§ 3. Характеристика окремих принципів господарського СУДОЧИНСТВА

Принцип гласності судового розгляду. Принцип гласності го­сподарського судочинства закріплено у ст. 129 Конституції України та ст. 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Залежно від осіб, які можуть бути ознайомлені з діяльністю суду, виокремлюють гласність для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, - гласність у вузькому розумінні цього слова і глас­ність для народу, чи публічність^[40]. Можливо сказати, що зміст заса­ди гласності господарського судочинства складають правові вимо­ги, звернені прямо до суду (процесуальний зміст принципу гласно­сті), і положення, які закріплюють права громадян, що виникають у зв'язку з проведенням відкритого судового розгляду (публічність).

У ч. 1 ст. 8 ГПК України зазначено, що розгляд справ у всіх су­дах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Але виникає питання: до чого тут усність? Усність є са­мостійним принципом, який притаманний не тільки відкритому, але й закритому судовому засіданню.

Найбільш повно гласність здійснюється у відкритому судово­му розгляді, який згідно з ч. 1 ст. 8 ГПК України є основним елеме­нтом змісту гласності судового розгляду господарських справ. Відкритість судового розгляду полягає в тому, що всі господарські справи в усіх судових інстанціях розглядаються публічно. У судо­вому засіданні можуть бути присутні всі учасники процесу та осо­би, які не є учасниками процесу, але бажають бути присутніми у судовому засіданні. За діючим ГПК України в судовому засіданні як особи, які бажають бути присутніми у судовому засіданні, можуть бути присутні особи будь-якого віку. Вони не зобов’язані повідом­ляти суд про мету своєї присутності, а суд не має права припинити їх перебування в залі судового засідання. Від особи, яка бажає бути присутньою в судовому засіданні, забороняється вимагати будь-які документи, крім документа, що посвідчує особу (ч. 2 ст. 8 ГПК Укра­їни). Особи, які бажають бути присутніми у судовому засіданні, допускаються до зали судових засідань до початку судового засі­дання або під час перерви.

Присутність глядачів у залі судових засідань може бути обме­жена об’єктивними причинами, наприклад, коли бажаючих більше ніж місткість зали. У такому випадку суд вправі обмежити доступ осіб, які бажають бути присутніми у судовому засіданні, фактич­ною кількістю місць із метою забезпечення порядку в судовому засіданні. Ці дії мають організаційний, а не процесуально-правовий характер, тому ухвала з цих питань не постановляється^[41].

Особи, які не є учасниками процесу, але бажають бути присут­німи у судовому засіданні, повинні дотримуватися загальних пра­вил поводження в суді та підкорятися розпорядженням головую­чого. У разі порушення порядку в залі засідань суд може застосува­ти до таких осіб заходи процесуального примусу (ст.

Важливою є вимога цього принципу про надання права особам, які присутні в залі судового засідання, представникам засобів ма­сової інформації проводити у залі судового засідання фотозйомку, відео- та аудіозапис із використанням портативних відео- та аудіо- технічних засобів без отримання окремого дозволу суду, але з ура­хуванням обмежень, встановлених цим Кодексом. Так ч. 7 цієї стат­ті встановлено, що проведення в залі судового засідання фотозйо­мки, відеозапису, а також трансляція судового засідання повинні здійснюватися без створення перешкод у веденні засідання і здій­сненні учасниками судового процесу їхніх процесуальних прав.

Наведена норма знімає давню проблему можливості прове­дення у залі судового засідання фотозйомки, відео- та аудіозапису з використанням портативних відео- та аудіотехнічних засобів без отримання окремого дозволу суду. Це дозволяє здійснювати зазна­чені дії не лише учасникам процесу, але і будь-яким особам, які присутні на відкритому судовому засіданні, наприклад журналіс­там. Уважаємо, що використання цих записів у друкованих та елек­тронних засобах масової інформації теж є вільним.

Детальний запис судового розгляду корисний для таких цілей:

- одержання поточного звукозапису судових засідань (до за­вершення справи);

- забезпечення повноти звукозапису, записування всіх дій, які відбуваються;

- порівняння офіційного судового і альтернативного звуко­записів;

- оскарження дій судді;

- фіксації заперечень проти дій судді;

- фіксації пояснень сторін, показань свідків та інших учасни­ків процесу;

- подання зауважень на неповноту або неправильність тех­нічного запису судового засідання^[42].

Окремою нормою виділено випадок, коли здійснюється транс­ляція судового засідання. Встановлено, що трансляція судового засідання здійснюється тільки з дозволу суду (ч. 6 ст. 8 ГПК Украї­ни). Вважаємо, що законодавець вірно розширив зміст положення, яке закріплює права громадян, що виникають у зв'язку з прове­денням відкритого судового розгляду (публічного).

Особа, зацікавлена у транслюванні судового процесу, повинна звернутися до суду з відповідною заявою. На нашу думку, заяву слід розглядати в судовому засіданні за участю учасників справи. Найбільш доречно вирішувати це питання в підготовчому прова­дженні.

Якщо всі учасники справи беруть участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, здійснюється транслювання перебігу судового засідання в мережі Інтернет в обов'язковому порядку. Така норма фактично дозволяє зробити висновок про дію принципу гласності в умовах, коли всі учасники справи беруть участь у судо­вому засіданні в режимі відеоконференції.

Іншим елементом змісту принципу гласності господарського судочинства виступають підстави та загальний порядок закритого судового розгляду господарських справ. Слід зазначити, що дія практично будь-якого принципу господарського процесу може бути обмежена з тих чи інших підстав. У цьому плані не є винятком і принцип гласності та можливості її обмеження в господарському судочинстві. Так, згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод судове рішення оголошується публічно, однак преса та публіка можуть не допускатись на судове засідання протягом усього процесу або його частини з міркувань моралі, сус­пільного порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, а також коли цього вимагають інтереси суспільства, неповнолітніх або для захисту приватного життя сторін, або - тією мірою, якою, на думку суду, суворо необхідно, - за особливих об­ставин, коли гласність порушувала б інтереси правосуддя. Подібна норма міститься і в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Як уже зазначалося, зміст принципу гласності господарського судочинства полягає в тому, що розгляд справ у всіх судах відкри­тий, за винятком випадків, коли відкритий судовий розгляд може мати наслідком розголошення таємної чи іншої інформації, що охороняється законом, необхідності захисту особистого та сімей­ного життя людини, а також в інших випадках, установлених зако­ном (ч.

Важливо зазначити, що сама можливість суду проводити за­крите судове засідання стосується проблеми обмеження дії одного з основоположних принципів здійснення правосуддя - принципу гласності в господарському судочинстві. Постановка проблеми обумовлена тим, що в основі норм, які передбачають виняток із правил, що являє собою одне з основних демократичних досяг­нень, повинні бути вагомі підстави.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну таємницю» від 21.01.1994 державна таємниця - вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України га які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.

У закритому судовому засіданні можуть бути присутні всі уча­сники справи незалежно від того, чи мають вони допуск до держа­вної таємниці. У протилежному випадку можуть бути порушені принципи змагальності та рівноправності сторін.

У судових засіданнях закритий розгляд допускається також, якщо відкритий розгляд може призвести до розголошення іншої таємниці, яка охороняється законом. Зокрема, це стосується розк­риття банком інформації, яка містить банківську таємницю (ст. 347 ЦПК України), таємниці вчинення нотаріальної дії (ст. 8 Закону України «Про нотаріат»), адвокатської таємниці (ст. 9 Закону Укра­їни «Про адвокатуру»).

Питання про закрите судове засідання вирішується ухвалою суду, яка постановляється у нарадчій кімнаті й оголошується не­гайно. Питання про розгляд справи в закритому судовому засіданні суд вирішує як у підготовчому провадженні, так і після нього, на­приклад, під час розгляду справи по суті. Суд ухвалою може оголо­сити судове засідання закритим повністю або закритою його час­тину (ч. 9 ст. 8 ГПК України). Суд відповідно обмежує доступ сто­ронніх осіб на всі судові засідання чи в частині, визначеній ухва­лою. Під час розгляду справи в закритому засіданні повинні до­тримуватись усіх правил здійснення господарського судочинства.

Якщо загальне правило про здійснення транслювання перебі­гу судового засідання в мережі Інтернет в обов'язковому порядку, коли всі учасники справи беруть участь у судовому засіданні в ре­жимі відеоконференції, є відображенням дії принципу гласності, то цілком логічним є положення про те, що використання систем відеоконференц-зв'язку та транслювання перебігу судового засі­дання в мережі Інтернет у закритому судовому засіданні не допус­кається (ч. 11 ст. 8 ГПК України).

Стаття 8 ГПК України містить положення про те, що якщо під час закритого судового засідання буде встановлено, що інформа­ція, для забезпечення нерозголошення якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися в закритому судовому засіданні, вже є публічно доступною або обмеження дос­тупу до інформації є безпідставним чи не відповідає закону, суд постановляє ухвалу про подальший розгляд справи у відкритому судовому засіданні (ч. 12 ст. 8 ГПК України).

Розгляд справи здійснюється в порядку письмового прова­дження за наявними у справі матеріалами, якщо ГПК України не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Положення ст. 129 Конституції України про повне фіксування судового процесу технічними засобами конкретизоване в ГПК Ук­раїни. У процесуальний зміст принципу гласності судового розгля­ду господарських справ входить і такий елемент, як повне фіксу­вання судового розгляду господарських справ технічними засоба­ми. Згідно з ч. 14 ст. 8 ГПК України суд під час розгляду справи в судовому засіданні здійснює повне фіксування його перебігу за допомогою відео- та (або) звукозаписувального технічного засобу, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Порядок фіксування судового засідання технічними засобами встановлюється главою 7 розділу III ГПК України.

Офіційним записом судового засідання є лише технічний за­пис, зроблений господарським судом. Інші записи мають приват­ний характер. Вони не є офіційними, але теж можуть мати правове значення, наприклад, для встановлення змісту показань свідка у разі, коли технічний запис судом не зберігся. Вважаємо, що суд не має права вилучати ці приватні записи в учасників процесу.

Важливим елементом принципу гласності судочинства є також публічне проголошення рішення у всіх випадках. Ця норма закріп­лена в ч. 16 ст. 8 ГПК України, в якій зазначено, що судове рішення (повне або скорочене), ухвалене у відкритому судовому засіданні, оголошується прилюдно у порядку, визначеному ГПК України. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи чи обов'язки, мають право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи.

Якщо судовий розгляд проводився в закритому судовому за­сіданні, прилюдно оголошується лише вступна та резолютивна частини рішення, якщо такі частини не містять інформації, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій проводилися в закритому судовому засіданні. Якщо вступна та (або) резолютивна частини рішення містять таку інформацію, їх оголошення здійснюється в закритому судовому засіданні. Прилюдність проголошення рішення означає зачитування його тексту (або лише вступної та резолютивної частини) учасни­кам справи та присутнім у залі судового засідання.

Вважаємо, що правило про прилюдність проголошення судо­вих рішень повинно поширюватись і на ухвали, якими закінчується розгляд справи без винесення рішення (закриття провадження у справі чи залишення заяви без розгляду).

Якщо судове рішення оголошується прилюдно, учасники спра­ви, інші особи, присутні у залі судового засідання, представники засобів масової інформації можуть проводити в залі судового засі­дання фотозйомку, відеозапис, транслювання проголошення рі­шення по радіо і телебаченню, в мережі Інтернет.

Важливою гарантією неупередженої поведінки судді та прий­няття справедливих рішень є соціальний контроль громадян в умовах гласності (відкритості) судового процесу. Публічний харак­тер правосуддя, що забезпечує його відкритість і сприяє контролю з боку суспільства, має й ту особливість, що стимулює суддю конт­ролювати свою поведінку, додержуватись норм закону, відігравати належну судді роль. Будучи справедливим по суті, суддя своєю поведінкою у відкритому публічному процесі повинен підтверджу­вати цю якість. Суд над людиною передбачає її право пояснити судді та співгромадянам суть своїх вчинків, розраховуючи при цьому на розуміння. В обстановці публічності значно знижується можливість засудження невинного або призначення надмірно су­ворого покарання. В усіх міжнародних нормах, що стосуються здій­снення правосуддя, публічність є необхідним елементом його справедливості. Публічність (гласність, відкритість) судового роз­гляду справ спрямована на захист сторін від таємного правосуддя (яке не підпадає під контроль громадськості) і є одним із засобів збереження довіри до судів усіх рівнів^[43].

Принцип державної мови господарського судочинства. Від­повідно до ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функці­онування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Застосування мов в Україні гарантується Кон­ституцією України та визначається законом.

Поняття державної мови безпосередньо має зв'язок з понят­тям держави та її суверенітету. Державна мова - звичайно одна мова, що на конституційному або законодавчому рівні визначена, по суті, головною в країні. Таке визначення означає, що відповідна мова є засобом офіційного спілкування у суспільстві і державі. Державна мова слугує діяльності державного механізму і забезпе­чує його взаємовідносини з індивідами та іншими суб’єктами. У багатьох країнах державною є мова більшості населення країни. Державною мовою конституційно визначається або фактично ви­знається, як правило, мова титульної нації ^[44].

Як роз’яснив Конституційний Суд України у рішенні від 14.12.1999 (справа № 1 -в 99 № 10-рп/89), положення частини пер­шої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодст­ва, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільно­го життя, які визначаються законом (ч. 5 ст. 10 Конституції України).

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судочинство і діловодство в судах України провадиться державною мовою. Суди забезпечують рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою. Суди використовують дер­жавну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють.

Слід зазначити, що спеціальні закони у сфері використання інших мов, окрім державної, на сьогодні втратили чинність. Це стосується Закону Української PCP «Про мови в Українській PCP» від 28.10.1989 (втратив чинність 10.08.2012) та Закону України «Про засади державної мовної політики» від 03.07.2012 (втратив чинність як такий, що не відповідає Конституції України (є неконс­титуційним), див. Рішення Конституційного Суду від 28.02.2018). Таким чином, слід керуватися ч. 1 ст. 10 ГПК України, яка встанов­лює, що господарське судочинство в судах провадиться державною мовою. Суди забезпечують рівність прав учасників судового процесу за мовною ознакою. Суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право учасникам судового процесу на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють.

Частина 2 ст. 10 ГПК України встановлює, що суди забезпечу­ють рівність прав учасників судового процесу за мовною ознакою. В окремих випадках, прямо передбачених законом, для окремих учасників процесу можуть встановлюватися додаткові гарантії реалізації їх права на звернення до суду, зумовлені наявністю певних об’єктивних чи суб’єктивних причин, що ніяк не пов’язується з мов­ною ознакою. Так, суд може залучити для участі у справі переклада­ча (ст. 72 ГПК України). Згідно з ч. 4 ст. 10 ГПК України учасники судового процесу, які не володіють або недостатньо володіють дер­жавною мовою, мають право робити заяви, надавати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекла­дача, в порядку, встановленому цим Кодексом. Про правовий статус перекладача див. докладніше коментар до ст. 75 ГПК України.

Закон обмежує коло дій, при яких особи, котрі не володіють державною мовою, мають право використовувати рідну їм мову, зокрема, мають право робити заяви, надавати пояснення, виступа­ти в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача. На нашу думку, інші процесуальні дії, не зазначені у коментованій статті, наприклад, подавати позовну заяву, апеляційну чи касацій­ну скаргу, вони повинні робити державною мовою.

Принцип рівності перед законом і судом. Згідно з ч. 1 ст. 7 ГПК України правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно- правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнахо­дження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин; рівності всіх фізичних осіб незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релі­гійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального похо­дження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь- яких ознак чи обставин.

Принцип рівності всіх учасників судового процесу перед зако­ном і судом, що закріплений у ст. 129 Конституції України, отримав свою конкретизацію в ГПК України та пов’язаний з правом чи га­рантіями на доступ до правосуддя, на справедливий суд. Принцип рівності учасників процесу перед законом і судом означає однакове застосування судом закону до всіх учасників судового процесу та відповідно до мети правової норми, неупереджене ставлення суду до всіх учасників судового процесу та забезпечення їм рівних про­цесуальних прав.

В окремих випадках, прямо передбачених законом, для окре­мих учасників господарського процесу можуть встановлюватися додаткові гарантії реалізації їх права на звернення до суду, зумов­лені наявністю певних об’єктивних чи суб’єктивних причин, що ніяк не пов’язується з расою, кольором шкіри, політичними, релігій­ними та іншими переконаннями, статтю, етнічним та соціальним походженням, майновим станом, місцем проживання, мовною та іншою ознаками. Так, окремі категорії позивачів звільняються від сплати судового збору (ст. 3 Закону України «Про судовий збір»); за окремими позовами встановлено альтернативну підсудність (ст. 29 ГПК України); суд може залучити для участі у справі перекладача (ст. 72 ГПК України). Ці гарантії доступності правосуддя не вважа­ються порушенням принципу рівності учасників процесу перед законом і судом і не стосуються розгляду конкретної справи.

Гарантіями принципу рівності учасників процесу перед зако­ном і судом є встановлення кримінальної відповідальності за об­меження у правах залежно від політичних чи релігійних переко­нань, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, статі, етнічно­го та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками; право учасників процесу на оскар­ження рішення суду в апеляційному чи касаційному порядку та ска­сування рішення на підставі порушення процесуальних норм (пра­вила рівності учасників процесу перед законом і судом).

Таким чином, принцип рівності забезпечується тим, що кожна господарська справа розглядається в одному й тому ж процесуаль­ному порядку і з однаковим обсягом гарантій для учасників судо­вого процесу.

Принцип диспозитивності в господарському судочинстві. Принцип диспозитивності визначає механізм виникнення, розвит­ку і закінчення господарської справи. Відповідно до ст. 55 Консти­туції України кожному гарантується право судового захисту його прав, свобод і інтересів.

У принципі диспозитивності виявляється зв’язок господарського процесу з матеріальним правом. Він є продовженням і наслідком диспозитивної основи, властивим матеріальним правовідносинам, у яких кожний вільний скористатися з можливості, наданої правом, чи не скористатися нею, здійснюючи своє право.

Принцип диспозитивності в господарському процесі - це за­кріплені в нормах господарського процесуального права положен­ня про можливість осіб, які беруть участь у справі, розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, а також засоба­ми їх захисту, що активно впливають на виникнення, рух і закін­чення господарського процесу, з метою захисту своїх прав і охоро- нюваних законом інтересів. Цей принцип є головним принципом господарського процесуального права, оскільки він визначає меха­нізм виникнення, розвитку і закінчення господарської справи.

Принцип диспозитивності зв'язує рух і розвиток справи по стадіях господарського процесу, долю предмета спору з розсудом самих заінтересованих осіб - позивача і відповідача. Початок дис- позитивності пронизує все господарське судочинство - від пору­шення конкретної справи до виконавчого провадження.

Здійснення кожною особою права на судовий захист залежить перш за все від самої заінтересованої особи (ст. 4 ГПК України). Можливість вільно розпоряджатися своїми матеріальними і проце­суальними правами фактично і є принципом диспозитивності. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим від­повідно до ГПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Це положення процесуаль­ного закону надає зацікавленій особі право процесуальної ініціати­ви порушити справу в суді. До господарського суду у справах, від­несених законом до його юрисдикції, мають право звертатися та­кож особи, яким законом надано право звертатися до суду в інте­ресах інших осіб (ч. 3 ст. 4 ГПК України). Оскільки переважна біль­шість цивільних справ порушується самими зацікавленими особа­ми, то порушення справ з ініціативи інших осіб і органів варто роз­глядати як виняток із загального правила.

Згідно з ч. 2 ст. 14 ГПК України учасник справи розпоряджа­ється своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком су­ду, крім випадків, установлених ГПК України (ч. 1 ст. 14 ГПК Украї­ни). Згідно з ч. 4 ст. 74 ГПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребуван­ня доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або вико­нанні обов'язків щодо доказів.

Відповідно до принципу диспозитивності сторони на будь-якій стадії процесу можуть вільно здійснювати процесуальні права: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги; одержу­вати копії рішень, ухвал, постанов, інших документів, доданих до справи; брати участь у судових засіданнях; заявляти клопотання і відводи і т. п. (ст. 42 ГПК України).

Особливе місце серед прав сторін займають процесуальні пра­ва, які зазначено у ст. 46 ГПК України:

1) позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини по­зовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу;

2) позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першо­го судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спро­щеного позовного провадження;

3) відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом.

Суд у цих випадках зобов’язаний роз’яснити позивачу або сто­ронам наслідки відповідних процесуальних дій, головним з яких є неможливість звернення до суду з тотожним позовом. Крім того, суд повинен перевірити законність такої процесуальної ініціативи: суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу пред­ставляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтере­сам особи, яку він представляє (ч. 6 ст. 46 ГПК України). Процесуа­льна ініціатива в цьому випадку здійснюється за допомогою і під контролем суду.

Засади диспозитивності виявляються й у питаннях порушення апеляційного і касаційного провадження, постановці питання про перегляд рішень у зв’язку з нововиявленими або виключними об­ставинами, а також у вимогах примусового виконання судових рішень у господарській справі.

Принцип змагальності в господарському судочинстві. Чин­ний ГПК України базується на закріпленні принципів господар­ського процесу згідно зі ст. 8 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., в якій закріплено право кожної людини на ефек­тивне відновлення у правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією та законом. Крім того, ГПК України відображає основні положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що стали складовою частиною національного законодавства, а також ст. 55 Конституції України, що проголосила захист судом прав і свобод людини і громадянина.

ЄСПЛ неодноразово вживав у своїх прецедентних постановах термін «змагальність». У справі «Вермюлен проти Бельгії» Євро­пейський суд з прав людини визнав порушенням п. 1 ст. 6 Конвен­ції, тобто права на справедливий судовий розгляд, те, що заявник не міг через посередництво свого адвоката дати відповідь на ви­ступ заступника генерального прокурора при Касаційному суді, а також сам звернутися до суду під час слухань у Касаційному суді. Суд зазначив, що принцип змагальності означає, що сторони в кримінальному або цивільному процесі мають право ознайомлю­ватися зі всіма доказами або зауваженнями, що залучені до справи, коментувати їх; це стосується й висновків, зроблених незалежними представниками прокурорської служби, які здійснюють вплив на рішення суду^[45]. У справі «Костовський проти Нідерландів» Євро­пейський суд підкреслив, що згідно з принципом змагальності су­дового процесу всі докази мають пред’являтися у присутності об­винуваченого на відкритому слуханні. Як правило, ці права вима­гають надання обвинуваченому рівноцінної і належної можливості спростування показань свідка обвинувачення та його допиту^[46]. У справі «Крцмар проти Чеської Республіки» було зазначено, що у змагальному процесі будь-яка сторона судового провадження по­винна мати можливість ознайомитися з доказами в суді, а також мати можливість висловити свою думку про їх наявність, зміст і достовірність у відповідній формі й у відповідний час, а в разі не­обхідності - у письмовій формі та заздалегідь^[47]. Виходячи з преце- дентної практики Європейського суду з прав людини є логічним висновок про те, що складовою права на справедливий судовий розгляд є принцип змагальності.

Аналіз господарського процесуального законодавства дозво­ляє виокремити такі моделі господарського судочинства: 1) зма­гальну, в основу якої покладені змагальні засади, при цьому слідчі засади суттєво обмежені; 2) слідчу модель господарського судо­чинства, яка базується на необмежених повноваженнях суду щодо збору доказового матеріалу при суттєво обмежених змагальних засадах. Щодо можливості побудови системи судочинства на пари­тетних засадах, тобто на рівномірному співвідношенні змагальних та слідчих засад, то фактично це неможливо здійснити, а судочинст­во завжди буде тяжіти чи до змагальної системи, чи до слідчої моде­лі судочинства. При цьому слід зазначити, що історичний досвід розвитку процесуального законодавства, перш за все вітчизняного, дозволяє зробити висновок про неможливість існування змагальної або слідчої моделі господарського судочинства в ідеальному вигля­ді. Стаття 129 Конституції України і передбачає як одну з основних засад судочинства змагальність сторін та свободу є наданні ними своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Відпо­відно ГПК України також закріпив правило про те, що господарське судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ст. 13).

Частина 2 ст. 13 ГПК України зазначає, що учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Маємо зазначити, що для страс­бурзьких суддів процесуальна рівність превалює над змагальністю, яка є засобом досягнення паритету можливостей та обізнаності сторін щодо доказових матеріалів цивільної справи^[48]. Свідченням того є постанова від 28 серпня 1991 р. у справі «Брандштеттер про­ти Австрії» (Brandstetter v. Austria), деякі положення якої звучать так: «Право на змагальне судочинство означає, що... має бути на­дано можливість ознайомитися з поданими зауваженнями та дока­зами, висунутими іншою стороною, і висловитися щодо них. Націо­нальне законодавство може забезпечити дотримання цієї вимоги різними методами. Однак незалежно від обраного методу воно має забезпечити, щоб інша сторона була повідомлена про надані за­уваження та мала реальну можливість висловитися щодо них»^[49].

Справедливість судової влади полягає в доступності правосуд­дя для всіх членів суспільства, в їх рівності перед законом і судом, а також у можливості участі кожного громадянина у розгляді його справи в суді. У зв’язку з цим констатується той факт, що лише зма­гальний процес здатний забезпечити належне відправлення право­суддя і лише в рамках змагального процесу особа може належним чином реалізувати своє право на судовий захист, бо принцип змагальності дозволяє громадянину бути активним захисником своїх прав та інтересів у суді^[50].

Тепер закон, виходячи із зафіксованого в ньому положення про те, що господарське судочинство здійснюється на засадах зма­гальності (ч. 1 ст. 13 ГПК України), покладає обов'язок доказування на сторону: кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а з суду знято обов'язки збирання доказів і встановлення істини незалежно від наданого сторонами доказового матеріалу. ГПК України дозво­ляє зробити висновок, що нині весь процес судового розгляду справи здійснюється у формі змагання між сторонами, підставою для якого є протилежність їх матеріально-правових інтересів.

Згідно з ч. 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик на­стання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Зараз, якщо сторони не надають доказів, це може мати для них негативні наслідки: ухвалене рішення буде ґрунтуватися тільки на тих доказах, що були подані до суду.

Нині важко уявити ефективно діючу модель судочинства, побу­довану тільки на засадах змагальності. На сьогодні оптимальне зма­гальне судочинство, в тому числі і в галузі господарського судочинс­тва, може полягати в тому, що засади змагальності мають бути у певних випадках доповнені принципом суддівського керівництва.

Судова реформа, безумовно, що вірно, змінила функцію суду в судовому процесі. Тепер закон, виходячи із зафіксованого в ньому положення про те, що господарське судочинство здійснюється на засадах змагальності (ч. 1 ст. 13 ГПК України), покладає обов'язок доказування на сторону: кожна сторона повинна довести ті обста­вини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і запере­чень, а з суду знято обов'язки збирання доказів і встановлення істини незалежно від наданого сторонами доказового матеріалу. Разом з тим прийняття відповідних нових заходів і вдосконалення існуючих процедур, спрямованих на більш ефективне відправлен­ня правосуддя, повинно прийматись у комплексі і, безумовно, не погіршувати становища фізичних та юридичних осіб щодо можли­востей реалізації ними свого права на судовий захист.

Перелік змагальних можливостей сторін і процесуальних пов­новажень суду (ч. 5 ст. 13 ГПК України) має відображати спробу законодавця зберегти вірний баланс між змагальністю сторін та

активністю суду. Такий баланс пронизує весь ГПК України: норми про процесуальну активність сторін (та учасників справи) та суду взаємодіють між собою, доповнюють одна одну. Цей баланс обумов­лений нормою, яка визначає завдання цивільного судочинства (ст. 2 ГПК України). Активні процесуальні повноваження суду не слід роз­глядати як винятки з принципу змагальності. Таке поєднання за­безпечує баланс публічно-правових і приватно-правових інтересів у процесі, дійсну реалізацію права на судовий захист, більш ефективно сприяти досягненню основних завдань і мети судочинства^[51].

Принцип процесуальної рівноправності сторін. Закріплення цього принципу випливає зі змісту цілого ряду норм господар­ського процесуального права.

Згідно з ч. 1 ст. 46 ГПК України сторони користуються рівними процесуальними правами. Так, сторони мають право: ознайомлю­ватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержува­ти копії судових рішень; подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослі­дженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб; ознайомлю­ватися з протоколом судового засідання, записом фіксування судо­вого засідання технічними засобами, робити з них копії, подавати письмові зауваження з приводу їх неправильності чи неповноти; оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках; кори­стуватися іншими визначеними законом процесуальними правами (ч. 1 ст. 42 ГПК України).

Сутність процесуальної рівноправності полягає в тому, що сторони в господарському процесі наділяються рівними (але не однаковими) процесуальними правами та обов’язками. Це забезпе­чує рівність можливостей для зацікавлених осіб у зверненні до суду, а також у використанні процесуальних засобів захисту своїх інтересів. Закріплення цього принципу обумовлено насамперед рівноправністю суб’єктів у матеріальних (господарських) правові­дносинах, з яких виникає правовий спір.

Сторони наділяються не тільки рівними правами, але й рівними обов’язками. Так, сторони зобов’язані: виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; сприяти своєчасному, всебічному, повному та об’єктивному встановленню всіх обставин справи; з’явля­тися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов’язковою; подавати всі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуа­льні обов’язки, визначені законом або судом (ч. 2 ст. 42 ГПК України).

Крім прав та обов’язків, визначених у ст. 42 ГПК України, позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу; позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засі­дання або до початку першого судового засідання, якщо справа розг­лядається в порядку спрощеного позовного провадження; відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені ГПК України.

Принцип процесуальної рівноправності сторін тісно пов’яза­ний із принципами диспозитивності та змагальності, у поєднанні з якими і досягається справжня рівність сторін у господарському судочинстві. Суд зобов’язаний застосовувати всі передбачені зако­ном засоби для забезпечення цього принципу.

Принцип забезпечення права на апеляційне і касаційне оскарження судових рішень. В основу інстанційної будови судової системи покладено необхідність забезпечення права на виправ­лення судової помилки та єдності судової практики.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і ос­новоположних свобод, п. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права кожен має право на справедливий і пуб­лічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалеж­ним і безстороннім судом, установленим законом. Судове рішення не може бути визнане справедливим і правосудним, а судовий за­хист - повним і ефективним, якщо допущено судову помилку. Тому п. 6 ст. 14 Пакту передбачає, що судове рішення підлягає перегляду, якщо будь-яка нова чи нововиявлена обставина безспірно дово­дить наявність судової помилки. Все це свідчить про те, що повне здійснення права на судовий захист є неможливим без права на усунення судової помилки. Враховуючи це, зацікавлена особа може розраховувати не тільки на отримання рішення у справі, а й на можливість його оскарження.

Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи R (95) 5 від 7 лютого 1995 р. «Щодо введення в дію й поліпшення функціону­вання систем і процедур оскарження по цивільних і торговельних справах» існує необхідність в існуванні принаймні двох інстанцій, одна з яких розглядає спір по суті й ухвалює рішення, а інша має повноваження на перегляд цього рішення. У той же час Рекоменда­ція містить положення стосовно можливості створення «суду тре­тьої інстанції», тобто суду, який здійснює контроль за судом другої інстанції. При цьому зазначається, що скарги до суду третьої інстан­ції повинні подаватися передусім у рамках тих справ, які будуть роз­вивати право або сприяти одноманітному тлумаченню закону, й за умови, що такі справи вже пройшли слухання у судах двох інстанцій.

Відповідно до ст. 129 Конституції України однією із базисних засад судочинства України є забезпечення права на апеляційне і касаційне оскарження судових рішень.

На сьогодні в господарському судочинстві України склалася класична трьохінстанційна система, де суд апеляційної інстанції здійснює перегляд судових рішень, які не набрали законної сили, на предмет їх відповідності вимогам законності (питання права) та обґрунтованості (питання факту). Касаційна інстанція водночас переглядає судові рішення, які набрали законної сили, після їх роз­гляду судом апеляційної інстанції виключно на предмет дотри­мання вимоги законності (питання права).

Стаття 17 ГПК України зазначає, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення.

Не допускається касаційне оскарження судового рішення суду першої інстанції без його перегляду в апеляційному порядку.

Принцип обов’язковості судового рішення. Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захи­щаються судом. Право на судовий захист включає не лише поста- новлення та оголошення судом рішення, але й своєчасне його ви­конання. Усунення наслідків порушення суб'єктивних прав і охо- ронюваних законом інтересів та їх поновлення є одним із найваж­ливіших завдань правосуддя. Своєчасне і повне виконання судових рішень гарантує здійснення суб'єктивних прав, визнаних судовим рішенням, і виконання юридичних обов'язків, що підтверджені ним. Закінчення процесу судового захисту порушеного чи оспорю­ваного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу відбувається лиш у випадках їх реального понов­лення шляхом примусового виконання судового рішення, що здій­снюється у виконавчому провадженні.

Стаття 129-1 Конституції України встановлює, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до вико­нання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визна­ченому судовому порядку. Контроль за виконанням судового рі­шення здійснює суд. Згідно із п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України обов’язковість судового рішення є основною засадою судочинства.

Рішення суду відповідно до процесуального законодавства є обов’язковим уже з моменту його винесення і проголошення. Але з моменту набрання ним законної сили воно стає загальнообов’яз­ковим, тобто обов’язковим не тільки для суду, не тільки для інших учасників справи, а й для всіх органів, підприємств, установ, орга­нізацій, посадових осіб і громадян, і підлягає виконанню на всій території України.

Невиконання судового рішення є підставою для відповідаль­ності, встановленої законом. Так, ст. 382 КК України встановлена кримінальна відповідальність за невиконання судового рішення. Об’єктом злочину є порядок діяльності суду як органу правосуддя, що передбачає точне і своєчасне виконання його рішень.

Рішення чи ухвала, тобто всяка постанова суду (судді), що на­брали законної сили, є перешкодою для звернення до суду лише тоді, коли ними вирішено питання про спір між тими самими сторо­нами, про той самий предмет і на тих самих підставах. Тому ч. 3 ко­ментованої статті цього Кодексу і передбачає правило, згідно з яким обов’язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення поняття принципів господарського процесу?

2. Яке значення принципів господарського процесу?

3. У чому полягає сутність принципу диспозитивності госпо­дарського судочинства?

4. Яке значення має принцип змагальності господарського процесу?

5. Забезпечення яких принципів включає право на справед­ливий судовий розгляд?