1. Поняття і предмет земельного права

Земельне право як галузь права становить сукупність право­вих норм, які регулюють суспільні земельні відносини. Для виокремлення самостійної галузі в системі права необхідна наявність предмету і методу правового регулювання, кодифіка­ційного акту законодавства й об\'єктивної зацікавленості суспіль­ства у ньому.

Предметом земельного права, як і будь-якої іншої галузі права, є визначене коло суспільних відносин, що регулюються його нормами. Щоб стати предметом особливої галузі права, ці відносини повинні мати специфіку, яка відрізняла б, їх від суспільних відносин, врегульованих нормами інших галузей права-. Земельні відносини, виступаючи самостійним видом суспільних відносин, мають певну специфіку, яка обумовлена специфікою їхнього об\'єкта — землі.

Відповідно до ст. 1 Земельного кодексу (ЗК) України земля є основним національним багатством. Термін "земля" може роз­глядатися в різних аспектах — як природний об\'єкт, планета (земна куля), частина космічної системи. Як земна куля (пла­нета) земля є об\'єктом правового регулювання міжнародного права. Водночас вона може розглядатися як середовище про­живання людини, що охоплює земну і повітряну оболонку земної кулі, її надра, поверхню і ландшафт,*тваринний і рос­линний світ. У іншому значенні земля є об\'єктом правового регулювання екологічного і природноресурсового права. У цьому значенні зазначений термін виступає тоді, коли земля розгля­дається як об\'єкт правового регулювання земельного права. При цьому під терміном "земля" розуміється розташована над надрами частина земної поверхні, яка називається ґрунтовим шаром і розташована у межах території, на яку поширюється суверенітет держави.

Як об\'єкт природи земля володіє унікальними для людини і суспільства властивостями.

Характерними рисами землі як природного ресурсу є її незамінність, обмеженість у просторі, локальність і нерухо­мість. Незамінність дістає вияв у тому, що земля незамінна для людського суспільства, для всіх поколінь людей. Про обмеженість у просторі свідчить той факт, що площа землі чітко фіксована і не може бути збільшена людьми залежно від їх потреб. Вони користуються певною територією, що обу­мовлено самою природою. Ця риса відображена в одному з головних принципів земельного права — принципі раціональ­ного використання земель. Локальність пояснюється тим, що кожна земельна ділянка знаходиться у певній географічній точці незалежно від зміни землевласників чи землекористувачів. Земельна ділянка як природний об\'єкт не може бути перемі­щена в іншу частину земної поверхні, оскільки має фіксоване положення, тобто є нерухомою.

Однією з найважливіших характеристик землі як засобу ви­робництва є її ґрунтова характеристика. Адже їй притаманна така унікальна властивість, як родючість. Тому земля відіграє особливу роль у сфері сільськогосподарського виробництва, де основним об\'єктом її використання є фунти. Родючість знач­ною мірою визначає споживну вартість землі, її корисність і здатність у поєднанні з працею бути джерелом одержання сіль­ськогосподарської і лісової продукції1.

Аналіз норм земельного законодавства свідчить про те, що регулювання земельних відносин ґрунтується на: поєднанні використання землі як природного ресурсу, територіального базису і основного засобу виробництва; на різноманітті форм власності на землю та інші природні ресурси; на достатніх повно­важеннях органів державної влади та органів місцевого само­врядування з регулювання земельних відносин на своїх тери­торіях; на рівності учасників земельних відносин у захисті своїх прав на землю; на неприпустимості втручання держави в здій­снення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпо­рядження землею, крім випадків, передбачених законом; на державному управлінні землями незалежно від форм власності та інших прав на землю.

У земельному законодавстві є норми, які регулюють відно­сини, що мають характер цивільно-правових: договорів із земельними ділянками, спадкування, відшкодування збитків тощо. Такі відносини можуть регулюватися нормами цивільного законодавства лише тоді, коли вони не врегульовані земельно-правовими нормами. Таким чином, предметам земельного права є суспільні відносини, обумовлені специфічними властивостями землі як їх об\'єкта у тій частині, у якій вони регулюються нормами земельного права1.

Земля стає об\'єктом земельних відносин тому, що вико­ристовується людьми, які привласнюють продукти землі і використовують її корисні властивості. При цьому земля про­довжує залишатися об\'єктом природи. Особливості земельних відносин полягають в тому, що їх виникнення і розвиток безпо­середньо пов\'язані з об\'єктивними закономірностями розвитку людського суспільства і суспільного виробництва.

Земельне право виходить із множинності суб\'єктів права власності на землю і видів прав на земельні ділянки. Воно регулює поведінку суб\'єктів земельних прав у сфері раціональ­ного використання та охорони землі, земельного обігу, встанов­лює порядок діяльності державних органів щодо організації раціонального використання Й охорони земель, а також за­хищає права та інтереси громадян і юридичних осіб, пов\'язані з використанням земельних ділянок у всіх сферах життє­діяльності суспільства2.

Усе викладене вище дає підстави зробити висновок про те, що земельне право є самостійною галуззю права, яка становить систему правових норм, що регулюють земельні відносини з метою забезпечення раціонального використання земель, їх охорони від негативного впливу, захисту прав громадян та юри­дичних осіб на землю і додержання встановленого правопорядку в галузі земельних відносин.