Стаття 1. Законодавство України з питань державної митної справи

1. Законодавство України з питань державної митної справи складається з Консти­туції України, цього Кодексу, інших законів України, що регулюють питання, зазначені у статті 7 цього Кодексу, з міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також з нормативно-правових актів, виданих на основі та на виконання цього Кодексу та інших законодавчих актів.

2. Відносини, пов'язані із справлянням митних платежів, регулюються цим Кодек­сом, Податковим кодексом України та іншими законами України з питань оподатку­вання.

3. Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Ко­дексом та іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору України.

В українському праві немає легального визначення поняття “націо­нальне законодавство”. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 09.07.1998 під терміном “законодавство” слід розуміти при­йняті в межах повноважень та відповідно до Конституції України і законів України: закони України; чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; постанови Верхов­ної Ради України; укази Президента України; декрети і постанови Кабінету Міністрів України.

Конституція України - Основний закон України, який є політико-юри- дичною основою щодо всіх інших законів. Конституція України не входить до системи законодавства України з питань державної митної справи, незважаючи на те, що має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Оскільки, відповідно до ст. 8 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти мають прийматися на основі Конституції України, то повинні відповідати їй. Невідповідність законів та інших нор­мативно-правових актів Конституції України, а також порушення встанов­леної Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набран­ня ними чинності, тягнуть за собою визнання їх Конституційним Судом України у встановленому Конституцією і законами України порядку некон­ституційними.

Закон України - державний нормативно-правовий акт вищої юридич­ної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини, зазначені у ст. 7 цього Кодексу, шляхом визначення юридичного статусу і встановлення загальнообов'язкових правил поведінки суб'єктів цих відносин та юридич­ної відповідальності за порушення цих правил.

Митний кодекс України - кодифікований нормативно-правовий акт, який забезпечує детальне правове регулювання суспільних відносин у сфе­рі державної митної справи:

- процедури декларування митної вартості товарів та контролю з боку митних органів за правильністю її визначення;

- строків та порядку тимчасового ввезення громадянами-нерезидента- ми транспортних засобів особистого користування на митну терито­рію України;

- порядку переміщення (пересилання) товарів у міжнародних пошто­вих та експрес-відправленнях;

- окремих питань, пов'язаних з притягненням до адміністративної від­повідальності за порушення митних правил.

Митний кодекс України (далі - Кодекс, МКУ) за структурою поділяєть­ся на 21 розділ, 83 глави, 590 статей, що повною мірою відображають зміст митної галузі.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Ця норма потребує додаткового тлумачення. У п. 32 ст. 85 Конституції України визначена компетенція Вер­ховної Ради України - надання згоди на обов'язковість міжнародних дого­ворів України. Термін “ратифікація” в Конституції не використано. Водно­час у ст. 7 Закону України “Про міжнародні договори України” це повнова­ження Верховної Ради України визначено саме як “ратифікація”. Але надання згоди на обов'язковість міжнародного договору можливе не тіль­ки шляхом ратифікації. Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

Питання чинності міжнародного договору - це питання міжнародного, а не внутрішнього права. У царині внутрішнього права це питання порушу­ється лише тому, що виникає питання про застосування норм такого дого­вору у внутрішньому правопорядку відповідно до національно-правових процедур. Визнання міжнародного договору нечинним у внутрішньому праві не може породжувати міжнародно-правової нечинності. Але питан­ня про дію міжнародного договору у внутрішньому правопорядку не може поставати, якщо договір є нечинним у міжнародному праві. Тому застосу­вання норм міжнародних договорів України в порядку, передбаченому ко­ментованою статтею, обов'язково має бути пов'язано зі з'ясуванням пи­тання про міжнародно-правову чинність відповідного міжнародного дого­вору.

Важливим залишається питання про набрання міжнародним догово­ром чинності для України. Дата надання згоди Верховною Радою України на обов'язковість міжнародного договору не збігається з датою набрання чинності міжнародним договором для України. Так, Верховна Рада України 5 жовтня 2006 р. ратифікувала Міжнародну конвенцію про спрощення і гармонізацію митних процедур, а для України вона набрала чинності 15 ве­ресня 2011 р. На жаль, оприлюднення текстів міжнародних договорів в офіційних виданнях України не супроводжується відомостями про набран­ня ними чинності.

Відносини, пов'язані зі справлянням митних платежів, регулюються розділом ІХ “Митні платежі” (ст. 270-304) цього Кодексу, Податковим ко­дексом України та іншими законами України з питань оподаткування.

Частина третя ст. 1 дублює норму ч. 2 ст. 17 Закону України “Про між­народні договори України”, яка передбачає: “Якщо міжнародним догово­ром України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовують­ся правила міжнародного договору України”.

Отже, згідно з українським законодавством виконання міжнародного до­говору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, пе­редбачає його пріоритет над національним законом та іншими актами зако­нодавства, крім Конституції України. Якщо міжнародним договором Украї­ни, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачено законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору. Відповідно державні органи або органи місцевого самоврядування не мають права виключати своїми актами зобов'язання, що містяться в таких договорах. З дати набуття для України чинності міжнародним договором не повинні застосовуватися норми внутрішньодержавного законодавства, що йому суперечать.

Застосування у внутрішньому правопорядку норм міжнародних дого­ворів не може ні суперечити Конституції України, ні доповнювати її (крім випадків, коли Конституція надає таку можливість), ні виключати будь-які положення.

У ч. 2 ст. 9 Конституції України зазначено, що “укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливо лише після вне­сення відповідних змін до Конституції України...”. Таким чином, норма цієї статті спрямована у майбутнє і виключає можливість укладення міжнарод­них договорів, що суперечать Конституції України.