§ 2. Загальновизнані принципи і норми МІЖНАРОДНОГО ПРАВА ЯК ПРИНЦИПИ ГОСПОДАРСЬКОГО СУДОЧИНСТВА

Загальновизнані принципи і норми міжнародного права як принципи господарського судочинства є основоположними імпе­ративними нормами міжнародного права, відхилення від яких є неприпустимим.

Принцип верховенства права у господарському судочинстві. Принцип верховенства права має тривалу історію практичного оформлення та доктринального оформлення, філософського осми­слення і в своєму сучасному розумінні та застосуванні основних його параметрів є одним із найцінніших здобутків людства. На цьому наголошується в документах ООН, Ради Європи, ЄС, це відо­бражено в доктринах та актах багатьох держав^[20].

Відповідно до ст. 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. ГПК України у ст. 2 вказує на верховенство права як основну засаду (принцип) господарського судочинства. Згідно з ч. 1 ст. 10 ГПК України господарський суд під час розгляду справи керується принципом верховенства права.

Принцип верховенства права людини у господарському судо­чинстві передбачений у ст. 3 Статуту Ради Європи, в якій проголо­шується, що кожен член Ради Європи повинен визнавати принцип верховенства права та принцип, відповідно до якого всі особи, які перебувають під його юрисдикцією, повинні користуватися права­ми й основними свободами та щиро й активно співробітничати в ім'я досягнення мети Ради, яка буде досягатися шляхом підтримки та подальшого здійснення прав людини і основних свобод. Прин­цип верховенства права закріплений у низці інших міжнародних актів, зокрема в Загальній декларації прав людини, ЄКПЛ та ін.

Зазначений принцип у сфері правореалізації полягає в тому, що національний суд під час розгляду справи та ухвалення рішен­ня повинен вирішувати питання про відповідність національного законодавства принципу верховенства права людини. У випадку невідповідності національного законодавства вимогам верховенс­тва прав людини національний суд може скасувати такий закон, розглянути його на відповідність конституції або не застосувати такий закон залежно від особливостей повноважень судових орга­нів у конкретній країні.

Аналіз прецедентної практики ЄСПЛ дає підстави виділити низку вимог у змісті верховенства права, серед яких найбільш ви­значальним для сфери господарського судочинства є ті, що перед­бачають обов'язок держави забезпечити фізичним та юридичним особам доступ до суду, наявність судового контролю за втручан­ням виконавчих органів у права людини, відповідність судового рішення вимогам правової визначеності, достатню чіткість визна­чення в законі обсягу будь-якого правового розсуду та способу його здійснення, наявність громадської довіри до судів як гарантів справедливості, обов'язковість судових рішень, можливість скасу­вання рішення суду судом вищої інстанції, якщо таке рішення не набрало законної сили тощо^[21].

У Звіті Венеційської комісії 24-25 березня 2011 р. на підставі аналізу правових систем європейських держав виділено шість не­обхідних елементів принципу верховенства права: 1) законність, включно з прозорим, підзвітним і демократичним процесом прий­няття законів; 2) правова визначеність; 3) заборона довільності у прийнятті рішень; 4) доступ до правосуддя, що здійснюється неза­лежним і безстороннім судом, включно з можливістю оскаржити в суді адміністративні акти; 5) повага до прав людини; 6) недискри- мінація і рівність перед законом^[22].

Значною мірою розвиток принципу верховенства права пов’я­заний із закріпленням зазначеного принципу у Преамбулі ЄКПЛ та подальшим еволюційним тлумаченням її положень у практиці ЄСПЛ. Так, у рішенні у справі «Амуур проти Франції» (Amuur v.

Крім того, певне тлумачення змісту верховенства права було надано і на національному рівні Конституційним Судом України в його рішенні у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конститу- ційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м’якого покарання) від 02.11.2004, відповідно до якого верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути просякнуті передусім іде­ями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легі­тимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культур­ним рівнем суспільства.

Принцип пропорційності в господарському судочинстві. Однією із запропонованих законодавцем новел є нормативне за­кріплення і визначення принципу пропорційності (п. 6 ч. 3 ст. 2 та ст. 15 ГПК України). Принцип пропорційності у процесі розгляду господарських справ має застосовуватись судом з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Вказівки про принцип пропорційності можливо знайти у різних формулюваннях багатьох національних і наднаціональних правових систем. Він визнається загальним принципом права Європейського Союзу. У Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на відміну від права Європейського Союзу, принцип пропорційності прямо не закріплений. Незважаючи на це, він є одним із найважли­віших принципів, який, мабуть, найбільш часто застосовується у практиці ЄСПЛ^[23].

Так, зазначений принцип широко використовується ЄСПЛ під час перевірки правомірності обмежень прав людини на рівні наці­ональних правопорядків.

Зміни, які відбулися в господарському процесуальному зако­нодавстві, передбачають нормативне закріплення пропорційності господарського судочинства. Так, відповідно до ст. 15 ГПК України суд визначає в межах, установлених цим Кодексом, порядок здійс­нення провадження у справі відповідно до принципу пропорційно­сті, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпе­чення розумного балансу між приватними й публічними інтереса­ми; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін; час, необхідний для вчинен­ня тих чи інших дій; розмір судових витрат, пов’язаних із відповід­ними процесуальними діями, тощо.

Принцип пропорційності як такий, що належить до загально­визнаних принципів міжнародного права, відбиває необхідність дотримання необхідного балансу інтересів при втручанні держави у приватноправову сферу. Але як будь-який інший загальноправо- вий принцип, він потребує своєї деталізації на рівні окремих галу­зей права, зокрема й на рівні господарського процесу. Принцип пропорційності має бути спрямований на забезпечення розумного балансу приватних і публічних інтересів у сфері відправлення пра­восуддя у господарських справах, відповідно до чого під час розг­ляду справи у порядку господарського судочинства та ухвалення рішення у справі цілі обмежень прав людини повинні бути істот­ними, а засоби їх досягнення - обґрунтованими і мінімально обтя­жливими для осіб, чиї права обмежуються.

Для того, щоб принцип пропорційності був утілений в тканину реально функціонуючого господарського судочинства, він повинен бути закріплений в галузевому законодавстві. Стосовно принципу пропорційності це означає його включення до ГПК України, при­чому не тільки шляхом відтворення в нормах ГПК України, але й через розвиток і конкретизацію з урахуванням специфіки його реалізації в окремих інститутах господарського судочинства. Має­мо констатувати таке положення: змістом принципу пропорційно­сті, як і будь-якого іншого принципу господарського судочинства, є відповідні положення, котрі закріплені у відповідних нормах ГПК України^[26].

Принцип правової визначеності у господарському судочин­стві полягає в доступності нормативних актів, їх несуперечливос- ті, відсутності прогалин, обов’язковому оприлюдненні норматив­них актів, єдності у застосуванні закону, правилі res judicata (вимозі остаточності судових рішень), вимозі беззворотної реалізації судо­вих рішень.

Визначеність норми є основоположним аспектом усього прин­ципу. Визначеність процесу створення та застосування правових норм має забезпечувати чіткість і злагодженість діяльності відпо­відних юридичних механізмів. Норма права постулюється як зага­льнообов’язкове формальне правило належної поведінки, що вста­новлюється та забезпечується державою, закріплене й оприлюд­нене в офіційних актах, спрямоване на регулювання суспільних відносин шляхом визначення прав та обов’язків їхніх учасників^[27].

Принцип визначеності норми права висуває до процесу правотвор- чості вимоги несуперечливості (тобто відсутності колізій, здатних дезорієнтувати суб'єкта в масиві законодавства) і стабільності правових норм, яку слід розуміти як відсутність частого внесення змін у нормативно-правові акти, оскільки інакше суспільні відно­сини не встигатимуть адаптуватися до нових нормативних умов^[28].

За позицією Венеційської комісії, визначеність в якості ключо­вого чинника фундаментального принципу верховенства права передбачає, що правові акти мають були чіткими й точними, спря­мованими на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість ситуа­цій і правовідносин, що виникають (п.

Правова визначеність набула значення принципу міжнародно­го та національного права з прийняттям Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а формулювання її змісту та сутності було зроблене шляхом тлумачення тексту Конвенції під час розгляду конкретних справ Європейським судом із прав людини, рішення якого згідно з українським законодавством є джерелом національного права, причому в сенсовому трактуванні, наданому ЄСПЛ. Із цього приводу Суд зазначає, що норма не може вважатися законом у розумінні положень п. 2 ст. 10 Конвенції, якщо вона не сформульована з точністю, достатньою для того, щоб громадянин міг регулювати свої дії; він має бути здатен, якщо це необхідно, за допомогою відповідної консультації передбачати в розумній за тих чи інших обставин мірі наслідки, до яких може призвести та чи інша дія (п. 41)^[31]. Отже, обмеження певного права, навіть у разі, коли воно відбувається відповідно до національного законодавства, може бути визнане неправомірним, якщо підстави обмеження викладені в за­коні таким чином, що це позбавляє особу можливості прогнозувати свою поведінку та передбачати її наслідки^[32].

Свій погляд на поняття та зміст правової визначеності навів також Конституційний Суд України. У рішенні від 22 вересня 2005 р. вказується, що «із конституційних принципів рівності й справед­ливості випливає вимога визначеності, ясності й недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування в правоза- стосовній практиці й неминуче призводить до сваволі» (абз. 2 підп. 5.4 п. 5 мотивувальної частини)^[33]. Вищий орган конституцій­ної юрисдикції підкреслив, що невизначеність, нечіткість правової норми тягне за собою її неоднакове розуміння та тлумачення, що в практичній площині призводить до різного застосування. Визначе­ність правового регулювання має на меті запобігти будь-якому про­яву сваволі щодо особи^[34]. Визначеність норми права як невід’ємна її властивість покликана сприяти тому, щоб особа завжди мала змогу спрямовувати свою поведінку в такий спосіб, який відповідає ви­могам норми на час учинення дії.

Таким чином, правова норма узгоджується з принципом ви­значеності, коли кожному суб'єкту зрозумілі правові наслідки сво­го діяння, тобто від правової певності акта залежить однакове ро­зуміння, застосування й тлумачення правових приписів.

Крім вимог до визначеності правової норми, принцип право­вої визначеності у правовій доктрині також розглядається в більш широкому аспекті й охоплює такі прояви, як непорушність і неска- совуваність набутих законних прав (vested rights) та законність очікування (legitimate expectations). За цими критеріями принцип спрямований на досягнення розумної стабільності права та забез­печення реалізації законних очікувань особи. У цьому контексті значну роль відіграє вимога визначеності судових рішень. Саме такий характер судових рішень зумовлює надання їм юридичної сили, бо тільки за цієї умови рішення здатні ефективно регулюва­ти правовідносини^[35]. У правозастосуванні принцип визначеності вимагає, щоб нормативно-правові акти виконувалися; щоб мала місце практика уточнення (конкретизації) змісту нормативно- правових актів; щоби практикувалось одноманітне застосування закону; щоб рішення судів щодо застосування закону були остато­чними й обов'язковими^[36]. Неможливість скасування остаточного судового рішення, яке набрало чинності, є однією з головних га­рантій стабільного правового становища особи, адже судові вер­дикти повинні бути зрозумілі, чіткі та стабільні в часі. Європейсь­кий суд із прав людини, розкриваючи принцип правової визначе­ності під час перегляду остаточного рішення, неодноразово вказу­вав, що цей принцип припускає те, що сторони не вправі домагати­ся перегляду остаточного й такого, яке підлягає виконанню, судо­вого рішення лише з метою перегляду й винесення нового рішення у справі. Повноваження вищестоящих судів із перегляду повинні здійснюватися з метою виправлення судових помилок, неправиль­ного відправлення правосуддя, а не для підміни нагляду. Перегляд не має розглядатись як замасковане оскарження, і одна лише мож­ливість двох поглядів у справі не може служити підставою для пе­регляду (п. 51, 52)^[37].

Показовою в цьому відношенні прийнято вважати справу «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), під час розг­ляду якої Суд підкреслив, що «право на справедливий судовий роз­гляд судом, яке гарантується п. 1 ст. 6 Конвенції, має тлумачитися у світлі преамбули до Конвенції, яка у відповідній частині свідчить, що принцип верховенства права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основних аспектів принципу верховен­ства права є принцип правової визначеності, який вимагає, крім іншого, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішен­ня воно не підлягало перегляду» (п. 61).^[38] Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Керуючись цим усталеним підходом, остаточні рішення судів національної системи не повинні бути предметом оскарження.

Таким чином, принцип правової визначеності як невід’ємна складова частина принципу верховенства права найбільше вияв­ляється у вимогах до визначеності норм права як на етапі їх ство­рення, так і застосування. Такий підхід зобов’язує посилити вимоги до визначеності судових рішень. Визначений характер судових рішень є обов’язковою передумовою набуття ними юридичної си­ли. Крім того, суди не вправі застосовувати правові акти «заднім числом» і такі акти, які не були в належний спосіб офіційно опри­люднені. Тільки в разі реального застосування вимог щодо право­вої визначеності рішення правозастосовного органу здатні ефек­тивно регулювати суспільні відносини.