Правові підстави звільнення оперативного працівника віл кримінальної відповідальності

Оперативний працівник, виконуючи свої обов'язки по боротьбі з злочинністю і охороні громадського порядку, може заподіяти шкоду правам, свободам іншої людини, інтереси держави і суспільства.

Не є перевищенням меж необхідної оборони і є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності застосування зброї, або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає. Не визнаються протиправними дії оперативного працівника, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин і доставляється ним у відповідний орган влади, навіть якщо він при затриманні вжив насильницькі дії, чи застосував спеціальні засоби, включно до вогнепальної зброї, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

Оперативний працівник звільняється від кримінальної відповідальності і при заподіянні шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожувала особі чи охороняємим законом правам цієї людини, або інших осіб, а також суспільним інтересам держави, якщо цю небезпеку не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Закон не вважає злочином діяння (дію або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільної корисної мети. Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.

Оперативний працівник в силу своїх повноважень не тільки завжди знаходиться при виконанні службових обов'язків, але й в умовах підвищеного ризику та небезпеки. В статті 10 Закону «Про міліцію» говориться, що «працівник міліції на території України незалежно від посади, яку він займає, місцезнаходження і часу, у разі звернення до нього громадян або службових осіб із заявою чи повідомленням про події, які загрожують особі чи громадській безпеці, або в разі безпосередньо виявлення таких, зобов'язаний вжити заходи до попередження та припинення правопорушень, врятування людей, надання допомоги особам, які її потребують, встановлення і затримання осіб, які вчинили правопорушення, охорони місця події та повідомити про це в найближчий підрозділ міліції». В силу цих та інших обставин, які викладені в законодавстві та зустрічаються в практичній ситуації, професія оперативного працівника входить до найбільш небезпечних.

М.І. Ануфрієв вказав на те, що діяльність, яка пов'язана з ризиком, має бути врегулювана в правовому відношенні. Ризик, який виправданий необхідний для виконання оперативних завдань, має бути протиставлений ризику неправомірному і суспільно небезпечному.

При такому підході окремі прояви неадекватної поведінки оперативного працівника не будуть кваліфікуватися як вчинки, які хоч і мають ознаки злочину у відповідності з Кримінальним кодексом, але вчинені у зв'язку із застосуванням виправданого службового ризику з метою одержання суспільно-потрібного досягнення, якщо цього досягнення не можна одержати за даних обставин звичайними не ризикованими засобами.

Виконуючи покладені на нього державою обов'язки, оперативний працівник прибігає до оперативного ризику не як приватна особа, а з обов'язку служби. Тому питання, пов'язані з відповідальністю за допущення оперативного ризику, повинні втілюватися не тільки в теорії оперативно-розшукової діяльності і підзаконних актах, що регламентують конкретні оперативно- розшукові заходи, а й у кримінальному праві.

Стосуючись кримінально-правової регламентації оперативного ризику, необхідно виділити щонайменше два основних напрямки, що становлять безпосередній інтерес для працівників оперативних підрозділів зв'язаних із практикою ОРД. Ці напрямки можна сформулювати в такій спосіб: 1) якою мірою (чи в яких межах) з погляду кримінального права можна ризикувати (удаватися до оперативного ризику); 2) яка відповідальність може наступити у випадках небажаного результату (не досягнення мети) під час правомірного звертання до оперативного ризику.

Острах нанести шкоду (іноді неминучу) у процесі проведення оперативно- розшукової діяльності сковує ініціативу оперативних працівників, часто заважає ефективності проведених оперативних заходів. Оперативно-розшукова діяльність спрямована, крім розкриття злочинів, на їхнє запобігання. Ці задачі обумовлені діючим кримінальним законодавством, що передбачає можливість заподіяння шкоди тому, хто зазіхає на інтереси суспільства, держави.

Маються на увазі інститути крайньої необхідності і необхідної оборони в кримінальному праві. Застосування цих інститутів містить у собі правомірне заподіяння шкоди злочинцю, чітко обумовлюючи при цьому обставини при яких це допускається. Правомірна шкода може бути заподіяна в результаті дій по затримці злочинця. Тому необхідна оборона, крайня необхідність, дії по затриманню злочинців такими обставинами, що включають суспільну небезпеку дій громадянина, хоча вони зовні і підпадають під ознаки дії, передбаченого статтями 36, 42, 41, 43, 44 Кримінального кодексу. Дії, здійснені з дотриманням умов необхідної оборони, крайньої необхідності і затримання злочинця, є суспільно корисними і знаходяться під захистом закону.

У зв'язку з цим має сенс зупинитись на деяких теоретичних питаннях кримінального права, що мають безпосереднє відношення до проблем оперативного ризику і їхньої нормативної регламентації.

У кримінальному праві України кримінальну відповідальність тягне в необхідних випадках не тільки факт заподіяння збитку об'єктам, охоронюваним законом, але і передбачувана небезпека заподіяння шкоди (небезпека зараження венеричними захворюваннями, підготовка до злочину, і т.п.). Крім того, кримінальна відповідальність, як за здійснення конкретних дій, так і за ухилення від їхнього виконання може мати місце в умовах, коли діяти необхідно. Якщо в першому випадку для притягнення до відповідальності досить встановити факт здійснення визначеного діяння (зґвалтування, крадіжка і т.п.), то в другому необхідно установити, що в даних конкретних умовах бездіяльність оперативного працівника сприяла заподіянню шкоди (наприклад, оперативний працівник залишив когось у небезпеці, виявив безтурботність, недбайливість). Тому при кримінально-правовій оцінці дій, що піддають небезпеці охоронювані законом права і свободи громадянина, питання про розуміння небезпеки як можливості настання збитку в залежності від дій чи бездіяльності оперативного співробітника набувають важливого значення.

Суб'єктивне розуміння можливості настання шкідливих наслідків ґрунтується на недостатності знань про те, чи настануть такі наслідки. Ця оцінка частково ґрунтується на власному досвіді особи, що її робить, частково на сформованих уявленнях про протиправний хід і послідовність аналогічних подій, але відірваних від конкретних особливостей даного випадку.

Якщо розуміти можливість ризику як об'єктивну категорію, це буде сприяти дотриманню законності при визначені відповідальності за поставлення в небезпеку. Ризикуючи, оперативний працівник, зобов'язаний уважно досліджувати й оцінювати всі конкретні обставини сформованої ризикованої ситуації, всі існуючі реальні умови, наскільки б нетиповими (нештатними, нешаблонними) вони не були.

Умови, дотримання яких виправдує застосування ризику, випливають з наявності інтересів, що охороняються законом; нанесення шкоди при запобіганні небезпеки має бути меншим можливої шкоди, якої вдалося уникнути; шкода не повинна наноситися третім особам, їх інтересам (на відміну від стану необхідної оборони, де збиток причиняється нападаючому).

Для гарантій виправданості звернення до оперативного ризику треба знати істотні розходження між необхідною обороною і крайньою необхідністю. Відповідно до кримінального права України, вони виявляються насамперед у наступному: при необхідній обороні заподіяння шкоди спрямоване на особу, що зазіхає, тоді як у стані крайньої необхідності джерелом небезпеки може бути тварина, психологічний та фізіологічний стан особи, незламні сили. У процесі звернення до крайньої необхідності завжди установлюється факт неможливості запобігти шкоді в небезпечній ситуації іншим, не ризикованим шляхом, а у випадку звернення до необхідної оборони це ні до чого, оскільки є право на заподіяння шкоди особі, що незаконно посягає на охоронювані інтереси громадян. Що ж стосується співвідношення інтересів, то в стані необхідної оборони шкода, нанесена особі, що зазіхає, може не тільки прирівнюватися, але і перевищувати можливу шкоду від вчиненого злочинцем, тоді як у стані крайньої необхідності припинена шкода повинна бути значно менша.

Виступаючи специфічним суб'єктом суспільних відносин оперативний працівник, будучи громадянином України і прирівняним до державного службовця, як і всі громадяни України потребує відповідного соціально-правового захисту збоку держави. Так, Конституція України поширює свою дію стосовно захисту прав і свобод громадянина і на оперативних працівників органів внутрішніх справ.

В Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність», в ст. 12 чітко визначено, що особа, яка залучається до виконання завдань оперативно- розшукової діяльності, перебуває під захистом держави.

Ст.ст. 36-42 розділу VIII «Обставини, що виключають злочинність діяння» Кримінального кодексу України дають правові підстави звільнити від кримінальної відповідальності оперативного працівника у випадках, передбачених законом. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань» вказує, що суди зобов'язані суворо додержуватися законів, спрямованих на захист працівників правоохоронних органів при виконанні ними службових обов'язків. У пункті 9 цієї ж постанови говориться про те, що необхідно відрізняти необхідну оборону від мнимої оборони, коли особа, помиляючись щодо реальності посягання і вважаючи, що вона захищає правоохоронні інтереси, заподіює шкоду іншій особі.

В постанові «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та честь суддів і працівників правоохоронних органів» вказано, що правомірне застосування працівником міліції до правопорушника фізичного впливу, спеціальних засобів або зброї виключає відповідальність за заподіяння шкоди (п.4). В пункті 5 цієї постанови говориться про те, що працівники правоохоронних органів можуть визнаватись потерпілим в тих випадках, коли вони вжили зазначених заходів в межах своїх повноважень з власної ініціативи, а не тільки за наказом чи розпорядженням.²

Закон передбачає, що виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, пов'язане з вимушеним заподіянням шкоди правоохоронним інтересам, не є злочином і звільняється від карного переслідування, якщо при такому причиненні шкоди не наступило тяжких або особливо тяжких наслідків.

Подібні проблеми виникають у зв'язку з причетністю оперативного негласного працівника до злочину скоєного учасниками злочинної групи, організації. Правові підстави звільнення від кримінальної відповідальності як вже вказувалось, регламентуються у ст. 43 Кримінального кодексу. Думки, пов'язані з визначенням меж правової активності в злочинному середовищі осіб, які здійснюють негласне проникнення, серед вчених розділилися. Окремі автори вважають, що негласний працівник може приймати участь тільки на етапі замислу антигромадських елементів, що не являється порушенням кримінального законодавства, оскільки замисел сам по собі не карається. Інші вчені вважають, що негласний працівник в своїй активності може йти далі. Вони в тій чи іншій мірі, можуть навіть приймати участь у злочині. При цьому пропонують прийняти таку норму права, яка дозволяла би не притягати до кримінальної відповідальності осіб, дії яких забезпечили своєчасне запобігання та розкриття злочинів. Для вирішення цього питання пропонують також використовувати інститут звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку крайньою необхідністю.¹

Оперативний працівник може вдатись до участі в протиправних діях, якщо це не спричиняє значної шкоди охороняємим інтересам особи і держави з метою;

- отримати інформацію та докази, які мають першорядне значення для притягнення підозрілих до кримінальної відповідальності;

- для того щоб підтвердити достовірність «легенди» в очах осіб, діяльність котрих розслідується;

- попередити небезпеку для життя та здоров'я людей, або запобігти цієї безпеки.