§3. Спадкування за заповітом

Заповіт (testamentum) — одностороннє формальне цивільно-пра­вове розпорядження особи на випадок її смерті, яке містить призна­чення спадкоємця.

Призначення спадкоємця — найістотніша частина заповіту.

Розпорядження на випадок смерті, в яких спадкоємець не при­значався, а були лише відписи, називалися кодицилами (codidllus) і були зазвичай додатком до заповіту. В кодицилі могли бути і звер­нення до спадкоємців за законом.

Для дійсності заповіту необхідна була наявність трьох умов:

1) правоздатність спадкодавця здійснити заповіт — testamenti factio activa. Правоздатними особами були лише римські громадяни і лише persona sui juris. Неправоздатними здійснити заповіт були підвладні, раби, перегрини, потерпілі capitis deminutio, віровідступники і деякі єретики, неповнолітні (impuberes), марнотрати, душевнохворі, за винятком світлих проміжків (lucida intervalla), глухонімі від народ ження, тимчасово хворі, нездатні висловити свою волю.

2) форма заповіту. Спадкування за заповітом з\'явилося пізніше, ніж спадкування за законом. Але з давніх часів треба було вже додер жувати певної форми. Римський юрист Гай вказує, що стародавнє римське право знало два види заповітів, які здійснювалися публічно: на народних зборах — testamentum calatiis comitiis по куріях, під то ловуванням понтифікса (коміції скликали для цієї мети двічі на рік — 24 березня і 24 травня): перед фронтом армії (testamentum in procinktu), тобто перед тим же народом.

В обох випадках заповідач звертався до зборів в усній формі, виголошуючи чітко визначені слова.

Через багато років після видання Законів XII таблиць з\'явився приватний заповіт, який здійснювався через mancipatio: заповідач передавав все своє майно певній довіреній особі (familiae emptor), яка брала на себе обов\'язок виконувати розпорядження заповідача.

Ці усні розпорядження називались нункупаціями (nuncupationes) і приєднувалися до манципації. Відносини між заповідачем і третьою особою засновувались на довір\'ї і мали той же характер, що ifiducia. Пізніше нункупації, в яких детально викладались окремі положення, були замінені загальною форму лою. Ці усні розпорядження могли бути замінені письмовими, внаслідок чого центр ваги змісту перено­сився на них. Заповідач після здійснення mancipatio своє письмове розпорядження пред\'являв familiae етрог\'у і свідкам, виголошуючи певні урочисті слова, після чого воно підписувалося п\'ятьма свід­ками, зв\'язувалося мотузками і опечатувалося.

В праві Юстиніана за своєю формою заповіти поділялися на публічні й приватні.

Публічні заповіти складались за участю органів державної влади і поділялися на два види:

1) судовий заповіт (testamentum iudidale). Заповідач приходив у суд і висловлював свою волю, яку записували в протокол і збері гали в суді;

2) testamentum principi oblatum. Заповідач у письмовій формі пере давав свою волю імператорові. Публічні заповіти виникли в імператорський період.

Приватні заповіти складалися без участі органів державної влади і могли бути як письмовими, так і усними. Для дійсності цих запо­вітів вимагалася: наявність семи свідків, єдність місця й часу здій­снення заповітного акту, тобто заповітний акт не повинен перери­ватися і порушуватися якимись сторонніми діями. Свідками могли бути тільки повнолітні особи чоловічої статі. Письмовий заповіт підписували заповідачі; за неписьменного заповідача підписувався восьмий свідок.

Окремим видами заповітів були:

1) заповіт сліпих (потрібна була наявність восьми свідків);

2) заповіт, складений в селі (потрібна була наявність п\'яти свід ків);

3) солдатський заповіт (обмежень щодо форми не було);

4) заповіт під час епідемії (свідки могли перебувати в різних кім натах із заповідачем).

Змістом заповіту мало бути обов\'язкове призначення спадкоємця; можна було призначити кількох спадкоємців; якщо заповідач не визначав конкретно долю кожного спадкоємця, кожний із спад­коємців діставав рівну частку.

Якщо хтось з спадкоємців вибував, його частка розподілялася між іншими спадкоємцями за правом прирощення часток (jus ac­crescendi).

В тому випадку, коли призначений спадкоємець з будь-якої при­чини не одержить спадщину, заповідач з метою попередити спадку­вання за законом міг призначити іншого спадкоємця. Таке умовне підпризначення спадкоємців називається субституцією.

Заповіт може бути недійсним:

1) з самого початку, якщо в ньому відсутня одна з трьох умов: правоздатність до здійснення заповітів, призначення спадкоємця і відповідна форма;

2) пізніше: а) внаслідок capitis deminutio; б) якщо спадкоємець втрачає право або помирає раніше, ніж заповідач; в) якщо заповіт буде знищений самим заповідачем шляхом заяви в суді або перед трьома свідками; г) якщо буде складений новий заповіт.

Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути скасо­ваний або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем. Він міг скласти новий заповіт, доповнити його або змінити. Пізніше складений заповіт скасовує раніше складений у частині, що суперечить раніше складеному.