Розділ 7 Конституційні права і свободи людини та громадянина

Суттєвою характеристикою правового статусу особи, його яд­ром і елементом, який створює систему статусу, є права, свободи і обов’язки особи.

Юридичні права і свободи є близькими й по суті тотожними поняттями.

Поділ прав і обов’язків на права й обов’язки людини і права й обов’язки громадянина пов’язаний з тим, що для сучасного сус­пільного ладу характерний дуалізм громадянського та політичного суспільства. Як член громадського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член політичного суспільства — лише з тими, хто, як і вона, належить до певної держави.

У 1679 р. англійський парламент прийняв Закон про свободу особи. В його основу було покладено принцип недоторканності особи. У 1776 р. колоністи Північної Америки проголосували за Декларацію незалежності, а потім за Білль про права, яким прого­лошувалися свобода слова, совісті, зборів, недоторканність особи. Ці документи були першими в історії правовими актами, де йшло­ся про права і свободи кожної людини.

У 1787 р. на основі цих документів було розроблено і прийнято Конституцію США. Томас Джефферсон зазначав: “Конституційні принципи США народились із поєднання вільних принципів анг­лійської конституції, ідей природного права і здорового глузду”. Ці проголошені колись принципи та ідеї відповідають сучасному розумінню прав і свобод: усі люди рівні, незалежні й мають права, які держава не має права відібрати у них.

Національні збори — вищий законодавчий орган Франції — 26 серпня 1789 р. прийняли основний документ французької ре­волюції — Декларацію прав людини і громадянина, де вперше було зафіксовано природні права людини, тобто положення про те, що права людини не надаються їй владою, а належать від народжен­ня.

З кінця 40-х років XIX ст. почали активно розроблятися філософські, юридичні та соціально-політичні проблеми забез­печення захисту прав людини і її основних свобод як найголов­нішого фактора забезпечення стійкості функціонування націо­нальних соціально-економічних процесів, справедливості й за­гального миру.

Найбільш ґрунтовно питаннями прав людини в Україні займав­ся М. Драгоманов. Він вважав права людини основною складовою політичної свободи (нарівні з розвиненим самоврядуванням), умо­вою ефективного розвитку суспільного прогресу. М. Драгоманов створив цілісну концепцію прав людини, яка ґрунтувалася на здо­бутках західноєвропейської правової культури, заснованої на ан­тичних традиціях, конституційному законодавстві найрозвине­ніших демократичних держав того часу і національних правових та історичних традиціях українського народу.

Створений М. Драгомановим конституційний проект “Вольный союз” — “Вільна спілка” — вперше в межах Російської імперії не тільки містив ґрунтовний перелік основних прав людини і грома­дянина, а й визначав гарантії їх реалізації та захисту. Пізніше це дало підстави відомому російському політичному діячеві П. Стру­ве стверджувати, що М. Драгоманов перший дав російській демо­кратії широку й виразну політичну програму. Він перший виразно й чітко пояснив російському суспільству сенс і значення конститу­ційного порядку й особливо прав людини.

У своїй концепції прав людини М. Драгоманов зумів органічно поєднати політичні та громадянські права (що їх проголосили французька Декларація прав людини та громадянина і американ­ський Білль про права), соціальні та економічні права, що перебу­вали в центрі боротьби західноєвропейської соціал-демократії, і національні права представників усіх народів без поділу їх на істо­ричні та неісторичні. У розумінні ролі й значення інституту прав людини М. Драгоманов не тільки виявився на рівні своєї епохи, а й зробив великий внесок у скарбницю світової правничої думки, переконливо довівши, що права людини становлять єдиний комп­лекс взаємопов’язаних і взаємозумовлених політичних, грома­дянських, соціальних, економічних, національних, культурних та інших її прав.

Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 р. прийняла Загаль­ну декларацію прав людини, у Преамбулі якої зазначається, що Генеральна Асамблея проголошує цю загальну Декларацію прав людини як певний зразок, відповідати якому повинні прагнути всі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина і кожна структура суспільства, постійно враховуючи положення цієї Декларації, праг­нули шляхом здійснення просвітницької та освітньої діяльності сприяти повазі цих прав і свобод, а також забезпечити шляхом на­ціональних і міжнародних прогресивних заходів їх загальне й ефективне визнання та дотримання як серед народів держав — членів Організації, так і серед народів тих територій, що перебу­вають під їх юрисдикцією.

Прийняття цієї Декларації, а також інших засадничих доку­ментів, які встановлюють основні принципи державних відносин, запровадження провідними країнами Європи нових конституцій, створення системи громадських організації і регулярне проведення міжнародних конференцій, дало змогу Світовій спільноті досягти певною мірою міжнародної стабільності й створення достатніх підстав для виключення умов виникнення великих воєнних конф­ліктів, забезпечення реалізації конституційних прав і свобод лю­дини.

В інтересах забезпечення захисту принципів справедливості 4 листопада 1950 р. Рада Європи, зважаючи на проголошену Гене­ральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Загальну Декларацію прав людини, прийняла Конвенцію про захист прав і основних сво­бод людини, що відоміша як Європейська конвенція з прав людини. Ця конвенція проголосила важливі права і свободи для всіх лю­дей, що живуть у державах — учасницях Ради Європи, наприклад, такі, як право на життя (стаття 2); право на свободу і особисту недоторканність (стаття 5); право на повагу до приватного і сімей­ного життя (стаття 8); право на свободу думки, совісті й віроспо­відання (стаття 9); право на свободу виявлення своїх поглядів (стаття 10).

Вперше у світі зазначена Конвенція гарантувала захист прав і основних свобод Європейським судом з прав людини.

Правам, свободам і обов’язкам людини й громадянина присвя­чені статті 21—68 розділу II Конституції України.

Розміщення цього розділу після розділу “Загальні засади” перед розділами про органи державної влади підкреслює його важливість і нове співвідношення людини й держави, що встановлюється статтею 3 Конституції України: людина визнається найвищою со­ціальною цінністю, а її права і свободи визначають зміст і спрямо­ваність діяльності держави.

Положення Конституції України про права і свободи людини й громадянина повністю узгоджуються з відповідними положення­ми ратифікованих Україною міжнародних правових актів — За­гальної Декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Факультатив­ного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та по­літичні права (1966 р.), Європейської конвенції з прав людини (1950 р.) та інших договорів з прав людини Ради Європи.

Соціальне призначення основних прав і свобод громадян вияв­ляється в тому, що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму і справедливості, сприяють всебічному розвиткові особи, надають громадянам широкі можливості для активної участі в управлінні суспільством і державою, функціонуванні державного й політико- правового механізму, а також сприяють підвищенню рівня загаль­ної та правової культури особи, удосконаленню демократичного способу життя.

Для реалізації конституційних прав, свобод і обов’язків грома­дян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов’язків усіма суб’єктами права у сфері правотвор- чості та правореалізації.

Права і свободи людини й громадянина захищаються судом.

Конституційні права, свободи й обов’язки людини і громадя­нина мають певні юридичні особливості:

• виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосе­редньо з правовідносин, передбачених конституцією;

• виражають насамперед і безпосередньо відносини громадянина й держави;

• не припиняються й не виникають раз у раз, а діють постійно;

• їх зміст і обсяг для всіх громадян однакові;

• їх реальність забезпечується не так індивідуальними зусиллями окремого громадянина, як державним і суспільним ладом.

Закріплені в Конституції України права, свободи й обов’язки людини та громадянина, їх широта, реальність, гарантованість відтворюють не тільки фактичний і юридичний статус особи в суспільстві, а й суть демократії, що існує у країні, соціальні мож­ливості, закладені безпосередньо в суспільному ладі.

До конституційних прав і свобод людини та громадянина нале­жать громадянські (особисті), політичні, соціально-економічні та культурно-духовні.

Громадянські (особисті) права і свободи людини та громадянина становлять основу правового статусу; вони закріплені в найбільшій кількості статей Конституції України. До них належать права на життя, свободу і особисту недоторканність; недоторканність жит­ла; охорону приватного життя; таємність листування й телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень; захист при­ватного життя особи; користування рідною мовою, а також свобо­да пересування й вибору місця проживання, свобода совісті та ін. (статті 27—35 Конституції України).

Перелічені громадянські права і свободи в конституційному праві мають певні особливості'.

• по суті вони є невіддільними, природними правами людини, тобто правами кожного і не пов’язані безпосередньо з належ­ністю до громадянства країни;

• вони включають право на охорону гідності особи, що покладає відповідні обов’язки на державу та інших громадян і передба­чає певну етику й законність поведінки державних службовців, їх уважне, чуйне ставлення до людей, що відповідає правовим приписам, а також вимоги до членів суспільства не порушувати права і свободи інших;

• особливо значущими і найвразливішими є права щодо недотор­канності особи, її житла, приватного життя, таємності листу­вання, телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень. Ці права належать до предмета ведення органів внутрішніх справ і тому заслуговують на особливу увагу.

Політичні права пов’язані з наявністю громадянства України й на відміну від громадянських (особистих) прав, адресованих Конституцією України “кожному”, належать тільки громадянам.

До політичних належить право брати участь в управлінні спра­вами держави (як безпосередньо, так і через представників). Фор­мами безпосереднього здійснення громадянами політичної держав­ної влади є референдуми, всенародні голосування з питань дер­жавного й місцевого життя, усі види участі у виборах до органів державної влади і місцевого самоврядування. Формами впливу громадян на політичну державну владу всіх рівнів є вплив вибор­ців на своїх депутатів, виражання суспільної думки з усіх питань внутрішньої та зовнішньої політики.

До політичних прав належать також право на об’єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й за­хисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та гро­мадського порядку, охорони здоров’я населення, захисту прав і свобод інших людей; право збиратися мирно, без зброї, проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, якщо про них завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи місцевого самовряду­вання, тощо.

Соціально-економічні права і свободи є основою всіх інших прав і свобод. Вони стосуються таких важливих сфер життя, як влас­ність, трудові відносини, здоров’я, відпочинок, і сприяють забез­печенню матеріальних, духовних, фізичних та інших соціально значущих потреб й інтересів особи. У статтях 13, 14, 41, 42 Конс­титуції України розглядаються економічні права і свободи, у стат­тях 43—49 — соціальні. їх реальність робить державу соціальною, що забезпечує належний рівень життя людини, її вільний роз­виток.

До самостійних конституційних прав і свобод людини й грома­дянина в системі прав і свобод належать культурно-духовні. За змістом це суб’єктивні права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфері, певні можливості доступу до духовних здо­бутків свого народу й людства загалом, їх засвоєння, використан­ня, а також до участі в їх подальшому розвитку.

До культурних прав і свобод належать права на освіту, свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на резуль­тати своєї інтелектуальної і творчої діяльності (статті 53, 54 Конс­титуції України).

Кожній людині має бути забезпечена можливість користуватись основними правами і свободами. Держава зобов’язана гарантувати реальне здійснення цих прав і свобод усіма доступними їй засо­бами. Що вищий ступінь реалізації правового статусу особи, то більшою мірою обмежується можливість сваволі з боку держави та її органів.

Гарантування прав і свобод людини — це своєрідний зовнішній механізм обмеження влади, яка завжди прагне до саморозширення й посилення своєї присутності в усіх сферах людського життя.

Конституція України закріплює гарантованість реалізації прав і свобод особи. Обов’язок гарантувати забезпечення реалізації прав і свобод покладається насамперед на державу (статті 3, 15, ЗО, 34, 46 та ін. Конституції України). Таке гарантування здійснюється всією системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Важливою гарантією захисту конституційних прав і свобод осо­би є запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на якого покладається здійснення пар­ламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод (стаття 101 Конституції України).

Певні функції щодо створення умов для забезпечення реалізації прав і свобод людини виконують органи місцевого самоврядуван­ня, об’єднання громадян.

Конституція України надає право людині (особі) самій активно захищати свої права; вона посилює можливості судового захисту кожною особою своїх прав і свобод (стаття 55 Конституції Украї­ни).

Відповідно до принципу повної рівноправності конституційні права і свободи надано всім громадянам незалежно від їхньої статі, національності, раси тощо. Вони забезпечуються суспільством і закріплюються юридичними, матеріальними, політичними й орга­нізаційними гарантіями. Конституційні гарантії прав і свобод гро­мадян України — це передбачені Конституцією умови й засоби, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і сво­бод громадян України.

Гарантії конституційних прав і свобод людини закріплені Кон­ституцією України (статті ЗО, 31, 33, 34, 46, 53—57, 59, 64), зокре­ма права на судовий захист, відшкодування матеріальної та мо­ральної шкоди, знання кожним своїх прав і обов’язків, правову допомогу, неприпустимість обмеження конституційних прав і сво­бод людини та громадянина та ін.

Основним засобом захисту прав людини у правовій державі по­винен бути суд. Однак його діяльність сприяє додержанню закон­ності й забезпечує охорону прав і свобод громадян лише тоді, коли він діє на основі принципів гуманізму, демократизму й законності.

Гарантії чинного в Україні правосуддя закріплені статтями 58, 60—63 Конституції України. До них належать принципи, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти не мають зворот­ної дії; ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпо­рядження чи накази; ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме право­порушення; принцип презумпції невинності; загальні принципи, пов’язані з визначенням статусу людини у процесі правосуддя.

Конституція України поряд із найважливішими правами і сво­бодами людини та громадянина встановлює також конституційні обов’язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає чи перебуває на території України (статті 65—68 Конституції Украї­ни). Так, стаття 65 встановлює обов’язок громадян України захи­щати свою Вітчизну, її незалежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи, а також відбувати військову службу відповідно до закону; стаття 66 зобов’язує громадян не заподіюва­ти шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ними збитки, стаття 67 — сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених законом.

У статті 68 Конституції України встановлюється, що кожний громадянин зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей; незнання законів не звільняє нікого від юридичної відповідальності. Значення цієї статті поширюється на всі норми й положення Конституції України. По суті йдеться про формування у людей такої правосвідомості, завдяки якій будь-яке порушення чинних норм права вважалося б неординарною подією. Поряд із цим загальним приписом у низці статей Конституції Ук­раїни є заборона здійснення тих чи інших дій, з якими можуть бути пов’язані особливо негативні наслідки для держави, суспіль­ства, окремих організацій і громадян. Так, у статті 37 Конституції України зазначається, що не допускаються створення та діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування, а у статті 43 наголошується, що використання примусової праці за­бороняється.

Здійснення зафіксованих у Конституції України прав і свобод людини й громадянина потребує реформування всієї системи пра­ва.

Питання для самоконтролю

1. Поняття конституційних прав і свобод людини й громадянина.

2. Міжнародно-правові документи про права людини.

3. Основні особливості конституційно-правового інституту прав і свобод людини.

4. Громадянські (особисті), економічні, соціальні, культурно-ду­ховні права і свободи людини й громадянина в Україні. Полі­тичні права громадянина України.

5. Конституційні обов’язки та відповідальність людини і грома­дянина в Україні.

6. Гарантії конституційних прав і свобод людини й громадянина в Україні.