Поняття та види джерел права в АПК

Правові норми відображаються, матеріалізуються в певній пра­вовій формі, яка називається «джерелами» (витоками) права. П. М. Рабінович під формою права має на увазі спосіб внутрішньої органі­зації, а також зовнішнього вияву правових норм, який засвідчує їх державну обов'язковість.

Джерела права в АПК — це форми зовнішнього виразу і закрі­плення правових норм, що врегульовують відносини у агропромисло­вому комплексі.

Джерела права в АПК характеризуються певними особливо­стями:

1. Наявність уніфікованих і диференційованих правових актів. Уніфіковані акти складають ядро законодавства агропромислового комплексу. Уніфікація здійснюється за предметом правового регулю­вання, а диференціація по суб'єктах аграрних правовідносин. Особли­вість актів уніфікованого характеру полягає в тому, що вони одночас­но адресуються ряду або групі суб'єктів, проголошують і юридично закріплюють принципи, які лежать в основі правового регулювання їх діяльності. До таких актів можна віднести Земельний кодекс України, Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України», тощо.

Уніфіковані акти приймаються з метою приведення аграрно­правового регулювання до єдиної основи.

Диференційовані акти законодавства - нормативно-правові ак­ти, в основі яких лежить диференціація правового регулювання відно­син в агропромисловому комплексі з врахуванням специфіки і особ­ливостей статусу суб'єктів аграрного підприємництва. Диференційо­вані правові норми мають місце в спеціальних нормативних актах - законах «Про фермерське господарство», «Про особисте селянське господарство» та ін.

2. У законодавстві агропромислового комплексу немає єдиного нормативно-правового акту, що кодифікує, хоча теоретично можли­вість розробки не виключається.

3. Важливе місце належить актам, прийнятим Міністерством аг­рарної політики і продовольства України, яке в межах своїх повнова­жень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, які є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємст­вами, установами та організаціями незалежно від форми власності і громадянами.

4. Крім актів, виданих на державному (централізованому) рівні, широко застосовують локально-правові акти (Статут фермерського господарства).

5. Для права агропромислового комплексу характерним є те, що досить часто, галузі права і галузі законодавства не збігаються. На­приклад, до джерел аграрного права відносяться норми, які містяться в актах інших галузей національного законодавства, в тій частині, в якій вони регулюють аграрні відносини, - визначають правовий ста­тус і правосуб'єктність фізичних і юридичних осіб у сфері сільського­сподарської діяльності, якість і безпека продовольства, сировини рос­линного і тваринного походження, їх реалізацію. При цьому акти ос­новних галузей законодавства, регулюючи аграрні відносини, не вхо­дять до складу аграрного законодавства.

До видів джерел права П. М. Рабінович відносить: правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-правовий акт.

Визнання правового звичаю, зокрема звичаю ділового обороту джерелом приватного права, одержало нині нормативне закріплення у чинному ЦК України. За аналогією до ст. 7 Цивільного кодексу Укра­їни аграрно-правовий звичай можна визначити як правило поведінки, яке не встановлене актами законодавства, але є усталеним у певній сфері аграрних відносин. Усталеним певне правило звичаєвої поведін­ки стає у разі його відповідності таким ознакам: 1) визнання усім або більшістю населення сільського населеного пункту або регіону, на території яких розповсюджено такий звичай; 2) існування звичаю про­тягом значного проміжку часу, який може нараховувати декілька сто­літь; 3) наслідком порушення звичаю, крім морального суспільного осуду, є настання певної матеріальної відповідальності.

Правовий звичай як джерело аграрного права має нині досить локальне застосування. Звичаї у сільській місцевості є залишковим явищем, яке дісталося у спадщину від общинної організації ведення сільського господарства. Застосовуються правові звичаї переважно у аграрних відносинах, що виникають між особистими селянськими го­сподарствами у процесі здійснення сільськогосподарської діяльності. Наприклад, межі між земельними ділянками окремих селянських гос­подарств встановлювалися споконвіку і призначалися для забезпечен­ня вільного доступу до сусідніх земельних ділянок. Таке розмежуван­ня здійснювалося завжди і фактично здійснюється й зараз на підставі норм саме звичаєвого права. Зазначені аграрні відносини, будучи за своєю сутністю сервітутними, лише нещодавно одержали нормативне закріплення у чинних Цивільному та Земельному кодексах України. Подібні відносини існують і щодо відведення земель для прогону, го­дівлі, напування худоби тощо.

Нормами звичаєвого права досі врегульовуються і деякі аграрно- трудові відносини між членами особистих селянських господарств. Так, серед селян дотепер розповсюджені відносини щодо взаємної до­помоги у «пікові» періоди посівних і збиральних робіт, кормозаготівлі та обслуговування худоби. Така допомога є безоплатною і здійсню­ється переважно на зворотній відробітковій основі. Звичаєвим правом також встановлюються розмір і види оплати праці за виконання робіт і надання сільськогосподарських послуг. Як правило — це натуральні та відробіткові види оплати. Поряд із цим необхідно відзначити існу­вання значних відмінностей у правових звичаях, які врегульовують відповідні аграрні відносини, залежно від регіональних традицій сіль­ських громад: соціально-економічних, культурно-побутових, суспіль­но-моральних особливостей та ін.

Правовий прецедент у вітчизняній системі права правові набу­ває обмеженої форми тлумачень (роз'яснень), здійснюваних відповід­ними вищими судовими органами в межах своєї компетенції. До судо­вих роз'яснень як джерел права агропромислового комплексу (аграр­ного, земельного ) можна віднести постанову Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного зако­нодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 р. за № 7 у частині, що стосується земель сільськогосподарського призначення. Важливе значення також має постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України «Практика розгляду судами земе­льних спорів» від 1 вересня 2003 р., де узагальнюється практика вирі­шення земельних спорів, що виникли внаслідок реформування колек­тивних сільськогосподарських підприємств, та ін.

Основним видом джерел права за формою виступають нормати­вно-правові акти України.

Нормативно-правовий акт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначе­ній законодавством формі та за встановленою законодавством проце­дурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на не­одноразове застосування.

Нормативно-правові акти класифікуються за різними підстава­ми.

За суб'єктами правотворчості: акти вищих органів державної влади та управління (Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Президента України); акти центральних органів державного управління (міністерств, державних комітетів); акти місцевих держав­них органів влади та самоврядування; акти керівників підприємств і організацій.

За формою акта: закони, укази, постанови, розпорядження, на­кази, інструкції, правила, положення, рішення тощо.

За сферою дії: загальні, відомчі, місцеві та локальні акти.

За ступенем узагальнення: кодифіковані (Земельний кодекс); комплексні, тобто такі, які одночасно є джерелами декількох галузей права (Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»); поточні.

За юридичною силою: конституція України, міжнародно- правові акти, ратифіковані Україною; закони України (кодифіковані, спеціальні); підзаконні нормативно-правові акти (постанови ВРУ, ука­зи Президента України, нормативно-правові акти КМУ, відомчі та ло­кальні нормативно-правові акти).

2.