Про охо­рону земель» — це природно-історичне органо-мінеральне тіло, що утворилося на поверхні земної кори і є осередком найбільшої кон­центрації поживних речовин, основою життя та розвитку людства завдяки найціннішій своїй властивості — родючості.

У низці публікацій ґрунти не завжди визнають самостійним об’єктом земельних правовідносин з огляду на те, що родючість влас­тива тільки землям сільськогосподарського призначення, і тому по­няття «земля» і «ґрунт» рівнозначні [165, с. 27].

Не можна погодитися з висловлюваннями Г. В. Чубукова, що «земля — це частина земної кори, розташована над надрами, яка має назву ґрунтовий шар або територія» [359, с. 43], а також В. К. Гурев- ського про те, що в юридичному значенні «земля — це поверхня, що охоплює шар ґрунту» [66, с. 112], адже ґрунт — це самостійне природ­но-історичне тіло зі своїми властивостями, яке утворює на поверхні землі ґрунтовий покрив, а не шар.

Термін «ґрунти» вужче поняття, ніж «земля». Проте і цей термін не є однозначним. В одному розумінні — це самостійне природно-іс­торичне тіло, а в іншому — засіб виробництва в сільському і лісовому господарстві. Ці два аспекти поняття взаємопов’язані, адже без при­родних чинників ґрунт не може бути засобом виробництва. З огля­ду на це важливе значення має комплексна наука соціоекологія, яка вивчає весь комплекс природа — суспільство з усіма його складними взаємозв’язками.

Аналізуючи питання об’єкта земельних і цивільних правовідно­син, Н. І. Титова стверджує, що Земельний кодекс України правомір­но вирішив його на користь земельно-правової доктрини. У Цивіль­ному кодексі України [357] лише констатується право власності на землю (земельну ділянку) з відсильною нормою до іншого закону (ЗК України); визначаються суб’єкти права власності на землю (земельну ділянку), склад яких спеціалізується на земельному законодавстві. Це законодавство регулює також права й обов’язки зазначених суб’єктів [339, с. 12].

З огляду на це погоджуємось з М. І. Васильєвою, яка наголошує, що «цивільно-правова атрибутивність прав на земельні ділянки та інші природні об’єкти відображає лише одну із можливих характе­ристик (речовинно-правову) і навряд чи вона є домінуючою, врахо­вуючи наявність цілого ряду інших юридично значимих ознак, таких, наприклад, як екосистемна і життєзабезпечуюча значимість, природ­не походження, незамінність і невідновність» [33, с. 19].

Про це також говорить і С. А. Боголюбов, який загалом підтримує концепцію розвитку цивільного законодавства, яке зачіпає природо­охоронну і природноресурсову галузі законодавства [24, с. 5].

Віднесення детальної регламентації земельних відносин до Зе­мельного кодексу України є цілком правомірним явищем, оскільки землі не є майном (а саме майно є об’єктом цивільних відносин). Тому Цивільний кодекс України регулює здебільшого не самі земель­ні відносини, а певні майнові відносини, похідні від них. Зокрема, це право власності на забудову земельної ділянки, самовільне будівни­цтво, право на земельну ділянку у разі придбання будинку, будівлі чи споруди, що розміщені на ній, тощо.

Землі сільськогосподарського призначення, а точніше — ґрун­ти, мають унікальну природну (а не створену людиною) властивість родючості. Використання людиною цієї властивості в процесі сіль­ськогосподарської праці є способом (джерелом) одержання продук­ції рослинного походження. При цьому ця праця не може бути реа­лізована «сама собою», а лише в процесі землевикористання, тобто органічного поєднання праці людини з природними функціональ­ними даними ґрунтів і їхньою здатністю родючості. А оскільки пра­ця тут виступає не ізольовано, відносини ці не можна вважати суто трудовими, вони є земельно-трудовими, і як такі вони не можуть регулюватися ані трудовим, ані цивільним законодавством, а пере­важно — земельним [94, с. 16]. Отож про можливість застосування цивільного законодавства до земельних відносин йдеться лише в субсидіарному порядку.

Отже, поняття «земля» можна розглядати в трьох аспектах:

— екологічному: земля — природний об’єкт, складова частина до­вкілля;

—економічному: земля — природний ресурс, засіб виробництва;

—майновому: земля — об’єкт нерухомості.

Як зазначає Н. Н. Мисник, «земельна ділянка — це така право­ва абстракція, за якою приховується земна поверхня, а не родючий шар ґрунту» [186, с. 58]. Не всі земельні ділянки покриті ґрунтом, а саме в законодавчому визначенні земельної ділянки не вказано про наявність ґрунту. Це значно збіднює це поняття і, очевидно, необхід­но говорити про ґрунти земельної ділянки. Зазначимо, що ще на по­чатку XVIII ст. відомий російський синолог Н. Я. Бічурін, описуючи рельєф того чи іншого регіону Китаю, вживав слово «земля»: рівна, похила, горбиста, а коли мова заходила про ґрунти, то вживав най­частіше «ґрунти земель» [22, с. 301].

Отже, сьогодні відповідно до Земельного кодексу України об’єктами охорони і використання є: землі як природний об’єкт і природний ресурс (елемент довкілля); земельні ділянки і ґрунти зе­мельних ділянок.

Вперше в історії кодифікації земельного законодавства України «ґрунти земельних ділянок» виділено в окремий «об’єкт особливої охорони» (ст. 168 ЗК України) [91]. Тим самим ґрунти визнано са­мостійним об’єктом правових відносин, зокрема охоронних. Отже, земельна ділянка характеризується передусім кількісними показни­ками земель, зокрема, їхньою певною фіксованою локалізованою площею. Проте вона має і певні якісні показники та кадастрову оцін­ку. Ці положення притаманні ґрунтам земельних ділянок. Зазначимо, що юридична «прив’язка» поняття «ґрунти» до земельних ділянок не є вдалою, оскільки ґрунти властиві землям сільськогосподарського призначення як якісна характеристика (родючість) їхнього верхнього шару, а тому притаманна не лише вже гранично визначеним їх час­тинам (земельним ділянкам). Тому заслуговує на увагу визначення цього поняття Н. В. Ільків: «Земельна ділянка — частина земель, яка, будучи безпосереднім об’єктом земельних правовідносин, має фік­совану площу, межі, місцерозташування, характеризується якісним станом, що відповідає її цільовому призначенню, та притаманним їм правовим режимом» [99, с. 8].

Аналізуючи визначення поняття «ґрунт», наведене у ст. 1 Закону України «Про охорону земель» [283], П. Ф. Кулинич констатує, що в земельних правовідносинах ґрунти як об’єкт виступають у двох фор­мах: як ґрунтовий покрив і як ґрунтова маса. Він вважає, що слід за­кріпити у законодавстві термін «ґрунтовий покрив». Під цим понят­тям треба розуміти сформований на поверхні земної кори внаслідок природних процесів або діяльності людини ґрунтовий шар, який у поєднанні з землею (земельною ділянкою), на якій він розташова­ний, функціонує як природний об’єкт, засіб аграрного чи лісогоспо­дарського виробництва та операційний базис для відповідних видів суспільної діяльності [151, с. 82].

Однак з цим визначенням ми не можемо погодитися, оскільки ґрунтовий покрив — це поверхнева частина літосфери, перетворена дією фізичних, хімічних, біологічних чинників на складну впорядко­вану тривимірну структуру з рослинним покривом. Ґрунтовий покрив Землі — це багатофакторне утворення, яке відображає у своїй будові різні особливості природного середовища; його структуру характери­зують склад, конфігурація і взаємне розміщення компонентів. Ґрун­товий покрив завжди був і залишається найважливішою природною виробничою силою суспільства і є засобом і предметом праці.

Аналізуючи поняття «ґрунтова маса», П. Ф. Кулинич стверджує, що це відокремлений від земельної основи (земельної ділянки) ґрун­товий покрив, який можна використати для нанесення на інші ді­лянки земної поверхні (земельні ділянки) з метою відновлення чи підвищення властивостей цих ділянок як елементів довкілля та засо­бу аграрного чи лісогосподарського виробництва, об’єктів рекреації тощо [151, с. 82—83]. Зауважимо, що автор визначення допустив низ­ку неточностей. По-перше, «ґрунтова маса» — це не відокремлений від земельної ділянки ґрунтовий покрив, а ґрунт, взятий з поверхне­вих горизонтів ґрунтового профілю. По-друге, знятий ґрунт не може бути використаний для відновлення чи підвищення властивостей земельної ділянки, однак його можна використати для поліпшення властивостей ґрунтів або підґрунтя іншої земельної ділянки чи пев­ної території. Питання зняття будь-якого ґрунту з певної поверхні і, зокрема, родючого шару, його складування, нанесення на певні час­тини території та відновлення його еколого-продуктивних функцій потребує подальшого правового вирішення.

Очевидним є виокремлення поняття «ґрунтова суміш», яке відріз­няється від поняття «ґрунтова маса». Ґрунтова суміш — це відокремлені чи забрані від природних частини ґрунтів, технологічно змішані і при­значені для використання з різною метою, переважно як органо-міне- ральні компости. На практиці, а також у деяких правових актах часто як поняття тотожне до «ґрунтова суміш» використовують термін «земля».

Юридичні аспекти поняття «земля» враховують той факт, що вона — частина природного середовища.

Поняття «ґрунти» в юридичному аспекті пов’язане з природною властивістю родючості, а отже, зі значенням їх як основного і неза­мінного засобу виробництва продукції сільського господарства.

У земельному законодавстві часто вживають термін «територія», ближчий до значення «земля», ніж до значення «ґрунти». У тих ви­падках, коли першочергове значення має родючість ґрунтів, кількісні показники є вже другорядними.

Поняття «ґрунти» юридичне, притаманне лише землям сільсько­господарського призначення, які становлять пріоритетну категорію земель України. Водночас функціонування ґрунтів як головного засо­бу виробництва без землі поки що неможливе в широких масштабах. З огляду на це Земельний кодекс України мав би дати юридичне ви­значення їхнього поняття, виходячи з того, що ґрунти — поверхневий родючий шар земель сільськогосподарського призначення (земель­них ділянок, сільськогосподарських угідь), що характеризується на­явністю в них гумусу — комплексу специфічних органічних речовин, які зумовлюють здатність забезпечувати необхідні передумови праці для вирощування сільськогосподарських культур (здатність родючос­ті) [94, с. 14]. Тому поняття «ґрунту» як самостійного об’єкта еколого- правових відносин повинно широко застосовуватися в екологічному праві України [41, с. 347].

Зазначимо, що на підставі дослідження існуючого обширного по­нятійного апарату, який має визначену загальнонаукову специфіку, можна зробити висновок про необхідність термінової розробки і пра­вового закріплення основних понять і категорій у цій сфері.

Як уже було зазначено, однією з новел земельного законодавства стало поділення поняття «земля» і «ґрунт». Однак у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» [285] у ст. 5 се­ред об’єктів правової охорони навколишнього природного середовища не зазначено про ґрунти. Ґрунт, будучи поверхневим шаром землі, тіс­но пов’язаний з нею, і власник отримує землю разом з ґрунтом. Тому охорона ґрунтів полягає передусім у збереженні їхнього біологічного різноманіття, фізико-хімічного складу і структури, тобто всього, що визначає родючість ґрунту. Вважаємо доречним таке доповнення до ст. 5 Закону: «Об’єктами правової охорони навколишнього природно­го середовища є земля, ґрунти, надра та інші компоненти природного середовища. Причому рідкісні ґрунти або ґрунти, які перебувають під загрозою зникнення, підлягають особливій охороні».

У ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використан­ням та охороною земель» [239] розкрито поняття псування земель — порушення природного стану земель, яке відбувається без обґрунто­ваних проектних рішень, погоджених і затверджених в установленому законодавством порядку, забруднення їх хімічними, біологічними та радіоактивними речовинами, в тому числі тими, що викидаються в атмосферне повітря, засмічення промисловими, побутовими та ін­шими відходами, неочищеними стічними водами, порушення родю­чого шару ґрунту, невиконання вимог встановленого режиму вико­ристання земель, а також використання земель у спосіб, що погіршує їхню природну родючість. Ми підтримуємо думку Т. К. Оверковської, яка пропонує уточнити поняття «псування земель», виклавши його у такій редакції: псування земель — це негативна зміна якісних харак­теристик земель, що відбувається шляхом протиправної дії чи безді­яльності суб’єктів щодо землі або внаслідок впливу природних явищ чи катастроф, і зумовлює зниження природно-господарської ціннос­ті земель та приведення їх у стан, непридатний для подальшого ви­користання за цільовим призначенням [206, с. 39].

Як відомо, для сільськогосподарського використання придатні зе­мельні ділянки, яким властива родючість. Втрата родючості означає, що землі сільськогосподарського призначення стали непридатними для використання за цільовим призначенням. Тут псуванню підлягає саме верхній родючий шар землі, тобто ґрунт. Проте зіпсувати можна не тільки землі сільськогосподарського призначення, а також землі інших категорій — земель житлової та громадської забудови, про­мисловості, транспорту, водного фонду тощо. Для використання їх за цільовим призначенням не потрібна наявність родючості, вони слу­гують просторовим базисом для розміщення різноманітних об’єктів, забезпечення їх функціонування, задоволення різноманітних потреб населення. Якщо внаслідок протиправних дій наступає така якісна зміна поверхні земель, яка призводить до непридатності використан­ня їх за цільовим призначенням, очевидно, тут йдеться про псування земель. Отже, предмет псування — земна поверхня будь-яких кате­горій земель незалежно від наявності поверхневого родючого шару.

Непридатність використання за цільовим призначенням слід від­різняти від неможливості. На наш погляд, непридатність означає, що землі неможливо використовувати за цільовим призначенням, вказа­ним у державному земельному кадастрі та правоустановчих докумен­тах на землю. Особливо значне псування земель відбувається внаслі­док сільськогосподарського використання, де предметом псування виступає ґрунт — основа виробництва. Тому, окрім поняття «псуван­ня земель», необхідно застосовувати і поняття «знищення родючого шару ґрунту».

Псування землі є не тільки порушенням земельного законодав­ства, а й законодавства про охорону довкілля. Воно належить до екологічних правопорушень, тобто винних, протиправних дій, які порушують природоохоронне законодавство, завдають шкоду навко­лишньому природному середовищу та здоров’ю людини. Водночас псування землі стосується і економічних інтересів землевласників, землекористувачів та держави. Тому його умовно можна вважати по­рушенням еколого-економічного характеру.

Отож псування землі (в т. ч. ґрунтів) — це протиправний вчинок (дія чи бездіяльність), який призводить до зміни земної поверхні на певній ділянці чи сукупності ділянок, що виявлені постійно чи тим­часово, повністю або частково непридатними для використання за цільовим призначенням і дозволеним використанням. Отже, псуван­ня землі (в т. ч. ґрунтів) — це правопорушення.

Виділяють такі види псування: пошкодження і руйнування по­верхневого родючого шару землі (в т. ч. ґрунту), забруднення, висна­ження, засмічення, засолення, підтоплення, затоплення, захаращен­ня земель (в т. ч. ґрунтів).

Однією з основних і поширених причин пошкодження і руйну­вання земельних угідь є ерозія ґрунтів, яка зазвичай є результатом порушення вимог законодавства про охорону земель, агротехнічних, меліоративних та інших правил. З метою захисту земель від ерозії та зсувів у землевпорядній, містобудівній та іншій документації перед­бачаються заходи щодо забезпечення протиерозійної та протизсувної стійкості території.

Власники земельних ділянок та землекористувачі, у тім числі орендарі, зобов’язані здійснювати ґрунтоохоронні заходи з метою за­побігання погіршенню якісного стану своїх ділянок та якісного стану суміжних земельних ділянок і довкілля загалом. Тому пошкодження і руйнування поверхневого родючого шару землі може бути результа­том не тільки протиправної дії, а й бездіяльності. Бездіяльністю, на­приклад, вважається невжиття встановлених законом заходів із запо­бігання ерозії ґрунтів.

Як один із видів псування в юридичній літературі розглядають за­бруднення земель. Закон України «Про державний контроль за вико­ристанням та охороною земель» закріплює, що забруднення земель — це накопичення в ґрунтах і ґрунтових водах унаслідок антропогенного впливу пестицидів і агрохімікатів, важких металів, радіонуклідів та інших речовин, вміст яких перевищує природний фон, що призво­дить до їх кількісних або якісних змін [239]. Однак Т. К. Оверковська уточнює, що забруднення земель являє собою зміни якісного та кіль­кісного стану земель, які сталися під впливом господарської діяль­ності або інших антропогенних навантажень, внаслідок проникнен­ня в землю забруднюючих речовин, вміст яких перевищує природний фон [206, с. 39].

У ст. 1 Закону України «Про охорону земель» закріплюється по­няття забруднення ґрунтів — накопичення в ґрунтах речовин, які негативно впливають на їхню родючість та інші корисні властивості [283].

Забруднення класифікують за природними об’єктами, за галузями економіки. За походженням забруднення поділяють на природне й антропогенне, за видом — на хімічне, фізичне і біологічне. Особливо небезпечне для всього живого хімічне забруднення токсичними і ра­діоактивними речовинами.

Забруднення земель (в т. ч. ґрунтів) — один із видів забруднення навколишнього природного середовища. При цьому забруднення зе­мель (в т. ч. ґрунтів) у сільському і лісовому господарстві засобами хімізації характеризується збільшенням їх вмісту вище гранично до­пустимих концентрацій у ґрунті.

Гранично допустима концентрація забруднюючих речовин — це максимально допустима кількість забруднюючих речовин у ґрунтах, яка не спричиняє негативних екологічних наслідків для їхньої родю­чості, загального стану довкілля, якості сільськогосподарської про­дукції та здоров’я людини.

Вважають, що забруднення земель може відбуватися як в актив­ній формі (дія), так і пасивній (бездіяльність). Дія полягає у внесенні на поверхню землі (в т. ч. ґрунту) токсичних, хімічних і біологічних речовин понад допустимі норми. Бездіяльність виражається у недо­триманні правил поводження з токсичними, хімічними або біологіч­ними речовинами особою, в чиї обов’язки входить виконання таких правил під час виробництва, використання, зберігання, транспорту­вання, утилізації та поховання таких речовин.

Поняття «забруднення» та «псування» земель — це дві співвід­носні категорії, які різні за своїм змістом і яким притаманні як одна­кові, так і різні ознаки. Проте більш широким за своїм змістом слід вважати поняття «псування» земель. «Забруднення» — є складовою поняття «псування» земель. Поняття інших видів псування землі зе­мельне законодавство не розкриває. Визначення засмічення, висна­ження, підтоплення, затоплення, захаращення земель виробили на­ука і практика.

Засмічення земель — накопичення на земній поверхні чужорід­них тіл. Засмічення відрізняється від забруднення тим, що у разі за­смічення земельних угідь у ґрунт не проникають шкідливі речови­ни. На поверхні землі накопичуються тверді нерозчинні предмети (наприклад, каміння). Це спотворює зовнішній вигляд земельних ділянок, перешкоджає їх використанню. Припускаємо, що понят­тя «засмічення земель» ідентичне за змістом поняттю «захаращення земель».

Під захаращенням земель розуміють накопичення (складування) на земельних ділянках комунально-побутових відходів, відходів ви­робничої діяльності підприємств і транспорту, зрубаних залишків на просіках і лісових ділянках, складування будівельних матеріалів, об­ладнання та ін. в непередбачених для цих цілей місцях.

Шкідливі речовини, які входять до складу відходів виробництва і споживання, вступають у хімічні реакції, що призводить до забруд­нення землі. Отже, захаращення земельної ділянки в деяких випадках є причиною її забруднення хімічними речовинами.

Виснаження землі — це збіднення ґрунту елементами живлення рослин унаслідок тривалого вирощування однієї і тієї ж сільськогос­подарської культури, тобто йдеться, по суті, про виснаження ґрунту.

Засмічення (захаращення) землі і виснаження ґрунту є наслідком протиправних дій. Вважаємо, що вони здатні виникнути і внаслідок бездіяльності, коли власник землі та землекористувач не виконує за­ходів, спрямованих на запобігання засміченню і виснаженню ґрунту, нераціонально його використовує.

Унаслідок протиправних дій у вигляді затоплення певна земельна площа покривається водою. Підтоплення — підняття ґрунтових вод під впливом такого протиправного підвищення рівня води у водо­ймах. Підтоплення спричиняє заболочування, перезволоження та інші шкідливі процеси. Заболочування ґрунтів — це зміна водного режиму, яка полягає в тривалому перезволожених, підтопленні і за­топленні ґрунтів, що негативно впливає на родючість. Унаслідок за­болочування змінюються окисно-відновні режими ґрунту, в ньому накопичуються оксиди заліза і нерозчинні хімічні сполуки, через що ґрунт стає неродючим.

Внаслідок засолення на поверхні землі або в глибоких горизонтах ґрунту з’являється значна кількість розчинних у воді мінеральних со­лей, що пригнічує розвиток культурних рослин, а також призводить до непридатності використання земельних ділянок за цільовим при­значенням.

На нашу думку, заболочування і засолення ґрунтів виникає не тільки у разі протиправних дій, а й бездіяльності у випадку невжиття землекористувачами заходів, спрямованих на запобігання цим шкід­ливим процесам.

Отож наслідками пошкодження або знищення верхнього родю­чого шару землі, його виснаження, забруднення, засмічення (заха­ращення), заболочування, засолення є погіршенням якості землі і непридатність її для використання за будь-яким цільовим призна­ченням, не тільки сільськогосподарським. Отже, поняття «псування» виступає родовим для перерахованих видів понять.

Потребує законодавчого і наукового уточнення поняття «отруєн­ня землі». На думку деяких авторів, отруєння — надходження в ґрунт мікроорганізмів, які можуть спричинити епідемії та епізоомії. Однак правильніше вживати термін «зараження», що є типовим для харак­теристики діяльності небезпечних біологічних організмів. Вважаємо, що зараження — один із видів псування землі, оскільки в результаті проникнення в неї шкідливих мікроорганізмів земельні ділянки ста­ють постійно або тимчасово непридатними для використання за ці­льовим призначенням.

Припускаємо, що отруєння також виступає одним із видів псу­вання землі і більш небезпечним ступенем забруднення, адже за­бруднення також спричиняє погіршення якості землі (в т. ч. ґрунтів) і непридатність її для використання впродовж тривалого часу. Отож необхідно дати визначення видів псування землі (в т. ч. ґрунтів) за­лежно від способів його здійснення у Законі України «Про охорону земель» [283]. Зазначимо, що останнім часом простежується тен­денція роздільного правового регулювання охорони і використання ґрунтів та охорони і використання земель.

У проекті закону «Про ґрунти та їх родючість» зроблено спробу на законодавчому рівні розділити соціально-економічні поняття «зем­ля» і «земельні ресурси» і «ґрунти» і «ґрунтові ресурси», визначити низку понять: родючість ґрунтів, деградація, забруднення, засмічен­ня, порушення ґрунтів, їх відновлення, охорона і відтворення ґрунтів. Однак у проекті немає дефініції захаращення, отруєння, зараження, засолення, заболочування, підтоплення і затоплення ґрунту, що по­требує доопрацювань.

У свідомості пересічної людини ґрунтові ресурси ототожнюються із земельними ресурсами, що обмежує уявлення про ґрунтові ресурси лише сільськогосподарським значенням і земельними відносинами. Поняття «земельні» і «ґрунтові» ресурси часто вживають як синоні­ми, а облік ґрунтових ресурсів проводять у термінах площинної оцін­ки ґрунтових відмін. Проблема полягає в тому, що в чинному законо­давстві поняття «ґрунтові ресурси» прямо не закріплене, а об’єктом земельних відносин фактично є земельна ділянка, і не пояснено, хоча і задекларовано, як об’єктом земельних відносин виступає земля в якості природного об’єкта і природного ресурсу. Це спричиняє при­меншення значення ґрунтових ресурсів в економіці країни і повсяк­денному житті, що своєю чергою призводить до деградації земель та невпинного зменшення ґрунтових ресурсів. Однак законотворчі природоохоронні та господарські відомства все одно не переконані в необхідності ширших і більш сучасних методів обліку ґрунтових ре­сурсів, за винятком причетних до сільського господарства і земель­них відносин. Не враховується значення і функції ґрунтів в біосфері і щоденній практиці природокористування. Тому важливим в умовах ринкової економіки є обстоювання економічної значимості ґрунто­вих ресурсів, проведення такої оцінки ґрунтів, яка дала б змогу порів­нювати у вартісному вираженні якість і кількість ґрунтових ресурсів з урахуванням не лише споживчої вартості сільгоспугідь, а й значення ґрунтів для сталого функціонування та відновлення наземних еко­систем і угруповань живих організмів, включно з життям людини.

Як уже зазначалося, поняття ґрунтових ресурсів тематично й іс­торично пов’язане з поняттям земельних ресурсів. У концентровано­му вигляді паралелізм цих двох понять знайшов відображення у ви­значенні, яке міститься у Словнику природокористування: «Ресурси ґрунтово-земельні — ресурси всіх сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і т. п.) або всього ґрунтового покриву поза залеж­ністю від форм його використання» [310, с. 35].

У Земельному кодексі України поняття «земельні ресурси», на жаль, не закріплено. Визначення поняття «ґрунт» також немає. Вод­ночас у Земельному кодексі України є визначення поняття «земель­на ділянка» — «це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами» (ст. 79 ЗК України) [91]. У цьому визначенні не згадано про «ґрунт». Однак у цій же статті в пункті 2 йдеться, що «право власності на зе­мельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться».

Поняття «земельні ресурси» в науковій літературі не має одно­значного трактування. Фахівці природничих і аграрних наук наводять таке визначення: «Земельні ресурси — це сільськогосподарські землі та інші земельні ділянки, які використовуються або можуть бути ви­користаними при сучасному рівні розвитку продуктивних сил сус­пільства в різних галузях діяльності людини» [215, с. 16].

«Землі, придатні для життєдіяльності людини, а також землі, за­йняті природними екосистемами, називаються земельними ресурса­ми» [33, с. 21].

В юридичній літературі земельними ресурсами називають сукуп­ний природний ресурс поверхні суші як просторовий базис розсе­лення і господарської діяльності, основний засіб виробництва в сіль­ському та лісовому господарстві.

Виходячи з визначення поняття «земля» як природно-територі­ального комплексу, який характеризується певними екологічними та соціально-економічними умовами (геологічними, геоморфологічни­ми, кліматичними, літологічними, біоценотичними, соціально-інф- раструктурними) і виконує різні функції (екологічні, господарські, соціально-економічні, ресурсні, рекреаційні тощо), можна констату­вати, що земля — це ділянка біосфери, а ґрунт — її базовий компо­нент, необхідний для функціонування екосистеми. Цілком очевидно, що багатофункціональність ґрунтів, різнорідність їхніх властивостей визначає можливість використання їх не лише для сільського гос­подарства. Більше того, експлуатація ґрунтів не лише в сільському господарстві часто знижує можливість їхнього використання в інших якостях, що знижує їхню господарську цінність як багатоцільового ресурсу.

Обмеження змісту поняття «ґрунтові ресурси» суто сільськогос­подарським значенням, применшення значення ресурсів органічної речовини ґрунтів, живої фази, хімічних елементів тощо ставить під сумнів можливості людства продуктивно і раціонально використову­вати цей ресурс [51, с. 76].

Із запровадженням в Україні права приватної власності на зем­лю, прийняттям Земельного кодексу України розмежування понять «земля» і «ґрунт» стало реальною необхідністю. У Конституції Укра­їни [124] (ст.ст. 13, 14) і Земельному кодексі України [91] (ст.ст. 1, 5) задекларовано, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, і право власності на землю гарантується. Земля та інші природні ресурси є об’єктами пра­ва власності Українського народу і кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами і власність не повинна вико­ристовуватися на шкоду людині та суспільству. В основі принципів земельного законодавства є поєднання особливостей використання землі як територіального базису природного ресурсу і основного за­собу виробництва. У ст. 2 Земельного кодексу України зазначено, що об’єктами земельних відносин є землі в межах території України, зе­мельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). Однак у роз’ясненні того, як земельна ділянка є об’єктом земельних відносин, не роз’яснено, як об’єктом земельних відносин повинна бути земля як природний об’єкт і природний ресурс, тобто все те, що повністю визначається поняттям «ґрунт».

Тому у контексті здійснення права власності на землю Україн­ського народу В. В. Носік стверджує, що земля як основне націо­нальне багатство — це розташована над надрами в межах державних кордонів частина земної поверхні з родючим шаром ґрунту, який ви­користовується для виробництва у сільському господарстві абсолют­ної і додаткової вартості, що має розподілятися між сільським гос­подарством, промисловістю і державою через приватну і суспільну форми власності за об’єктивним природним законом прогресивного економічного розвитку суспільства, що забезпечує збереження і під­вищення родючості ґрунту, відновлення людської праці і розширення відтворення капіталу з метою забезпечення потреб та інтересів кож­ного громадянина і всього Українського народу [205, с. 15]. На наш погляд, визначення поняття землі як основного національного багат­ства є надто перевантаженим.

Основним ресурсним показником ґрунту є родючість. Виходячи з поняття ґрунту як природно-історичного тіла, потрібно звернути увагу й на інші властивості ґрунтів, які можна розглядати як ресурсні. Тому необхідно звернутися до поняття «природні ресурси».

У Законі України «Про охорону навколишнього природного се­редовища» [285] визначення поняття «природні ресурси» не закрі­плено, однак у ст. 5 цього Закону констатується, що державній охо­роні та регулюванню використання на території України підлягають: навколишнє природне середовище як сукупність природних і при­родно-соціальних умов і процесів, природні ресурси, які залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в народному господар­стві у даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ, ландшафти й інші природні комп­лекси).

У природничій науці поняття «природні ресурси» трактується більш широко. Н. Ф. Реймерс трактує термін «природні ресурси» у такий спосіб:

— «це природні об’єкти і явища, які використовуються тепер, в минулому і майбутньому для прямого і непрямого вживання, сприя­ють створенню матеріальних багатств, відтворенню трудових ресур­сів, підтриманню умов існування людства і підвищення якості життя (ресурси вигод, естетичні ресурси, у тім числі феномени природи)»;

— «це тіла і сили природи (природні блага), суспільна користь яких позитивно або негативно змінюється в результаті трудової діяльності людини; які використовуються (або потенціально придатні для ви­користання) як засоби праці, джерела енергії, сировини і матеріалів, безпосередньо як предмети споживання, рекреації або джерела ін­формації про навколишній світ. При цьому зміна стану цих тіл і сил (явищ) природи в процесі їхнього використання прямо або опосеред­ковано зачіпає інтереси господарства зараз або в майбутній перспек­тиві» [310, с. 54].

Природні ресурси — це компоненти природного середовища, які використовують (або які можуть бути використані) для задоволення потреб людства. Характеризуються певними властивостями, скла­дом, кількісними та якісними показниками, швидкістю природного утворення та розпаду, зміни окремих параметрів тощо. Це частина природного капіталу, що становить реальну або потенційну еконо­мічну (господарську) вартість, суспільну або культурну цінність [81, с. 195].

Ґрунтові ресурси поруч з іншими багатоцільовими природними ресурсами володіють тою чи іншою мірою практично всіма названи­ми якостями і відповідно до цих якостей можуть бути поділені на дві основні групи: речовинні (синонімами може бути: субстантивні, ма­теріальні) і функціональні.

До речовинних ґрунтових ресурсів зачисляють: 1) усі ті компо­ненти, які складають ґрунт і мають самостійну ресурсну цінність або ресурсний потенціал. Найбільш яскравим прикладом таких ґрунто­вих ресурсів є ґрунтовий гумус, або «гумосфера планети», яку назива­ють «коморою органічних речовин і енергії»; 2) ті речовинні ресурси ґрунту, які не є винятково результатом ґрунтотворення (жива фаза ґрунту, мінерали у ґрунтах, хімічні сполуки, ґрунтова волога тощо). Однак цей тип ресурсів може бути складовою і інших багатоцільо­вих ресурсів (водних, атмосферних тощо); 3) у тих випадках, коли з погляду споживацьких якостей не можна виокремити речовинні чи функціональні складові ґрунтових утворень, в якості третьої підгрупи речовинних ґрунтових ресурсів розглядають саме ґрунти і ділянки з ґрунтовим покривом як унікальні і цілісні біокосні системи, напри­клад, використання ґрунтів як об’єктів охорони в заповідниках.

До функціональних ресурсів ґрунтів належать найбільш відомі й експлуатовані ресурси родючості ґрунтів. Оцінюючи прояв ґрунтами функціональних споживчих якостей, на відміну від випадку речовин­них ресурсів, ґрунти завжди слід розглядати як цілісні системи.

Перелік ресурсних характеристик ґрунтів, пов’язаних з виконан­ням ними біогеоценотичних (екосистемних) і глобальних функцій (екосистемних послуг), містить такі ресурси прямого і непрямого вжитку.

До ґрунтових ресурсів прямого вжитку належать такі: ресурси ро­дючості і біопродуктивності, місце поселення людей та тваринних і рослинних організмів, розміщення виробничих та інших об’єктів, сорбції і перетворення забруднювачів і токсинів.

До ґрунтових ресурсів непрямого вжитку належать такі: ресурси підтримання біологічного різноманіття, захисту і регулювання складу літосфери, гідросфери, атмосфери, енергетичного балансу планети тощо.

Виділяють ще особливу групу культурно-естетичних та інформа­ційних ресурсів ґрунтів, не пов’язану з прямою чи побічною експлу­атацією компонентів і/або функцій ґрунтів, які мають (або можуть мати в майбутньому) значення для культурного життя суспільства.

Виходячи з вищенаведеного групування, можна констатувати, що термін «ґрунтові ресурси» дещо вужче за розмірами поняття, ніж «зе­мельні ресурси», яке включає не лише ґрунти, а й підґрунтя, ґрунтові води, рельєф, рослинність та інші компоненти, розташовані в межах певних земельних ділянок. Однак поняття «ґрунтові ресурси» за зміс­том є значно ширшим, оскільки включає в себе розуміння виконання ґрунтом інших функцій, окрім родючості, наявність у ґрунту інших властивостей, які мають значення в економічному та культурному житті.

Отже, до ґрунтових ресурсів належать такі ґрунтові системи, а та­кож компоненти, властивості і функції природних і антропогенно пе­ретворених ґрунтів, а також штучні ґрунти, які використовуються чи можуть бути використані для проведення господарської, культурної, духовної та іншої діяльності людини, сприяють сталому розвиткові людської цивілізації за умови підвищення якості життя та збережен­ня людини як біологічного виду і мають відповідну споживчу цінність [74, с. 8].

У Законі України «Про охорону земель» поняття «ґрунтові ресур­си» не наводиться [283]. Вважаємо, що у проекті закону «Про ґрунти та їх родючість» необхідно внести окрему статтю законодавчого тлу­мачення поняття «ґрунтові ресурси», яке містило б виконання ґрун­том не лише утилітарних, а й інших біосферних функцій.

Недостатнє розуміння ґрунтових ресурсів в економіці і суспіль­ному житті на всіх рівнях управління веде до применшення значення ролі ґрунтів у біосфері та житті людини, бездумної, а часто хижаць­кої, експлуатації ґрунтових ресурсів, розвитку деградаційних проце­сів і в кінцевому результаті — зниження ресурсного потенціалу аж до повного його знищення. Державні програми з розвитку АПК та інші вирішують в основному часткові завдання, які є спрямованими не на системне управління ресурсом, а лише на ліквідацію прорахунків у сільському господарстві. При цьому акценти робляться на технологіч­них аспектах сільського господарювання (на закупівлі техніки, засобів хімізації, відновлення комунікацій тощо), а не на пошуку нових тех­нологічних рішень у нових соціально-економічних умовах з врахуван­ням природних особливостей формування і функціонування ґрунтів.

Проблема сталого управління ґрунтовими ресурсами полягає в тому, що законодавство, яке регулює відносини у сфері ґрунтових ре­сурсів, в основному стосується питань охорони земель і ґрунтів, а не їхнього використання. Тому склалася така практика, за якої ґрунти з боку держави стали в основному розглядатися як об’єкт охорони і дотримання екологічних вимог і нормативів, а не як об’єкт експлуа­тації і раціонального використання. На відміну від інших природних ресурсів (води, надр, біологічних), для яких порядок використання визначений діючим законодавством (Земельний кодекс України, Водний кодекс України, Лісовий кодекс України, Кодекс України про надра, Закон України «Про рослинний світ», Закон України «Про тваринний світ»), ґрунти не мають відповідного симетричного закону [51, с. 77].

Отже, у проекті закону «Про ґрунти та їх родючість» необхідно ви­значити відмінність земельних відносин, які виникають навколо ви­користання ґрунтових ресурсів, від земельних відносин, які виника­ють навколо земельних ділянок як об’єктів нерухомості, законодавчо визначити поняття ґрунтів і ґрунтових ресурсів, встановити основні напрямки державної ґрунтової політики, визначити компетенцію ор­ганів державної влади і місцевого самоврядування з питань викорис­тання та охорони ґрунтових ресурсів у складі земель різних категорій, визначити стимули землекористувачів до покращення якісного скла­ду ґрунтів і земель.

Із поданого визначення ґрунтових ресурсів слідує, що це поняття багатопланове і різноцільове. Для господарських, юридичних та ін­ших цілей важливо визначати ґрунтові ресурси лише через ті компо­ненти, властивості і функції ґрунтів, які мають безпосередній стосу­нок до здійснення вибраної мети.