НАУКОВІ ПІДХОДИ ДО ПРАВОВОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ВИКОРИСТАННЯ, ВІДТВОРЕННЯ ТА ОХОРОНИ ҐРУНТІВ

Огляд законодавства засвідчив, що питання правової охорони ґрунтів регулюються не лише спеціальними законодавчими актами, а й актами законодавства щодо регулювання інших суспільних відно­син.

В умовах проведення земельної реформи принципово новою стала поява індивідуального ініціативного землекористування, яке базується на праві власності на землю. Індивідуально-ініціативне землекористування виникло на місці планово-директивного, однак унеможливлює державні починання в природокористуванні. Зе­мельна реформа передбачає зміну форми участі держави в управлінні землекористуванням: від індивідуальної опіки окремого землекорис­тувача і турботи про економічні показники його діяльності до регла­ментації ступеня свободи у взаємовідносинах із землею і ролі гаранта дотримання земельного і природоохоронного законодавства.

Слід зауважити, що земельні перетворення в основному обмежи­лися перерозподілом земель. Питання, що стосуються раціонального використання та охорони земель в ході земельної реформи, відійшли на другий план, що призвело до загострення цих проблем і погір­шення і без того несприятливої ситуації: скорочення продуктивних земель та зниження їх якості, погіршення екологічного стану тощо [192, с. 8].

Негативна ситуація з використанням земельного фонду значною мірою пов’язана з тим, що в умовах державної монополії на землю не приділяли належної уваги правовим і економічним методам охорони земельно-ґрунтових ресурсів. Багато питань вирішували суто адміні­стративними методами. Цей недолік особливо гостро був відчутний під час переходу на ринкові відносини і запровадження приватної власності на землю.

У світовій практиці є приклади ефективного вирішення пробле­ми охорони ґрунтів, підтримання їхньої родючості на високому рівні як основи сталого розвитку держави й суспільства. Одним з найрі- тттучітттих кроків запобігання ерозії і деградації ґрунтів у XX ст. стало прийняття 1985 р. Конгресом США «Закону про гарантоване забезпе­чення продовольством». Підтриманий фермерськими групами, пред­ставниками агропромисловості та природоохоронними організація­ми, Закон 1985 р. вперше у світовій практиці пов’язав більшу частину державної фінансової підтримки, яку надає міністерство сільського господарства США фермерам, із застосуванням ґрунтозахисного землеробства. Відповідно до нього, для участі в багатьох програмах міністерства всі землевласники, у тім числі фермери, мають розроби­ти і впровадити на сильноеродованих землях спеціальний ґрунтоза­хисний план, погоджений зі службою охорони ґрунтів.

П’ять років, тобто до 1990 р., було відведено на розроблення ґрун- тоохоронних планів та укладання фермерами контактів із Службою охорони ґрунтів і п’ять років, тобто до 1995 р., на їхню реалізацію. Отож у 1995 р. в США завершився принципово новий етап охорони та стабілізації родючості ґрунтів, який гарантує сталий і високопро­дуктивний розвиток сільськогосподарського виробництва.

Проблеми всебічної охорони ґрунтів, збереження і підвищення їх­ньої родючості, раціональної структури та еколого-економічної пере­будови землекористування набули особливої гостроти. За значенням у загальнодержавному масштабі вони не поступаються проблемам енергозабезпечення та водозабезпечення, структурної і техніко-тех- нологічної реконструкції національної економіки [344, с. 10].

Ґрунтозахисна та землеохоронна спрямованість усіх заходів, що стосуються використання земельних ресурсів, зрештою, має забезпе­чити впровадження в усіх галузях та сферах економіки раціонального, екологічно врівноваженого і екологобезпечного землекористування. Причому йдеться про охорону земель і ґрунтів в умовах формування ринкової економіки та ринкового середовища.

Всебічна охорона земельного фонду країни, боротьба з ерозією та деградацією ґрунтового покриву на основі екологічної оптиміза- ції агроландшафтів, удосконалення структури сільськогосподарських угідь, а також поступове зменшення рівнів розораності земельної площі є концептуальною основою сучасної стратегії природоохорон­ного ресурсозабезпечення і розвитку народного господарства. Охо­рона ґрунтів була і залишається пріоритетним завданням їхнього за­хисту від фізичного знищення і біологічної деградації [108, с. 82].

Найбільшу шкоду агроресурсному потенціалу завдають: площин­на і лінійна ерозія; яружна ерозія; виснаження ґрунтів (зменшення вмісту гумусу, підлужнення і підкислення, погіршення фізико-хіміч- них і фізичних властивостей тощо); забруднення ґрунтів важкими металами, радіонуклідами й іншими токсичними елементами; не- контрольовані зміни рівня підземних і ґрунтових вод; підтоплення, заболочування, утворення мочарів; вторинне засолення; дефляція (вітрова ерозія); заростання чагарниками і малопродуктивним лісом; забруднення навколо міст, АЕС, уздовж доріг, кар’єрів і промислових підприємств відходами технологічних систем; відведення земель під гірничодобувну промисловість, водосховища та інші територіально масштабні об’єкти [322, с.

Охорона й подальше підвищення родючості ґрунтів — важливе соціальне завдання. Всяке псування ґрунтів необхідно розглядати як антисуспільний вчинок. Охороні підлягає ґрунтовий покрив кожно­го з видів земель, а особливо земель сільськогосподарського призна­чення, де ґрунт є головним засобом виробництва продукції. Ерозія ґрунтів, заболочування, засолення, підкислення, деградація та інші форми втрати родючості ґрунтів значно залежать від господарської діяльності землекористувачів. Щоправда, окрім цього, тут часто ма­ють сильний вплив природні чинники. Варто зазначити, що явища руйнування виникають не відразу, а є результатом тривалих процесів, які відбуваються в ґрунті. Тому виникають труднощі зі встановлен­ням вини тієї чи іншої особи та ускладняється застосування законо­давства про відповідальність за порушення, які виражаються в запо­діянні шкоди родючості ґрунту. Ці обставини не повинні знижувати ефективності застосування законодавства про охорону ґрунтів.

Останніми десятиріччями прийнято низку важливих нормативних актів із різних напрямів правової охорони ґрунтів, що свідчить про суттєві результати їхньої дії. Водночас це не вирішує питання про під­вищення ефективності застосування чинного законодавства. Зокре­ма, потребує розгорнутої правової регламентації проблема знімання, складування, зберігання і подальшого використання родючого шару ґрунту. Як зазначає Ж. X. Косанов, законодавство через особливу економічну цінність та можливість просторового переміщення родю­чого шару ґрунтів виділяє його як самостійну матеріальну цінність. Утім правовий режим його використання недостатньо повно врегу­льований в законодавстві [125, с. 204].

На практиці знятий з порушених земель родючий шар ґрунту не завжди слугує цілям рекультивації, а нерідко використовується його для підвищення родючості сільськогосподарських земель. Як свід­чить господарська практика, земельні ділянки, з яких зняли ґрунт, і ділянки, на які його перенесли, можуть бути розміщені в різних адмі­ністративних районах і областях або природних зонах.

Трапляються випадки самовільного вивезення сільськогосподар­ськими підприємствами і громадянами родючого шару ґрунту, який призначений для рекультивації з ділянок його складування і зберіган­ня. При цьому часто простежуються порушення структурного стану ґрунтів і втрати під час транспортування. Відповідальність за такі правопорушення в законодавстві, по суті, не передбачена.

Розглядаючи проблеми правового забезпечення охорони ґрун­тів, М. Т. Разгельдєєв констатує, що діяльність і поведінка людей, пов’язана з ґрунтом, є самостійним об’єктом правового регулюван­ня, оскільки ґрунт на земельних ділянках — самостійний об’єкт при­своєння, експлуатації та охорони. Тому необхідно встановити такий правовий режим використання земельних ділянок, за якого забезпе­чувалось би зберігання ґрунту для його використання за природним призначенням [309, с. 199].

Природовиробнича здатність ґрунту на земельних ділянках буває різною. Ступінь його експлуатації та збереження як необхідного еле­мента біосфери і можливість використання за призначенням мають бути виражені правом. Правовий режим ґрунтів важливо встановлю­вати не у відриві від їхньої матеріальної основи — землі як простору і не за видами і суб’єктами права землекористування, а за земельними угіддями.

Встановлений правовий режим усіх категорій земель єдиного земельного фонду недостатньо відображає наявні відносини з при­воду ґрунтів, а отже, і не забезпечує їх належного використання, відтворення та охорони. Правовий режим ґрунтів — це необхідний порядок належної поведінки й діяльності землевласників, земле­користувачів, у тому числі орендарів щодо ґрунтів як самостійно­го природного тіла й ресурсу, спрямований на забезпечення їхньо­го раціонального використання, відтворення і охорони як об’єкта права виняткової власності Українського народу, основного засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві і як важливого елемента природи.

Аналізуючи правову охорону ґрунтів, П. Ф. Кулинич виділяє три головні напрями: перший полягає в забезпеченні законодавством пріоритету використання родючих земель основним їх споживачем — сільським господарством; другий напрям полягає в запобіганні за­сміченню, заболочуванню, ерозії та іншим процесам, які порушують стан ґрунтів; третій — у забезпеченні відновлення і підвищення ро­дючості ґрунтів. Однією з вимог чинного законодавства є обов’язок власників і землекористувачів підвищувати родючість ґрунтів та збе­рігати інші корисні властивості землі. Ефективний правовий меха­нізм відновлення і підвищення родючості ґрунтів має базуватися на необхідності персональної відповідальності власників і землекорис­тувачів за рівень родючості та його динаміку, виконання заходів з від­новлення і підвищення родючості ґрунтів, контролювання динаміки родючості ґрунтів і організацію проведення робіт з відновлення і під­вищення їхньої родючості [151, с. 80].

Потребує правового регулювання і питання відповідальності за неправильне зберігання знятого родючого шару ґрунту, що спричи­няє його псування чи знищення, при цьому, на наш погляд, необ­хідно ставити питання не лише про адміністративну, а й про цивіль­но-правову (матеріальну) відповідальність, беручи до уваги відносну самостійність ґрунту і його цінність. Необхідно було б також перед­бачити мінімальний розмір земельної ділянки, з якої ^сільськогос­подарський землекористувач зобов’язаний знімати верхній родючий шар ґрунту, та випадки, коли необхідно виконати економічний роз­рахунок ефективності проведення заходів, і випадки відмови від ньо­го, щоб уникнути зайвих витрат.

Важливе значення в розвитку правового забезпечення госпо­дарського ставлення до землі має правовий захист сільськогоспо­дарських земель від механічного псування, яке руйнує верхній шар ґрунту і спричинене навмисними діями землекористувачів на відве­дених земельних ділянках, а також різними підприємствами та орга­нізаціями, які ведуть певні будівельні, проектні, геолого-пошукові, гірничо-видобувні та інші роботи. Найпоширеніші види псування — механічне розорювання та розкопування поверхні ґрунту без про­ведення рекультивації, самовільне знімання гумусового шару для перенесення в інше місце, залишення на поверхні видобутої з надр породи, глини, піску тощо. Такі протиправні дії зменшують площу сільськогосподарських угідь, сприяють розвиткові вітрової та водної ерозії, зумовлюють часто чималі непередбачені витрати господарств на приведення ділянки в належний стан, а все це негативно позна­чається на господарській діяльності, погіршує екологічну обстановку і дає підстави для притягнення винних до відповідальності [65, с. 10].

В аграрному законодавстві землі класифікують, керуючись не природним станом земель, на яких розташовані ґрунти як самостій­ний елемент біосфери, а винятково за різними формами власності. Водночас земельне законодавство має регулювати не лише поведін­ку та діяльність людей з приводу цих прав, а й визначати необхідний спосіб і характер дій з використання ґрунту, збереження та підвищен­ня його родючості.

Спільне в правовому режимі землі як території і правовому режимі ґрунтів полягає в тому, що ґрунти є приналежністю будь-якої частини земельного фонду. Відмінність же полягає в тому, що стосовно кож-

ного конкретного природного тіла визначена певна межа правового режиму використання та охорони. З огляду на це, ґрунт може зі стану «природної правоздатності» стати об’єктом екологічних правовідно­син, що сприятиме його збереженню. У жодному нормативному акті ґрунти не є самостійним об’єктом правовідносин. Тому очевидно, що для забезпечення належної їх охорони і впорядкування правоохорон­них відносин необхідно розробити і прийняти закон «Про ґрунти та їх родючість». Цим офіційно буде визнано факт панівних суспільних відносин щодо ґрунтів, оскільки ґрунтовий фонд України є винятко­вою цінністю.

У зарубіжній юридичній літературі проблеми правової охорони ґрунтів розглядають у зв’язку з сільськогосподарським виробництвом і негативним впливом ^сільськогосподарської діяльності. Правовий обов’язок полягає у збереженні верхнього культурного шару ґрун­ту, в знятті його і проведенні заходів з раціонального використання. Обов’язково треба рекультивувати сільськогосподарську землю, пору­шену внаслідок добування корисних копалин, уникати порушень мелі­оративних і протиерозійних споруд під час будівництва різних об’єктів на сільськогосподарських землях, не погіршувати якість ґрунтів і сіль­ськогосподарської продукції шкідливими викидами промислових під­приємств. Отже, охорона ґрунтів базується на сільськогосподарському виробництві та відшкодуванні завданої шкоди [332, с. 124].

Право важливе у створенні умов і гарантій науково обґрунтованого застосування агрохімікатів, яке б мінімізувало забруднення ними при­родних об’єктів, у стимулюванні альтернативних (без застосування хі­мікатів) методів підвищення родючості ґрунтів і боротьби зі шкідника­ми, хворобами рослин і бур’янами. Мінімізації забруднення довкілля досягають за допомогою природоохоронних заходів, спрямованих на запобігання забрудненню навколишнього природного середовища під час використання агрохімікатів, організації дійової системи еко­логічного контролю в цій галузі, застосування заходів юридичної від­повідальності за забруднення довкілля агрохімікатами. Особливе зна­чення має запобігання забрудненню агрохімікатами ґрунтів.

Правові засади охорони ґрунтів від забруднення агрохімікатами ще недостатньо врегульовані як у вітчизняному, так і в зарубіжному законодавстві. Сучасним земельним законодавством питання охоро­ни ґрунтів від забруднення агрохімікатами до цього часу практично не врегульовані. Агрохімікати (і передусім пестициди) не були виді­лені як особливо небезпечні забруднювачі [42, с. 374].

У земельному законодавстві мають бути затверджені конкретні за­ходи з охорони ґрунтів визначеного юридичного критерію «чистоти ґрунтів», який виражається нормативами гранично допустимої кон­центрації забруднюючих речовин, нормами внесення пестицидів і мінеральних добрив у ґрунт, що є елементом технологічних правил і регламентів застосування агрохімікатів, які потребують подальшого правового регулювання [115, с. 64].

Важливими елементами змісту забруднення є види регулювання законодавством попередження забруднення ґрунтів. Отож у сфері охорони ґрунтів від забруднення перебувають усі землі. Унаслідок за­стосування хімікатів у сільському господарстві відбувається забруд­нення ґрунтів, що спричиняє суттєву екологічні й економічну шко­ду. Тому забруднення ґрунтів продуктами хімічного захисту рослин, стимуляторами їх росту, мінеральними добривами та іншими препа­ратами, застосування яких дозволене, потребує строгого правового регулювання, як і забруднення виробничими та іншими відходами й стічними водами [169, с. 35].

Для оцінки хімічного стану ґрунтів повинні бути встановлені нор­мативи ГДК забруднюючих речовин у ґрунтах. Такі нормативи зага­лом розроблені, але не для всіх видів забруднення. Це не дає змоги забезпечити належний контроль за охороною ґрунтів, вирішити пи­тання про застосування до винних санкцій юридичної відповідаль­ності. Потрібно розробити регіональні нормативні показники ГДК, оскільки ґрунти різних природних зон мають свої особливості.

У чинному законодавстві забруднення агрохімікатами взагалі не розглядається як вид забруднення ґрунтів, і, отже, винні не можуть бути притягнені до відповідальності. Щодо виробничих та інших відходів і стічних вод, то сам факт забруднення слугує основою для притягнення до відповідальності. Це пов’язано з тим, що процес ді­яльності з появою відходів чи стічних вод неминуче пов’язаний з без­посереднім негативним впливом на об’єкт природи, як це відбуваєть­ся з водним і повітряним середовищем.

Інший підхід має стосуватися оцінки забруднення ґрунтів і, відпо­відно, притягнення до відповідальності за забруднення агрохімікатами. Забрудненням ґрунтів можна вважати внесення (надходження) в ґрун­ти хімічних речовин у кількостях, які перевищують норми, передбачені технологічними правилами і регламентами їхнього застосування.

У системі правового механізму охорони навколишнього сере­довища відповідальність слугує однією з гарантій реалізації еколо- го-правового розпорядження. Щодо забруднення ґрунтів та інших об’єктів природи агрохімікатами спеціальних норм законодавством не встановлено, тому таке забруднення потрібно розглядати як част­ковий випадок забруднення земель, а відповідальність за забруднен­ня ґрунтів слід вважати різновидом еколого-правової відповідальнос­ті комплексного інституту права [27, с. 92].

Керуючись проблемами регулювання відносин і формування від­повідних вимог у сфері охорони ґрунтів, вбачаємо необхідність комп­лексного підходу в правовому регулюванні та управлінні охороною ґрунтів. Відсутність такого підходу в цьому питанні приховує в собі небезпеку перманентної деградації ґрунтів, знищення їхньої біопро- дуктивності та невиконання ними своєї економіко-екологічної ролі.

Розглядаючи правові проблеми охорони ґрунтів, Ж. X. Косанов дійшов висновку, що правова охорона ґрунтів повинна проводитись не в розриві, а в єдності з матеріальною основою. З огляду на це важ­ливого значення набуває правове забезпечення охорони і раціональ­ного використання сільськогосподарських угідь [125, с. 205].

Аналізуючи особливості правового режиму орних угідь, В. В. Ян­чук особливу увагу звертав на її специфічні й типові риси, надаю­чи важливого значення верхньому шарові ґрунту орних угідь, якому властива економічна родючість як результат цілеспрямованої люд­ської праці та природної родючості, і власне цей шар ґрунту підлягає обробітку і використовується під посіви, саме він потребує посиленої правової охорони як складний об’єкт земельних правовідносин [371, с. 120].

Поруч з традиційними методами вдосконалення законодавства і практики його реалізації в галузі охорони земель і, зокрема, ґрунтів застосовують системний підхід. За такого підходу можна говорити про багатоцільове використання ґрунтів відповідно до їхніх властивостей [131, с. 168]. Як зазначає С. М. Кравченко, особливою проблемою в цьому плані є вдосконалення екологічного законодавства в напрямку економічного стимулювання природоохоронної діяльності, впрова­дження природозберігаючих технологій, запобігання забрудненню, дотримання принципу «забруднювач платить». У вирішенні пробле­ми законодавчої регламентації відповідальності за охорону ґрунтів важливого значення надається еколого-правовим відносинам.

Земельне законодавство недостатньо забезпечене екологічними вимогами. До визначення правового регулювання раціонального використання земель і охорони ґрунтів мають належати і соціальні, і економічні, і екологічні критерії. Потрібно уточнити положення щодо підвищення родючості ґрунтів доповненням про економіко- екологічні вимоги їхньої охорони і підвищення біопродуктивності.

Оскільки більшість серед екологічних проблем становлять від­носини, які виникають у сфері експлуатації, відтворення й охорони природних об’єктів, саме на їхнє правове регулювання передусім ма­ють бути спрямовані зусилля законотворчої діяльності [14, с. 12].

Аналізуючи природоресурсні відносини, Н. І. Титова зауважує, що властивості кожного компонента можуть бути реалізовані лише в їх­ній функціональній взаємодії і тому земельні відносини, як і водні, лісові, надрові, просякнуті екологічними вимогами, які, на жаль, не враховує цивільне законодавство. Це важлива функція земельного та екологічного законодавства [340, с. 214].

Процес законотворення у сфері аграрного сектора економіки за­галом та охорони ґрунтів зокрема на сьогодні не забезпечує комп­лексного регулювання екологічних відносин, а розпорошеність еко- лого-правових приписів, що мають застосовуватися за численними законодавчими актами, спричиняє труднощі в їх застосуванні. Отож нині чітко бачимо потребу в напрацюванні нових підходів до еколо- го-правового регулювання у сфері охорони земель і ґрунтів.

Розглядаючи питання правового забезпечення охорони родючості ґрунтів, В. В. Гречко вважав суттєвим засобом боротьби з правопору­шеннями своєрідну еколого-правову відповідальність [65, с. 10]. До­сліджуючи компенсацію шкоди, завданої довкіллю, як системоутво­рюючий фактор об’єднання сукупності правових норм позитивної та негативної відповідальності у спеціальному міжгалузевому інституті екологічного законодавства, М. В. Краснова пропонує назвати таку відповідальність — екологічною відповідальністю. За своїми харак­теристиками такий вид відповідальності визначається спеціальним по відношенню до інших видів відповідальності (цивільної, адміні­стративної тощо) виключно компенсаційним (на противагу караль­ному) та таким, що гарантує оптимальний для суспільного розвит­ку екологічний правопорядок [141, с. 5]. Функції правової охорони ґрунтів за наявності екологічних правопорушень забезпечені головно санкціями юридичної відповідальності (адміністративної, цивільної, кримінальної, екологічної), як зазначає Н. І. Титова. Вони передба­чені у Кодексі про адміністративні правопорушення, Цивільному та Кримінальному кодексах. Норми стосовно еколого-правової відпові­дальності є або в самому екологічному законодавстві (зокрема, такси відшкодування збитків), або ж вони мають так званий відсилочний характер [340, с. 216].

Власний підхід до розуміння таксового способу, який залиша­ється важливим способом охорони об’єктів природи, має професор М. В. Краснова. У зв’язку з чим назріло питання уніфікації право­вих норм, які його передбачають, з метою удосконалення існуючого механізму компенсації шкоди, ліквідації прогалин у механізмі пра­вового регулювання, таких як запровадження державно-правових таксових стягнень. Вона вказує на доцільність подальшої система­тизації екологічного законодавства України, на правові норми про запобіжні та відновлювальні заходи з метою попередження та лікві­дації економічної шкоди, які доцільно кодифікувати у спеціальному нормативному акті — Законі України про компенсацію екологічної шкоди [141, с. 8, 10].

Оскільки в чинному законодавстві взаємозв’язок різних сфер використання та охорони земель є фрагментарним, то процес ви­рішення еколого-правових проблем повинен забезпечити майбут­ній Екологічний кодекс України, в якому будуть закладені право­ві засади регулювання екологічних відносин. Важливий напрям, пов’язаний з охороною довкілля, має бути представлений в Еколо­гічному кодексі приписами, що регламентують охорону ґрунтів від псування, забруднення і деградації, збереження та відновлення ро­дючого шару.

На сьогодні відсутній належний державний контроль за викорис­танням ґрунтів і охороною їхньої родючості землевласниками та зем­лекористувачами. Практично не сформовані методологія, критерії, нормативи і принципи ґрунтоохоронного впорядкування сучасних агроландшафтів, а також правові, економічні та соціальні передумо­ви збереження і відтворення родючості ґрунтів. Потрібно створити державні структури для виконання контрольних і адміністративних функцій з метою укладання угод із землекористувачами на проведен­ня ґрунтозахисних, рекультиваційних і меліоративних робіт та еконо­мічного сприяння охороні ґрунтів [105, с. 61].

Необхідно надавати компенсації і субсидії тим землекористувачам, які дотримуються рекомендацій щодо охорони ґрунтів, і застосовува­ти штрафні санкції та інші покарання для тих, хто по-споживацьки експлуатує їх з метою одержання чистого прибутку. Без вирішення проблеми охорони ґрунтів у правовому полі всі наукові розробки та організаційні витрати на їхню реалізацію будуть безрезультатними.

З метою посилення вимог до охорони ґрунтів, їхнього викорис­тання, збереження і відтворення родючості потрібен організаційно- економічний механізм їх реалізації на практиці. Головне завдання полягає в тому, щоб за допомогою правових норм, фінансово-еко­номічних важелів підвищувати відповідальність усіх землевласників, землекористувачів, у тому числі орендарів за раціональне викорис­тання та якісний стан ґрунтів, зробити їх матеріально й морально за­цікавленими в проведенні заходів щодо захисту й відтворення про­дуктивної сили землі, збереження екологічних функцій ґрунтового покриву тощо [40, с. 266—269]. Отож держава має здійснювати науко­во обґрунтовану земельну політику, яка б спрямовувала землекорис­тувачів незалежно від форм власності на збереження та примноження родючості ґрунтів. При недотриманні встановлених правил охорони ґрунтів необхідно застосовувати цивільну, адміністративну, кримі­нальну, дисциплінарну, еколого-правову та інші види юридичної від­повідальності.

Через масштабність впливу сучасного суспільного виробництва на ґрунти постає першочергове завдання їхньої охорони від псування та забруднення як важлива проблема в комплексі природоохоронних заходів. З огляду на це важливого теоретичного і практичного значен­ня набуває проблема визначення змісту правового поняття псування і забруднення ґрунтів. Практичне значення полягає насамперед у тому, щоб, керуючись суспільно-науковими знаннями про біопродуктив- ність ґрунтів і процеси, які виникають у них внаслідок різних впливів суспільства на навколишнє середовище, створити правові механізми, які б запобігали їхній деградації, зокрема, заходів юридичної відпові­дальності осіб, винних у такій діяльності. Визначити зміст цих понять допоможе аналіз термінологічного апарату природоохоронного зако­нодавства, яке стосується охорони ґрунтів, їхнього псування, видів забруднення, юридичних критеріїв забруднення тощо.

З методологічного погляду у вирішенні поставлених завдань важ­ливо керуватися принципом єдності природного комплексу, одним із елементів якого є ґрунти, взаємопов’язаності та взаємозумовле­ності процесів і явищ, які відбуваються в ньому. Що ж до ґрунтів, то їхнє псування і забруднення стається і насправді відбувається не лише внаслідок безпосереднього внесення в ґрунти хімічних речовин у процесі функціонування галузей господарства, а й шляхом надхо­дження їх зі стічними водами, випадання шкідливих речовин з атмо­сферними опадами, викидами вулканів тощо.

В юридичній літературі широко вживають поняття псування земель. Останнім часом застосовують поняття «псування ґрунтового покриву», «псування ґрунтів». Розглядаючи питання правової охорони навколиш­нього середовища у сільському господарстві, О. С. Колбасов зазначає, що псування сільськогосподарських земель проявляється у руйнуванні родючого шару ґрунту, погіршенні фізичного, хімічного та біологічно­го станів ґрунтового покриву або порушенні рельєфу поверхні, внаслі­док чого використання земельної ділянки для сільськогосподарських потреб стає неможливим або економічно невигідним без проведення робіт з рекультивації земель [116, с. 30]. Найрозповсюдженіші випадки псування землі внаслідок діяльності будівельних організацій, які про­кладають дороги, трубопроводи, лінії зв’язку і електропередач, копають канали тощо. Нерідко землі псують під час проведення геологопошуко- вих, гірничопромислових, лісосплавних та інших робіт.

Псування земельних угідь — це доведення землі у процесі вироб­ничої діяльності до такого стану, який не дає змоги її використовувати за основним цільовим призначенням [88, с. 214]. Псування землі від­бувається внаслідок її забруднення виробничими та іншими відхода­ми, невиконання обов’язкових заходів боротьби з водною і вітровою ерозією, іншіх процесів, які погіршують стан ґрунтів. Псування землі розглядають як основу притягнення до відповідальності, коли воно є протиправним. Псування землі внаслідок правомірних дій (у ході виконання будівельних робіт, видобутку корисних копалин тощо) не може розглядатися як така основа.

Керуючись змістом «поняття псування земель сільськогосподар­ського призначення», Л. В. Бориславський загалом погоджується з поглядами вчених щодо змісту поняття «псування землі». Однак вважає за необхідне відобразити в ньому критерії псування земель сільськогосподарського призначення і специфічні риси псування зе­мельних угідь [25, с. 10].

Розглядаючи проблеми відповідальності за порушення законодав­ства про охорону ґрунтів, Н. І. Титова аргументовано доводить, що псування ґрунтів може настати через забруднення їх виробничими та іншими відходами й стічними водами або бути наслідком невжиття заходів для боротьби з ерозією ґрунтів, невиконання обов’язків з ре­культивації ґрунтів, невжиття заходів для боротьби з бур’янами тощо. В усіх цих випадках під псуванням ґрунтів потрібно розуміти таке їх пошкодження, яке призвело до зниження родючості внаслідок якіс­ного їх погіршення [337, с. 17].

Поруч з терміном «псування ґрунтів» в юридичній літературі вживають термін «знищення ґрунтів», розуміючи під ним часткове або повне руйнування родючого шару ґрунтів унаслідок умисних або необережних дій, а також неприйняття заходів запобігання не­гативним наслідкам, спричиненим антропогенними і природними чинниками [207]. Останнім часом у низці публікацій і методичних розробок використовують поняття «псування» і «знищення ґрунто­вого покриву».

Псування або знищення ґрунтового покриву внаслідок шкідливих природних процесів чи неправильної господарської діяльності спри­чинює порушення зв’язків у природі, які складися протягом еволю­ції Землі, знижує продуктивність ґрунтів і придатність землі для по­треб суспільства. Проаналізувавши зміст термінологічних понять, під псуванням ґрунтів можна розуміти часткове або повне руйнування ґрунту, яке характеризується погіршенням морфологічного, фізич­ного, хімічного і біологічного станів, а також зниженням родючості ґрунтів, через що їхнє використання стає неможливим і потребує за­стосування спеціальних обмежень, у тім числі консервації та вжиття заходів з відновлення родючості ґрунтів. Подане визначення є уза­гальненим і ширшим поняттям, ніж забруднення ґрунтів.

У природничій науковій літературі вживають поняття «забруднен­ня довкілля» як процес надходження в середовище або появу в ньому нових, звичайно не властивих йому фізичних, хімічних і біологічних агентів, або перевищення на сьогодні природного середньобагаторіч- ного рівня (у межах його крайніх коливань) концентрацій переліче­них агентів у середовищі: збільшення кількості фізичних, хімічних і біологічних агентів понад норму, яка нещодавно спостерігалася (на­приклад, помутніння річкових вод після дощу)

У правовій літературі зазначено, що однією з основних форм конструювання, у тому числі й екологічних кримінально-правових норм, є бланкетна диспозиція. Індексатором бланкетної диспозиції у Кримінальному кодексі слугує термін «забруднення», який водночас означає вид і характер небезпечної екологічної поведінки, включаю­чи й наслідки, і є тим «бланком», який необхідно заповнити застосо­вуючи норми [55, с. 235].

Забруднення є сукупною дією, в якій м’язова енергія суб’єкта, узгоджена з його волею, опосередковується дією технологій та ін­ших джерел небезпеки або дією стихійних сил природи. Забруднення полягає в хімічному чи фізичному впливі на природне середовище, який спричинює в ньому шкідливі для живих організмів процеси або веде до незворотних явищ, його руйнування або загибелі екосистеми [32, с. 12].

Забруднення біосфери можуть бути різноманітними і вид їх сут­тєвого значення не має. Наприклад, ст. 241 Кримінального кодексу України «Забруднення або інша зміна природних властивостей ат­мосферного повітря шкідливими для життя, здоров’я людей або для довкілля речовинами, відходами або іншими матеріалами промисло­вого чи іншого виробництва внаслідок порушення спеціальних пра­вил, якщо це створило небезпеку для життя, здоров’я, людей чи до­вкілля», ст. 242 Кримінального кодексу України «Порушення правил охорони вод (водних об’єктів), якщо це спричинило забруднення по­верхневих чи підземних вод і водоносних горизонтів, джерел питних, лікувальних вод або зміну їхніх природних властивостей, або висна­ження водних джерел і створило небезпеку для життя, здоров’я людей чи довкілля» [144].

Забруднення має і фізичний бік — як сукупний акт поведінки суб’єкта. Воно можливе, передусім, шляхом дії і означає активну форму впливу на природне середовище. Забруднення означає не­безпечну поведінку особи у вигляді впливу на природне середовище, що перевищує допустимі рівні, які не руйнують його. Забруднення в соціальному аспекті можна визначити як порушення (перевищення) екологічних нормативів і стандартів. Водночас забруднення природ­ного середовища, яке перевищує встановлені екологічні нормативи і стандарти, можна розглядати і як злочин, і як адміністративну (а та­кож дисциплінарну) провину.

В юридичній літературі широко вживають поняття «забруднення земель» як різновид псування, яке відбувається головно у випадках організації у недозволених місцях звалищ промислових відходів, відходів наукових експериментів, у разі неправильної експлуатації або за відсутності очисних споруд, під час аварій, які виникають за неправильної експлуатації нафтопроводів тощо. Немало порушень виникає шляхом забруднення сільськогосподарських угідь шкід­ливими викидами в атмосферу, які, осідаючи згодом на ґрунт, до­водять його і рослинність до непридатного для використання стану [88, с. 214].

Поняття «забруднення ґрунтів» у правовому розумінні застосову­ють лише щодо природних ґрунтових ресурсів. У такому трактуванні йдеться про забруднення ґрунтів, які поширені в природі. Забруднен­ня ґрунтів у парниках, квітниках, вазонах не вважатиметься забруд­ненням ґрунтів. Усі правові заходи боротьби із забрудненням зорієн­товані саме на охорону природного ґрунтового покриву.

Забруднення ґрунтів можна розуміти двояко: як процес і як стан. У першому випадку під забрудненням розуміють насиченість різних типів ґрунтів такими речовинами і в таких кількостях і поєднаннях, які погіршують якісний стан ґрунтів і спричиняють різні несприятли­ві наслідки. Щодо другого випадку, то забруднення трактують як на­буття ґрунтами такого стану, за якого об’єкт вважається забрудненим відповідно до прийнятих (чинних) норм.

Забруднення — це не лише поява в ґрунтах хімічних речовин у кількостях, більших від допустимих норм, а й побічні явища, спри­чинені діяльністю людини. До забруднення також належить поява в ґрунтах мікроорганізмів у недопустимих кількостях, а також на­сичення ґрунту отруйними речовинами, що називається отруєнням ґрунтів. У Законі України «Про охорону земель» на законодавчому рівні визначено поняття забруднення ґрунтів як накопичення в ґрун­тах речовин, які негативно впливають на їхню родючість та інші ко­рисні властивості [283].

У нормативних актах з охорони ґрунтів Російської Федерації під забрудненням ґрунтів розуміють погіршення їхньої якості внаслідок антропогенної діяльності (включно з аваріями), у тім числі ґрунтів, позбавлених родючого шару (кар’єри, кам’янисті поверхні тощо), які характеризуються збільшенням кількості хімічних речовин (чи їхньою появою) або рівня радіації порівняно з попередніми показ­никами (фоновими чи до початку періоду порівняння). Розрізняють також поняття забруднення ґрунтів засобами хімізації, які застосову­ють у сільському господарстві. Воно характеризується збільшенням їх вмісту вище гранично або орієнтовно допустимих концентрацій у ґрунтах [317, с. 158].

Узагальнюючи поняттєвий зміст забруднення ґрунтів, зазначи­мо, що забруднення ґрунтів — це накопичення в ґрунтах речовин і організмів у таких кількостях, які знижують технологічну, поживну і гігієнічно-санітарну цінність вирощуваних культур і якість інших природних об’єктів. Отож поняття «забруднення ґрунтів» у тому зна­ченні, в якому його використовують у законодавстві, має доволі ши­рокий зміст.

Забруднення може виникати як внаслідок природних причин (за­бруднення природне), так і під впливом діяльності людини (забруд­нення антропогенне). З огляду на це в спеціальних дослідженнях роз­різняють глобальне, регіональне і локальне забруднення ґрунтів, що зумовлено відстанню від джерел забруднення.

У правових дослідженнях поруч з поняттям «забруднення ґрунтів» вживають терміни «засмічення» і «виснаження ґрунтів», або «ґрун­товтома». На відміну від забруднення, яке стосується якості ґрунтів, під засміченням розуміють надходження в ґрунти сторонніх предме­тів чи тіл, що не пов’язані з процесом утворення ґрунтів (деревина, шлаки, металобрухт, будівельні залишки тощо). Юридичних крите­ріїв для визначення засмічення ґрунтів законодавство не пропонує, надаючи тим самим відповідним органам у кожному конкретному випадку вирішувати питання щодо засмічення ґрунтів, враховуючи регіональні умови.

У науковій літературі та в земельному законодавстві вживають тер­мін «деградація земель», «деградація ґрунтів» [340, с. 216]. Так у ст. 1 Закону України «Про охорону земель» визначено поняття «деградація ґрунтів» — це погіршення корисних властивостей родючості ґрунту внаслідок впливу природних чи антропогенних чинників, «деграда­ція земель» — природне або антропогенне спрощення ландшафту, погіршення стану, складу, корисних властивостей і функцій земель та інших органічно пов’язаних із землею природних компонентів [283]. На підставі діагностичних і додаткових показників для типів деграда­ції ґрунтів і земель розроблено методику визначення розмірів шкоди, завданої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через пору­шення природоохоронного законодавства [252].

О. В. Конишева підкреслює, що деградація земель може стосува­тися всіх категорій земель (наприклад, при порушенні рельєфу зе­мельної ділянки). Щодо деградації земель сільськогосподарського призначення, то найчастіше мається на увазі деградація сільськогос­подарських угідь або деградація ґрунтів [123, с. 6].

Деградація ґрунтів на загальному фоні зростаючої загрози гло­бальної екологічної кризи в останні десятиріччя займає провідне місце. Важливість цієї проблеми визначається тим, що неможливо зберегти рослинний покрив і тваринний світ, чисту воду і повітря без збереження ґрунтового покриву та подолання процесів деграда­ції ґрунтів, що унеможливлює нормальне функціонування біосфери й екологічне благополуччя людей. Деградація ґрунтів приносить ве­личезні економічні збитки, порушує екологічну рівновагу, погіршує соціальні умови життя людей.

Деградовані ґрунти є небезпечними природними об’єктами, оскільки перестають виконувати екологічні захисні функції і можуть ініціювати процеси загальної деградації земної поверхні та зміну клі­матичних умов. Не вироблено чіткого визначення поняття «деграда­ція ґрунтів» з науково-практичного та юридичного погляду. В це по­няття так чи інакше включаються процеси погіршення властивостей ґрунтів і їхньої якості з позицій отримання первинної продукції.

Деградація ґрунтів — це спричинений людиною процес погіршен­ня і/або втрати властивостей і якості ґрунту, результат якого сприяє збільшенню затрат різноманітних ресурсів для досягнення раніше отримуваної кількості та якості продукції і/або збільшення обмежень на подальшу діяльність людини [351, с. 22]. Аналогічне визначення можна застосувати і до поняття «деградація ґрунтового покриву».

Поняття «деградація ґрунтів» і «деградація ґрунтового покриву» розглядають з суто антропоцентричних позицій, тобто з погляду ви­годи і благополуччя для людини. Це дуже важливий методологічний аспект, оскільки для ґрунтів як складних біокосних систем їхня дегра­дація в наведеному вище розумінні аж ніяк не завжди є деградацією з погляду загальної теорії систем, тобто втратою елементів і спрощен­ням структури цієї системи аж до зникнення самої системи. Оче­видно, що системне поняття деградації тотожне поняттю деградації ґрунтів у випадку впливів і процесів, що руйнують ґрунт (ерозія, деф­ляція, дегуміфікація), однак не повністю тотожне йому в інших ви­падках (наприклад, процес формування чорноземів при зрошенні). Очевидно, ці різні сторони поняття «деградація» необхідно розрізня­ти, однак нині абсолютно домінуючим є енвайроменталістичний по­гляд, що випливає із вчення про навколишнє природне середовище [47, с. 285].

Неповністю сформоване уявлення про причини деградації ґрун­тів і ґрунтового покриву. Завжди найбільше досліджують деградацій- ні явища, пов’язані з діяльністю людини. Зміни, які відбуваються в цьому випадку, носять в основному локальний або регіональний ха­рактер, територіально обмежені тим чи іншим типом господарської діяльності. Близькі за проявом деградаційні процеси, проте пов’язані з природними змінами чинників ґрунтотворення, проявляються по­ступово або катастрофічно, спричиняючи глобальні зміни клімату, складу поверхневих порід і рельєфу на значних просторах.

Деградація ґрунтів супроводжується частковою або повною втра­тою родючості чи їхнім руйнуванням і знищенням. Ґрунти, що при­родно виникли на Землі, стійкі до різних видів деградації. Однак вони стійкі доти, поки не зазнають спрямованого впливу людини. Тому, залучаючи ґрунти до певного виду використання, не потрібно засто­совувати заходи, які виводять ґрунти зі стійкого стану. Нерозуміння цієї принципової умови раціонального використання є причиною значного поширення антропогенної деградації ґрунтів на Землі, різ­номанітних її проявів. Деградація ґрунтів здебільшого відбувається у випадку комбінованого впливу природних і антропогенних чинни­ків. Часто антропогенний вплив створює передумови для різкої акти­візації природних впливів.

За проявом деградаційних процесів виокремлюють типи і ступе­ні деградації ґрунтів. У Міжнародних вказівках з деградації ґрунтів виокремлюють п’ять ступенів кожного з типів деградації: відсутня, слабка, середня, сильна і екстремальна. Серед типів деградації ґрун­тів розрізняють хімічну, фізичну, біологічну, профільну, географічну і загальнобіосферну [146, с. 53].

Аналіз розвитку і поширення деградаційних процесів у ґрунтах України засвідчив, що головною причиною їх є надмірне розорюван­ня території, високий рівень агротехногенного навантаження, недо­тримання заходів з раціонального використання та охорони.

До деградаційних процесів, що погіршують властивості ґрунтів і порушують ґрунтовий покрив належать ерозія, дефляція, дегуміфіка- ція, заболочування, вторинне засолення та осолонцювання, ущіль­нення, хімічне забруднення промисловими відходами, агро- і отру­тохімікатами, пірогенна і термічна трансформація торфів, техногенні порушення в межах будівництва магістральних трубопроводів, ліній електропередач і газових свердловин тощо.

Приблизно 90 % ґрунтів, які використовуються як орні землі, де- градовані, з них близько 11 млн га — еродовані, 16,5 млн га — дефля- ційно небезпечні, 2,5 млн га — перезволожені та заболочені, близько 4 млн га — забруднені радіонуклідами та іншими полютантами [198, с. 54].

Значних деградаційних впливів зазнали ґрунти міських агломера­цій, що зумовлено високим рівнем урбанізації, забрудненням ґрунтів у зонах промислового виробництва, засміченням, похованням ґрун­тів під твердим покриттям міст.

Посилення в останні роки деградаційних процесів у ґрунтах зумов­лює необхідність прийняття нормативно-правових актів. Основне призначення правових заходів полягає в тому, щоб запобігти в проце­сі землекористування можливим негативним наслідкам, шкідливим для стану ґрунтів, забезпечити раціональне використання ґрунтових ресурсів та їхню охорону.

В діючому законодавстві України окремі правові норми, які ре­гулюють відносини у сфері використання, відтворення і охорони ґрунтів, розосереджені по різних галузях права, проте переважно міс­тяться в земельному законодавстві, частково в природоохоронному і екологічному, а також у законодавстві, в якому регулюються окремі аспекти сільськогосподарської діяльності [47, с. 287].

Відсутність у діючій нормативно-правовій базі екологічної і при­родоохоронної регламентації антропогенного навантаження на ґрун­ти, недостатня правова захищеність ґрунтів як одного з головних компонентів екосистем, що визначає цінність земель, відсутність ді­ючого правового механізму, закріплення за правонаступниками від­повідальності за деградацію ґрунтів у випадку зміни форм власності, а також відсутність державного обліку природно-господарської якос­ті, екологічних функцій і екологічного стану ґрунтів при кадастровій оцінці земель і визначення вартісних показників земельних ділянок, не дає змоги стабілізувати ситуацію із запобігання розвитку процесів деградації ґрунтів [94, с. 67].

З огляду на значну різноманітність і поширеність проявів деграда­ції ґрунтів, починаючи з 60-х рр. минулого століття, діяла державна програма підвищення родючості ґрунтів. В останні роки дія програми призупинена, проте сьогодні є всі підстави сподіватися на відновлен­ня процесів, спрямованих на захист ґрунтів від деградації.

Найпоширенішим методом правового захисту земель від псування слугують адміністративно-правові стягнення згідно зі ст. 52 Кодексу про адміністративні правопорушення [113], а також ст. 164 і ст. 211 Земельного кодексу України про правовий захист ґрунтів від водної та вітрової ерозії [91].

Важливе значення для оцінки деградації ґрунтів має визначення та обчислення шкоди, яка наноситься ґрунтові, а також санкції у ви­падку нанесення йому шкоди.

Деградаційна шкода, яка наноситься ґрунтові, повинна визнача­тися при повторному плановому картографуванні ґрунтів (як загаль­ному, так і агрохімічному) на територіях всіх категорій землекористу­вання. Шкода від водної та вітрової ерозії, втрати гумусу, поживних речовин та інших видів деградації фіксується в натурі та на карті. Ви­значається охоплена ними площа і рівень втрати родючості ґрунту, який переводиться в бали бонітету, що прийняті в державі. Подальше переведення цих даних у гектари-бали, базуючись на їхній вартості на даний момент, дає змогу визначити шкоду, нанесену ґрунтам, в грошовому еквіваленті. Вона повинна обчислюватися для кожної зе­мельної ділянки чи для господарства загалом.

У випадку нанесення шкоди ґрунтові у розмірі менше 3 балів бо­нітету землевласника чи землекористувача повідомляють про від­повідальність і зобов’язують протягом 3—5 років ліквідувати втрату, повернувши ґрунтові його попередній бонітет. Повторне обстеження ґрунтів з визначення виконання попередження проводять за рахунок землевласника, землекористувача або орендаря і у випадку його ви­конання їх звільняють від зробленого попередження.

У випадку нанесення шкоди в розмірі понад 3 бали на земле­власника, землекористувача, орендаря накладають штрафні санкції у розмірі вартості нанесеної шкоди. У випадку незгоди землевлас­ника, землекористувача, орендаря справа може розглядатися в судо­вому порядку на основі незалежної експертизи. При підтвердженні правильності розміру шкоди судові затрати і оплата експертизи про­водяться за рахунок землевласника, землекористувача чи орендаря. У випадку помилкового визначення шкоди у суттєвих розмірах (по­над 2 бали бонітету) судові затрати і експертиза погашаються за раху­нок підприємства, що проводило обстеження.

Нанесення сильної шкоди ґрунтові (більше 8 балів) тягне за со­бою конфіскацію пошкодженої земельної ділянки і включення її до складу земельного фонду з подальшою передачею іншому власнико­ві за існуючими правилами оренди або іншим шляхом. Колишньому власникові ділянки компенсується її вартість з вирахуванням усіх ви­датків, необхідних на повне відновлення ґрунтового покриву до його вихідного стану.

У випадку дуже сильної шкоди, нанесеної ґрунтові через недодер­жання правил його охорони, що спричинило катастрофічну дегра­дацію — сильну ерозію, утворення ярів, засолення і осолонцювання тощо, винні, окрім санкцій, передбачених вище, несуть кримінальну відповідальність, для чого повинна бути розроблена відповідна стаття чи статті Кримінального кодексу України.

Розмір шкоди, перерахований вище, може обчислюватися і за нормативами шкоди в грошовому виразі окремо за всіма видами де­градації ґрунтів, нормативи яких повинні бути розраховані і затвер­джені Кабінетом Міністрів України. Всі кошти від штрафних санкцій, передбачених вище, повинні бути зачислені на спеціальний рахунок Держгеокадастру України і мати цільове призначення (використання лише для цілей покращення ґрунтів, а також на підтримку наукових і технічних розробок з цього аспекту).

Отже, інтенсивне використання ґрунтів зумовлює потребу розро­бити системи організації раціонального використання, захисту і при­множення родючості ґрунтів. Унаслідок впровадження екологічних систем господарювання інтенсифікується процес підвищення родю­чості та поліпшуються властивості ґрунтів.

Важливим у галузі використання та охорони земель, у тім числі ґрунтів, є порядок управління. Так, у разі планування використання земель та їхньої охорони передбачено прийняття загальнодержавної і регіональної програм у цій сфері, проведення природно-сільсько­господарського районування та зонування земель, їхній моніторинг. Детально регламентується єдина державна система земельно-када­стрових робіт, у тім числі бонітування ґрунтів (ст. 199 ЗК України), що передбачає порівняльну оцінку якості ґрунтів за їхніми головни­ми природними властивостями, які мають сталий характер і суттєво впливають на урожайність сільськогосподарських культур, вирощу­ваних у конкретних природно-кліматичних умовах.

Висловлюються пропозиції щодо необхідності встановлення строгого охоронного режиму ґрунтів як самостійного об’єкта право­вого регулювання, оскільки правова охорона ґрунтів слугує виконан­ню різних функцій, а саме: охороняти власне ґрунти, зберігати і при­множувати природні властивості ґрунтів, поліпшувати їхній якісний стан.

Здійснювана в Україні земельна реформа виявила недостатню за­конодавчу урегульованість питань щодо окремих категорій земель та їх складових компонентів, зокрема ґрунтів. З метою усунення таких причин потрібно пришвидшити прийняття спеціальних законодав­чих актів, які б забезпечували раціональне і ефективне використання та охорону земель, насамперед, земель сільськогосподарського при­значення та їхньої невід’ємної складової — ґрунтів.

Реалізація будь-яких об’єктивних механізмів контролю за станом ґрунтів повинна знайти підтримку в суспільстві. Для цього потрібно підвищити рейтинг проблеми захисту і відтворення ґрунтів у суспіль­стві. Необхідно, щоб держава імплементувала стратегію збалансова­ного землекористування, донесла її до кожної області, району, сіль­госппідприємства, відшукала кошти для фінансування (за рахунок земельного податку і за рахунок засобів землекористувачів). Така стратегія повинна стати базою для відпрацювання і впровадження заходів збереження унікального ґрунтового покриву, який має Укра­їна. Дії державних органів влади зверху донизу потрібно підпоряд­кувати виконанню цієї стратегії. Цьому повинна сприяти діяльність політичної еліти суспільства, вищої, середньої і нижчої ланок керів­ництва.

В умовах приватної власності на землю значно зростає роль сус­пільної підтримки, яка забезпечується шляхом участі організацій, спілок, засобів масової інформації. Суспільні організації (наукові то­вариства, Асоціація фермерів та землевласників, різні фонди еколо­гічного, правового та інших напрямків), як атрибут громадянського демократичного суспільства, практично не впливають на вирішення питань раціонального використання і збереження ґрунтового покри­ву — найважливішого національного надбання України. їхній знач­ний потенціал необхідно використовувати.

Отже, необхідні послідовні, узгоджені, систематичні дії влади і всіх прошарків суспільства з метою знизити в найближчі роки роз- ораність і призупинити деградацію ґрунтів, добитися хоча б простого відтворення родючості ґрунтів, мінімізувати (нормувати) механічні та хімічні впливи на ґрунти. Ці заходи, без сумніву, підвищать екологіч­ну стійкість ґрунтового покриву, підвищать його продуктивність. Все це становить основу нової системи управління земельними і ґрунто­вими ресурсами.

2.2.