Системи захисту прав людини

Розрізняють дві системи (способи) захисту прав людини: націо­нальну (внутрішньодержавну) та міжнародну.

3.4.2.1. Національні системи захисту прав людини

Судовий захист прав людини

Національна система захисту прав людини охоплює право і дії самої людини, а також діяльність органів державної влади, правозахисних інституцій, спрямовану на запобігання порушення або відновлення порушеного права.

Найпростішим способом захисту прав людини є самозахист. До цієї форми захисту прав належать письмові звернення особи з про­позиціями, скаргами, зауваженнями до державних та муніципальних органів — право петицій. Згідно зі статтею 40 Конституції України, кожна людина має право подавати індивідуальні чи письмові звер­нення або особисто звертатись до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, до посадових та службових осіб. Порядок таких звернень визначає Закон України «Про звернення громадян». Також особа може звернутись в засоби масової інформації та правоза- хисні організації.

Та одним з найефективніших засобів захисту прав людини є судо­вий захист. Право на судовий захист стало одним із фундаментальних прав людини. «Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у разі порушення її ос­новних прав, наданих їй конституцією і законом», — проголошено в статті 8 Загальної декларації прав людини. Право на судовий захист га­рантує Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (статті 2, 9, 14), Європейська конвенція з прав людини (стаття 13), Конституція України (стаття 55).

Право на судовий захист — це комплексне право особи, яке охо­плює доступність правосуддя, справедливість правосуддя, повне й ефективне поновлення у правах, право на оскарження судового рішен­ня, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, право на захист, публічність судового розгляду тощо.

Систему судових органів і порядок їхнього функціювання визначає національне право кожної держави. Залежно від особливостей пору­шеного права й системи судоустрою захист прав людини здійснюють суди загальної юрисдикції або ж спеціалізовані суди: цивільні, кримі­нальні, адміністративні, соціальні, трудові, фінансові тощо.

Конституційна скарга як гарантія захисту прав людини

Останнім часом у системі захисту прав людини помітно зростає зна­чення конституційних судів. В Україні значення Конституційного Суду у захисті прав людини посилилося у зв'язку з введенням інституту кон­ституційної скарги — письмового клопотання особи щодо перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) закону України (його окремих положень), що застосований в остаточному судовому рішенні у справі суб'єкта права на конституційну скаргу. Відкриття про­вадження в цьому разі можливе, якщо всі інші національні засоби юридичного захисту вичерпано. Дещо докладніше про конституційну скаргу йтиметься в розділі шостому цього підручника.

Інститут омбудсмана як гарантія прав людини

Для захисту основоположних прав людини на національному рівні створено спеціальну посаду — омбудсмана. Омбудсман походить від старонорвезького отЬисІ — довірена особа, представник. Інститут ом­будсмана сформували у Швеції на початку ХІХ століття (вважають, що ще 1718 року король Карл XII ввів посаду канцлера права, ідею ство­рення якої він запозичив під час перебування в Османській імперії, де відповідний інститут іменували мухтасіб). Законом про правління 1809 року парламенту було надано право обирати омбудсмана для здійснення нагляду за дотриманням законодавства. У подальшому цей інститут перейняли й інші скандинавські країни — Норвегія, Фінлян­дія, де він також має назву омбудсман. В інших країнах він називається по-різному: в Іспанії, Колумбії — народний захисник, у Португалії — га­рант справедливості, у Великій Британії — парламентський комісар у справах адміністрації, у Румунії — адвокат народу, у Франції — посе­редник, в Україні — Уповноважений Верховної Ради з прав людини.

Омбудсмана призначають зазвичай рішенням парламенту на строк власних повноважень парламенту або на більший строк. Але бувають і винятки: у Намібії, наприклад, його призначає президент, у Велико­британії та Франції — уряд.

Марцеляк О. В. зазначає, що омбудсман виник у межах парламен­таризму й відповідно до концепції поділу влади на першому етапі своєї діяльності підпорядковувався законодавчій владі, діяв у межах парламенту й вважався його допоміжним органом. У більшості країн такий підхід щодо визначення місця омбудсмана в механізмі держав­ної влади зберігся. Проте у країнах, де є більш-менш сильна виконав­ча влада, омбудсманів запроваджують у межах виконавчої влади, а в деяких державах зараховують до органів контрольно-наглядової гілки влади чи виокремлюють в автономні інституції, що не належать до кла­сичних гілок влади.

У всякому разі омбудсман у своїй діяльності повинен бути незалеж­ним від уряду, виконавчої та судової влади.

В Україні Уповноваженого Верховної Ради України обирає Верховна Рада України більшістю від конституційного складу. Ним може бути громадянин України, що досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протя­гом останніх п'яти років проживає в Україні. Уповноваженого призна­чають строком на п'ять років з правом переобрання.

У деяких країнах служба омбудсмана представлена колегіальним органом: колегія народного правозахисту в Австрії складається з трьох членів і функціює як єдиний орган, комісія з прав людини на Філіппінах. Іноді можуть створювати посади омбудсмана, що діють у вузькій спеці­алізованій галузі: наприклад, у Канаді існує Комісар з офіційних мов, в Україні — Уповноважений із захисту державної мови; в Угорщині, крім загального за змістом діяльності омбудсмана, парламент обирає упов­новаженого з питань захисту прав національних й етнічних меншин; у ФРН — уповноважений з питань оборони, до компетенції якого на­лежить захист прав військовослужбовців і сприяння парламентському контролю за збройними силами, а єдиного «загального» інституту ом­будсмана немає, натомість це питання регулюють землі.

Омбудсман розглядає скарги громадян щодо порушення їхніх кон­ституційних прав органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими особами. Сфера його діяльно­сті — це відносини між фізичною особою та представниками держави, посадовими особами, органами місцевого самоврядування. Відноси­ни між громадянами не входять в сферу його компетенції.

У різних країнах повноваження омбудсмана можуть суттєво відріз­нятись. Найширшими повноваженнями омбудсмани наділені в Скан­динавських країнах, де вони мають право порушувати кримінальні справи, висувати обвинувачення й підтримувати їх у суді. У Швеції і Фінляндії вони здійснюють контроль не тільки за органами управління, а й виправними установами. У Данії і Фінляндії контроль омбудсманів поширюється на членів уряду. У Швеції омбудсмани наділені правом законодавчої ініціативи, а в Іспанії, Польщі, Україні — правом ініціюва­ти здійснення конституційного контролю.

Майже в усіх країнах омбудсман має право звертатися до органів і посадових осіб, яких контролює, з пропозиціями ліквідувати наслідки вчинених порушень, проте він немає права ухвалювати владні рішен­ня, його акти не мають обов'язкової юридичної сили, а є рекоменда­ційними та засновані на його авторитеті. Але, як свідчить практика, його рекомендації виконують.

Розслідування омбудсман провадить як з власної ініціативи, так і на підставі скарг громадян. Виняток становлять Франція та Великобрита­нія, де до омбудсманів звертаються тільки через парламентарів.

В Україні діяльність омбудсмана регулює Закон України «Про Упов­новаженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 року. Звернення подають Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав людини.

Після того як використано всі засоби на національному рівні люди­на може звернутися до міжнародно-правового захисту.

3.4.2.2. Міжнародні та європейські стандарти як гарантія прав людини й системи їхнього захисту

Важливою гарантією прав людини в сучасному світі є не тільки ство­рення ефективної системи їхньої реалізації та захисту на національно­му рівні, а й міжнародно-правова стандартизація прав людини, про що йшлося вище.

Термін стандарт (щодо прав людини) вперше з'являється в Загаль­ній декларації прав людини, у преамбулі якої зазначено, що Генераль­на Асамблея проголошує цю Загальну декларацію прав людини як за­гальний стандарт досягнення (as a common standard of achievements), до виконання якого повинні прагнути всі народи й держави.

Міжнародні стандарти прав людини та система їхнього захисту

Створена 1945 року після Другої світової війни, Організація Об'єд­наних Націй одним з нагальних завдань означила утвердження прав людини.

Загальна декларація прав людини заклала підґрунтя для розроблен­ня й укладання міжнародних договорів, присвячених правам людини, які узагальнено називають Міжнародним біллем про права людини, про що йшлося вище. Їхні положення розвинули й доповнили цілою низкою інших міжнародно-правових документів у сфері прав людини: конвенцій, хартій, кодексів, резолюцій, протоколів тощо. Права й сво­боди, закріплені в цих актах зазвичай і називають міжнародними стан­дартами прав людини.

Слід зазначити, що проголошені в них права людини, є мінімальни­ми стандартами. Вони не лише закріплюють перелік назв загальнови­знаних прав, а й фіксують їхній потрібний обсяг, мінімальний рівень, на якому останні повинні реалізовувати.

Отже, міжнародні стандарти прав людини — це принципи й норми прав людини, зафіксовані в міжнародних актах і визнані між­народною спільнотою, гарантувати, забезпечувати та захищати які має кожна держава як член цієї спільноти. Вони полягають передусім у нормативній фіксації мінімально потрібного змісту прав людини й породжують позитивні зобов'язання держави їх дотримуватись, забез­печувати, охороняти та захищати. Міжнародні стандарти є тими «“пра- волюдними” показниками, до досягнення яких зобов'язуються або за­охочуються держави»*.

Слід зазначити, що нормативна фіксація прав, як і термінологія,, може відрізнятись не тільки в різних країнах, а й від міжнародної тер­мінології. Наприклад, право можуть формулювати як право або свобо­ду: одні країни вживають термінологічні звороти «кожен має право на об'єднання», інші — «громадянин має право на свободу об'єднання», ще інші проголошують «свободу об'єднання або асоціацій» тощо. Але наповнення цієї термінології змістом має бути однаковим для всіх, тоб­то відповідати міжнародним стандартам. Це стандарт, який підлягає захисту, а в разі потреби обмежити права людини, допустимі межі та­кого обмеження також повинні бути стандартизовані.

У Резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 41/120 «Визначення міжнародних стандартів у сфері прав людини», ухваленій 4 грудня 1986 року, викладено керівні принципи, яких слід дотримуватись під час розроблення міжнародних документів у зазначеній сфері. Зокрема такі документи повинні: а) узгоджувати з чинним зводом міжнарод­но-правових норм у сфері прав людини; Ь) мати фундаментальний ха­рактер і ґрунтуватись на притаманних людській особистості гідності та цінності; с) бути досить чіткими аби слугувати джерелом прав і обов'яз­ків, які піддаються визначенню й здійсненню; б) передбачати, де це до­речно, реалістичний та ефективний механізм здійснення, ураховуючи системи подання доповідей; е) мати широку міжнародну підтримку**.

Крім того, міжнародні стандарти містять такі вимоги: 1) внутрішнє конституційне законодавство, ураховуючи умови своєї країни, повин-

Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина: навч. посіб. К.: Атіка, 2004. 257 с.; Рабінович П. М. Міжнародні стандарти прав людини: властивості, загальне поняття, класифікації. Вісник Національної академії правових наук України. 2016. № 1. С. 19—29.

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 41/120 URL: http://www.worldlii.org/int/other/ UNGA/1986/215.pdf (дата звернення: 05.06.2021). но містити той обсяг основних прав і свобод людини, що відповідає міжнародним стандартам та узятим на себе державою зобов'язанням перед міжнародною спільнотою (у вітчизняній літературі з конститу­ційного права досить часто це положення розглядають як основний принцип конституційно-правового статусу особи); 2) немає абсолют­ної свободи й абсолютних прав — їх за потреби можуть обмежувати, але тільки на підставі закону й тією мірою, якою допускає конституція відповідно до вимог міжнародного права та в точно означених цілях; 3) заборонено зловживати правами, тобто використовувати їх для завдання шкоди правам і законним інтересам інших фізичних та юри­дичних осіб; 4) права особи обмежено правами інших осіб; 5) права й свободи повинні бути забезпечені гарантіями, юридичними й матері­альними наскільки це дозволяють умови країни.

Через міжнародне визнання та закріплення прав людини, створен­ня відповідних міжнародних механізмів їхнього захисту та надання людині можливості звертатись до міжнародних установ, щоб захисти­ти свої права, людина набуває принципово нового правового стату­су — ознак міжнародної правосуб'єктності. Так, людина підпадає не тільки під юрисдикцію тієї чи іншої держави, а й під юридичний захист міжнародної спільноти (міжнародного права). Система засобів і спо­собів такого захисту досить розгалужена. Вона охоплює комплекс вза­ємопов'язаних організацій, органів й установ та інститутів як світового (універсального), так і регіонального характеру. Універсальний міжна­родний захист прав людини здійснюють передусім у межах ООН та її спеціалізованих органів та установ, а регіональний — у межах відпо­відних правозахисних систем.

За останні десятиліття універсальна система захисту прав людини стала доволі розгалуженою та складною. Нині до неї належать такі ор­гани: Управління Верховного комісара ООН з прав людини, Рада Безпе­ки ООН, Генеральний секретар ООН, Генеральна Асамблея ООН, Рада ООН з прав людини, Постійний форум ООН з питань корінних народів та 10 договірних органів ООН: Комітет з прав людини, Комітет з еконо­мічних, соціальних та культурних прав, Комітет з прав дитини, Комітет з ліквідації дискримінації жінок, Комітет проти катувань, Комітет з лік­відації расової дискримінації тощо. Також є ще спеціалізовані міжна­родні установи, діяльність яких пов'язана з правами людини: Міжна­родна організація праці (МОП), робота якої спрямована на визначення міжнародних стандартів у сфері праці, ЮНЕСКО — опікується правами людини в галузі освіти, науки, культури тощо. Окремо можна виокре­мити й Міжнародний кримінальний суд, який розглядає справи щодо осіб, відповідальних за найсерйозніші злочини, що викликають стур­бованість міжнародної спільноти — злочини проти людяності, воєнні злочини, геноцид тощо. Його юрисдикція поширюється лише на осіб, які вчинили міжнародні злочини й не були притягнені до кримінальної відповідальності на національному рівні.

Європейські стандарти прав людини та система їхнього захисту

Попри те, що універсальні стандарти виходять із загальнолюдських цінностей, їх офіційно тлумачать і застосовують з урахуванням регіо­нальних особливостей, пов'язаних з розумінням прав людини, історич­ними традиціями та конкретно-історичними умовами та обставинами. Загалом вони залежать від досягнутого рівня розвитку суспільства. Тому дослідники виокремлюють ще й таку їхню ознаку, як історично змістовну динамічність, яку забезпечують насамперед за посередниц­тва їхньої офіційної інтерпретації — навіть за незмінності текстуаль­ного вираження.

Отже, попри те, що права людини закріплено в міжнародних ак­тах ООН і ратифіковано майже всіма країнами-членами ООН — місце, яке вони займають у правових системах країн, суттєво різниться. На регіональному рівні права людини набувають своїх особливостей, що зумовлено різноманітними чинниками. Тому в межах регіональних ор­ганізацій було ухвалено свої акти в галузі прав людини й вироблено системи їхнього захисту. На європейському континенті створено Раду Європи, одним із основних досягнень якої є ухвалення 1950 року Кон­венції про захист прав людини і основоположних свобод та створен­ня Європейського суду з прав людини (штаб-квартира у м. Страсбург); у межах Європейського Союзу 2000 року прийнято Хартію основних прав ЄС, до того ще 1995 року рішенням Європейського парламенту введено посаду омбудсмана ЄС, а з 1957 року функціює Суд ЄС (Євро­пейський суд справедливості, що розташований м. Люксембург), без­посередньою функцією якого хоч і не є захист прав людини, проте такі справи стають предметом його розгляду. Відповідні документи, спря­мовані на захист прав людини, ухвалені також іншими регіональними організаціями. Так, Організація американських держав (ОАД) ухвалила Американську конвенцію прав людини (1969), засновано Міжамери­канський суд з прав людини, що розпочав роботу 1979 року, а в ме­жах Організації Африканської Єдності — ухвалено Африканську хартію прав людини та народів (1981), яку ще іменують Банжульською харті­єю. Також створено Африканський суд з прав людини й народів, який розпочав роботу 2006 року. Організація ісламської співпраці ухвалила Каїрську декларацію прав людини в ісламі (1990). Однак ці органи є менш дієвими проти європейських. Вони не мають суттєвого впливу на формування регіональних стандартів прав людини, про що свідчить зокрема той факт, що Міжамериканський суд з прав людини за 40 ро­ків свого існування розглянув трохи більше як десять справ.

Європейські стандарти прав людини є, по суті, продовженням між­народних стандартів, конкретизованих і розвинутих на регіональному, європейському рівні з урахуванням європейської специфіки розуміння прав людини, історичних традицій тощо. Становлення європейських стандартів захисту прав людини пов'язане передусім з діяльністю Ради Європи. Ключове значення у формуванні й захисті європейських стан­дартів прав людини має Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого згідно з статтею 32 Конвенції про захист прав людини і осново­положних свобод охоплює всі питання щодо тлумачення і застосуван­ня Конвенції та протоколів до неї, у справах поданих йому на розгляд. Завдяки практиці Суду конкретизують зміст закріплених у Конвенції прав людини, відтак Конвенція існує в тому змістовному форматі, як її протлумачив ЄСПЛ. Долучаючись до Конвенції, держава бере на себе міжнародно-правові зобов'язання поважати права і свободи люди­ни, визначені Конвенцією та гарантувати їх кожному, хто перебуває під її юрисдикцією (стаття 1). Це означає, що держава повинна дотри­муватись цього мінімального європейського стандарту, визначеного Конвенцією, а відхід від нього можливий лише вбік розширення прав і свобод людини.

Європейська система захисту прав охоплює також й інші установи Ради Європи — Європейську комісію з прав людини, Комітет міністрів Ради Європи, Комісара Ради Європи з прав людини тощо.

І хоча Європейська конвенція з прав людини стала найвідомішим документом цієї організації, є велика кількість інших міжнародних до­говорів, які було підписано в межах Ради Європи для захисту прав лю­дини, це зокрема: Європейська соціальна хартія (1961) (переглянута 1996 р.), Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (1992), Рамкова конвенція про захист національних меншин (1995) тощо. Зви­чайно, механізми їхнього захисту не є такими дієвими, як Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, і мають здебіль­шого контролювальний характер. Нагляд за дотриманням договірних норм покладають переважно на комітети, які підзвітні Комітету міні­стрів Ради Європи, або безпосередньо на сам Комітет міністрів. Так, моніторинг зобов'язань відповідно до Європейської соціальної хартії здійснює Європейський комітет з соціальних прав, Європейської хартії регіональних мов або мов меншин — Комітет експертів, Рамкової кон­венції про захист національних меншин — сам Комітет міністрів.

Велике значення в розробленні європейських стандартів прав лю­дини та впровадженні їх у національне законодавство мають також такі установи: Венеційська комісія — дорадчий орган Ради Європи, що надає висновки про відповідність проєктів законодавчих актів єв­ропейським стандартам та цінностям; Бюро демократичних інститутів та прав людини (БДІПЛ) — інституція Організації з безпеки і співробіт­ництва в Європі (ОБСЄ). Особливим здобутком діяльності цих органів є вироблення стандартів у сфері політичних прав та ухвалення Кодек­су належної практики у виборчих справах, Кодексу належної практи­ки щодо референдумів, Кодексу належної практики щодо політичних партій, які є еталонними документами для країн-членів Ради Європи у відповідних галузях.

Основною формою роботи Венеційської комісії є аналіз законів і за- конопроєктів держав-учасниць щодо проблем конституційного права, зокрема стандартів виборчого права, прав меншин. Документ може надавати для висновку комісії сама зацікавлена держава, інша держа­ва за згодою тієї країни, яка ухвалює документ, а також Парламентська Асамблея Ради Європи. Висновок Комісії широко використовує ПАРЄ як зразок «європейських стандартів».

Підсумовуючи, слід ще раз наголосити на тому, що призначення міжнародних та європейських стандартів прав людини — визначити саме «мінімальний стандарт»: закріпити перелік загальновизнаних прав, їхній обсяг та мінімальний рівень їхнього захисту. Держава, з ог­ляду на ці стандарти може лише поліпшувати становище людини.

Україна є учасницею всіх зазначених міжнародних конвенцій з прав людини та як член Ради Європи взяла на себе зобов'язання виконува­ти Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яку ВРУ ратифікувала 17 липня 1997 року.

Згідно зі статтею 55 Конституції України «кожен має право після ви­користання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна». Як свідчить практика ЄСПЛ, громадя­ни України користуються цим конституційним правом доволі активно. Саме воно часто стає визначальною гарантією захисту багатьох інших прав і свобод людини, визначених Основним законом України.

3.5.