§ 1. Становлення господарських судів в Україні

Становлення й розвиток органів, які вирішують господарські, комерційні спори, у різних країнах відбувалися по-різному. У бага­тьох державах господарські спори вирішуються в рамках загальних судів або за допомогою квазісудового органу, або спеціалізованими судами (наприклад, судами, які розглядають спори у сфері фінансо­вих, податкових відносин).

Однією з форм розгляду господарських судів є арбітраж. Сис­тема арбітражних судів більше відповідає системі третейських судів у нашому розумінні.

На формування системи господарських судів у кожній системі впливає чимало факторів політичного, соціально-економічного, соціокультурного та правового характеру.

На території тогочасної України, як частини дореволюційної Росії, діяли комерційні суди, які розглядали торговельні та вексе­льні справи, справи про торговельну неспроможність. Становлення комерційних судів припадає на початок XIX століття, при цьому початком створення на території України арбітражних судів у су­часному розумінні можна вважати створення комерційного суду в м. Одесі в 1808 р. Пізніше такі суди були створені у Феодосії (1819 р.) і в Ізмаїлі (1824 р.). Кількість комерційних судів збільшувалася, проте на початок XX століття їх залишилося тільки чотири: у Моск­ві, Петербурзі, Варшаві та Одесі. Досвід їх роботи показав, що тор­говельні справи цілком можуть бути вирішені й загальними суда­ми. Головною особливістю судочинства в комерційних судах було прагнення до швидкого розгляду справ.

Комерційні суди діяли до 1917 р. Декретом про суд № 1 радян­ська влада їх ліквідувала. Після приходу більшовиків до влади в Росії у декреті Ради Народних Комісарів від 22 листопада (5 грудня) 1917 р. постановлялося: «Скасувати донині існуючі загальні судові установи, як-то: окружні суди, судові палати і Правлячий Сенат з усіма департаментами, військові і морські суди всіх найменувань, а також комерційні суди, замінюючи всі ці установи судами, утворю­ваними на підставі демократичних виборів»^[1].

В умовах громадянської війни та військового комунізму з 1917 р. до початку 20-х років потреби в комерційних судах не ви­никало, оскільки товарно-грошові відносини були слаборозвине- ними. Крім того, націоналізація, примусове безоплатне вилучення засобів виробництва й іншого майна та передання їх у власність держави обумовили відсутність самих комерційних організацій, і, відповідно, була зведена до мінімуму можливість появи самих су­дових спорів. Суперечки, що виникали між підприємствами та ор­ганізаціями, вирішувалися в адміністративному порядку вищесто­ящими органами управління.

У період громадянської війни керівництво народним госпо­дарством здійснювалося військово-адміністративними методами й було централізованим. Після закінчення громадянської війни та переходу до НЕПу умови діяльності господарюючих суб'єктів змі­нилися, підприємствам було надано певну оперативну, майнову самостійність. У таких умовах виникла необхідність у створенні спеціальних органів для вирішення спорів між підприємствами та організаціями. Такими органами стали арбітражні комісії, ство­рені на підставі Положення про порядок вирішення майнових спо­рів між державними установами й підприємствами, затвердженого постановою Ради Народних Комісарів від 21.11.1922. Відповідно до цього Положення було створено арбітражні комісії при губернсь­ких економічних радах. На арбітражні комісії було покладено пов­новаження з розгляду майнових спорів між державними підприєм­ствами й установами. Процедура розгляду спорів у комісії була близька до порядку вирішення цивільних справ у судах. Проте ви­вчення практики арбітражних комісій свідчить, що вони виконува­ли не правосудні, а управлінські функції. Тому арбітражні комісії слід розглядати як ланку в господарському механізмі країни тих років, спрямовану на зміцнення комерційного розрахунку й державного сектора економіки.

Вища арбітражна комісія при Раді праці та оборони СРСР в рі­шенні у справі за позовом Уфимської контори «Хлібопродукт» до Уральського синдикату «Уралмет» про збитки за договором прямо вказала, що комерційний розрахунок веде до планового розвитку господарства в цілому^[2].

У 1924 р. організація системи арбітражних комісій як спеціалі­зованих судових органів, створених для розгляду майнових спорів між державними та кооперативними підприємствами, організація­ми, майже завершилась. У деяких наркоматах та інших відомствах діяли власні арбітражні комісії для вирішення майнових спорів між підприємствами та установами одного й того ж відомства, які отримали назву відомчих арбітражних комісій.

У зв'язку з переходом на адміністративні методи регулювання господарських відносин арбітражні комісії було ліквідовано поста­новою ВЦВК і РНК СРСР від 04.03.1931. Та хибність такого кроку була очевидна, і вирішення майнових спорів господарських органів стало юрисдикцією органів державного арбітражу. Постановою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету і Ради На­родних Комісарів УРСР 05.06.1931 було затверджено Положення про Державний арбітраж УРСР. На підставі цього Положення було створено Державний арбітраж при Раді Народних Комісарів УРСР та міжрайонні органи Державного арбітражу у містах Харкові, Киє­ві, Одесі, Дніпропетровську й Донецьку. На Державний арбітраж було покладено повноваження з вирішення майнових суперечок між установами, підприємствами та організаціями народногоспо­дарського сектора УРСР.

Держарбітраж було створено для вирішення майнових спорів між установами та організаціями суспільного сектора. Державний арбітраж діяв у двох видах: державний і відомчий. У державному арбітражі вирішувалися спори підприємств і організацій різного підпорядкування, у відомчому - підпорядковані одному відомству (міністерству, комітету і т. ін.). Арбітражі також діяли при Раді Мі­ністрів УРСР і при виконкомах Рад депутатів.

У 1960 р. Рада Міністрів СРСР скасувала Положення «Про дер­жавний арбітраж» 1931 р. і затвердила нове Положення «Про Дер­жавний арбітраж при Раді Міністрів СРСР», в якому вказано, що держарбітраж є органом із вирішення господарських спорів між державними, кооперативними та іншими громадськими підприєм­ствами, організаціями та установами.

До 1974 р. нижчестоящі арбітражі не підпорядковувалися ви­щим, а діяли при виконавчих органах влади. А 17.01.1974 Держар­бітраж СРСР було перетворено у союзно-республіканський орган і затверджено нове Положення «Про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР».

Після прийняття Конституції СРСР Державний арбітраж у 1977 р. було визнано конституційним органом, що вирішує господарські спори між підприємствами та організаціями.

Організація й порядок діяльності органів Держарбітражу впе­рше визначалися Законом «Про державний арбітраж в СРСР» від 30.11.1979. На основі цього законодавства було прийнято Поло­ження «Про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР» і Прави­ла розгляду господарських спорів державними арбітражами.

У зв'язку з прийняттям у 1991 р. Закону України «Про арбітра­жний суд» і Арбітражного процесуального кодексу України систему держарбітражу було скасовано з її одночасним перетворенням у систему арбітражних судів. В Україні починають діяти Вищий арбі­тражний суд України, арбітражний суд Республіки Крим, арбітраж­ні суди областей, міста Києва та Севастополя, які складали єдину систему арбітражних судів.

Закон Української РСР «Про арбітражний суд» був проголосо­ваний Верховною Радою Української РСР в остаточній редакції 4 червня 1991 р. і встановлював, що арбітражний суд утворюється на засадах призначення всіх арбітрів Верховною Радою безстроко­во, здійснює правосуддя на принципах законності, незалежності, в тому числі й від органів законодавчої та виконавчої влади, рівності сторін перед законом і арбітражним судом, гласності та інших. Із неповного переліку наведених принципів видно, що арбітражний суд був наділений всіма повноваженнями й атрибутами незалежної судової влади. Без сумніву, норми Закону Української РСР «Про арбітражний суд» стали поштовхом до подальшого реформування судової системи в державі.

Перехід України до ринкових відносин зумовив заміну арбіт- ражів, що існували з травня 1931 р. по червень 1991 р., арбітраж­ними судами. У цих умовах вирішення спорів адміністративно- командним методом стало неможливим. Тому арбітраж було перетворено в суд, діяльність якого протікає у процесуальній формі, що створює відповідні гарантії захисту прав для всіх учасників процесу.

З метою здійснення судово-правової реформи Верховна Рада України ухвалила 22 квітня 1992 р. Концепцію судово-правової реформи в Україні, якою були визначені основні принципи судово- правової реформи, порядок формування судової влади, реформу­вання органів слідства, прокуратури, адвокатури, юстиції, соціаль­ний захист суддів, фінансування і матеріально-технічне забезпе­чення діяльності судової влади тощо^[3]. У Концепції судово-правової реформи вперше в законодавчому порядку було здійснено спробу визначити поняття судової влади як системи незалежних судів, які в порядку, визначеному законом, здійснюють правосуддя. Суди, за Концепцією, отримували владні повноваження для відновлення порушеного права і справедливості^[4]. Концепцією передбачалося, що в Україні діють конституційний, загальні й арбітражні суди, кожний з яких має чітко визначену компетенцію.

Подальше реформування судової влади відбулося 21.06.2001, коли Верховною Радою України було прийнято закони про внесен­ня змін до Закону України «Про судоустрій України», до Закону України «Про арбітражний суд», до Арбітражного процесуального кодексу України. Зокрема, арбітражні суди були перейменовані в господарські суди.

Нині в Україні діє ГПК України в новій редакції (2017)^[5], в якому господарська процесуальна форма набрала нових ознак, таких, які не були їй притаманні раніше, про що буде детально проаналізова­но в наступних розділах.

Згідно зі ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні буду­ється за принципами територіальності та спеціалізації і визнача­ється законом. Відповідно до ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримі­нальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Отже, правосуддя в господарсь­ких відносинах здійснюється в Україні спеціалізованим судом - господарським. Можна дійти висновку, що судова система України розвивається в правильному напрямі, спираючись насамперед на національну традицію побудови судової системи і використовуючи досягнення світового досвіду.