Конституційні засади кримінального провадження

Засада верховенства права - це правове положення, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цін­ностями та визначають зміст і спрямованість діяльності державних органів.

Засаду верховенства права закріплено у ст. 8 Конституції Укра­їни та ст. 8 КПК України. Конституція України має найвищу юриди­чну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і мають відповідати їй. Норми Консти­туції України є нормами прямої дії. Кожному гарантується звер­нення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

Зміст засади верховенства права у кримінальному прова­дженні полягає у такому:

- верховенство Конституції України;

- визнання прав і свобод учасників кримінального прова­дження найвищими цінностями;

- справедливість кримінальної процесуальної процедури;

- доступність правосуддя для сторін кримінального прова­дження;

- відсутність винятків під час застосування норм права.

Відповідно до закону засада верховенства права під час кримі­нального провадження застосовується з обов’язковим урахуван­ням практики Європейського суду з прав людини. Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і практику ЄСПЛ суд використовує під час розгляду справ як джерело права.

У правовій державі завжди має панувати закон, а не інтереси окремих груп або осіб, а функції держави полягають у регулюванні відносин між усіма учасниками кримінального провадження на ос­нові закону.

Засада законності - це правове положення, відповідно до якого учасники кримінального провадження повинні точно і неухильно дотримуватися приписів Конституції України, законів та інших но­рмативних актів, що належать до кримінального процесуального права.

Засаду законності закріплено у ст. ст. 58, 129 Конституції Укра­їни та ст.

Основні положення засади законності:

- суб'єкти кримінального провадження зобов'язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, КПК України та міжна­родних договорів України;

- застосування до кожного учасника належної правової проце­дури;

- під час здійснення кримінального провадження не можуть за­стосовуватися закони, які суперечать КПК України;

- у разі, якщо норми КПК України суперечать міжнародному до­говору України, застосовуються положення відповідного міжнаро­дного договору;

- кримінальне процесуальне законодавство застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини;

- у випадках, коли положення КПК України неоднозначно регу­люють або взагалі не регулюють питання кримінального прова­дження, застосовуються загальні засади кримінального прова­дження;

- порушення кримінального процесуального закону тягне за собою настання юридичної відповідальності.

Засада законності застосовується протягом усього криміналь­ного провадження, стосується всіх учасників, поширюється на всі дії і процесуальні рішення, є основою для інших засад та сприяє їх фактичній реалізації.

Законність як фундаментальна засада забезпечує виконання інших засад кримінального провадження загального характеру, ви­магає застосування та виконання всіх норм закону, що застосову­ються в кримінальному судочинстві, та у необхідних випадках - ви­конання норм інших галузей права.

Засада рівності перед законом і судом - це правове положення, відповідно до якого не може бути привілеїв чи обмежень у проце­суальних правах за будь-якими ознаками. Окремим категоріям осіб (неповнолітні, іноземці, особи з фізичними чи розумовими вадами тощо) під час кримінального провадження надаються додаткові га­рантії (ст. 10 КПК України).

Конституція України закріплює основні засади правового ста­тусу людини і громадянина в Україні. Відповідно до її ст. 24 грома­дяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, ко­льору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, ет­нічного та соціального походження, майнового стану, місця прожи­вання, за мовними або іншими ознаками.

Конституції України закріплює засаду невідчужуваності та непору­шності прав і свобод людини. Не допускається не лише відчуження прав і свобод, які людина має, а й обмеження їх змісту, створення перешкод для їх реалізації тощо.

Рівність перед законом обумовлює обов'язок додержуватися приписів закону всім без винятку, а також передбачає юридичну відповідальність за порушення закону.

Рівність учасників кримінального провадження перед законом і судом не означає, що вони мають однакові права.

Порушення вимоги рівності перед законом за своїм характе­ром є порушенням прав суб'єктів кримінального провадження і, як наслідок, потребує притягнення до юридичної відповідальності винних осіб.

Засада поваги до людської гідності. Ця засада кримінального провадження передбачається ст. 11 КПК України, зміст якої полягає в тому, що:

а) під час кримінального провадження слід забезпечити повагу до людської гідності, прав і свобод кожної особи;

б) забороняється під час кримінального провадження підда­вати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до пог­роз застосуванням такого поводження, утримувати особу в прини­зливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність;

в) кожен має право захищати всіма засобами, які не заборонено законом, свою людську гідність, права, свободи та інтереси, пору­шені під час здійснення кримінального провадження.

Зазначені положення узгоджуються зі ст. 68 Конституції Укра­їни, в якій наголошується на тому, що кожен зобов'язаний неухи­льно додержуватися Конституції України та законів України, не по­сягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Це означає, що праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх пог­лядів та переконань кореспондує обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію й таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію. До того ж ст. 32 Конституції України га­рантує судовий захист права спростовувати недостовірну інформа­цію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь- якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і мо­ральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Повага до людської гідності знаходить своє безпосереднє від­дзеркалення у положеннях, що стосуються окремих процедур. Так, 22

наприклад, слідчий суддя або суд можуть прийняти рішення про здійснення кримінального провадження в закритому судовому за­сіданні у разі необхідності запобігти розголошенню відомостей про особисте та сімейне життя чи обставин, які принижують гідність особи (п. 3 ч. 2 ст. 27 КПК України); отримання доказів унаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гід­ність особи, поводження або погрози застосуванням такого пово­дження тягне за собою визнання їх недопустимими (ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК України); обшук особи може проводити лише слідчий тієї ж самої статі (ч. 5 ст. 236 КПК України); проведення слідчого експерименту допускається за умови, що при цьому не створюється небезпека для життя і здоров'я осіб, які беруть у ньому участь, чи оточуючих, не принижуються їхні честь і гідність, не завдається шкода (ч. 4 ст. 240 КПК України); освідування, яке супроводжується оголенням освідуваної особи, здійснюється особами тієї ж статі, за винятком його проведення лікарем і за згодою особи, яка освіду- ється (ч. 2 ст. 241 КПК України) тощо.

Зміст засади забезпечення права на свободу та особисту недо­торканність полягає в тому, що під час кримінального прова­дження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмежуватись у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбаче­них КПК України.

Засаду забезпечення права на свободу та особисту недоторкан­ність закріплено у ст. 29 Конституції України та ст. 12 КПК України.

У кримінальному процесі основними формами обмеження права на свободу є тримання особи під вартою та затримання. Так, тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який за­стосовується лише у тому разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти негативній по­ведінці особи.

Крім цього, з метою реалізації завдань кримінального прова­дження можуть застосовуватися і інші обмеження прав на свободу та особисту недоторканність, зокрема запобіжний захід до підозрюва­ного, обвинуваченого у вигляді домашнього арешту (ст. 181 КПК Ук­раїни), примусове поміщення особи до лікувального закладу для про­ведення стаціонарної психіатричної експертизи (ч. 2 ст. 197, ч. 3 ст. 242, ч. 2 ст. 509 КПК України) тощо.

Затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в інший спосіб під час кримінального прова­дження, здійснене за відсутності підстав або з порушенням по­рядку, передбаченого положеннями ст. ст. 183-213 КПК України, тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 371 КК України.

Сутність засади недоторканності житла чи іншого володіння особи полягає в допустимості проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку не інакше як за вмотивованим судовим рішенням (ст. 13 КПК України). Це поло­ження повністю узгоджується з ч. 1 ст. 30 Конституції України: «Не допускається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рі­шенням суду».

У кримінальному провадженні проникнення до житла чи ін­шого володіння особи може здійснюватися не лише під час огляду (ст. 237 КПК України) чи обшуку (ст. 234 КПК України), а також під час застосування окремих заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчого експерименту у житлі чи ін­шому володінні особи (ч. 5 ст. 240 КПК України) та такої негласної слідчої (розшукової) дії, як обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи (ст.

Ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді (ст. 233 КПК України).

Слідчий, дізнавач і прокурор мають право до постановлення ухвали слідчого судді ввійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов’язаних з урятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підо­зрюються у вчиненні злочину. У вищевказаних випадках прокурор, слідчий або дізнавач за погодженням із прокурором зобов’язані не­відкладно після здійснення таких дій звернутися з клопотанням про проведення обшуку до слідчого судді.

За порушення недоторканності житла чи іншого володіння особи передбачено кримінальну відповідальність за ст. 162 КК України («По­рушення недоторканності житла»).

Засада таємниці спілкування знайшла своє відображення як у ст. 31 Конституції України, згідно з якою кожному гарантується та­ємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої ко­респонденції, так і в ст. 14 КПК України. Сутність цієї засади, по- перше, полягає в тому, що під час кримінального провадження ко­жному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, те­леграфної та іншої кореспонденції та інших форм спілкування (ч. 1 ст. 14 КПК України). Під спілкуванням слід розуміти передання ін­формації у будь-якій формі від однієї особи до іншої безпосередньо або за допомогою засобів зв'язку будь-якого типу.

По-друге, втручання у таємницю спілкування може відбува­тись лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених КПК України, з метою виявлення та запобігання тяжкому чи особ­ливо тяжкому злочину, встановлення його обставин або особи, яка вчинила злочин, якщо в інший спосіб неможливо досягти цієї мети (ч. 2 ст. 14 КПК України). Таке втручання є можливим під час прове­дення окремих негласних слідчих (розшукових) дій, наприклад аудіо-, відеоконтролю особи (ст. 260 КПК України), накладення аре­шту на кореспонденцію (ст. 261 КПК України), огляду і виїмки ко­респонденції (ст. 262 КПК України), зняття інформації з транспорт­них телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК України) тощо.

По-третє, інформація, отримана внаслідок втручання у спілку­вання, не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального провадження (ч. 3 ст. 14 КПК України).

Порушення вимог щодо таємниці листування, телефонних ро­змов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засо­бами зв'язку або через комп'ютер, тягне за собою кримінальну від­повідальність, передбачену ст. 163 КК України.

Засада невтручання у приватне життя. Сутність цієї засади полягає в тому, що без згоди особи не допускається збирання, збе­рігання та поширення інформації щодо неї (розповсюдження даних про приватне життя відповідної особи) (ст. 32 Конституції України та ч. 1 ст. 15 КПК України).

Водночас під час кримінального провадження повний імунітет від втручання у приватне життя особи був би перешкодою для до­сягнення його завдань, визначених ст. 2 КПК України. У зв'язку з цим положення КПК України передбачають правила, у разі дотри­мання яких втручання у приватне життя особи є цілком правомір­ним. Законодавець, передбачивши окремі випадки, що стосуються обмеження права на втручання у приватне життя, водночас устано­влює належні гарантії захисту отриманої інформації від несанкціо­нованого розповсюдження. Навіть у разі, якщо інформація про при­ватне життя особи була отримана на законних підставах і в по­рядку, передбаченому КПК України, вона може бути використана лише на забезпечення виконання завдань конкретного криміналь­ного провадження (ч. 3 ст. 15 КПК України) та не може використо­вуватися в інших сферах суспільного життя.

Кожен, кому надано доступ до інформації про приватне життя, зобов’язаний запобігати її розголошенню (ч. 4 ст. 15 КПК України). Для належної реалізації вищезазначених приписів з метою забезпе­чення таємниці приватного життя слідчий, прокурор у порядку, пе­редбаченому ст. 222 КПК України, попереджають осіб, яким стали відомі відомості досудового розслідування у зв’язку з участю у ньому, про їх обов’язок не розголошувати такі відомості. За пору­шення вказаних вимог винні несуть кримінальну відповідальність за ст. 387 КК України.

Засада недоторканності права власності. Право приватної власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбав­лений права власності. Примусове відчуження об’єктів права при­ватної власності може бути застосовано лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі й у порядку, установлених зако­ном, і за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження цих об’єктів із подальшим повним відшко­дуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи над­звичайного стану (ст. 41 Конституції України).

Сутність цієї засади полягає в тому, що позбавлення або обме­ження права власності під час кримінального провадження здійс­нюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухва­леного в порядку, передбаченому КПК України (ст. 16 КПК України).

Відповідно до положень ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власно­сті є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб. Право власно­сті безпосередньо пов’язується з правом кожного володіти, корис­туватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї ін­телектуальної або творчої діяльності.

Недоторканність права власності гарантується та забезпечу­ється державою в усіх сферах суспільного життя. Втім, інколи суспі­льний інтерес під час розслідування злочинів є вищим за недотор­канність права власності. Для реалізації завдань кримінального провадження законодавець передбачає деякі винятки із конститу­ційних прав громадян.

У кримінальному провадженні позбавлення права власності може здійснюватися шляхом конфіскації всього або частини майна лише на підставі вироку суду, яким засудженого визнано винним у вчинені тяжкого або особливо тяжкого кримінального правопору­шення (злочину), а також за злочини проти основ національної без­пеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяж­кості за умови, що таке додаткове покарання передбачається санк­цією відповідної норми Особливої частини Кримінального кодексу України (ст. 59 КК України).

Обмеження права власності на певний час у кримінальному провадженні є можливим, зокрема, щодо речей, які: а) були визнані речовими доказами; б) використовуються у процесі доказування; в) зберігаються за правилами, передбаченими ст. 100 КПК України («Зберігання речових доказів і документів та вирішення питання про спеціальну конфіскацію»).

Питання про обмеження або позбавлення права власності у про­цесі досудового розслідування може вирішити лише слідчий суддя, а у судовому провадженні - суд, який здійснює судовий розгляд.

Сутність засади презумпції невинуватості та забезпечення до­веденості вини полягає в тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у по­рядку, передбаченому законом, і встановлено обвинувальним ви­роком суду, що набрав законної сили (ст. 17 КПК України). До цієї миті будь-які публічні твердження про винуватість особи є проти­правними, оскільки порушуватимуть засаду презумпції невинува­тості.

Зазначені положення повністю узгоджуються зі ст. 62 Консти­туції України.

Зміст цієї засади проявляється також через такі положення:

1. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчи­ненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза ро­зумним сумнівом. Указаний чинник покладає на прокурора, керів­ника органу досудового розслідування та слідчого обов’язок усебі­чно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обста­вини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, дати їм нале­жну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупере- джених процесуальних рішень. Державні органи, що здійснюють

кримінальне провадження, не мають права перекладати обов'язок доказування винуватості на підозрюваного, обвинуваченого. Крім цього, у разі недоведеності вини обвинуваченого суд повинен ви­нести виправдувальний вирок (ч. 1 ст. 373 КПК України).

2. Підозра й обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отри-маних незаконним шляхом.

3. Всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на ко­ристь такої особи. Усі сумніви щодо доведеності вини, якщо вичер­пано можливості їх усунення, а також сумніви у тлумаченні закону вирішуються на користь підозрюваного, обвинуваченого. Суд вико­ристовує лише ті докази, які зібрано, перевірено й оцінено в по­рядку, передбаченому КПК України.

4. Поводження з особою, вину якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою. Так, під час судового розгляду головуючий, судді та прися­жні мають виключити будь-які прояви упередженості й необ'єкти- вності, а отже, мають утримуватися від будь-яких оцінок та висно­вків щодо розглядуваного провадження аж до виходу суду в на- радчу кімнату для ухвалення вироку.

Зміст засади свободи від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів чи членів сім’ї полягає в тому, що, по-перше, жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або давати пояснення чи показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення. По-друге, кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинува­чення проти неї, будь-якої миті відмовитися відповідати на запи­тання, а також їй слід негайно повідомити про ці права. По-третє, жодна особа не може бути примушена давати пояснення, пока­зання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім'ї кримінального правопорушення.

Ця засада кримінального провадження, що передбачається ст. 18 КПК України, є безпосереднім втіленням положень ч. 1 ст. 63 Конституції України, яка проголошує, що особа не несе відповідаль­ності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

З огляду на вищевказане слід розуміти, що отримання пока­зань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань і не відповідати на запитання, 28

або їх отримання з порушенням цього права призводить до ви­знання доказів недопустимими (п. 4 ч. 2 ст. 87 КПК України). Крім цього, під час допиту особа має право не відповідати на запитання з приводу тих обставин, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею, близькими родичами чи членами її сім'ї кримінального правопорушення (ч. 8 ст. 224 КПК України).

Безпосередньою гарантією дотримання засади свободи від са­мовикриття та права не свідчити проти близьких родичів чи членів сім'ї є положення ч. 2 ст. 385 КК України, які прямо вказують на те, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за відмову да­вати показання під час провадження досудового розслідування або в суді щодо себе, а також членів її сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Заборона двічі притягати до кримінальної відповідальності за те саме правопорушення є однією із засад кримінального прова­дження, зміст якої полягає в тому, що ніхто не може бути двічі об­винуваченим або покараним за кримінальне правопорушення, за яким він був виправданий або засуджений на підставі вироку суду, що набрав законної сили (ч. 1 ст. 19 КПК України), є безпосереднім втіленням положень ст. 61 Конституції України, згідно з якою «ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідаль­ності одного виду за одне й те саме правопорушення. Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер».

Згідно з ч. 2 ст. 19 КПК України кримінальне провадження під­лягає негайному закриттю, якщо стане відомо, що за тим самим об­винуваченням існує вирок суду, який набрав законної сили. На ви­конання реалізації цих положень законодавець у п. 6 ч. 1. ст. 284 КПК України передбачив підставу для закриття прокурором кримі­нального провадження на стадії досудового розслідування в тому разі, якщо існує вирок за тим самим обвинуваченням, що набрав за­конної сили, або постановлена ухвала суду про закриття кримі­нального провадження за тим самим обвинуваченням. Якщо зазна­чені обставини виявляються під час судового розгляду, суд зо­бов'язаний ухвалити виправдувальний вирок (ч. 7 ст. 284 КПК України).

Сутність засади забезпечення права на захист полягає в тому, що підозрюваний, обвинувачений, виправданий чи засуджений ма­ють право на захист, яке полягає у наданні їм можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у криміна­льному провадженні, користуватися правовою допомогою захис­ника, а також реалізовувати інші передбачені КПК України проце­суальні права (ст. 20 КПК України). Право на захист має також особа, щодо якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру чи примусових заходів виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування.

Зміст цієї засади набув свого поширення зі ст. 59 Конституції України, положення якої гарантують кожному право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допо­мога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для належної реалізації цієї засади кримінального прова­дження слідчий, прокурор, слідчий суддя зобов’язані роз’яснити пі­дозрюваному чи обвинуваченому його право на кваліфіковану пра­вову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника. Отже, вищевказані учасники кримінального провадження можуть реалізовувати це право самостійно, а також користуватися, зок­рема безоплатно, допомогою захисника, наділеного достатніми правами для обстоювання прав, свобод та законних інтересів особи, яку він захищає (ст. ст. 45-54 КПК України).

Важливе значення для здійснення права на захист має поба­чення підозрюваного, обвинуваченого із захисником до першого допиту з дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування. До того ж суттєвою складовою права на захист у кри­мінальному провадженні є створення умов для вільного вибору захисника.

В окремих випадках закон передбачає обов’язкову участь захи­сника. Так, згідно з ч. 1 ст. 52 КПК України, у кримінальному прова­дженні участь захисника є обов’язковою щодо особливо тяжких злочинів. У такому разі участь захисника забезпечується з моменту набуття особою статусу підозрюваного. Окрім цього, обов’язкова участь захисника забезпечується у випадках, передбачених ч. 2 ст. 52 КПК України, наприклад щодо осіб, які підозрюються або об­винувачуються у вчиненні кримінального правопорушення у віці до 18 років; щодо осіб, які не володіють мовою, якою ведеться кри­мінальне провадження; щодо осіб, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішу­ється питання про їх застосування.

Сутність засади доступу до правосуддя та обов’язковості судо­вих рішень полягає в тому, що кожному гарантується право на спра-

ведливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалеж­ним і неупередженим судом, створеним на підставі закону (ч. 1 ст. 21 КПК України). Положення цієї засади є безпосереднім втілен­ням ст. 55 Конституції України, яка передбачає, що права і свободи людини та громадянина захищаються судом.

Вимога законодавця щодо обов’язковості судових рішень міс­титься у ч. 2 ст. 21 КПК України і передбачає, що вирок та ухвала суду, що набрали законної сили в порядку, визначеному КПК Укра­їни, є обов’язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України.

У разі умисного невиконання судового рішення (вироку, рі­шення, ухвали, постанови суду), що набрали законної сили, або пе­решкоджання їх виконанню передбачається кримінальна відпові­дальність за ст. 382 КК України.

Суттєвою умовою реалізації права на доступ до правосуддя є положення ч. 3 ст. 21 КПК України, які регламентують право кож­ного на участь у розгляді в суді будь-якої інстанції справи, що сто­сується його прав та обов’язків. Ці приписи насамперед спрямовано на належне забезпечення участі сторін у судовому провадженні. Вони конкретизуються в окремих нормах, наприклад щодо участі учасників кримінального провадження у підготовчому судовому про­вадженні (ч. 2 ст. 314 КПК України), судовому розгляді (ст. ст. 323 - 326 КПК України), апеляційному провадженні (ч. 4 ст. 405 КПК України) та касаційному провадженні (ч. 4 ст. 434 КПК України) тощо. У зв’язку з цим положення, передбачені п. п. 3, 4, 5 ч. 2 ст. 412 КПК України небез­підставно визнають істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону у разі здійснення судового провадження за відсутності: а) обвинуваченого (крім випадків, передбачених КПК України) або прокурора (крім випадків, коли його участь не є обов’язковою); б) захисника, якщо його участь є обов’язковою; в) потерпілого, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання.

Здійснення кримінального провадження не може бути переш­кодою для доступу особи до інших засобів правового захисту, якщо під час кримінального провадження порушуються її права, гаран­товані Конституцією України та міжнародними договорами Укра­їни (ч. 4 ст. 21 КПК України).

Засада змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості - це правове положення, згідно з яким сторонам обвинувачення і захисту, наді­леним рівними правами, забезпечується можливість брати активну 31

участь у збиранні доказів та їх поданні суду, який, будучи незалеж­ним арбітром, виконує функцію правосуддя. Цю засаду закріплено у п. 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ст. 22 КПК України.

Змагальність передбачає порядок кримінального прова­дження, за якого функції обвинувачення і захисту розмежовано між собою і відокремлено від функції правосуддя, їх виконують суб'єкти, що користуються рівними правами для обстоювання своїх інтересів. Суд має керівне становище, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для швидкого, повного та неупередженого дослідження обставин кримінального прова­дження.

Змагальність є основою кримінального провадження, що обу­мовлює самостійне обстоювання сторонами обвинувачення і захи­сту своїх правових позицій, прав і законних інтересів.

Сторони кримінального провадження наділено рівними правами на виконання процесуальних дій, таких як збирання та подання до суду клопотань, скарг, речей, документів і доказів, а також на реаліза­цію інших процесуальних прав, передбачених КПК України.

Під час кримінального провадження функції обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на той самий орган чи службову особу.

Основні положення засади змагальності:

- чітке розмежування функцій обвинувачення, захисту і право­суддя;

- право учасників обстоювати свої інтереси шляхом змагання між собою;

- виконання судом особливої ролі у кримінальному прова­дженні як незалежного і неупередженого суб'єкта;

- заборона суду вирішувати спірні питання, що виникають між сторонами, з власної ініціативи.

Засада змагальності проявляється на всіх стадіях кримінального провадження. Втім, на стадії досудового розслідування застосову­ються її окремі елементи, наприклад у разі застосування запобіж­ного заходу, оскарження до суду процесуальних рішень слідчого чи прокурора, де вирішення відповідних питань здійснюється у формі змагання сторін захисту та обвинувачення перед слідчим суддею.

Засада права на оскарження процесуальних рішень, дій чи безді­яльності - це правове положення, відповідно до якого кожному учаснику гарантується право на оскарження рішень, дій чи бездія­льності суду, слідчого судді, прокурора та слідчого.

Засаду закріплено в ст. 55, п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України і ст. 24 КПК України.

Основні положення засади:

- право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяль­ності суду, слідчого судді, прокурора та слідчого, дізнавача в по­рядку, передбаченому КПК України, забезпечується кожному учас­нику кримінального провадження;

- право на перегляд вироку чи ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передба­ченому КПК України, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді, гарантується законом;

- оскаржуються процесуальні рішення, дії чи бездіяльність лише учасників, наділених владними повноваженнями у криміна­льному судочинстві.

Статтею 303 КПК України визначено, які рішення, дії чи безді­яльність слідчого, дізнавача або прокурора можуть бути оскаржені під час досудового розслідування.

Під час підготовчого судового засідання можуть бути оскар­жені рішення, дії чи бездіяльність, передбачені п. 5, 6 ч. 1 ст. 303 КПК України.

Під час досудового розслідування можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали слідчого судді, перелік яких визна­чено у ст. 309 КПК України.

Засада гласності і відкритості судового провадження та його повне фіксування технічними засобами - це правове положення, згі­дно з яким розгляд справ у судах усіх інстанцій є відкритим і глас­ним, крім випадків, передбачених законом.

Засада закріплена п. 6 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ст. 27 КПК України.

Кримінальне провадження в судах усіх інстанцій здійснюється відкрито. Відповідно до закону громадяни, які досягли 16 років, мо­жуть бути присутні у залі судового засідання під час розгляду. Зміст судового розгляду та його результати можуть висвітлюватись у за­собах масової інформації. Винятком з указаної засади є випадки здійснення кримінального провадження у закритому судовому за­сіданні.

Слідчий суддя чи суд можуть прийняти рішення про обме­ження доступу осіб, які не є учасниками судового процесу, до судо­вого засідання під час карантину або здійснення кримінального провадження у закритому судовому засіданні впродовж усього су­дового провадження або його окремої частини лише у випадках:

а) якщо обвинуваченим є неповнолітній; б) розгляду справи про кримінальне правопорушення проти статевої свободи та статевої недоторканності особи; в) необхідності запобігти розголошенню відомостей про особисте та сімейне життя чи обставин, які прини­жують гідність особи; г) якщо здійснення провадження у відкри­тому судовому засіданні може призвести до розголошення таєм­ниці, що охороняється законом; ґ) необхідності забезпечення без­пеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні.

Під час судового розгляду забезпечується повне фіксування су­дового засідання та процесуальних дій за допомогою звуко- та ві- деозаписувальних технічних засобів. Кожний присутній у залі судо­вого засідання може вести стенограму, робити нотатки, використо­вувати портативні аудіозаписувальні пристрої. У залі судового за­сідання можуть проводитись фотозйомка, відеозапис, транслю­вання судового засідання по телебаченню, застосування звукоза­пису на стаціонарну апаратуру на підставі ухвали суду, що вино­ситься з урахуванням думки сторін засідання та можливості прове­дення таких дій без шкоди для судового розгляду.

Судове рішення, ухвалене у відкритому судовому засіданні, проголошується прилюдно. Якщо судовий розгляд відбувався у за­критому судовому засіданні, судове рішення проголошується при­людно з пропуском інформації, для дослідження якої проводилося закрите судове засідання та яка на момент проголошення судового рішення підлягає подальшому захисту від розголошення.

Засада мови, якою здійснюється кримінальне провадження - правове положення, згідно з яким судочинство в Україні здійсню­ється державною мовою, закріплена у ст. 10 Конституції України та ст. 29 КПК України.

Основні положення засади мови, якою здійснюється криміна­льне провадження:

- кримінальне провадження здійснюється державною мовою;

- сторона обвинувачення, слідчий суддя та суд складають про­цесуальні документи державною мовою;

- повідомлення про підозру особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, здійснюється державною мовою або будь-якою іншою мовою, якою вона достатньо володіє для розуміння суті пі­дозри у вчиненні кримінального правопорушення;

- слідчий суддя, суд, прокурор, слідчий, дізнавач забезпечують учасникам кримінального провадження, які не володіють чи недо­статньо володіють державною мовою, право застосовувати під час подання скарг і клопотань та виступів у суді рідну або іншу мову, якою вони володіють, користуючись при цьому в разі необхідності послугами перекладача в порядку, передбаченому КПК України;

- усі судові рішення, якими закінчується судовий розгляд по суті, надаються сторонам або особі, стосовно якої вирішено пи­тання щодо застосування примусових заходів виховного або меди­чного характеру, у перекладі на їх рідну або іншу мову, якою вони володіють; переклад інших процесуальних документів, надання ко­пій яких передбачено КПК України, здійснюється лише за окремим клопотанням; перекладач своїм підписом засвідчує відповідну ко­пію документа.

Особа підпадає під визначення такої, що не володіє мовою, якою провадиться судочинство, якщо вона не може добре розуміти цю мову і вільно спілкуватися нею. У кримінальних провадженнях щодо осіб, які не володіють державною мовою, з моменту встанов­лення цього факту участь захисника є обов’язковою (п. 4 ч. 2 ст. 52 КПК України).

У разі необхідності здійснення перекладу сторони криміналь­ного провадження, слідчий суддя чи суд залучають відповідного перекладача (сурдоперекладача) (ст. 68 КПК України).

2.3.