ВИСНОВКИ

Конституційно-правові засади визначають найважливіші підвалини і закономірності організації та здійснення державної влади, їхньою метою є збалансування інтересів та узгодження форм і методів діяльності органів державної влади.

На наш погляд, квінтесенція сучасних реформ в Україні має полягати саме в удосконаленні принципів здійснення державної влади, наповнення їх новітнім змістом, відповідним до вимог сьогодення, доповнення новими принципами формування та діяльності органів державної влади України.

Як правило, в юридичній літературі не відокремлюються принципи організації, формування державної влади та принципи діяльності, функціонування державної влади. На наш погляд, навіть не дивлячись на те, що багато принципів є спільними як для організації (формування), так і для здійснення (функціонування, діяльності) державної влади, доцільно виокремити принципи організації та принципи здійснення державної влади.

Становлення та розвиток принципів організації та здійснення державної влади відбувається на національному та міжнародному рівнях. Ці принципи зароджувалися як певні меседжі, положення, ідеї, уявлення, що найперше обумовленні соціально-економічним рівнем розвитку держави та суспільства й відображають демократичні цінності в сфері організації та здійсненні державної влади, ролі громадянського суспільства щодо контролю над нею, напрямів, форм реалізації народного суверенітету тощо.

Принципи здійснення державної влади, що знайшли своє нормативно-правове відображення, реалізуються в різноманітних правових (найперше конституційно-правових) відносинах. Практика реалізація принципів здійснення державної влади зумовлює їх реформування, певну видозміну, виходячи з цілого комплексу факторів: політичного режиму (демократичного, авторитарного або тоталітарного), низки культурно-ідеологічних чинників, виду макроекономічної моделі, рівня соціально- економічного розвитку держави, розвиненості та дієвості інститутів громадянського суспільства, гарантованості та ефективності діяльності елементів системи місцевого самоврядування, форм його взаємодії та взаємовпливу з державними інституціями тощо.

Принципи здійснення державної влади в Україні - це основоположні, вихідні, фундаментальні, базові ідеї, закріплені в Конституції та законах, інших нормативно-правових актах України, характеризуються універсальністю, високою вагомістю, найвищим рівнем обов’язковості та відображають найістотніші положення реалізації державної влади в інтересах Українського народу.

Належна науково-теоретична розробка принципів здійснення державної влади, врахування позитивного досвіду зарубіжних країн у цій сфері, відповідне їх нормативно-правове закріплення в Україні є запорукою підвищення ефективності державної влади, наближення її до потреб і запитів людей, а як наслідок - сприятиме успішній євроатлантичні інтеграції України, допоможе посилити взаємовигідне партнерство та співробітництво України з країнами Європейського Союзу.

Конституційно-правові засади державної влади в Україні являють собою принципи, функції державної влади, правовий статус суб’єктів, що державну владу реалізують, гарантії її здійснення, організацію та функціонування механізму державної влади.

Сутнісні ознаки конституційно-правових засад організації та здійснення державної влади можна виокремити наступні:

- відображають зв’язки системи організації державної влади;

- закріплюють форми організації здійснення державної влади;

- сформовані під впливом історичних чинників;

- відображають менталітет народу, що є носієм суверенітету.

Теоретико-правові підходи до розуміння державної влади у сучасній науці залишають неоднозначними та неодностайними. При чому в теорії держави та права певна визначеність має місце, але основні підходи тяжіють або до ототожнення державної влади із механізмом її реалізації, або до визначення державної влади як свідомо-вольового відношення між різними суб’єктами правовідносин.

В галузі науки конституційного права виділяють ознаки, що характеризують державну владу, але вони зазвичай спрямовані на відокремлення державної влади, як різновиду суспільної влади, або пошуку виокремлюючих ознак між державною та політичною владою, між державною та публічною владою, між державною та муніципальною владою.

Дослідження засад організації та здійснення державної влади має давні, доконституційні витоки. Цінності держави і методи здійснення державної влади стали предметом досліджень мислителів іще з появи перших держав-диспотій у Східній Азії, але найбільш відомими стали твори філософів (Платон, Аристотель, Цицерон і ін.) про природу та методи і форми здійснення державної влади за часів Давньої Греції та Давнього Риму. На теренах України античні вчення про державну владу поширились через еллінські міста-колонії в Північному Причорномор’ї (Ольвія Тіра, Херсонес і ін.). Утім, відповідні знання про функціонування державної влади не отримали свого розвитку до заснування середньовічних держав Європи та епохи Відродження, яка поновила дискурс про суверенітет держави і його реалізацію (Т. Аквінський, Н. Макіявеллі, Ж. Боден і ін.) й стали прологом до розвитку доктрини класичного конституціоналізму в Європі та Америці (Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск’є, Т. Пейн і ін.). І лише з появою перших конституцій і конституційних актів у Європі та Америці, а також розвитком науки конституційного права з початку XIX ст. і дотепер конституційні засади організації та здійснення державної влади стають предметом ґрунтовних наукових досліджень.

На основі узагальнення та систематизації дослідження конституційних засад організації та здійснення державної влади в Україні, в контексті світового досвіду державотворення, можна виокремити вісім основних етапів розвитку сакральної-релігійної, філософської, наукової та конституційно-правової думки щодо досліджуваного питання:

перший етап - виникнення перших державних утворень і держав (т.з.

другий етап - усталення міст-держав (полісів) у Давній Греції й імперії в Давньому Римі та розвиток у роботах Аристотеля, Платона, Цицерона й ін. Античної філософської думки щодо форми державного правління та моральність і меж здійснення державної влади, а також поширення відповідних цінностей, принципів й ідей у еллінських містах-колоніях у Північному Причорномор'ї (Ніконій, Ольвія Понтійська, Пантікопей, Тіра, Херсонес, Фанангорія й ін.), на території сучасної України;

третій етап - формування націй (т.з. “державних націй”) і держав за часів Середньовіччя, включаючи Русь (в інших традиціях - Київську Русь, Київське Князівство) (VII—VIII ст. - до руйнування Києва Батиєм у 1240 р.), що позначилось оформленням самої категорії “держава” в тогочасних пам'ятках права (Салічна Правда, Саксонське зерцало, Руська Правда і ін.) та літописах, а також у розвитку теорії державного суверенітету (Й. Орлеанський, Т. Аквінський, Н. Макіявеллі, Ж. Боден і ін.);

четвертий етап - переосмислення філософської спадщини Аристотеля й інших мислителів Античності та зародження й оформлення конституційно-правової доктрини обмеження абсолютизму та конституційних принципів організації і здійснення влади (верховенство права, народний суверенітет, поділ влад і система стримувань та балансів між гілками влади, верховенство парламенту в системі державних органів, громадський контроль за діяльністю органів державної влади, федералізм, непорушність приватної власності) у роботах мислителів Відродження (Ф. Бекон, Дж. Локк, Дж. Міл, Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск'є, Т. Пейн і ін.);

п 'ятий етап — утвердження за результатами буржуазних революцій і воєн за незалежність перших конституційних актів (Декларація прав людини та громадянина Франції 1789 р., Біль про права США 1791 р.) і конституцій (Конституція США 1787 р., Конституція Франції 1791 р.

шостий етап - національна визвольна революція України (1917-1921 рр.), результати якої отримали закріплення в конституціях і конституційних актах УНР, ЗУНР, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії, а також у наукових роботах про конституційні засади державної влади в Україні (С. Дністрянський, М. Грушевський, Б. Кістяківський, М. Палієнко, Ф. Тарановський і ін.), але не були реалізовані в розбудові конституційної держави через більшовицьку експансію та встановлення радянської влади в Україні;

сьомий етап - розбудова радянської системи органів державної влади, діяльність яких у колишньому СРСР, до складу якого входила й Українська РСР (1922-1991 рр.), ґрунтувалась спочатку на засадах розбудови комуністичної держави, яка була знаряддям впливу робітників і селян на експлуататорів, а надалі, - в другій пол. XX ст., - на більш ліберальних засадах демократичного централізму, системи рад всіх рівнів, яка забезпечувала ілюзію демократизму, зрощування державного та партійного апарату, при монопольному становищі КПРС.

A. Денисов, С. Кравчук, А. Таранов, Я. Уманський і ін.) визначали конституційно-правові основи організації та функціонування державної влади у СРСР, які нерідко розходились із реальними методами і формами діяльності радянської державно-репресивної системи;

восьмий етап - відродження українських традицій державо­творення та конституціоналізму та проголошення незалежності України, а також утвердження та розвиток конституційно-правової думки (М. Баймуратов, Ю. Барабаш, Ю. Бисага, І. Дахова, О. Марцеляк, О. Лотюк, В. Марченко, К. Павшук, І. Процюк, С. Серьогіна, О. Скрипнюк, О. Совгиря, В. Сухонос, В. Федоренко,

B. Шаповал, В. Шатіло, Ю. Шемученко і ін.) щодо конституційних засад організації та здійснення державної влади на основах верховенства права, гуманізму та поваги до прав і свобод людини, демократизму, поділу державної влади, підзвітності й підконтрольності органів державної влади громадянському суспільству та ін.

Методологія конституційно-правових досліджень і знання про її потенціал сформувалися історично, з урахуванням здобутків філософської думки Античності про державу та форми правління, раціоналістичних учень Середньовіччя та здобутків мислителів епохи Відродження у формуванні доктрини класичного конститу­ціоналізму. Тобто утвердженню методології конституційно- правових передували 22-віковий (із IV ст. до н.е. - до кін. XVIII ст.) пізнання мислителями і ученими законів взаємовідносин людини, суспільства та держави, а також ефективного здійснення державної влади та обмеження свавілля держави в інтересах прав людини.

Після утвердження науки конституційного (державного) права на поч. XIX ст., питання методології пізнання конституційно- правових реалій стають її важливим завдання. Про це свідчать і наукові дослідження питань методології такими правознавцями, як Й. Блюнчлі, М. Реннекампф, О. Романовича-Славатинського та інші. Так, професор Університету Св. Володимира в Києві О. Романович-Славатинський писав, що позитивне (державне) право, може вивчатися за допомогою наступних прийомів: а) метод догматичний; б) метод філософський, діалектичний; в) метод історичний; г) метод порівняльний, а також наголошував на успішності їхнього застосування виключно шляхом комбінування цих прийомів у межах певної методології.

Методологія дослідження конституційних засад організації та здійснення державної влади пройшла ті ж етапи генезису, що й методологія науки конституційного права в цілому: а) перший етап, характеризується зародженням методології пізнання сутності та змісту державної влади та дослідження феноменології конституційної держави (поч. XIX - поч. XX ст.); б) другий етап, ознаменувався розвитком методології державно-правових дослі­джень в радянській “державоцентричній” науці конституційного права, яка протиставлялася західній ліберальній методології конституційного права, що перебувала в XX ст. знаходилась у пошуках розумного балансу відносин між громадянином, суспільством і державою (поч. XX ст. - кін. XXст.); в) третій етап, визначається подальшим розвитком вітчизняної методології конституційно-правових досліджень засад організації та здійснення державної влади у незалежній Україні, з використанням методологічних здобутків західноєвропейської правничої науки (кін. XX ст. - до сьогодні)”

На відміну від універсальних методів, у науці не існує універсальних методологій і чітко упорядкованих стратегій їхнього застосування. Враховуючи це, можна зробити висновок, що методологія юридичної науки є, в першу чергу, вченням про методи пізнання правової дійсності, а також про завдання і функції цих методів їх взаємозв’язки та стратегію й тактику їхнього застосування дослідником.

У свою чергу, методологія дослідження конституційних засад організації та здійснення державної влади в Україні є комплексною системою взаємозумовлених світоглядних методологічних підходів, методів і прийомів пізнання сутності (походження) та змісту державної влади, а також принципів її ефективної організації та здійснення, з урахуванням національних традицій державотворення та відповідного зарубіжного досвіду.

Методологія дослідження конституційних засад організації та здійснення державної влади в Україні має системно-структурований характер. У її структурі можна виокремити три основні складові елементи (рівні): а) філософсько-світоглядні методологічні принципи (діалектичності, історизму, детермінізму, системності, феноменології й ін.); б) загальнонаукові методи (методи формальної логіки, системно-функціональний, герменевтичний методи, метод прогнозування і ін.); в) спеціальні методи правознавства та, зокрема, конституційно-правових досліджень (порівняльно- правовий метод або ж метод конституційної компаративістики, метод конституційного моделювання й ін.). У своїй взаємодії ці методологічні рівні забезпечують комплексне дослідження широкого кола засад організації та здійснення державної влади.

Вищенаведена система та структура методології дослідження конституційних засад організації та здійснення державної влади вбачається завершеною, але не вичерпною. Вочевидь, у подальшому, по мірі розвитку науки, а також національного конституційного державотворення, ця методологія зазнаватиме оновлення та модернізації.

На сучасному етапі розвитку України важливо сприйняти власний історичний досвід і його використовувати. Так, за часів існування Русі з центром в Києві князь Київський не мав монопольної абсолютної політичної влади в державі, а спирався на дружин та бояр. Визначальні рішення князь Київський приймав після узгодження з дружиною та боярами. При цьому, якщо запропоновані князем рішення щодо вирішення проблеми не знаходили підтримки, він виносив її на всенародне обговорення - віче. Для українського суспільства історично віче, а зараз майдан, має глибоке коріння і використовується нині. Тому є необхідність і на рівні Конституції України розширити форми безпосередньої

демократії, і передбачити віче (майдан) як право на спротив українського народу з непогодженням політики влади та її програмних засад.

Слід акцентувати увагу на демократичних засадах формування органів влади і управління Запорозької Січі. Вибори кошового отамана проходили за демократичною звичаєво-правовою процедурою. Так, кандидати на обрання кошовим отаманом мали негайно покинути місце його голосування, щоб особистою присутністю не впливати на процедуру обрання. На сучасному етапі розвитку України важливим питанням залишається убезпечити вибір українського народу від політичного впливу, щоб рішення приймалось свідомо та відповідально. Обраний кошовий отаман мав кланятися на чотири боки і дякувати громаді, яка його обрала. В церемонію інавгурації Президента України чи складання присяги державними службовцями пропонуємо внести елемент поклону і подяки Українському народу й громаді.

Підсумовуючи дослідження організації та здійснення влади в часи існування України-Гетьманщини, представляється можливим зробити висновок, що державний устрій ґрунтувався на республікансько-демократичних засадах, мав військовий і територіальний поділ. Як військо складалося з куренів, територіально державу поділили на паланки. Важливим елементом організації влади за часів України-Гетьманщини є фактично зобов’язальна участь козаків на січовому майдані, під час якого вирішувались найважливіші питання: вибори кошового отамана й військової старшини, війни і миру, встановлення дипломатичних відносин, воєнних походів, покарання злочинців. Тому відстоюємо позиції щодо запровадження в законодавстві України обов’язком участі громадян у формах безпосередньої демократії, зокрема виборах та референдумах, що відповідатиме історичній традиції українського народу.

Для нинішнього розвитку України важливим питанням є проведення демократичних парламентських і місцевих виборів. Пропонуємо у Виборчому кодексі України від 19 грудня 2019 року передбачити альтернативи висунення кандидатів у депутати. Зараз маємо ситуацію, коли право висунення кандидатів в депутати монополізували партії, як було в найгірші радянські часи, коло це право належало партії, а у нас партіям.

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року 5 липня 1991 року прийняли Закон “Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР”, який закріпив положення, що президент є главою держави і главою виконавчої влади. Як бачимо, Верховна Рада України відмовилась від запровадження посади віце-президента, яка була передбачена в Концепції нової Конституції України. Разом з тим, в діючій на той час Конституції УРСР 1978 року залишалась норма, що народ здійснює державну владу через ради народних депутатів. Конституціоналізовані саме в такий спосіб владні відносини свідчили про еволюцію радянської республіки в бік парламентської форми правління. Відстоюємо позицію, що запровадження поста Президента України було передчасним і призвело, як показали події 2004 та 2014 рр., до системних збоїв в організації державної влади, протистояння між її гілками і особистостями.

Є необхідність зробити наголос на тому факті, що революції 2004 та 2014 рр. у конституційному вимірі завершились зміною повноважень Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Вірніше сказати, це можливість впливати на роботу уряду. Як компроміс розв’язання революційної ситуації в грудні 2004 року, Верховна Рада України 8 грудня у пакеті приймає рішення, результатом якого стало можливим провести повторний другий тур виборів Президента України, змінити склад ЦВК і змінити Конституцію України. Як результат, України вийшла із політичної кризи шляхом закріплення з 1 січня 2006 року парламентсько-президентської держави. Резонансною подією стало рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року, відповідно до якого Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року визнали неконституційним - таким, що втрачає чинність, а всі нормативно- правові акти мали бути приведені у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 р. Функціонуюча в 2010-2014 рр. президентсько-парламентська система унеможливила реалізацію принципу стримувань і противаг між президентом, парламентом і урядом, що призвело фактично до узурпації державної влади в одних руках.

Сучасний період конституційних перетворень розпочинається з відтворення дії окремих положень Конституції України відповідно до Закону від 21 лютого 2014 року “Про відновлення дії окремих положень Конституції України”. Своїм рішенням Верховна Рада України максимально усунула небезпеку, що загрожувала державному суверенітету, територіальній цілісності України, правам і свободам людини, громадянина та майбутньому існуванню Української держави.

Конституційний процес в Україні призвів до того, що характерною особливістю нашої Конституції від 28 червня 1996 року в частині організації державної влади була її нестабільність і очікування змін. Вважаємо, що саме ця обставина вкрай негативно та загрозливо впливає на організацію і функціонування державної влади й українського суспільства, оскільки породжує неналежне безвідповідальне ставлення до Основного Закону України, перш за все, з боку владних суб’єктів та в кінцевому рахунку - всього українського народу.

Діючий період за змістом і цілеспрямованістю має називається реформаторським, що підтверджується триваючими реформами щодо організації та здійснення публічної влади, зокрема судової реформи та процесом децентралізації влади.

Вважаємо, що при проведенні конституційної реформи в сучасній Україні, є доцільним використати власний історичний досвід і сучасну практику демократичних держав, і перебачити чисельність Верховної Ради України у пропорції 80-100 тис. жи­телів на одного представника українського народу в парламенті.

Відстоюємо позицію збільшення числа жінок депутатів Верховної Ради України, при цьому є доцільним використати поряд із зарубіжним досвідом і власний історичний, що дозволить більш раціонально прописати формулу в Конституції України.

Сьогодення поставило на порядок денний важливе питання - переконати, довести і собі, й світові про самобутність української нації, про спроможність побудувати власну соборну процвітаючу державу, й об'єднати навколо історично сформованих національних цінностей український народ. На цьому шляху союзників у нас не багато, тому треба покладатись на власні сили та можливості. Більше того, нам на військовому й ідеологічному полі бою протистоїть Російська Федерація, яка впроваджує ідеологію великодержавного шовінізму, і ставиться до українців, грузин, кримських татар й інших із презирством, заперечуючи їхню самобутність і спроможність самостійності.

В основу загальної періодизації покладено проблемно-хроноло­гічний принцип розвитку державно-правових форм, факторів і явищ на території України. Завдяки вивченню особливостей функціо­нування державних установ та інститутів права в конкретних історичних умовах України, здійснено наукову систематизацію та періодизацію в хронологічній послідовності державної влади та проаналізовано її радикальну трансформацію.

Зокрема, дослідивши історичний досвід організації та функціонування державної влади в Українській державі, вважаємо за необхідне виділити основні етапи її становлення. Виділено такі найбільш важливі та складні етапи становлення державної влади в Українській державі:

I. Києво-Руська, Галицько-Волинська та Литовсько-Руська держави

II. Козацька держава

III. Україна в імперську добу наприкінці XVIII - у ХІХ ст.

IV. Українська Народна Республіка, Українська держава та Західно-Українська Народна Республіка

V. Радянська доба в Україні

VI. Сучасна Україна

До кожного з наведених періодів було застосовано дрібнішу періодизацію з метою повного відображення характерних особливостей кожного з етапів становлення і розвитку державної влади в Україні, адже цим самим ми розширюємо можливості для докладного аналізу матеріалу.

Конституційні засади організації та здійснення державної влади є базовим ключовим питанням, що постає при необхідності проведення реформ, що обумовлені глобалізацією, та трансформацією суспільних відносин. Перед державами світу загалом, і Європи, зокрема постійно постає ряд зовнішніх та внутрішніх чинників, які обумовлюють необхідність вирішення завдань та реалізацію функцій держави. В умовах євроінтеграційної політики України постає ряд питань, щодо необхідності комплексного реформування, механізм здійснення державної влади є першочерговим об'єктом реформ.

Законом України “Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору), було внесено до Конституції, зокрема, такі зміни - абзац п'ятий преамбули після слів “громадянської злагоди на землі України” доповнити словами “та підтверджуючи європейську ідентичність Українського народу та незворотність європейського і євроатлантичного курсу України”. Цей факт безумовно актуалізує питання євроінтеграції України, і привертає посилену увагу до необхідності розробки наукового підґрунтя подальшої конституційної реформи, в тому числі і щодо реформування організації та здійснення державної влади в Україні.

В результаті дослідження питань організації здійснення державної влади в державах-учасницях ЄС, ми звернули увагу на ряд аспектів:

- Основний Закон ФРН містить норми, щодо участі національних органів державної влади у прийнятті рішень Європейського Союзу. Слід констатувати те, що конституційно- правовий статус органів державної влади країн-членів Європейського Союзу, у зв’язку із відповідним членством був підданий певній трансформації. Так звана наднаціональна правова система право ЄС, і сама міжнародна організація інтегровані у управлінські процеси, тому говорити про державну владу держав- членів ЄС виокремлено від Союзу не є актуальним;

- у Франції ми спостерігаємо інтегровану судову владу, оскільки рівні здійснення правосуддя є в тому числі, як національні, так і рівень Ради Європи (Європейський суд з прав людини), так і ЄС (Суд Європейського Союзу);

- принцип народовладдя як основа демократії лежить в основі здійснення державної влади в Бельгії, але термін, щодо суб’єкта - носія є нація, а не народ, при цьому територія держави, а отже і особливості управління розподілені на чотири лінгвістичних регіони;

- Конституція Данії визначає, що верховна влада належить у Данії Королю, але відповідальність покладена на уряд, функціонує парламент, як представницький орган;

- цікава юридична конструкція закріплена у Конституції Угорської Республіки як право й одночасно обов’язок протидії незаконному захопленню влади, залишає питання, то що ж вважати пріоритетним, тобто реалізувати право чи виконувати обов’язок кожного реагувати на спроби незаконного захоплення влади в державі;

- головним принциповим акцентом для Республіки Кіпр є те, щоб влада була розподілена між грецькою та турецькою Общинами.

Загалом носієм державної влади у більшості держав-членів Європейського Союзу Основні Закони держав визначають народ, іноді зустрічається термін нація, але спостерігаються певні відмінності в підходах, щодо формулювання положень, що характеризують демократичну форму правління. Особливості обумовлені відмінностями в історичному становленню державності на тій чи іншій території.

Щодо конституційних засад організації здійснення державної влади у країнах, що є кандидатами на вступ до ЄС, то загальні принципи застосовані класичні до організації здійснення державної влади у правовій демократичній державі, при цьому для Турецької Республіки принциповою є вказівка на світський характер держави, що визначає і ключову ознаку державної влади в Туреччині. У Конституції Чорногорії принцип народовладдя, сформульований як наділення суверенітетом громадянина із громадянством Чорногорії. Зазвичай мова йде про колективного суб'єкта - народ або націю, а у даному випадку мова йде про громадянина в однині, при цьому зрозуміло, що маються на увазі всі громадяни Чорногорії - тобто народ Чорногорії.

Стосовно організації управління в Європейському Союзі, ми не вживаємо термін державна влада, оскільки ЄС є міжнародною організацією, а не державою, але ми розуміємо, що на сьогодні інституційна система ЄС, що побудована для досягнення цілей Союзу інтегрована і в національні системи організації здійснення державної влади.

Для з'ясування наявності чи відсутності принципу поділу влади в інституційній системі ЄС, потрібно окремо детально характеризувати правовий статус кожної інституції. При цьому саме питання про поділ влади в ЄС, не є ключовим, оскільки Європейський Союз - міжнародна організація, яка сформувала певний інституційний механізм, для реалізації своїх цілей, тобто мети самого Союзу, а не для реалізації влади. Такою є офіційна юридична позиція, викладена в установчих договорах. Але ми можемо спостерігати, що система управління - інституційний механізм ЄЄ перебуває у взаємодії з органами державної влади держав-членів, право ЄС інтегроване в правові системи держав- членів, а правові системи держав-членів у правову систему ЄС. Навіть на рівні конституційному наявні норми, щодо здійснення управління в державі, шляхом реалізації рішень міжнародних публічних установ.

Питання організації та здійснення державної влади в Україні, в тому числі й відповідне реформування мають бути вирішені з урахуванням основних принципів права ЄС, і досвіду держав-членів ЄС. Але головними чинниками мають бути історичні, економічні, політичні особливості нашої держави.

За відносно короткий в історичному вимірі період сучасної української державності з 1991 по 2019 рік у національному державотворенні було апробовано різноманітні види республіканської форми державного правління: 1991-1996 роки переважно президентська республіка; 1996-2006 роки - змішана президентсько-парламентська республіка; 2006-2010 - змішана

парламентсько-президентська республіка; 2010-2014 - змішана

президентсько-парламентська республіка; 2014-2019 - змішана

парламентсько-президентська республіка. Всі ми спостерігаємо

неефективність закріпленої в Конституції України моделі організації державної влади, вона є недосконалою і виявила свою внутрішню суперечливість механізмів реалізації державної влади в сучасних політико-правових реаліях. На наше переконання, Україні необхідно провести масштабні конституційні зміни, спрямовані на удосконалення конституційних основ організації та діяльності органів та посадових осіб державної влади.

До визначальних факторів, що впливають на закріплення конституційної моделі державної влади відносимо: 1) обрану в кожній державі концепції конституції; 2) історично визначені форми й ознаки держави, форми правління, державного устрою, політичного режиму; 3) реальний стан конституційно-правових відносин; 4) історичні, політичні й ідеологічні цінності та традиції й політико-правова культура; 5) національні особливості організації державної влади кожної держави. Варто зауважити, з урахуванням ситуації, що складається в Україні, уявлення про фактори, що впливають на зміст та сутність конституційної моделі державної влади не можуть бути сталими, вони постійно перебувають у стані змін і розвитку.

Ми погоджуємося із авторами в тому, що представницька демократія є однією із форм вираження народного суверенітету. Але вважаємо, що роль громадянського суспільства є перебільшеною, оскільки представницька демократія, її механізм має бути таким чином побудований, щоб не було необхідності у зовнішньому контролі. Ефективна представницька демократія більше залежить від якості політичної еліти, нормативно-виваженої виборчої процедури, збалансованості системи стримувань і противаг, що лежать в основі форми правління.

Змістом представницької демократії в Україні є організація роботи та функціонування представницьких органів державної влади та представницьких органів місцевого самоврядування. До них ми відносимо Верховну Раду України, Президента України, сільські, селищні, міські, районні, обласні, районні в містах ради, сільських, селищних, міських голів, старост.

Конституційними основами державної влади в Україні є сукупність базових принципів - положень (ідей), закріплених в Конституції України, що лежать в основі здійснення державної влади як явища правової дійсності. Для удосконалення правової регламентації здійснення державної влади в Україні, нами запропоновані відповідні зміни до Основного Закону. Подальші дослідження у цьому напрямку будуть спрямовані на розширення предмету аналізу, тобто дослідження конституційних засад організації та реалізації державної влади в Україні.

Необхідність проведення конституційної реформи пов'язано із необхідністю консолідації української нації та її еліт навколо визначеного стратегічного курсу України - набуття повноправного членства в Північно-Атлантичному Альянсі та Європейському Союзі. Важливим питанням при розробленні змін до Конституції України є формування цілісної системи організації державної влади, яка спроможна забезпечити суверенітет України та взаємодію з інститутами громадянського суспільства на всій її території.

Важливою метою адміністративно-територіальної реформи в Україні є створення через ефективнішу адміністративно- територіальну організацію держави умов для якомога повнішої реалізації усіх можливостей та ресурсів громадян, територіальних громад, регіонів та інститутів державної влади для розвитку України. Світовий досвід доводить, що досягнення цієї мети можливе при відході від засад жорсткого централізованого територіального управління державою, натомість утвердження місцевої влади через процес децентралізації, чіткий і відповідальний розподіл повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування.

Аналіз положень Конституції України у контексті їхнього системного взаємозв'язку дає підстави стверджувати, що питання визначення внутрішньої територіальної організації держави, що включає поділ її території на відповідні адміністративно- територіальні одиниці, є питаннями загальнодержавного значення, вирішення яких об'єктивно повинно покладатись безпосередню на державу в особі відповідних органів державної влади, що, звичайно, не виключає можливості участі у вирішенні цих питань відповідних органів місцевого самоврядування.

Реформа адміністративно-територіального устрою України має проводитись через розумний компроміс загальнодержавних і місцевих інтересів, а також утвердження саме унітарного устрою держави. Вважаємо, що є доцільним чітко визначитись із поняттям “регіон” та його змістом. Слід враховувати ризики про використанні поняття “регіональна політика”, “регіональні інтереси”, “регіональні особливості” тощо. Для України стоїть питання збереження і відстоювання своєї територіальної цілісності, і ініціативи регіоналізації можуть послужити передумовою федералізації України. Сильна і дієва виконавча вертикаль щодо загальнонаціональних функцій і завдань має функціонувати на рівнях адміністративно-територіально устрою, що сприятиме уніфікації державної політики в різних сферах суспільних відносин.

Відстоюємо позицію, що в єдиному розділі Конституції України “Територіальний устрій, територіальна організація публічної влади, місцеве самоврядування” мають отримати відображення такі питання: засади територіального устрою України та його складові, приписи щодо територіальної організації публічної влади та місцевого самоврядування, статус Кримської області (Автономної Республіки Крим). Вважаємо, що висловлена пропозиція щодо зміни Конституції України сприятиме удосконаленню засад системи адміністративно-територіального устрою, належного місцевого врядування та реалізації політики децентралізації. Також на рівні Конституції України доцільно розмежувати штучно утворені державою адміністративно-територіальні одиниці (район, область) та природні територіальні одиниці (село, селище, місто). Це важливо зробити з огляду на сьогоднішнє змішування цих категорій, що призводить до розбалансування системи адміністративно-територіального устрою.

На рівні Конституції України, з урахуванням процесу децентралізації державної влади, має бути визначена система місцевих органів виконавчої влади, можливе утворення префектів, які повинні діяти на рівні префектур чи субпрефектур, зараз областей та районів. Особливе місце з Конституції України слід приділити статусу столиці України місту Києву, зокрема особливостям здійснення місцевої публічної влади.

Одразу слід наголосити, що в Конституції України можуть бути закріплені основи адміністративно-територіального устрою, тому є необхідність розробити і прийняти Закон “Про адміністративно територіальний устрій України” в якому закріпити статус одиниць, умови та порядок утворення адміністративно-територіальних одиниць тощо.

Відстоюємо позицію, що необмеженість влади є неприпус­тимою, і саме розвиток конституціоналізму сприяв закріпленню обмеження влади. Влада народу певним чином обмежена свободами людини, при цьому саме “народний суверенітет” є визначальною засадою незалежного народу. Ця якість має визначальний характер і на практиці означає здатність народу до самообмеження та самовизначення.

Вважаємо, що у правовій демократичній державі невід’ємною складовою легітимності державної влади має бути її легальність, як формально-юридична, нормативна складова цього явища. Відстоюємо позицію, що засада легітимності державної влади сприяє недопустимості насильницької зміни влади і насильницької перебудови державних кордонів. Саме забезпечення легітимності державної влади створює перевагу загальновизнаного демокра­тичного порядку над захопленням влади силою, завоюванням, свавіллям, порушенням загальновизнаних міжнародних норм.

При формуванні органів державної влади важливо досягти саме її легітимацію, і не на словах представників влади, не по текстах нормативно-правових актів, а по практичних результатах діяльності, по ефективності вирішення нею ключових питань життєдіяльності суспільства, громади та особистості. Легітимація при формуванні органів державної влади має комплексний, перманентний, двосторонній, юридично закріплений характер між владою та народом. Як результат, легітимність процедури формування має бути підтверджена інститутами громадянського суспільства, державою та міжнародними інституціями та забезпечує правосуб’єктність органів та посадових осіб державної влади. При порушенні конституційних засад формування має бути передбачена реальна юридично закріплена відповідальність, включаючи і конституційно-правову.

Цільове призначення гарантій здійснення державної влади полягає в забезпеченні організаційної та матеріально-фінансової самостійності й спроможності її органів і посадових осіб у розв’язанні питань загальнодержавного та місцевого значення, при цьому необхідно досягти гармонізації цінностей в межах всієї території держави. Гарантії державної влади покладені в основу утвердження демократії. На нашу думку, гарантії, які забезпечують реалізацію завдань і функцій держави на міжнародному, загальнодержавному та місцевому рівнях створюють певну систему, тобто кожний елемент сукупності гарантій взаємопо­в’язаний з іншими своєю метою, призначенням. А тому, відсутність чи невиконання певної гарантії системи державної влади спричиняє порушення державного управління і при цьому ні мети, ні комплексу гарантій державної влади не буде досягнуто.

В основу класифікації гарантій державної влади можуть бути покладені різні класифікаційні критерії: форма закріплення гарантій; сфера дії гарантій; ступінь їх державної забезпеченості; характер правових норм, якими закріплено статус державної влади; взаємовідносини держави та громадянина та інші критерії. Певною мірою класифікація гарантій державної влади має умовний характер. Проте, на наш погляд, уся система державних гарантій мусить бути вмонтована в конструкцію, яка: по-перше, унеможливлювала б втручання іноземних та міжнародних інституцій у внутрішні справи держави; по-друге, сприяла б органам публічної влади запровадити такий правовий механізм, який дозволяв би самостійно, оперативно і кваліфіковано вирішувати всі питання в межах законодавчо закріпленої компетенції.

Вважаємо, що для України на сучасному етапі її розвитку, гарантії здійснення державної влади мають забезпечити здатність держави здійснювати самостійну внутрішню і зовнішню політику, її підтримка як українським народом, так і дружніми державами, наявність сучасних збройних сил, здатних надійно захистити територіальну цілісність і забезпечити незалежність держави, забезпечення економічного зростання, конкурентоспроможності виробленої продукції, забезпечення державної безпеки і внутрішнього правопорядку, ефективна боротьба з тероризмом і сепаратизмом, ефективна дипломатична діяльність щодо захисту суверенітету.

Інтеграційні процеси в Європі, військові конфлікти на території Європи актуалізувати питання міжнародно-правових гарантів державного суверенітету та підтримки державної влади у боротьбі із актами агресії, анексії території та “гібридної” війни. Триваюча фактично, неоголошена юридично, війна України та Російської Федерації поставила на порядок денний нові підходи до міжнародно-правових гарантій забезпечення суверенітету держави, її територіальної цілісності та підтримки державної влади у протидії злочинним міжнародним діям Російської Федерації.

Дослідження нормативно-правових гарантій реалізації державної влади в Україні, дозволяє зробити висновок, що головною проблемою сучасного українського конституціоналізму є співвідношення між конституційними приписами й реаліями, тобто між юридичним і фактичним станом речей у процесі здійснення державної влади. Недостатньо на конституційно-правовому рівні закріпити гарантії здійснення державної влади, а необхідно створити умови їхнього реального втілення, що забезпечить ефективність і легітимність державної влади.

Відповідно до опрацьованого матеріали, пропонуємо систему гарантій державної влади класифікувати на загальні, що забезпечують функціонування та розвиток суспільства (економічні, соціальні, політичні, ідеологічні, культурні) та юридичні, які закріплені у нормативно-правових актах і встановлюють права та обов'язки суб'єктів правовідносин у сфері здійснення державної влади, а також закладають механізм їхньої відповідальності, матеріально-фінансові та кадрові засади функціонування. Вважаємо, що здійснювати поділ та аргументувати про певні особливості загальних і спеціальних гарантій державної влади не доцільно, так як всі гарантії закріплені у правових нормах. Проте слід зазначити, що всі гарантії знаходяться у взаємній залежності, доповнюють одна одну і діють як єдиний механізм, що забезпечує стабільність та демократичність державної влади в Україні.

Гарантії державної влади - це обумовлена закономірностями суспільного розвитку та нормативно закріплена система умов, засобів і способів, які забезпечують дієву й ефективну реалізацію закріплених за органами та посадовими особами державної влади прав і належне виконання ними покладених обов'язків в інтересах українського народу, поєднуючи міжнародні, загальнодержавні та місцеві інтереси. Ключовими елементами системи гарантій державної влади є умови, засоби та способи, які забезпечують ефективну реалізацію державної влади в Україні.

Удосконалення нормативного забезпечення гарантій публічної влади, у тому числі й щодо організаційного забезпечення системи її органів, має бути одним із ключових напрямів сучасної конституційної реформи. Зокрема, важливим є формування державної політики з урахуванням необхідності матеріального, фінансового та кадрового забезпечення діяльності органів державної та самоврядної влади.

Доктринальне усвідомлення принципів здійснення державної влади в Україні є беззаперечною запорукою підвищення ефективності її функціонування та своєрідним дороговказом щодо її подальшої модернізації, що ґрунтується на врахуванні позитивних прогресивних досягнень багатовікової історії українського державотворення та сучасності. Принципи здійснення державної влади створюють передумови для її реалізації в інтересах народу України, а не певної фінансово-промислової групи з її політичним лобі в державних інституціях, окремого політика з його ситуативними меркантильними інтересами. Принципи виступають своєрідним вектором розвитку держави, її апарату, права та громадянського суспільства.

Принципи здійснення державної влади насамперед знаходять своє закріплення в Основному Законі держави, зокрема в першому розділі - “Загальні засади”, який визначає засади конституційного ладу України - систему вихідних, основоположних принципів організації та здійснення державної влади в Україні. Наприклад, принцип верховенства права - ст. 8 Конституції України, принцип верховенства закону - ч. 2 ст. 19 Конституції України, принцип гуманізму - ст. 3 Конституції України, принцип народного суверенітету - ч. 2 ст. 5 Конституції України та багато інших. Зазначені принципи знаходять свою конкретизацію в інших розділах Конституції України. На рівні Основного Закону держави відбувається їх модернізація, розвиток, наповнення новим змістом. Зокрема, це стосується конституційного піднесення принципу верховенства права стосовно здійснення правосуддя на значно вищий щабель. Так, ст. 129 Конституції Україні в редакції від 28 червня 1996 року встановлювала, що судді при здійсненні правосуддя незалежні та підкоряються лише закону. Закон України “Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)” від 2 червня 2016 року № 1401-УШ закріпив ст. 129 вже таким чином - суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним і керується верховенством права.

Для принципів здійснення державної влади характерно їх перманентне вдосконалення, реформування, модернізація відповідно до вимог сьогодення, а в окремих випадках і новелізація (формування нових принципів, що до певної міри є логічним продовженням вже існуючих, нормативно закріплених фундаментальних положень реалізації державної влади).

На нашу думку, вкрай важливо в процесі проведення таких структурних реформ, насамперед щодо державного апарату України, чітко нормативно закріпити систему принципів здійснення державної влади, яка за нинішніх соціально-економічних, політико- правових, міграційно-демографічних та інших умов, забезпечить максимальну ефективність державної влади, прозорість її здійснення, відповідність потребам і запитам людей, а відповідно дієвий демократичний контроль за нею з боку громадянського суспільства.

Проблематика системи принципів здійснення державної влади, їхній генезис, юридична природа, система й новелізація є надзвичайно актуальним дослідженням в сучасних умовах трансформації української правової системи.

При дослідженні реалізації законодавчо закріплених принципів стабільності кадрів або ефективності щодо найвищого органу виконавчої влади - Кабінету Міністрів України, здійснено аргументацію висновку, що Закон України “Про Кабінет Міністрів України” від 27 лютого 2014 року № 794-УІ закріплює принципи діяльності Кабінету Міністрів України, при цьому щодо питання реалізації принципів стабільності кадрів або ефективності робиться висновок, що в діяльності Уряду України вказані принципи мають переважно політичний, а не правовий аспект. Відповідно, для прикладу, якщо Кабінет Міністрів України має політичну підтримку у Верховній Раді України в особі коаліції депутатських фракцій, то питання про відповідальність Уряду України (стабільність кадрів), в тому числі і при його неефективності, не матиме, як правило, перспективи вирішення.

На нашу думку, іменування першої групи принципів здійснення державної влади як універсальні більш влучно характеризує вказану групу фундаментальних ідей функціонування органів державної влади. Адже універсальні принципи - це загальні базові ідеї, закріплені в Конституції та законах, інших нормативно-правових актах України, що характеризуються всебічним, всеохоплюючим характером, оскільки стосуються всіх органів державної влади. Наприклад, принципи верховенства права, верховенства закону, демократизму, народовладдя тощо.

Водночас окремі універсальні принципи здійснення державної влади стосуються не всіх, а переважної більшості органів державної влади, наприклад, універсальний принцип позапартійності є визначальним майже для всіх органів державної влади, за винятком Верховної Ради України.

Ми обґрунтовуємо доцільність поділяти принципи організації та діяльності органів державної влади на дві групи: а) універсальні, які характеризуються всебічним, всеохоплюючим характером, оскільки стосуються всіх органів державної влади; б) спеціальні - такі, що визначають побудову й функціонування лише окремих органів державної влади і пов’язанні зі специфікою здійснення відповідних видів державної діяльності.

На нашу думку, система універсальних принципів здійснення державної влади має включати такі принципи: суверенності та єдності системи органів державної влади; народовладдя; демократизму; поділу влади; конституційності; верховенства права; верховенства закону; гуманізму, пріоритету прав і свобод людини та громадянина; забезпечення єдності державної політики в межах своєї компетенції; прозорості, відкритості та врахування громадської думки; підзвітності, підконтрольності та відповідаль­ності; поєднання колегіальності та єдиноначальності; поєднання державних і місцевих інтересів; всебічного функціонування української мови як державної; безперервності; позапартійності та політичної нейтральності; неупередженості та об’єктивності; неухильного дотримання вимог професійної етики та поведінки; професіоналізму; патріотизму; доброчесності; ефективності; стабільності.

При цьому вкрай важливо не лише формальне закріплення в нормативно-правових актах вищих наведених принципів, а й істинне розуміння їхньої правової природи, суті, соціального та юридичного призначення. Адже принципи - це самі ті керівні фундаментальні ідеї, що мають втілюватися через відповідний механізм. Саме вони мають слугувати основою ґрунтовного реформування організації та здійснення публічної влади в Україні. Саме в принципах знайшли своє відображення ключові цілі сьогоднішніх реформ - суттєве підвищення ефективності здійснення державної влади, її максимальне наближення до людей, запровадження дієвого демократичного контролю за органами державної влади, їхніми посадовими і службовими особами, поліпшення якості виконання державних функцій, впровадження інноваційних методів управління тощо.

На нашу думку, особливої уваги вимагають аксіологічні та онтологічні аспекти системи принципів здійснення державної влади, що дають можливість зробити об’єктивний аналіз провідних тенденцій модифікації принципів організації, діяльності та розвитку сучасного державного апарату. Аксіологічні та онтологічні аспекти системи принципів здійснення державної влади створюють передумови для переосмислення першочергових для сьогоднішньої системи органів державної влади завдань, визначення для неї головних ціннісних пріоритетів щодо вдосконалення принципів здійснення державної влади.

Визначено аксіологічну роль принципу верховенства права при здійсненні державної влади. З'ясовано сутність принципу верхо­венства закону, яка полягає в точному і неухильному дотриманні, виконанні, використанні та, у встановлених законодавством випадках, застосуванні уповноваженими суб'єкти (фізичними особами, юридичними особами, в тому числі органами державної влади) Конституції, законів і підзаконних актів. Парадигма принципів верховенства права та верховенства закону генерують такі принципи здійснення державної влади як гуманізму та пріоритету прав і свобод людини та громадянина.

Аналіз здійснення державної влади в Україні, ефективність її реалізації з точки зору аксіологічного та онтологічного аспектів дають можливість виокремити ще такі принципи функціонування державного апарату: принципи народовладдя; демократизму; поділу влад; суверенності та єдності системи органів державної влади.

Аксіологічний аспект принципу поділу влади унеможливлює узурпацію державної влади однією гілкою влади, державним органом або посадовою особою, покликаний диференціювати державну владу між різними державними інституціями, створити ефективний механізм держави, запровадити дієву систему стримувань і противаг, взаємного контролю між різними державними органами.

На основі аналізу вищенаведених основних принципів функціонування державного апарату можна стверджувати, що принципи діяльності органів державної влади України акумулюють світові та національні цінності реалізації державної влади в інтересах українського народу, характеризуються універсальністю, високою вагомістю, найвищим рівнем обов'язковості.

Доведено, що функціонування органів державної влади на основі безумовного виконання принципів здійснення державної влади забезпечить високу ефективність діяльності державного апарату України.

Механізм здійснення державної влади в Україні являє собою цілісну, впорядковану систему взаємопов'язаних органів державної влади України, їх посадових і службових осіб, наділених державно- владними повноваженнями з метою ефективного досягнення завдань і реалізації функцій держави та, крім вищенаведених елементів, також включає такі структурні складові: а) політична інфраструктура (багатопартійна система, розгалужена мережа громадських організацій, незалежна та неупереджена мережа засобів масової інформації, демократичний політичний режим, політичний плюралізм тощо); б) економічна інфраструктура (грошова, бюджетна, банківська, фінансова, митна, податкова системи, система формування та розвитку вітчизняного товаровиробника); в) духовно-ідеологічна інфраструктура (система дошкільної, шкільної, професійно-технічної, вищої, післядипломної освіти і науки, система патріотичного виховання, система розвитку національної культури і мистецтв, система всебічного розвитку державної мови та мов національних меншин, система духовно- ідеологічної консолідації народу, система забезпечення свободи світогляду та віросповідання тощо); г) соціально-демографічна інфраструктура (система охорони здоров'я, система соціального захисту, система подолання безробіття та підвищення рівня зайнятості населення країни, система розвитку спорту та фізичної культури, система забезпечення екологічної безпеки, система забезпечення демографічної безпеки та підвищення рівня відтворення населення, виважена міграційна система тощо); ґ) правова інфраструктура (система права, система законодавства, правова ідеологія, правова культура, правова свідомість, законодавча та нормотворча техніка, принцип верховенства права як аксіологічна основа, правопорядок, законність тощо); д) інфраструктура забезпечення національної безпеки і оборони (система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту, система Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних і розвідувальних органів, органів спеціального призначення з правоохоронними функціями, сил цивільного захисту, оборонно-промислового комплексу України, система забезпечення інформаційної безпеки та протидії сучасним проявам гібридної та сублімаційної війн, система публічної безпеки та цивільного захисту України тощо).

Досягнення високого рівня ефективності діяльності державної влади в Україні неможливе без науково-теоретичного опрацювання та побудови виваженої, науково-обґрунтованої системи форм і методів здійснення державної влади, що відповідає сучасним досягненням юридичної науки та практики, динаміці сучасних світових процесів з подальшою регламентацією в національне правове поле.

Правовий статус органів державної влади поряд із правосуб'єк- тністю (правоздатністю, дієздатністю, деліктоздатністю), правами, обов'язками та предметами відання органів державної влади, гарантіями забезпечення реалізації їх правового, а іноді і конституційно-правового статусу, їх юридичною відповідальністю за вчинення деліктів також включає і форми та методи діяльності органів державної влади, що є повноцінним структурним елементом правового статусу органів державної влади. Адже форми і методи діяльності органів державної влади як елемент їхнього правового статусу яскраво консолідовано демонструють правові, організаційні можливості органів державної влади щодо реалізації їхніх функцій у межах компетенції кожного органу державної влади.

Форми здійснення державної влади в Україні - це закріплені Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, іншими нормативно-правовими актами України певні консолідовані, специфічні види дій органів державної влади України, їхніх посадових і службових осіб з метою досягнень завдань і реалізації функцій вказаних державних інституцій в межах їхньої компетенції.

Правові форми здійснення державної влади в Україні - це однорідні за своїми зовнішніми ознаками (юридичною природою та наслідками) види дій органів державної влади, спрямовані на виконання покладених на них завдань і реалізацію їхніх функцій у межах їхньої компетенції, визначеної Конституцією та законами України, що спричиняє правові наслідки. Відмінність правових форм здійснення державної влади від організаційних полягає в тому, що останні не породжують правових наслідків для широкого кола суб'єктів правовідносин.

Правоохоронна форма роботи є самостійним видом правової форми роботи спеціально уповноважених правоохоронних органів, що реалізується в порядку та у спосіб, визначені Конституцією та законами України, на основі закріплених у законодавстві принципів (серед яких особливе місце посідає принцип верховенства права) з метою охорони прав, свобод і законних інтересів людини та громадян, забезпечення правовладдя та правопорядку.

Незважаючи на те, що правові форми здійснення державної влади є доволі вагомими за правовими наслідками та видимими для суб'єктів правовідносин, рівень ефективності їх реалізації прямо залежить від організаційних форм роботи державної влади, які не спричиняють правових наслідків та є менш помітними для широкого загалу. На нашу думку, до організаційних форм здійснення державної влади доцільно віднести: матеріальну- технічну, ідеологічну, культурно-освітню тощо.

Матеріально-технічна форма забезпечення здійснення державної влади в Україні - це вид однорідної діяльності органів державної влади України, що належить до їхніх організаційних форм роботи, та полягає в бюджетному, фінансовому, матеріальному, господарському забезпеченні виконання завдань і функцій державного апарату України, а також - у здійсненні комплексу заходів щодо збирання, опрацювання, аналізу, поширення, збереження, захисту та використання статистичної інформації, організації діловодства й архівного зберігання документів, створення документаційно-інформаційної бази на різних носіях з орієнтацією на перехід інформаційного поля на цифрові технології (діджиталізація), узагальнення результатів діяльності органу державної влади, його посадових і службових осіб, в тому числі, на відповідність критеріям законності, професійності, доброчесності тощо.

Ідеологічна форма здійснення державної влади в Україні, на нашу думку, є видом однорідної діяльності органів державної влади України, що належить до їхніх організаційних форм роботи, та полягає в забезпеченні ідеологічного плюралізму, патріотичного виховання, духовно-ідеологічній консолідації українського народу шляхом розробки та поетапного широкомасштабного втілення національної стратегічної ідеї як духовної основи інтеграції громадян України різних географічних регіонів (сходу і заходу, півдня і півночі) навколо системи соціокультурних координат, де визначені ціннісні, духовні, релігійні, світоглядні та цілеспря- мовуючі орієнтири.

Культурно-освітня форма здійснення державної влади в Україні, на нашу думку, є видом однорідної діяльності органів державної влади України, що належить до їхніх організаційних форм роботи, та полягає в системі підготовки, рейтингового оцінювання та підвищення кваліфікації персоналу органів державної влади, посилення рівня оволодіння державною мовою та офіційними мовами ЄС з метою сприяння перспективному набуттю Україною повноправного членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору, заохочення оволодіння персоналом органів держаної влади України досягненнями національно-куль­турного простору (здобутками літератури, музики, образотворчого мистецтва, скульптури, архітектури, театру, кінематографії тощо), що забезпечить можливість державному службовцю активно нарощувати свій творчий потенціал, розвиватися духовно, підвищувати рівень світосприймання.

Ефективність діяльності державної влади в будь-якій країні, в тому числі і в Україні, залежить не лише від системи форм здійснення державної влади як зовнішнього відображення однорідних дій, процедур апарату держави, але й не менш - від методів діяльності державних інституцій.

Методи здійснення державної влади в Україні - це вироблена на основі довготривалої практики функціонування державного апарату України та передбачена законодавством України система взаємопов’язаних прийомів, засобів, способів досягнення завдань і реалізації функцій органів державної влади України, які відображають якісний бік діяльності державних інституцій, оскільки мають бути спрямовані на досягнення бажаного результату найбільш оптимальним чином.

Раціональне та комплексне поєднання всіх методів здійснення державної влади спроможне значно підвищити ефективність функціонування державного апарату, оптимізувати витрати на його утримання, забезпечити стабільний розвиток Української держави.

Конституційне реформування засад організації та здійснення державної влади аргументовано розглядати як обумовлене потребами розвитку суспільства назріле, об’єктивне, політико-правове явище, пов’язане зі змінами конституції та законодавства, що відбувається на основі ціннісних засад конституційного ладу, і спрямоване на модернізацію базових інститутів держави, громади та суспільства з метою утвердження демократії та верховенства права.

Вважаємо, що конституційна реформа на сучасному етапі розвитку Української державності має носити комплексний характер, суспільство вимагає та готове для розробки нової Конституції, яка має бути затверджена всеукраїнським референдумом.

Щодо принципу поділу влади, то класичний підхід залишається оптимальним, оскільки контрольні функції притаманні мірі певною мірою всім органам державної влади. Ми підтримуємо думку про те, що виділяти окрему “контрольну” гілку влади дійсно не має прикладного смислу. При цьому є смисл змінити підхід до визначення конституційно-правового статусу Президента України.

Крім того, є необхідним визначення чітких основ конституційно-правого статусу таких органів як прокуратура, поліція, Національне антикорупційне бюро України, Служба безпеки України, враховуючи норму ч. 1 ст. 6 Конституції України про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Конституційна реформа державної влади має бути спрямована на побудову такої системи державної влади, за якої кожна її складова була б наділена не лише певними повноваженнями, але й відповідальністю за їх виконання. А їх взаємодія зумовлювала б створення стабілізуючих механізмів. В основі організації держави мають лежати певні засади: цілісності держави, національного самовизначення, справедливості, глобалізації, безпеки, демократії та сталого розвитку.

Для забезпечення дієвості державної влади вона повинна бути сильною та добре організованою, мати надійний бюджет, стійкий прибуток, ефективне адміністрування та здатні до дій силові структури. Досягнути такого результату можна лише через побудову ефективного механізму взаємодії та координації. Держава може ефективно здійснювати свої функції лише за наявності впливу одних органів та інші, ієрархії посадових осіб і державних структур. Дія принципу суверенітету державної влади супроводжує процес її взаємодії між органами державної, самоврядної влади та інститутами громадянського суспільства. Важливо наголосити, що наявність законодавчо обмеженого впливу інститутів громадянського суспільства є одночасно й передумовою формування демократичної правової соборної держави та реалізації дієвого й прагматичного конституціоналізму.

Ми відстоюємо позицію, що діючий конституційний підхід до закріплення повноважень парламенту себе не виправдовує, оскільки обмежує сферу його компетенції. При розвитку суспільства, за необхідності швидкого розв’язання конфліктів парламент обмежений у своїх діях конституційною нормою і не завжди може адекватно й у межах компетенції відреагувати на виклики, що стоять перед державою та суспільством. Також на практиці обмеження законодавчої компетенції Верховної Ради України спричиняє втрату закону бути універсальним регулятором суспільних відносин, тобто універсальний характер закону має застереження і щодо його вищої юридичної сили.

Відстоюємо позицію, що для вдосконалення та приведення до прагматичного стану взаємних відносин Президента та Кабінету Міністрів України є доцільним з ч. 2 ст. 94 Конституції України вилучити словосполучення “беручи до виконання”.

На нашу думку, юридичну відповідальність слід розглядати виключно в ретроспективному (негативному) аспекті, яка за цих умов є реальною гарантією конституційності, законності та правопорядку в системі функціонування публічної влади й організації суспільних відносин. Виходячи з правової природи юридичної відповідальності, вважаємо, що остання має передбачати негативні наслідки до суб’єктів, що порушують, ігнорують, не виконують правові приписи.

Конституційно-правова відповідальність органів і посадових осіб державної влади є окремим видом юридичної відповідальності, що має політико-правовий характер, настає за скоєння вказаними суб’єктами конституційно-правового делікту та полягає у несприятливих, негативних наслідках, що передбачені нормами конституційного права.

Зважаючи на вищевикладене, принципи конституційно-правової відповідальності - це базові ідеї, засадничі положення, фундамен­тальні основи, закріплені в нормах конституційно права, що встановлюють і визначають конституційно-правову відповідальність і розкривають сутність і зміст вказаного правового інституту, забезпечують єдині уніфіковані засади притягнення до конституційно-правової відповідальності та її реалізації.

Беручи до уваги вищенаведене, ми виділяємо такі базові принципи конституційно-правової відповідальності: 1) законності; 2) доцільності; 3) обґрунтованості; 4) своєчасності; 5) справедли­вості; 6) диференціації; 7) поєднання особистісної та колективної форм відповідальності; 8) гласності.

Підстави конституційно-правової відповідальності органів державної влади доцільно диференціювати на підстави притягнення до конституційно-правової відповідальності та підстави настання конституційно-правової відповідальності. При цьому підстави притягнення до конституційно-правової відповідальності включають: а) нормативні; б) фактичні, в) процесуальні. Підстави настання конституційно-правової відповідальності, окрім трьох вищенаведених, передбачають: а) відсутність підстав для звільнення від конституційно- правової відповідальності; б) наявність правозастосовного акта, який накладає санкцію конституційно-правової відповідальності.

Класифікувати форми конституційно-правової відповідальності органів державної влади за наслідками конституційно-правової санкції можна на такі: а) усунення з поста в порядку імпічменту; б) прийняття резолюції недовіри; в) дострокове припинення повноважень, г) відмова в реєстрації чи скасування реєстрації кандидата в депутати; ґ) скасування актів органів публічної влади та їхніх посадових осіб, (наприклад, скасування рішень голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України - ст. 118 Конституції України); д) призупинення дії актів державних органів з мотивів їхньої неконституційності або невідповідності чинному законо­давству; е) визнання результатів виборів чи референдумів, інших форм народного волевиявлення недійсними та інші.

Під час розкриття питання про конституційно-правову відпові­дальність виявлено міцні інтегративні зв'язки конституційно- правової відповідальності з іншими видами юридичної відпові­дальності. Адже настання конституційно-правової відповідальності передбачає в окремих випадах також притягнення до одного виду юридичної відповідальності, наприклад, адміністративної або кримінальної.

Вважаємо, що основоположними принципами взаємодії інститутів громадянського суспільства та публічної влади в Україні мають стати такі: активності та ініціативності громадян України; партнерства та рівноправності, відкритості та публічності, взаємної відповідальності, політичної незаангажованості та неупередженості, цілісності та повсюдності. Реалізація в практичній діяльності окреслених принципів, вважаємо, буде сприяти утвердженню України як демократичної, соборної, соціальної та правової держави.

Вважливою засадою ефективної і прагматичної співпраці й взаємодії між органами публічної влади і інституціями громадянського суспільства має стати сприйняття названими сторонами своїх прав та обов'язків, розуміння відповідальності в управлінні суспільними та державними справами, адже і права державних службовців, і права представників громадськості базується на єдиному конституційному праві кожного громадянина брати участь в управлінні державними справами (ст. 38 Конституції України).

Пропонуємо розробити та прийняти закон “Про громадські об'єднання в Україні”, в якому було б визначено основні засади створення та функціонування об'єднань громадян, які ставлять за мету реалізацію громадянами України своїх конституційних прав і свобод у здійсненні громадського контролю за функціонуванням органів та посадових осіб державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових осіб, суб'єктів господарювання незалежно від організаційно- правових форм і форм власності. Вважаємо, що зв'язок між громадськістю та владою має стати дієвим механізмом для ефективної та публічної взаємодії влади та суспільства.