2.4. Державний виконавець як обов\'язковий суб\'єкт виконавчого провадження
Наступним суб\'єктом виконавчого провадження виступає державний виконавець, який є посадовою особою ДВС та обов\'язковим суб\'єктом правовідносин, що виникають у виконавчому провадженні.
Його правовий статус встановлюється Законом України «Про ДВС», згідно зі ст. 8 якого державним виконавцем може бути громадянин України, котрий має юридичну освіту, здатний за своїми особистими та діловими якостями виконувати покладені на нього обов\'язки.Отже, для державних виконавців, окрім начальника відповідного відділу ДВС, допускається наявність юридичної освіти на рівні молодшого спеціаліста або бакалавра. Що ж до начальників відповідних відділів ДВС, то до них ставляться вимоги щодо вищої юридичної освіти і стажу юридичної роботи не менше трьох років. Мається на увазі стаж роботи в судах та правоохоронних органах - прокуратурі, СБУ, органах внутрішніх справ, суддівський стаж, а також стаж роботи юрисконсультів, адвокатів, нотаріу-
88
сів (державних та приватних), осіб, які займаються юридичною практикою.
За своїм правовим статусом державні виконавці -державні службовці, чого можна зробити висновок про поширення всіх положень Закону України «Про державну службу» і на правове становище державних виконавців. Ученими зазначається, що головною ознакою сучасної державної служби повинен стати пріоритет прав та інтересів особи, тобто має змінитися співвідношення державного і приватного інтересу1.
До цієї мети повинна прагнути і Державна виконавча служба, оскільки її посадові особи також є державними службовцями. Однак, сьогодні неможливо повною мірою застосовувати нормативно-правові акти, що регулюють державну службу, автоматично поширюючи їх на дер жавних виконавців. Насамперед це стосується категорій посад державних службовців, які Законом «Про держав ну службу» встановлені лише для державних службовців переважно державного апарату.
Тому саме для державних виконавців слід було б розробити нормативно-правовий акт, де безпосередньо зазначити порядок просування по службі або можна запропонувати альтернативний ва ріант шляхом внесення до чинних нормативно-правових актів про державну службу відповідних доповнень щодо державних виконавців. "В. Л. Коваленко при, виділенні типів державної служби звертає увагу на три її види - цивільну, мілітаризовану та спеціалізовану, і відносить Державну виконавчу службу до одного з видів цивільної служби2, з чим слід погодитись.
Закон встановлює цілий ряд обмежень при призначенні на посаду державного службовця. Так, ст. 12 Закону України «Про державну службу» встановлює додаткові вимоги до державного службовця. Отже, із формулювання ст. 6 Закону «Про Державну виконавчу
1 Дубенко С. Д. Державна служба: теорія і організація. Концепція її реформування // Реформування державного управління в Україні: проб леми і перспективи / Колектив авторів. Наук, керівн. Цвєтков В. В.— К.: «Оріяни», 1998-С. 200.
2 Коваленко В. Л. Типи і види державної служби України: новий підхід до класифікації // Наукові засади реформування державної служби в Україні / За заг. редакцією В. Б. Авер\'янова.- К., 1999- С 25.
89
слуясбу» ці вимоги пред\'являються і до державного виконавця, з чого випливає, що державним виконавцем не може бути:
- особа, визнана у встановленому порядку недієздат ною:
- особа, яка має судимість;
- особа, що у разі її прийняття на роботу буде безпо середньо підпорядкована або підлегла особі, яка є її бли зьким родичем чи свояком.
Державний виконавець також не має права:
- займатися підприємницькою діяльністю;
- виконувати роботу на умовах сумісництва;
- входити до складу керівних органів господарських товариств;
- приймати подарунки від фізичних та юридичних осіб, грошові винагороди, пільги у зв\'язку зі своєю служ бовою діяльністю.
Як зазначає І. Коліушко1, реформа державної служби необхідна для забезпечення більш ефективного визначення статусу посадових осіб органів виконавчої влади, усунення колізій між їхніми повноваженнями та відповідальністю. Серед інших напрямів реформи державної служби він пропонує визначити, що законодавство про державну службу поширюється на всі органи державної виконавчої влади та їхні апарати та вдосконалення механізму кар\'єри державних службовців виключно на конкурсній основі. Якщо застосувати ці положення до державшого виконавця, то конкурс при прийнятті його на роботу - питання майбутнього.
Те ж саме стосується і вимог щодо поведінки державних службовців, які будуть пред\'являтися в майбутньому до нда Кодексом основних правил поведінки державного службовця в Україні, оскільки неможливо порівняти взаємовідносини, що складаються між особою, коли вона звернулась до виконкому місцевої ради з певним клопотанням та взаємовідносини, що складаються в процесі примусового виконання з застосуванням заходів примусового виконання до боржника, коли неможливо передбачити його поведінку і відношення до державного виконавця. Але, незважаючи на це, державні виконавці в майбутньому також повинні дотримуватись таких вимог, як:
1 іСоліушко І. АдміАістративна реформа в Україні // Право України.- 1998-№ 2.- С. 10-14.
90
1) добросовісне та професійне виконання своїх служ бових обов\'язків;
2) забезпечення пріоритету прав і свобод людини та громадянина у службовій діяльності;
3) додержання законності у своїй службовій та поза службовій діяльності;
4) додержання законодавчо закріплених морально- етичних вимог щодо поведінки;
5} недопущення проявів корупції, бюрократизму тощо;
6) збереження державної та іншої охоронюваної законом таємниці.
Досить важливим при цьому є вирішення проблеми співвідношення прав та обов\'язків особи як державного службовця та як громадянина1 щодо втручання у приватне життя державних службовців, яка вченими вирішується на користь державних інтересів. Заслуговують на увагу і запропоновані В. Л. Коваленком вимоги щодо політичної нейтральності державних службовців, що слід було б поширити і на державних виконавців.
Державний виконавець наділений досить широкими правами та обов\'язками щодо примусового виконання постанов судів та актів інших органів, причому обов\'язкам законодавець приділяє значно більше уваги, ніж правам, висуваючи їх на перше місце у ст. 5 цього Закону. Так, державний виконавець зобов\'язаний вживати заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії, а також перед початком виконавчих дій зобов\'язаний роз\'яснити сторонам їхні права та обов\'язки, під час проведення виконавчих дій здійснювати необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення.
Звернувшись до практики примусового виконання рішень, слід зазначити, що існують певні проблеми щодо своєчасного виконання рішень суду. Так, з 1998 р. Петриківським відділом ДВС Дніпропетровської області не виконане рішення Бабушкінського суду щодо звернення стягнення на майно тепличного комбінату «Дніпро» на суму понад 5,3 млн грн., яке на сьогодні виконати
1 Коваленко В. Л. Законодавче регулювання поведінки державних службовців - важлива складова реформування державної служби // Наукові засади вирішення організаційно-правових проблем адміністративної реформи в Україні: наукова доповідь / За заг. ред. В. Б. Авер \'янова.- К., 1999.
91
вже неможливо через банкрутство підприємства.
Але у ст. 5 Закону, незважаючи на її назву, закріплені не всі обов\'язки державного виконавця, що конкретизуються в інших статтях цього Закону. Отже, державний виконавець зобов\'язаний використовувати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб (ст. 7 Закону), скласти розрахунок щодо розподілу коштів між стягувачами (ст. 44 Закону), задовольнити вимоги боржника щодо звернення і стягнення в першу чергу на те майно, на яке вкаже борж- І ник, якщо це не порушує інтересів стягувача і не усклад- -| нює виконання рішення (ст. 56 Закону), при необхідності | визначити розмір заборгованості при стягненні аліментів (ст, 74 Закону), подбати про забезпечення умов реалізації майна боржника, які не обмежують його законних інтересів (ст. 55 цього Закону) та інші. Особлива увага до професійних обов\'язків державного виконавця має йти в контексті його прав і узгоджуватися з ними. Крім того, фактично констатуючи в останньому випадку обов\'язок відповідача, законодавцем одночасно визначається право боржника, яке потребує особливої уваги та охорони.
Для виконання покладених на державного виконавця завдань йому надаються такі права:
1) одержувати необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію;
92
2) здійснювати перевірку виконання юридичними особами рішень щодо працюючих у них боржників;
3) входити до приміщень і сховищ, що належать борж никам або зайняті ними, проводити огляд зазначених приміщень і сховищ, при необхідності примусово від кривати їх в установленому порядку, опечатувати ці приміщення й сховища;
4) накладати арешт на майно боржника, вилучати, пе редавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому законодавством;
5) накладати арешт на грошові кошти та інші цінності боржника, в тому числі на кошти, які знаходяться на ра хунках та вкладах в установах банків, інших кредитних установах, на рахунки в цінних паперах;
6) використовувати за згодою власника нежилі примі щення, що є в комунальній власності, та інші приміщення для тимчасового зберігання вилученого майна, а також транспорт стягувача або боржника для перевезення майна;
7) звертатися до органу, який видав виконавчий до кумент, за роз\'ясненням рішення, порушувати клопотан ня про зміни порядку і способу виконання, відстрочку та розстрочку виконання;
8) звертатися до суду з поданням про розшук борж ника або дитини;
9) викликати громадян та посадових осіб щодо вико навчих документів, які знаходяться у виконавчому про вадженні;
10) залучати до проведення виконавчих дій понятих, інших осіб у встановленому законом порядку, а також експертів, спеціалістів, у тому числі для оцінки майна;
11) накладати стягнення у вигляді штрафу на грома дян і посадових осіб у випадках, передбачених законом;
12) здійснювати інші повноваження, передбачені цим та іншими законами.
Органи адміністративної юрисдикції в науці адміністративного права розглядаються як органи (посадові особи), уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення. В основному всі зазначені органи закріплені в Кодексі України про адміністративні правопорушення, чого не можна сказати про Державну виконавчу службу, про яку йде мова вже у главах IV та V, тому слід було б внести доповнення до зазначеного Кодексу.
На підставі з викладеного, слід вважати Державну
93
виконавчу службу органом адміністративної юрисдикції, хоча вона ніде не фігурує як зазначений орган, але формально виконує його функції, тобто притягує особу до адміністративної відповідальності. В той же час слід зауважити, що притягнення особи до адміністративної відповідальності не є основною функцією Державної виконавчої служби, цей орган призначений для примусового виконання рішень суду та інших юрисдикційних органів. Крім винесення постанови про притягнення особи до адміністративної відповідальності, державний виконавець має право порушити клопотання перед судом про кримінальну відповідальність боржника, якщо боржник не виконує рішення, що зобов\'язує боржника виконати певні дії, а також при наявності ознак злочину у діях особи, яка порушує вимоги законодавства про виконавче провадження. Державний виконавець при цьому надсилає до суду подання про притягнення винної особи до кримінальної відповідальності.
Встановивши дане положення, законодавець таким чином створив можливість реального виконання, оскільки раніше при невиконанні боржником рішення, що зобов\'язує його виконати певні дії, не було іншого виходу, як ставити питання про скасування постановленого рішення з направленням справи на новий розгляд. Так було зроблено в 1991 р., коли з\'ясувалось, що громадянка, сплативши добровільно накладені на неї судом штрафи, відмовилася виконати постановлене Червоноградським міським народним судом рішення про передачу батькові дитини. За протестом заступника Голови Верховного Суду УРСР рішення суду в цій справі скасовано, а справу направлено на новий розгляд.
Скасувавши рішення, президія Львівського обласного суду у постанові зазначила, що рішення суду не було виконано протягом семи років. За цей час суд 15 разів накладав штрафи на відповідачку, яка їх добровільно сплачувала, але відмовлялася від виконання рішення.
Встановлення саме кримінальної відповідальності за невиконання рішення, що зобов\'язує боржника виконати певні дії, передбачає додатковий важель відповідальності, який сприятиме виконанню значно більшої кількості рішень. Так, Ковпаківський райсуд м. Суми зобов\'язав
1 Савула Ю. Звернення до виконання рішень, вироків і постанов у \' народному суді // Радянське право.- 1991.-№ 5,- С. 21-24.
94
М. вибачитись перед 3. на зборах у присутності осіб, яким були повідомлені відомості, що ганьблять 3. Відповідачка не виконала рішення суду, і на неї державний виконавець тричі накладав штраф, але від публічного вибачення вона відмовилась. У цьому випадку державний виконавець повинен порушити клопотання перед судом про кримінальну відповідальність М. Новий КК України не врахував положення Закону «Про виконавче провадження» щодо встановлення кримінальної відповідальності за зазначені дії, тому слід запропонувати внести доповнення до КК України з метою узгодження цих нормативно-правових актів.
Наданий законом перелік прав державного виконавця досить розширений, але все ж таки він потребує додаткового заходу. Варто б надати державному виконавцю . можливість здійснювати примусовий привід боржника -через органи внутрішніх справ, коли з його поведінки
■ випливає явне ухилення від явки за викликом державно го виконавця. Коли за відповідним повідомленням про обов\'язок боржника з\'явитись на виклик державного ви конавця і при наявності у останнього відомостей про вручення повістки та відсутності об\'єктивних причин для невиконання вимог державного виконавця. Для цього слід було б доповнити ч. З ст. 5 Закону перед останнім абзацем: «Здійснювати примусовий привід боржника за ухилення від явки за викликом державного виконавця».
Таким чином, повноваження державного виконавця необхідно розглядати також крізь призму потреби виконавчого провадження у своєчасному і повному виконанні рішень, а тому права державного виконавця і його дії можна узагальнити в такі групи:
1. Складання постанов і актів. Державний виконавець складає постанови та акти для оформлення руху вико-
. навчого провадження або для посвідчення обставин, ви-
■ явлених державним виконавцем, причому закріплюється чітке правило, згідно з яким державний виконавець кож ну свою дію зобов\'язаний оформити відповідним доку ментом, що перебуває у самому виконавчому прова дженні, згідно чого буде помітний рух виконавчого про вадження з його відкриття і до закінчення.
2. Розпорядження здійснити певні дії. Вони можуть бути звернені до суб\'єктів виконавчого провадження або
95
інших осіб і породжувати обов\'язок адресата здійснити певні дії, за порушення яких настає відповідальність.
3. Запити або вимоги дати відзив - це різновид розпо ряджень, які породжують обов\'язок повідомити необхід ні відомості.
4. Клопотання перед судом про необхідність вирішити те чи інше питання, що виникає у ході виконання і відне сене законом до компетенції лише суду.
5. Повідомлення, сповіщення.
Цілий ряд питань виконавчого провадження вирішує начальник відповідного відділу ДВС - він визначає розмір винагороди експерту (ст. 14 Закону), вирішує питання про відвід державного виконавця, є розпорядником депозитного рахунку відповідного відділу ДВС, та затверджує вказані в законі постанови державного виконавця, що значно обмежує самостійність дій державного виконавця, зокрема при затвердженні його деяких постанов (наприклад, постанова про повернення виконавчого документа стягувачеві, про зупинення, закриття та закінчення виконавчого провадження, про витрати, пов\'язані з виконанням рішення). Тому доцільно виключити із Закону положення про затвердження постанов державного виконавця ще й начальником відповідного відділу ДВС, оскільки начальник відділу в силу ст. 8 цього Закону безпосередньо здійснює контроль за своєчасністю, правильністю та повнотою виконання рішень і ніколи не позбавлений можливості притягти державного виконавця до дисциплінарної відповідальності. Якщо ж сторони не згодні з діями державного виконавця, вони завжди можуть їх оскаржити в порядку, передбаченому законом.
З іншого боку, дії державного виконавця передбачають безпосередній примус до зобов\'язаної особи, а тому важливою є не тільки можливість наступного оскарження, а й відповідна і своєчасна реакція на них, а в деяких випадках створення перешкод у їхньому застосуванні. Тому після аналізу практики діяльності державної виконавчої служби хоча о протягом 5 років буде можливість порушувати питання про можливість і доцільність зменшення впливу начальників відділів на діяльність державних виконавців і надання їм відповідно більших прав.
Аналізуючи світовий досвід, слід зазначити, що існує два основних варіанта створення системи виконання рішень суду та інших юрисдикційних органів. Перша пре-
96
валює у континентальній Європі - Франції, Бельгії, Люксембурзі, де судові виконавці є приватними особами з наданням їм відповідних ліцензій та підпорядковані регіональним і Національним Палатам судових виконавців зі статусом органів самоврядування. Друга, принципово нова система, існує в США, де примусове виконання рішень здійснює служба маршалів, що є однією з авторитетніших структур у системі правоохоронних органів.
У Росії вже є прецеденти створення приватних агентств, що займаються виконавчою діяльністю, але без відкриття виконавчого провадження і, звичайно, без застосування заходів примусового виконання, вчиняти має право які тільки судовий пристав-виконавець. Це Національне агентство з факторингу та інвестицій, що є складовою Асоціації міжнародного співробітництва недержавних структур безпеки, яке здійснює надання повного комплексу юридичних послуг щодо повернення заборгованості.
Досить цікавою є практика вирішення проблем заборгованості цим агентством. Так, у КБ «Аерофлот» не було виявлено будь-якого майна. Навіть офісне обладнання, приміщення, в якому знаходились центральний офіс та відділення, все перебувало в оренді. Але Агентство виявило, що підприємством були вкладені кошти в уставний капітал інших підприємств, воно має акції різних фірм, розміщує свої кошти на депозитах у банках. КБ порушило умови договору з Агентством та прийняло рішення самостійно стягнути борг. Внаслідок цих дій воно не отримало нічого, ще й стало боржником Агентства, що послужило причиною визнання його банкрутом1.
Існування в Росії поряд із державною виконавчою службою зазначеної організації сприяє більшому гарантуванню прав стягувачів щодо виконання рішень, але така структура, яка здійснюватиме свою діяльність на комерційній основі, безумовно, має контролюватись державними органами та бути підзвітною Міністерству юстиції. В противному разі кримінальні елементи можуть проникнути до структур цих органів і здійснювати «законну діяльність» під виглядом комерційної установи, застосовуючи до зобов\'язаних осіб несанкціоновані законодавством методи, прикриваючись виконанням
97 |
\' Головка Н., Вьтирахин А. Частини судебньїй пристав: необхо-димость, реальності», перспективи // Юрист.- 1997. № 6.- С. 30-33.
4 2—315
державної функції та певними владними повноваженнями, кореспондованими державою.
Повертаючись до законодавства України про виконавче провадження, слід зазначити ще один аспект діяльності державного виконавця - це доступ до відомостей, які в силу закону є комерційною таємницею юридичних осіб або громадян-підприємців, або особистою таємницею громадян, та не підлягають розголошенню згідно чинного законодавства. Крім того, законом передбачена державна, нотаріальна, адвокатська, слідча таємниця, тобто практика законодавчого закріплення такої таємниці існує. Конституція України, зокрема у ст. 32 проголошує, що «не допускається ... поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом». Тому, дотримуючись конституційних засад, доцільно було б доповнити ст. 7 Закону «Про виконавче провадження» другою частиною такого змісту:
«Державний виконавець зобов\'язаний не розголошувати відомостей, які є охоронюваною законом таємницею (наприклад, комерційною) або конфіденційною інформацією, що стали йому відомі при виконанні службових обов\'язків. У випадку порушення цих вимог державний виконавець несе відповідальність згідно із чинним законодавством України».
Встановивши новий правовий статус державного виконавця, його незалежність від судової влади і більшу самостійність у вирішенні питань виконання, законодавець прагне до того, щоб рішення судів та інших органів здійснювалися більш ефективно, повно й реально, що, в остаточному підсумку, є гарантією забезпечення прав сторін у виконавчому провадженні1.
2.5. Роль суду у виконавчому провадженні
Роль суду у виконавчому провадженні є досить важливою і багатоаспектною. Це полягає в тому, що суд не лише здійснює контроль у виконавчому провадженні, але й вирішує цілий ряд питань виконавчого провадження. Так, за ч. 1 ст. 55 Конституції України кожному га-
1 Щербак С. К вопросу о правовом статусе государственного ис-полнителя // Предпринимательство, хозяйство и право.- 1999.-№ 12.-С. 59-60.
98
рантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Отже, навіть відсутність зазначення ролі суду як контролюючого органу в ст. 8 Закону «Про ДВС» не може вплинути на загальну концепцію правової системи, в якій чітко визначене місце суду як контролюючого органу. Юристи звертають значну увагу на особливості судового контролю за діяльністю органів державної влади, особливо за діяльністю органів державного управління , а судовий нагляд за законністю адміністративної діяльності розглядається як вид державного контролю2. Безумовно, мається на увазі зовсім інший державний контроль, ніж той, про який говорилося раніше. Специфіка судового контролю полягає в тому, що він здійснюється лише при розгляді конкретної цивільної справи судом і лише у випадку звернення особи за захистом. Суд при цьому перевіряє законність рішень, дій або бездіяльності державних виконавців, а не питання доцільності їхніх дій, і не має таких повноважень реагування на порушення законності, як інші контролюючі органи.
Враховуючи ієрархію нормативних актів, у Законі «Про ДВС» повинно бути відтворене положення ст. 55 Конституції України. Тому контролююча функція суду фактично присутня в цьому Законі, а саме в ч. 6 ст. 17, ст. 85 Закону «Про ДВС».
Деякою мірою можна погодитися з думкою російського науковця І. Б. Морозової про те, що судовий контроль за діями судового пристава (а в Україні, державного виконавця) все-таки є і здійснюється у трьох формах: 1) порядок попереднього (у випадках, передбачених законом) санкціонування судом процесуальних дій державного виконавця щодо виконання; 2) процесуальний порядок оскарження законності та обґрунтованості постанов суду щодо питань, які виникають у процесі виконання; 3) процесуальний порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця.
1 Стефанюк В. Судовий контроль за діяльністю державної влади // Право України.- 1998.- № З- С. 3-8.
2 БахрахД. Н. Административное право: Учебник для вузов.- М.: Из^-во «БЕК», 1999.- С. 57.
Морозова А., Треушников М. Исполнительное производство: Учебно-практическое пособие.-М: Городец, 1999.-С. 140.
4* |
99
![]() | |||||||||||||||
![]() | |||||||||||||||
![]() | |||||||||||||||
![]() | |||||||||||||||
![]() | |||||||||||||||
![]() | |||||||||||||||
![]() | |||||||||||||||
![]() | |||||||||||||||
![]() | |||||||||||||||
Але таке визначення форм судового контролю не збігається з положеннями чинного законодавства про виконавче провадження. З тим, що суд здійснює контроль у виконавчому провадженні, можна повністю погодитись лише у третьому випадку, тобто у випадку оскарження дій державного виконавця. Автор дослідження висвітлює це питання в розрізі не поточного контролю, що здійснюється іншими контролюючими органами у сфері державного управління, а як такий, що відбувається не завжди, а у випадках, коли особа звертається до суду зі скаргою на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця. Все ж інше, визначене автором класифікації як судовий контроль не є таким. Це лише питання взаємодії суду і Державної виконавчої служби, що виникають під час безпосереднього виконання рішень суду і лише в силу того, що ці рішення вже раніше виносив суд. Коли це рішення не суду, ніякого судового контролю, про який говорить автор, не відбувається.
Крім того, автор класифікації фактично змішує два зовсім різні види судового контролю - того, що здійснюється судом за діяльністю адміністративних органів (про який донедавна йшлося) і судового контролю, що здійснюється у цивільному судочинстві, тобто контроль вищестоящого суду за нижчестоящим, який здійснюється у випадку апеляційного оскарження рішення, а в нашому випадку ухвали суду з питань, що виникають у виконавчому провадженні. Мається на увазі той випадок, коли, наприклад, боржнику, який звернувся до суду з клопотанням про надання відстрочки виконання, відмовлено в його задоволенні. Не згодний з винесеною ухвалою, боржник оскаржує її в апеляційному порядку. Лише тоді апеляційний суд, перевіряючи законність і обґрунтованість такої ухвали, здійснює судовий контроль.
Автор вважає доцільним висвітлювати питання про судове рішення в контексті наступного його виконання державною виконавчою службою, хоча не за прямим зв\'язком контролю за діяльністю державної виконавчої служби. Справді, конкретне, чітке рішення суду надає можливість вчасно і оперативно його виконувати та навпаки, а також зумовлює простоту контролю його виконання. Адже в судовому рішенні не закладається правовий механізм (процедура) контролю за діями державного виконавця.
100
Отже, необхідно визначити, що контролююча функція суду має не постійний і навіть не періодичний характер, а ініціюється особами, які беруть участь у виконавчому провадженні. Тобто лише з відповідним процесуальним засобом порушення цивільного процесу пов\'язується контрольна функція суду, а саме зі скаргою або позовною заявою.
Що ж до загальної ролі суду у виконавчому провадженні, то суд не має ні відповідних повноважень, ні процесуальних засобів для його участі у виконавчому провадженні. Діяльність суду завжди визначається окремими нормативними актами, а саме - Цивільним процесуальним кодексом, Кримінально-процесуальним кодексом, Кодексом України про адміністративні правопорушення та іншими.
Тому, з одного боку, вплив судів на процес виконання має у своїй основі контрольну функцію, а з другого -процес затвердження умов мирової угоди судом можна розцінювати як безпосередній зв\'язок різних державних юрисдикційних органів.
Після прийняття нового законодавства про виконавче провадження погляди вчених на роль суду у виконавчому провадженні виявились практично однозначними. Одностайною стала думка про те, що суд не є суб\'єктом правовідносин, які виникають при примусовому виконанні рішень судів та інших юрисдикційних органів. Однак такий підхід, при якому органи судової влади повністю відсторонюються від процесу виконання, є неправильним. Закон України «Про виконавче провадження» підтверджує те, що у суду залишаються певні важелі впливу на виконавче провадження. Мова в даному випадку може йти лише про зменшення обсягу повноважень суду щодо впливу на виконавче провадження. Тому автор не поділяє думки російських учених В. В. Яркова та І. В. Решетникової щодо збереження суду у складі суб\'єктів виконавчого провадження. Мова йде про фактичне виключення суду зі складу суб\'єктів виконавчого провадження, але не позбавлення суду зв\'язків з різними юрисдикційними органами в правовій системі України.
1 Решетншова И. В., Ярков В. В. Гражданский процесе- М.: Изд-во «НОРМА», 2000- С. 285.
101
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв\'язку з прийняттям Законів України «Про ДВС» та «Про виконавче провадження» внесені зміни до розділу V ЦПК, який тепер має назву «Звернення судового рішення до виконання та поворот виконання». Таким чином, мають бути вирішені всі суперечки щодо ролі суду у виконавчому провадженні. Отже, суд, який раніше представляли судові виконавці, більше не виконує судові рішення, а лише звертає їх до виконання, що полягає у видачі виконавчого листа, а безпосередньо примусове виконання судових рішень здійснюється Державною виконавчою службою відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Крім того, проведено відмежування виконання судових рішень від виконання рішень інших юрисдикційних органів. Це випливає із змісту редакції нового розділу V ЦПК, де йдеться лише про звернення до виконання судового рішення. Отже, це зайвий раз підтверджує той висновок, що виконавче провадження в цілому вже не можна розглядати в рамках цивільного процесуального права, оскільки навіть норми кодексу вже його не регламентують (вищезгаданим Законом глави 45-49 ЦПК виключені).
З аналізу законодавства можна виділити функції суду, які мають безпосередній вплив на виконавче провадження:
1. Особлива зовнішня контрольна функція;
2. Зв\'язок між рішенням або ухвалою суду та їхнім виконанням зумовлюють особливий зв\'язок між діяль ністю суду та державної виконавчої служби, між Цивіль ним процесуальним кодексом та Законом «Про виконав че провадження», оскільки суду надані певні владні пов новаження, що зумовлюються не тільки законодавством, а й правосвідомістю судді;
3. Вирішення суттєвих питань виконавчого прова дження: видача виконавчого документа, видача дубліка та виконавчого документа, поновлення строку пред\'яв лення виконавчого документа до виконання, роз\'яснення рішення, розстрочка та відстрочка виконання, зміна спо собу і порядку виконання, поворот виконання, вирішен ня питання про тимчасове влаштування дитини до дитя чого або лікувального закладу, про оголошення розшуку боржника або дитини, видача дозволу на виконання рі шень іноземних судів та інших.
102
Окремо слід зупинитись на питанні забезпечення позову, що представляє собою додаткову гарантію захисту інтересів позивача та виражається в прийнятті заходів, спрямованих на реальне виконання судового рішення. При забезпеченні позову тісно переплітаються позовне та виконавче провадження, оскільки часто відповідач, дізнавшись про пред\'явлений до нього позов, вживає заходів до реалізації майна, його приховування тощо. Відтак для забезпечення прав позивача передбачається процесуальний захід забезпечення позову, який, на наш погляд, не відтворений у системі права України. Виконавче провадження, яке має базуватись на ухвалі суду щодо забезпечення позову, потребує відповідної додаткової правової регламентації. Це зумовлюється тим, що процедура забезпечення позову передбачає значну кількість заходів, передбачених законодавством, які в свою чергу відрізняються від виконання рішень суду тимчасовим характером. Це положення мало б зумовлювати особливу главу Закону «Про виконання ухвал щодо забезпечення позову», який мав би висвітлювати питання, пов\'язані з особливістю виконання ухвал господарських судів та судів загальної юрисдикції щодо забезпечення позову.
Оскільки, на відміну від державного виконавця, суду надані повноваження щодо проявлення у визначених законодавством випадках певної ініціативи (ст. 149 ЦПК України), то відповідне волевиявлення суду або судді може стати підставою для виконання. Крім того, рішення або ухвала суду можуть бути викладені не зовсім конкретно або чітко. Державний виконавець у цьому випадку не може тлумачити рішення. Тому в ст. 28 Закону передбачено, що державний виконавець має право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз\'яснення відповідного рішення. При цьому суд не вправі змінити його по суті. Так, п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. «Про судове рішення» № 11 із змінами, внесеними постановами Пленуму від 24 квітня 1981 р. № 4 та від 25 грудня 1992 р. № 13, зазначає, що «при роз\'ясненні свого рішення суд в ухвалі з цього приводу викладає більш повно і ясно ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не вносячи змін у суть рішення і не торкаючись питань, які не були предметом судового розгляду. Якщо фактично поставлено питання про зміну
103\'
рішення або внесення в нього нових даних, суд своєю ухвало*© відмовляє у роз\'ясненні рішення».
Державний виконавець не має права ставити питання про незаконність або неправомірність рішення суду, оскільки цими правами наділені заінтересовані особи^ які можуть звернутись за їхнім оскарженням до касаційної або наглядної інстанцій, прокуратури України. Державний же виконавець не наділений правом аналізувати рішення суду щодо їхньої правомірності.
Суд роз\'яснює рішення, що підлягає виконанню, змінює спосіб та порядок виконання, вирішує питання відстрочки та розстрочки виконання. Ці положення на практиці викликають певні складнощі в їхньому застосуванні та вирішенні. Тому цьому аспекту доцільно також приділити значну увагу в регламентації правовідносин.
Розглянемо випадок, коли рішенням Ковпаківського райсуду м. Суми із Л. і Л-вої було стягнуто 1060 грн. Л. звернувся до суду із заявою про надання відстрочки виконання рішення суду, посилаючись на тяжке матеріальне становище, а також на те, що у провадженні суду є справа за спором між тими ж сторонами про поділ спадкового майна. Ухвалою суду було відмовлено в наданні відстрочки. При цьому суд обґрунтовано зазначив, що Л. і Л-ова мають стабільний заробіток: Л.-300 грн. на місяць, Л-ова - 400 грн., а тому Л. у змозі сплатити стягувачці присуджену з нього суму. Спір же про поділ між сторонами спадкового майна не перешкоджає виконанню рішення суду.
Відстрочка виконання рішення не може бути надана за справами, що випливають з особистих немайнових правовідносин, в силу їхньої специфіки і засобів захисту, які зводяться до того, що громадянин чи юридична особа може бути визнаною носієм певного права, може бути поновлено становище, що існувало до порушення права або припиненні дії, що порушують право (наприклад, позбавлення права користування житловою площею). Так, до В. був пред\'явлений позов про визнання її такою, що втратила право на жилу площу внаслідок відсутності її в місці прописки тривалий час без поважних причин та не користування нею жилою площею. У судовому засіданні В. просила надати відстрочку виконання рішення з метою збереження прописки на період навчання в інсти-
104
тугі. Судом позов був задоволений, а В. було надано відстрочку виконання рішення.
Президія Сумського обласного суду, скасовуючи рішення районного суду за недослідженістю обставин справи, в постанові вказала на порушення ст. 207 ЦПК - у випадку визнання особи в порядку ст. 71 ЖК такою, що втратила право на жилу площу, тож примусового виконання рішення не потрібно і відстрочка виконання з таких справ необхідністю не викликана. Отже, від рішення суду потребується певна чіткість щодо не лише прав та обов\'язків громадян, а й щодо роз\'яснення правових наслідків рішень суду, тобто стосовно їхнього виконання.
При відстрочці та розстрочці виконання рішення суд повинен враховувати інтереси не тільки боржника, але й стягувача. О. звернувся в суд з позовом до О-вої про визнання її такою, що втратила право користування житловою площею, посилаючись на те, що після розірвання шлюбу відповідачка залишила двокімнатну квартиру й тривалий час нею не користується. Відповідачка пред\'явила зустрічний позов про виселення із житлового приміщення нової дружини О. Рішенням Ковпаківського райсуду м. Суми О. в позові було відмовлено, а зустрічний позов О-вої був задоволений. Нова дружина О. звернулась до суду із заявою про надання відстрочки виконання рішення строком на три місяці, в чому їй було відмовлено. Залишивши без змін ухвалу райсуду, судова колегія в цивільних справах Сумського обласного суду вказала, що нова дружина О. права на жилу площу, якою вона користується, не набула, і тому суд не може надати відстрочку виконання. Крім того, суд враховував інтереси стягувач-ки - вона має дитину, проживає на приватній квартирі й позбавлена можливості користування жилою площею з огляду на проживання там нової дружини О.
При вирішенні питання про зміну способу виконання рішення суд має враховувати те, що з клопотанням про зміну способу виконання рішення може звертатись тіль-•ки державний виконавець за власною ініціативою або за заявою сторін, або самі сторони.
М. Юков та Є. Новикова1 вважають, що можливий вибір заходу примусового виконання, але сучасна редак-
Юков М., Новикова Е. Определение способа принудительно-го исполнения решения суда // Советская юстиция.- 1982.- № 11 -С. 22-23.
105
ція Закону України «Про виконавче провадження» цього положення не враховує, оскільки передбачається певна послідовність вжиття заходів. Тому вважається можливим і доцільним суду визначати у своєму рішенні способи виконання в залежності від наявних у справі юридичних обставин.
Так, за виконавчим листом з боржника В. підлягало стягненню 70 грн. Державний виконавець звернув стягнення на майно В., не врахувавши, що В. працює і заробітна плата його складає 300 грн, Згідно зі ст. 67 Закону «Про виконавче провадження» державний виконавець повинен був звернути стягнення на суму до 118 грн. (мінімальної заробітної плати) на заробітну плату боржника, а не на його майно, оскільки виконати рішення суду зазначеним способом можна більш оперативно. Тут є можливість також встановити, що суд міг зазначити спосіб виконання рішення, тож на момент звернення стягнення у державного виконавця мають бути відповідні відомості про доходи боржника, а боржник мав можливість повідомити про наявність у нього відповідної заробітної плати.
Тому вибір способу примусового виконання повинен провадитися з врахуванням конкретних обставин справи і неможливості зміни самого рішення при зміні способу виконання.
Ухвалою про зміну способу виконання рішення суд не може змінити його по суті. В цьому контексті доцільно розглянути такий випадок. Зарічний райсуд м. Суми розглянув справу за позовом Л. до 3. про повернення речей і зобов\'язав відповідачку повернути сервант, ліжко, крісло-ліжко, стільці, телевізор. При виконанні рішення державним виконавцем було встановлено, що на кріслі-ліжку обірвана оббивка, на серванті були виявлені подряпини. Від отримання майна Л. відмовилась. Ухвалою райсуду порядок виконання рішення був змінений і з 3. була стягнута вартість серванту, крісла-ліжка. Постановою Президії Сумського обласного суду ухвала про зміну порядку виконання рішення була скасована і вказано, що суд не з\'ясував, коли пошкоджено майно - у період користування чи вже після винесення рішення. Вданому випадку були порушені вимоги ст. 200 ЦПК, якою передбачено, що при присудженні майна в натурі суд повинен вказувати у рішенні вартість майна, яку належить стягувати з
106
відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна в наявності не буде виявлено.
Такі випадки свідчать про суттєві помилки судів при вирішенні питань щодо застосування певних заходів виконання, що, безумовно, негативно впливає на діяльність державної виконавчої служби.
Таким чином, суд відіграє значну роль у виконавчому провадженні. Хоча суд уже не належить до суб\'єктів виконавчого провадження, але у нього залишаються певні важелі впливу на виконавче провадження.