Глава 3. РОЛЬ АПАРАТУ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ В МЕХАНІЗМІ ДІЯЛЬНОСТІ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ

Формаційні риси розвитку української держави на початку XXI століття, що стосуються перетворень у суспільно-політичному ладі, соціально-економічного укладу, поширення глобалізаційних процесів, збільшення темпів і масштабів світового науково-техніч­ного прогресу, виникнення і розвиток інформаціоналізму, а також посиленнярегіоналізмутадемократизаціїпублічногоуправління- набувають особливого значення для механізму функціонування інституту президентури в Україні.

Повернення до президентсько-парламентської форми дер­жавного правління та посилення ролі Президента України у формуванні та реалізації внутрішньої та зовнішньої політи­ки, формуванні Уряду України, системи міністерств та інших центральних і місцевих органів виконавчої влади та спряму­ванні й координації їх діяльності посилює відповідальність глави держави за результати реалізації його конституційних за­вдань, функцій і повноважень.

Найбільш повно окреслити роль апарату Президента України в механізмі діяльності глави держави дозволяє аналіз тих завдань, що покладаються на президентські допоміжні органи в процесі здійснення тих чи інших методів його діяльності. Термін «метод» походить від грецького «теїИосІоз» - «спосіб пізнання, досліджен­ня явищ природи і суспільного життя; прийом, спосіб або образ дій»^[43]. У філософії метод розглядається як спосіб досягнення по­ставленої мети, сукупність прийомів або операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності^[44]. У юридичній науці термін «метод» здебільшого застосовується у трьох значеннях: по-перше, для позначення способу впливу юридичних норм на суспільні відносини - як метод правового регулювання; по-друге, як спосо­би або засоби досягнення поставлених управлінських цілей, що визначають якісну складову управління, - як методи управління; по-третє, як спосіб наукового дослідження державно-правових явищ - як метод юридичної науки^[45].

У юридичній науці немає єдності наукових поглядів та під­ходів щодо класифікації методів діяльності органів публічної влади. Питання методів діяльності органів державної влади на­було найбільшого дослідження у науці адміністративного права, де цій проблематиці присвячені наукові праці таких вчених, як Д. Бахраха, Ю. Битяка, Б.Габричидзе, Л. Коваля, Ю.Козлова, І. Коліушко, А. Лункова, Ю.Тихомирова та ін. Сучасними нау­ковцями майже одностайно сприйняті поняття і система методів діяльності органів публічної влади, розроблені у середині XX століття.

Президент України у процесі свого функціонування вико­ристовує різноманітні методи, серед яких розрізняють методи організації та методи діяльності. Останні поділяються на за­гальні, що використовуються при здійсненні всіх або основних функцій його діяльності, і спеціальні, які використовуються під час здійснення окремих функцій або на окремих етапах здійсню­ваної ним владної діяльності. До загальних методів традиційно відносять переконання і примус, а також методи регулювання, загального керівництва та безпосереднього управління. За ме­ханізмом впливу на керовані об’єкти їх поділяють на методи прямого і непрямого впливу (адміністративні та економічні), за силою впливу - на методи видання правових актів (правові ме­тоди) та організаційні методи.

Можуть бути застосовані також й інші класифікації методів діяльності: зовнішньоекономічного впливу (організаційні та ад­міністративні), морально-політичні (переконання, виховання, моральне заохочення), економічні (матеріальне заохочення кон­кретних осіб і колективів, стимулювання виробничої та іншої діяльності), організаційні (прогнозування, організація, коорди­нація, контроль), адміністративно-директивні^[46].

Ю.М. Козлов вважає, що методи державного управлення слід поділяти на адміністративні та економічні^[47]. А.Е. Луньов виокремлює наступні групи методів: морально-політичні (переконання, виховання, моральне заохочення), економіч­ні (матеріальне заохочення осіб та колективів, стимулювання виробничої та іншої діяльності), організаційні (прогнозуван­ня, організація, координація) та адміністративно-владні^[48]. За думкою Б.Н. Габричидзе, методи державного управлін­ня поділяються на основні (адміністративні та економічні) та інші методи - статистичні, соціологічні, психологічні, ін­формаційно-забезпечувальні тощо^[49].

При усій різноманітності підходів до класифікації методів діяльності дослідники акцентують увагу на такій підставі ди­ференціації, як характер впливу на об’єкт управління, у зв’язку з чим методи поділяються на методи прямого і опосередковано­го управлінського впливу.

Методи прямого президентського впливу пов’язані з без­посереднім впливом у директивному, обов’язковому порядку на волю та поведінку об’єкта владної діяльності. Вони харак­теризуються категоричністю, що не допускають свободу дій, суворо регламентовані правовими актами, їх застосування забезпечується контрольно-наглядовим апаратом, а за невико­нання або неналежне виконання передбачені негативні наслідки. Застосування таких прийомів та способів владної діяльнос­ті Президента України зумовлюється необхідністю швидкого одержання чітко визначеного результату, концентрації для цього певного кола ресурсів. Воно виправдано для одержання швидко­го, тактичного успіху, розв’язання конкретної проблеми, проте ускладнює досягнення стратегічних цілей, оскільки не допускає гнучкості в управлінській діяльності.

На відміну від вказаних, методи опосередкованого впливу дозволяють Президентові впливати на волю та поведінку об’єкту владарювання через його потреби, створення умов діяльності, де у об’єкту залишається можливість вибору моделі дій. Такий вплив створює умови для активності свого об’єкту, надає йому можливість вибору оптимальних моделей поведінки з урахуван­ням наявних об’єктивних умов його діяльності, підвищує його ініціативність та відповідальність за доручену сферу суспільних справ. Будучи зорієнтованими на стратегічні цілі діяльності, ці методи забезпечують більш усталені, довгострокові результати, формують нову якість взаємодії між органом влади і підвладним об’єктом.

Реформування цілей та змісту державної влади зумовило зміну пріоритетів у виборі та застосуванні методів її здійснення, перенесення акцентів з адміністративних на методи опосередко­ваного управлінського впливу. Зокрема, у юридичних джерелах підкреслюється, що перехід до ринкових відносин загострив про­блему співвідношення різних методів, що пов’язано з переходом до визнання господарської самостійності більшості суб’єктів цивільного обороту, лібералізацією громадського життя, мініміза­цією державного контролю у сферах приватного життя^[53].

Поряд з методами діяльності важливу роль у механізмі здійснення державної влади Президентом України відіграють й організаційні методи. Суть їх полягає в упорядкуванні самої організації системи управління - її структури, функцій, ком­петенції кожного структурного підрозділу, суб’єкту і об’єкту управління, персональній розстановці кадрів, інформаційних каналів прямого і зворотного зв’язку, завданої послідовності дій. А це означає, що організаційні методи здійснюють прямий вплив на організацію об’єкту і лише опосередкований - на осно­вну його виробничу діяльність. За допомогою цих методів створюється необхідна упорядкованість організації суб’єкта і об’єкта управління^[54].

Як слушно вказує С. Г. Серьогіна, враховуючи складність і багатовимірність проблематики методів діяльності органів державної влади, розмаїття думок щодо класифікації методів доцільно підійти до цього питання, керуючись їх призначенням.

Система організаційних методів діяльності Президента України характеризується як своєю комплексністю, так і ціліс­ністю. Будучи відносно самостійними прийомами та способами діяльності, разом з цим методи у процесі реалізації компетенції глави держави перетворюються у функціонально цілісний про­цес, у якому методи нерозривно пов’язані, взаємообумовлені, тісно переплетені, один стає передумовою застосування іншо­го, а певні прийоми та способи діяльності можуть одночасно виступати у якості елементів змісту різних методів діяльнос­ті. При цьому прийоми та способи діяльності, що вчиняються Президентом безпосередньо, дуже тісно переплітаються та по­єднуються з тими, що здійснюються спеціально створеними ним структурами апарату.

Аналіз ролі апарату Президента України в системі окремих організаційних методів діяльності глави держави, на наш по­гляд, слід розпочати з методу планування, адже саме цей метод спрямований на забезпечення поступальності як державного розвитку, так і виконання завдань владної діяльності Президента України. Планування, як вказується у наукових джерелах, є найважливішим елементом наукового управління соціаль­ними процесами^[56], надає часові орієнтири державній політиці і відповідно державному управлінню^[57]. За сучасної організації роботи державного апарату планування широко використову­ється у практичній діяльності органів влади. При цьому воно за терміном реалізації може носити як оперативний, поточний, так і перспективний характер.

Тривалий час у державно-правовій сфері домінувало ви­ключно поточне планування, навіть склалася думка про те, що планування на термін більше строку легіслатури (4-5) років того чи іншого органу державної влади, посадової особи, є недоціль­ним, а інколи взагалі неможливим. Разом з цим досвід країн, які йдуть шляхом могутнього індустріально-демократичного роз­витку, технологічної модернізації виробничих сил, переконливо свідчить про першочергове значення стратегічного планування. При чому у діяльності державних органів мають реалізовувати­ся усі етапи такого планування - оцінка, аналіз, передбачення, прогнозування, програмування, проектування. Прогнозування соціально-економічного розвитку ґрунтується на інформації щодо майбутнього стану суспільних процесів, що має ймовірний характер. Така інформація може бути отримана за допомогою моделювання, експертних оцінок, системного аналізу суспіль­но-політичних, економічних процесів, формально-логічних висновків експертів.

Стратегічне планування в діяльності Президента України забезпечується декількома спеціально створеними допоміж­ними органами, серед яких особливе місце посідають Комітет з економічних реформ та Національний інститут стратегічних досліджень.

Комітет з економічних реформ є консультативно-дорадчим органом при Президентові України, створеним з метою впрова­дження системних економічних реформ, спрямованих на вихід із фінансової та економічної кризи, на забезпечення сталого економічного розвитку України як передумови зростання добро­буту її населення^[58]. Основними завданнями Комітету є:

1) опрацювання з урахуванням нинішньої соціально-еко­номічної ситуації в Україні та на основі кращого світового досвіду напрямів і механізмів здійснення економічних реформ відповідно до Програми економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефек­тивна держава»;

2) підготовка національних планів дій щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне сус­пільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава»;

3) забезпечення підготовки для внесення Президентом України на розгляд Верховної Ради України законопроектів, спрямованих на реалізацію Програми;

4) залучення громадськості до обговорення пропозицій щодо напрямів і механізмів здійснення економічних реформ, найважливіших законопроектів з цих питань, забезпечення врахування позиції громадськості у процесі реалізації еконо­мічних реформ;

5) здійснення аналізу ефективності реалізації Програми, стану виконання національних планів та підготовка пропозицій щодо корегування Програми та національних планів;

6) сприяння формуванню позитивного іміджу України у зв’язку з проведенням економічних реформ, доведенню до міжнародної спільноти об’єктивної інформації про зміст та стан економічних реформ в Україні.

Комітет відповідно до покладених на нього основних завдань:

1) забезпечує узагальнення пропозицій щодо напрямів та ме­ханізмів здійснення необхідних економічних реформ;

2) забезпечує підготовку національних планів, затверджує плани-графіки з упровадження економічних реформ;

3) забезпечує підготовку відповідно до національних пла­нів законопроектів, а також проектів актів Президента України, спрямованих на впровадження Програми;

4) заслуховує інформацію про стан роботи з упровадження економічних реформ, у тому числі про стан підготовки законо­проектів та проектів інших нормативно-правових актів;

5) розглядає питання корегування напрямів та механіз­мів здійснення економічних реформ, відповідної актуалізації Програми, національних планів, корегування планів-графіків з упровадження економічних реформ;

6) здійснює моніторинг стану впровадження економічних реформ у регіонах та готує пропозиції щодо прискорення здій­снення економічних реформ та регіонального економічного зростання;

7) організовує вивчення громадської думки щодо питань, які розглядаються Комітетом, забезпечує висвітлення у засобах ма­сової інформації результатів роботи Комітету;

8) організовує проведення моніторингу інформаційного простору з питань висвітлення економічних реформ в Україні, напрацьовує пропозиції щодо забезпечення поширення в Україні та за її межами об’єктивної інформації про стан та результати проведення економічних реформ;

9) виконує інші функції відповідно до актів Президента України.

Комітет має право запитувати та одержувати в установленому порядку від державних органів, органів місцевого самовряду­вання, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян інформацію, матеріали і документи, необхідні для виконання покладених на нього завдань; залучати в установленому по­рядку до участі в роботі Комітету як радників посадових осіб органів державної влади, місцевого самоврядування, працівни­ків підприємств, установ і організацій, провідних вітчизняних та іноземних учених і фахівців, у тому числі експертів міжнарод­них фінансових організацій, представників об’єднань громадян; заслуховувати звіти керівників відповідних напрямів реформ, керівників центральних органів виконавчої влади щодо стану реалізації Програми та виконання національних планів, пла- нів-графіків з упровадження економічних реформ; утворювати тимчасові експертні групи для опрацювання окремих питань діяльності Комітету; запрошувати на свої засідання представ­ників державних органів, органів місцевого самоврядування, голів регіональних комітетів з економічних реформ, представ­ників підприємств, установ, організацій, а також об’єднань громадян, залучати запрошених осіб до обговорення відповід­них питань; вносити пропозиції щодо створення нових напрямів з упровадження реформ та призначення їх керівників; ініціюва­ти проведення громадського обговорення проектів законів, актів Президента України, підготовлених на виконання національних планів; організовувати та проводити конференції, круглі столи, дискусії, наради з питань, віднесених до його відання.

Комітет утворюється у складі Голови, виконавчого секретаря та інших членів, які беруть участь у його роботі на громадських засадах. Головою Комітету є Президент України. Персональний склад Комітету затверджується Президентом України.

Основною організаційною формою роботи Комітету є засі­дання, які проводяться в міру потреби, але не рідше одного разу на квартал. Засідання Комітету є правомочним, якщо на ньо­му присутні більше половини його складу. Засідання Комітету є відкритими і гласними. Відкритість засідань забезпечується шляхом створення умов для присутності на них представників засобів масової інформації, гласність - шляхом розміщення ін­формації про діяльність Комітету, підготовлені ним матеріали на веб-сайті офіційного Інтернет-представництва Президента України.

Рішення Комітету приймаються більшістю голосів при­сутніх на засіданні членів Комітету. Рішення Комітету в разі необхідності реалізуються шляхом видання в установленому по­рядку актів Президента України, внесення Президентом України на розгляд Верховної Ради України відповідних законопроектів.

Найважливішим результатом діяльності Комітету з еко­номічних реформ стала підготовка національних проектів, що мають стратегічне значення для окремої галузі економіки, ре­гіону чи вирішення соціальної проблеми та реалізуються під патронатом Президента України. Проекти мають обмежений термін реалізації, обсяг та не залежать від форм власності. Враховуючи світовий досвід реалізації національних проектів розвитку, були розроблені модельовані ринком стратегічні інвес­тиційні проекти в рамках ключових національних пріоритетів, визначених Президентом України. Більшість з них реалізуєть­ся на нових засадах моделі державно-приватного партнерства. Основними вимогами формування національних проектів були визначені пріоритетне залучення інвестиційних коштів, впро­вадження проектного менеджменту в державне управління, результативність, персональна відповідальність, антикорупцій- ність та партнерство з кращими світовими кампаніями. Вказані проекти визначені практичною основою для здійснення еконо­мічних реформ в країні.

Не менш важливу роль у стратегічному плануванні ді­яльності Президента України відіграє Національний інститут стратегічних досліджень, який є базовою науково-дослідною установою аналітико-прогностичного супроводження діяльнос­ті Президента України.

Інститут забезпечує проведення аналітичних та про­гностичних розробок з питань суспільно-політичної, соціально-економічної, зовнішньополітичної, воєнно-політич­ної, етнополітичної, гуманітарної, інформаційної та екологічної стратегії розвитку України та її регіонів, а також з проблем на­ціональної безпеки держави.

Основними завданнями Інституту є наукове обгрунтування, аналіз та оцінка проблем і перспектив суспільно-політично­го розвитку України; дослідження та моніторинг регіональних аспектів суспільного розвитку; подання Президентові України пропозицій щодо визначення перспектив формування та ре­алізації стратегії суспільно-політичного розвитку України; організаційне, методичне та наукове супроводження підготовки проектів щорічних послань Президента України до Верховної Ради України; підготовка проектів програмних документів та нормативно-правових актів; наукова експертиза проектів за­конодавчих та інших нормативно-правових актів, державних заходів соціально-політичного спрямування.

Стратегічне планування соціально-економічного розвитку країни забезпечується за допомогою і такого способу діяльнос­ті, як підготовка послань Президента України до Верховної Ради України. Щорічні послання Президента України до Верховної Ради України є офіційними документами глави держави, у яких на основі аналізу внутрішнього і зовнішнього становища України визначаються найважливіші напрями економічного, по­літичного і соціального розвитку, передбачаються заходи щодо неухильного забезпечення прав і свобод людини і громадянина, вдосконалення нормативних механізмів регулювання суспіль­них відносин.

Підготовка щорічного послання Президента України покла­дається на Адміністрацію Президента України, До цієї роботи залучаються Кабінет Міністрів України, Рада національної без­пеки і оборони України, окремі міністерства, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади, наукові заклади, вчені та фахівці. На підставі системного аналізу стану справ в сфері своєї діяльності кожний з державних органів та наукових закла­дів передає в установлені строки до Адміністрації Президента України узагальнені матеріали і вносить пропозиції щодо вирішення наявних проблем. Підготовка послань здійснюється на основі одержаних матеріалів, їх аналізу і узагальнення під безпосереднім керівництвом Президента України. В практику підготовки послань введена одночасна розробка необхідних за­конодавчих актів, спрямованих на створення відповідних умов для реалізації передбачених в посланні Президента заходів. На Адміністрацію Президента України покладається також і здійснення контролю щодо реалізації положень, викладе­них в посланнях, та щоквартальне інформування Президента України про його результати.

Поряд з плануванням внутрідержавного розвитку, яке опосе­редковано визначає зміст діяльності органів влади, Президентом України широко використовується й організаційне планування, яке дозволяє упорядкувати «зовнішню» сторону його діяльнос­ті, передбачити у майбутньому конкретні заходи з реалізації поставлених перед ним завдань. Крім того, структури апарату здійснюють й організаційне планування власної діяльності, спря­мованої на виконання покладених на них Президентом завдань. Порядок організаційного планування визначається, як правило, внутрішніми процедурно-процесуальними документами відпо­відних органів. План роботи містить перелік взаємопов’язаних, спрямованих на досягнення конкретної мети, завдань, визначає їх зміст, порядок, строки, конкретні заходи з виконання, коло ви­конавців, а також форми контролю виконання цих заходів. Він затверджується керівником органу влади і набуває юридичної сили офіційного документу.

Організаційне планування забезпечує цілеспрямова­ність та впорядкованість роботи як Президента України, так і його апарату, структурних підрозділів та посадових осіб до­поміжних органів Президента України. Воно, забезпечуючи ритмічність діяльності, підвищує в цілому ефективність прак­тики, сприяє раціональному використанню сил та засобів, налагодженню конструктивної взаємодії структурних ланок органу влади, посиленню відповідальності посадових осіб за здійснення покладених на них функціональних обов’язків, за­вдань та доручень^[59].

Планування виступає у якості необхідного інструмен­ту організації та удосконалення і такого складного процесу як нормотворчість. На жаль, на сьогоднішній день вимушені кон­статувати приділення недостатньої уваги даному питанню. Системна робота з планування діяльності щодо розробки проектів актів Президента України або інших правових актів, що подають­ся як ініціатива Президента України, практично відсутня. Разом з цим плановий підхід до нормотворчої діяльності об’єктивно необхідний, особливо сьогодні. Він перш за все обумовлений підвищенням ролі права як соціального регулятора в умовах по­будови правової державності, а також станом сучасної правової системи. Без передбачення подальших кроків щодо її розвитку неможливо розв’язати завдання оптимізації правової системи, узгодженості її елементів, підвищення ролі закону у суспільно­му житті. Планування нормотворчості вимагає також і динамізм предмету правового регулювання - суспільних відносин, у зв’язку з чим більш високі вимоги ставляться до оперативності й якості видання необхідних для розвитку соціально-економічної, громад­сько-політичної сфери нормативно-правових актів.

Одночасно планування нормотворчої роботи привносить організуюче начало у діяльність державних органів, дозволяє найбільш раціонально організувати процес підготовки проектів правових актів, до якого, як правило, залучається значне коло суб’єктів. За цих умов воно надає можливості чітко визначити основні етапи, роль кожного учасника нормотворчого процесу, надати цьому процесу цілеспрямований характер, забезпечити контроль за ходом підготовки акту. Неможна при цьому не від­мітити і те, що планування стимулює діяльність розробників проектів актів, виступає важливим чинником активізації їх зу­силь, спрямування їх на вивчення суспільної практики, чинного законодавства, пошук оптимальних варіантів правових рішень. Крім того, у науковій літературі наголошується і на етико-право- вому значенні планування нормотворчої діяльності -прозорість правопідготовчих робіт знімає підозри у лобізмі^[60].

Необхідність організації нормотворчої діяльності Президента України на планових засадах має бути закріплена нормативно. Проте, рівень регламентації залишається доволі низьким, що стосується даної сфери правової діяльності не лише глави держави, але й інших органів державної влади. Зокрема, звертає на себе увагу неврегульованість даного питання навіть у Регламенті Верховної Ради України.

Планування нормотворчої діяльності Президента України повинно забезпечити її послідовність, безперервність, наступ­ність, надати можливості концентрувати нормотворчі зусилля на найбільш важливих, вузлових питаннях суспільного роз­витку, забезпечити повноту правової регламентації, усунути дублювання правових рішень, раціонально використати наявні у глави держави нормотворчі ресурси. Інакше нормотворчий процес розвиватиметься спонтанно, ситуативно, зі значними втратами у якості проектів нормативно-правових актів.

Нормотворчість органічно вплетена у процес функціонування інституту Президента України. Через нормотворчість, у проце­сі її і завдяки їй політична воля і законні інтереси Української держави, що представляє Президент України, одержують своє соціально-формальне закріплення і внаслідок цього набува­ють обов’язкового характер для учасників правовідносин. Як виду діяльності органу державної влади їй властивий органі- зуючо-регулятивний характер впливу на суспільну систему, основні риси державного управління^[61]. Вона забезпечує вирішен­ня Президентом України цілком конкретних задач: заповнення правових прогалин, усунення правових помилок, колізій, що існують у певних сферах суспільного життя; оновлення чин­ного нормативного матеріалу, приведення його у відповідність до змінюваних громадсько-політичних, соціально-економічних та інших реалій розвитку суспільства, соціальних потреб; форму­вання нових цілей суспільно-корисної діяльності з визначенням засобів їх досягнення^[62].

Повноваження щодо видання державно-владних актів є найважливішим елементом компетенції глави держави. Вони характеризують його особливу, владну, природу, дозволяють у межах і порядку, визначених Конституцією України, брати участь у загальнодержавному регулюванні, будучи елементом його системи. У конституційно-правових реаліях сьогодення Президент України видає правові акти, насамперед укази, які мають доленосне значення для подальшого розвитку та удоско­налення державного будівництва та правотворення, здійснення адміністративної та інших правових реформ, а також реалізує своє конституційне право законодавчої ініціативи і вносить на розгляд Верховної Ради України важливі законопроекти у сфері політичного, безпекового та оборонного, соціально-еко­номічного, культурного, інформаційного, екологічного та іншого розвитку суспільства і держави, звертається з посланнями до на­роду та до парламенту, видає в межах своєї компетенції інші документи (доручення, директиви тощо), реалізація яких пе­редбачає удосконалення системи національного законодавства. До того ж, як справедливо зазначав В.Ф. Погорілко, Президент України володіє широким колом нормотворчих повноважень, оскільки він є гарантом конституційного ладу, що розширює предмет відання глави держави на противагу законодавчим повноваженням Верховної Ради України^[63]. Така нормотвор-

ча діяльність Президента України вимагає свого належного та своєчасного теоретико-методологічного та нормопроектного забезпечення. Спонтанні нормотворчі рішення, рівно як і нор- мотворча інертність глави держави, є неприпустимими з огляду на важливість політико-правової ролі всенародно об­раного Президента України у суспільстві та державі.

З організаційно-технологічної точки зору нормотвор- чість Президента України здійснюється за допомогою методу вироблення рішень. Дослідження проблематики прийняття дер­жавно-владних рішень завжди перебувало у полі зору науковців, але за сучасних умов докорінних суспільних перетворень одер­жує новий імпульс. Адже у змісті цих рішень знаходять своє відображення змінювані інструменти управління суспільством, і ефективність впливу таких рішень на свідомість та поведінку громадян значною мірою залежить від правильного поєднання в конкретно-історичних умовах політичних настанов з соціаль­ними регуляторами, якості підготовлених актів.

Президент України приймає велику кількість рішень нормативного і правозастосовчого, державно-владного і організаційного, політико-правового, економічного, соціально- культурного та іншого галузевого характеру, що спрямовуються на розв’язання актуальних проблем суспільного розвитку. Значна кількість управлінських рішень вимагає їх систематизації, ви­ділення певних видів та форм, розробки відповідної методики підготовки та прийняття згідно з компетенцією глави держави. Цілком очевидною є потреба вирішення конкретних питань, що стосуються порядку підготовки та прийняття державно-владних рішень, механізму організації та контролю виконання таких рі­шень, встановлення відповідальності за цю роботу.

Загальна модель раціонального прийняття рішень включає певну послідовність етапів, стосовно яких у науці немає єдності поглядів^[64]. Найбільш поширеним є підхід за яким виокремлю­ється постановка (усвідомлення) проблеми, збір інформації за нею (ідентифікація проблеми), розробка альтернатив рішення та критеріїв їх оцінки, проведення оцінки, вибір однієї з аль­тернатив як оптимальної, прийняття та оформлення рішення. Окремим предметом дослідження у юридичній науці стали ста­дії правотворчої діяльності.

Розробка проектів правових актів Президента України - складна та кропітка робота. Практика свідчить, що уважна підготовка та прийняття кожного рішення вимагають збору необхідних підготовчих матеріалів, проведення досліджень громадської думки, аналізу ефективності очікуваного ре­зультату владного впливу. Розробники проекту мають знайти та проаналізувати чинні в державі акти з відповідного питання, міжнародні стандарти, зарубіжне законодавство, відшліфувати формулювання майбутніх норм, провести широке та кваліфі­коване їх обговорення. Адже чимало недоліків багато в чому обумовлені невиправданою поспішністю підготовки та при­йняти державно-владних рішень, відсутністю достатнього досвіду підготовки актів, кваліфікованих кадрів. Як наслідок - безсистемність, хаотичний розвиток законодавства, відсутність науково обґрунтованої системи правових актів, протиріччя і не­узгодженості всередині нормативно-правового масиву^[65].

У зв’язку з цим особливо важливого значення набуває від­повідність процесу вироблення рішень Президента України певним принципам та вимогам, які повинні одержувати нор­мативне закріплення. У науці були висловлені різні точки зору на систему принципів правотворчої діяльності. Зокрема, до них запропоновано відносити: демократизм, законність, гуманізм, науковий характер, професійність, ґрунтовність підготовки про­ектів, технічну досконалість актів^[66]; демократизм, професійність, конституційну законність, відповідність реальній дійсності, використання правового апарату, науковість, справедливість^[67]; науковість, демократизм, безпосередню правотворчість за­кону, плановість, об’єктивність, системність^[68]. На наш погляд, до принципів зазначеної діяльності слід відносити законність, де­мократизм, об’єктивність, науковість, професійність, системність.

Законність - універсальний принцип, що охоплює усі сто­рони правового життя, у тому числі й діяльність Президента України щодо підготовки і видання владних рішень. Будучи прин­ципом конституційним, законність містить конкретні вимоги, закріплені в Основному Законі, та одночасно закладає легітимне підґрунтя відповідної діяльності органу влади, її демократичне, соціальне, правове спрямування. Конституція України закріплює основні положення, які стосуються сфери регулювання цієї діяль­ності, зокрема: 1) встановлює принцип верховенства права, що зумовлює дотримання ієрархії, чіткої підпорядкованості та спів­відношення правових актів різної юридичної сили; закріплює пряму дію норм Конституції України; 2) забезпечує дотримання прав і свобод людини і громадянина при здійсненні правотворчої діяльності (шляхом недопущення звуження їх змісту та обсягу, обов’язковості оприлюднення актів тощо); 3) вимагає здійснення діяльності як одного з напрямків державно-владного функціону­вання виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України^[69].

Демократизм у процесі вироблення рішень Президента України у першу чергу передбачає конструктивне та різнобіч­не співробітництво органів, що здійснюють розробку проекту акту з інститутами громадянського суспільства у процесі такої роботи. Активна участь громадян в управлінні державою також є вимогою конституційного характеру. Вона сприяє більшій від­повідності президентських рішень суспільним очікуванням, їх затребуваності суспільною практикою. Це має тісний зв’язок із принципом об’єктивності - правотворча діяльність має бути реальним фактом соціальної дійсності, а прийняття Президентом України державно-владного рішення - правовим способом реа­гуванням на потреби суспільства і держави.

Методи, засоби, форми, зміст правотворчої діяльності пови­нні спиратися на висновки і рекомендації науки, бути перевірені на практиці. Незаперечним є той факт, що на всіх етапах нор- мотворчості мають залучатися вчені, фахівці, експерти. Одним з сучасних показників науковості діяльності з підготовки і при­йняття правових актів стає активне використання сучасних інформаційних технологій, автоматизація процесу збору, на­копичення і обробки інформації, стандартизація і уніфікація правових рішень, застосування прийомів моделювання, про­гнозування, державно-правових експериментів. Лише за таких умов можна розраховувати на скорочення розриву між існую­чою и тією, що вимагається, швидкістю прийняття правових рішень, спрощення роботи з сучасним величезним, неупорядко- ваним масивом правової інформації^[70]. Науковість вимагає також всебічної обґрунтованості вибору певної альтернативи рішення з урахуванням економічних, соціальних, правових, морально- етичних та інших його детермінант.

Проекти актів Президента України повинні готуватися фа­хівцями, які мають відповідну освіту, правотворчі навички та вміння, володіють прийомами юридичної техніки. Інакше, державно-владні рішення готуватимуться і прийматимуться без урахування реальних суспільних потреб, без узгодження з діючим нормативно-правовим матеріалом, що породжує такі негативні явища у правовій системі, як прогалини правового регулювання, колізії нормативно-правових актів, з грубими пору­шеннями вимог юридичної техніки. У зв’язку з цим актуальною задачею державного будівництва є формування спеціалізованих структурних підрозділів, зміцнення юридичних підрозділів, ці­льова підготовка юридичних кадрів для органів державної влади.

З позицій системності правовий акт Президента України повинен органічно інтегруватися до існуючого правового поля, бути узгодженим по «вертикалі» системи правових актів дер­жави. Правовий масив має бути структурований, не допускати прогалин та дублювання, забезпечувати повноту та достатність правового регулювання. Крім того, до рішень Президента України висуваються такі вимоги, як своєчасність вироблення, прийняття та реалізації, оптимальність, гнучкість, ефективність, реальність. Рішення повинно мати можливість бути реалізова­ним, не допускати конфлікти.

Очевидно, що підготовку своїх правових актів та інших правових документів Президент України не може і не пови­нен здійснювати одноособово. Відповідне нормопроектне забезпечення нормотворчої діяльності Президента України здій­снюється компетентними й уповноваженими на те суб’єктами. Важливість якості результатів їх роботи складно переоцінити. У зв’язку з цим слід навести поширену, починаючи із середи­ни XIX ст. в американській законопроектній практиці, аксіому: найрішучіша воля законодавців, найдоброзичливіша та найро­зумніша політика, найвдаліший вибір і застосування засобів - усе це у процесі складання закону легко може бути зведено нанівець некомпетентністю укладача законопроектів^[71]. Ця теза вбачаєть­ся актуальною й щодо нормотворчої діяльності Президента України та її належного нормопроектного забезпечення.

Указом Президента України від 15.11.2006р. №970/2006 було затверджено Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України^[72]. Відповідно до цього доку­менту повноваження щодо внесення проектів актів Президента України, поряд з Кабінетом Міністрів України та Радою міні­стрів Автономної Республіки Крим, надані Главі Адміністрації Президента України, його першим заступникам та заступни­кам, Секретарю Ради національної безпеки і оборони України, радникам, консультативним, дорадчим та іншим допоміжним органам і службам, утвореним Президентом України. Даний перелік передбачає коло суб’єктів, уповноважених вносити проекти правових актів Президента України, але не встанов­лює суб’єктів, уповноважених здійснювати їх підготовку. Із чого можна зробити висновок, що здебільшого ці суб’єкти збі­гаються, а їх узагальнена функція полягає в нормопроектному забезпеченні діяльності глави держави.

Поряд з цим встановлено, що у випадках, передбачених Конституцією та законами України, актами і дорученнями Президента України, проекти актів Президента України вносять інші суб’єкти. Такий підхід до унормування системи суб’єктів, які здійснюють підготовку та внесення проектів актів Президента України, загалом є вдалим з огляду на конституційно-правовий статус Президента, а також завдання, функції та повноважен­ня, закріплені за ним в Основному Законі. Президент України як гарант Конституції України і прав та свобод людини має бути відкритим для нормопроектних ініціатив не лише уповнова­жених органів публічної влади, власних допоміжних структур, але й для громадян, суб’єктів місцевого самоврядування, а та­кож інститутів громадянського суспільства.

Окремо слід відзначити неодноразові спроби створити в Україні спеціально уповноважену на здійснення стратегічного нормопроектного забезпечення діяльності Президента України структуру. Зокрема, свого часу з метою поліпшення умов для координації законотворчої діяльності глави держави Указом Президента України від 19.07.2001 р. № 533/2001 було ство­рено Національний законотворчий центр^[73]. Але через півроку цей Указ втратив чинність, а в подальшому, відповідно до ст. 1 Указу Президента України «Про поліпшення організації зако- нопроектної діяльності» від 26.11.2003 р. №1348/2003, функції розробника законопроектів почало здійснювати Міністерство юстиції України^[74].

19 грудня 2007р. Президент України своїм Указом «Питання нормопроектного забезпечення діяльності Президента України» № 1237/2007 створив у складі Національного інституту стратегічних досліджень самостійний структурний підрозділ - Центр нормопроектного забезпечення діяльності Президента України^[75]. До його завдань належало: розроблення з ураху­ванням вітчизняного та світового досвіду пропозицій щодо пріоритетів державної політики і шляхів їх впровадження; під­готовка проектів законів та інших нормативно-правових актів з питань, віднесених Конституцією України до повноважень Президента України; надання наукової та консультативної до­помоги Секретаріату Президента України, консультативним, дорадчим та іншим допоміжним органам і службам, які створю­ються Президентом України; забезпечення проведення наукової експертизи проектів нормативно-правових актів; підготовка та видання науково-практичних коментарів до законів та ін­ших нормативно-правових актів України тощо. Порядок його організації та діяльності визначався у Положенні про одноймен­ний Центр, затвердженому Указом Президента України «Про деякі питання Центру нормопроектного забезпечення діяльнос­ті Президента України» від 4 квітня 2008 р. №83/2008'. У 2010р. Центр був ліквідований Указом «Про оптимізацію діяльності з розроблення наукових засад національної безпеки України» від 2 квітня 2010р. № 471/2010^{[76] [77].}

Ліквідація Центру нормо проектного забезпечення діяль­ності Президента України мала об’єктивні передумови, адже Центр так і не утвердився як самостійний, потужний і впливо­вий суб’єкт нормо проектування. На нашу думку О. Скрипнюка і В.Федоренко, цьому завадилі: а) відсутність чітко регламен­тованої процедури нормопроектного забезпечення діяльності Президента України, яка часто застосовується ad hoc, або ж на­впаки - у силу усталеної (але не унормованої) процедури, що практично унеможливлює утвердження нових суб’єктів з підго­товки проектів правових актів Президента України; б)безумовний пріоритет оперативного над стратегічним у нормопроектному забезпеченні діяльності Президента України; в) організацій­на несамостійність Центру нормопроектного забезпечення діяльності Президента України, який не був самостійною юри­дичною особою і не міг здійснювати самостійну управлінську політику; г) відсутність чітко регламентованої процедури пла­нування нормопроектних робіт Центру, їх здійснення, подання проектів актів глави держави і зворотного зв’язку за резуль­татами відповідної роботи; ґ) неготовність системи суб’єктів нормопроектного забезпечення діяльності Президента України до взаємодії з новим самостійним суб’єктом, який здійснює під­готовку стратегічних проектів актів президента, насамперед законопроектів, на середньострокову та довгострокову пер­спективу, а також здійснює формування наукової доктрини відповідних нормопроектних робіт^[78].

Центральну роль у нормопроектувальній та нормопідго- товчій діяльності глави держави на сьогоднішній день відіграє Адміністрація Президента України. Так, на цей орган покладені завдання щодо розробки проектів актів Президента України, ре­єстрації та опрацювання проектів, внесених іншими суб’єктами нормотворчої ініціативи. Внесені проекти актів Президента України реєструються та опрацьовуються в Адміністрації Президента України протягом тридцяти календарних днів, а проекти, що мають терміновий характер, - у визначені Главою Адміністрації строки. У разі потреби ці строки можуть бути продовжені Главою Адміністрації. Порядок опрацювання ви­значається внутрішнім положенням, затвердженим Главою Адміністрації. При цьому проект проходить юридичну екс­пертизу, фахове галузеве або функціональне опрацювання, літературне редагування.

Опрацьовані в Адміністрації Президента України про­екти актів мають бути завізовані Главою Адміністрації Президента України, Першим заступником та заступником Глави Адміністрації Президента України, до компетенції яких належить питання, що пропонується до вирішення проектом акта Президента України, керівниками структурних підрозділів Адміністрації Президента України, що здійснювали опрацюван­ня проекту акта, проекти актів з питань національної безпеки та оборони - Секретарем Ради національної безпеки і оборони України.

Проекти актів подаються на підпис Президентові України Главою Адміністрації Президента України. У разі якщо Президент України відхилив проект акта, такий проект повертається у триденний строк суб’єкту, який його вносив. Якщо Президентом України висловлено зауваження до по­даного на підпис проекту акта, такий акт доопрацьовується в Адміністрації, погоджується, візується у загальному порядку та повторно подається на підпис Президентові України.

Очевидно, що слід розрізняти як безпосередню нормотвор- чість Президента України, так і його пряму чи опосередковану участь у інших видах нормотворчої діяльності, зокрема у зако­нодавчому та конституційному процесах. Сфера безпосередньої нормотворчої діяльності Президента України є доволі вузькою і стосується здебільшого міжнародних відносин, забезпечення національної безпеки та обороноздатності України, порядку вирішення питань громадянства України, помилування, пред­ставлення до нагородження та вручення нагород України, а також деяких питань кадрової політики. Якщо організаційна складова законопроектної роботи, як і ординарна нормотвор- ча діяльність Президента, покладена на Адміністрацію глави держави, то з метою організації конституційно-правового про­ектування Президентом України був створений спеціальний допоміжний орган.

Відповідно до Положення про порядок роботи з законопро­ектами та іншими документами, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України, затвердженого Указом Президента України від 30.03.1995р. № 270/95, законо­проекти та інші документи законодавчої ініціативи Президента України готують радники та відповідні структурні підрозді­ли Адміністрації Президента України за дорученням Глави Адміністрації або за їх власною ініціативою^[79]. Як законодавча іні­ціатива Президента України на розгляд Верховної Ради України можуть бути подані також проекти найважливіших законів, опрацьованих у Секретаріаті Кабінету Міністрів України, мініс­терствах, інших центральних органах виконавчої влади, наукових установах. Законопроекти, що надходять від Кабінету Міністрів України, подаються з візами Прем’єр-міністра України, а у разі його відсутності - відповідного віце-прем’єр-міністра України, а також керівників міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, до сфери діяльності яких належать ці про­екти. Законопроекти, розроблені в Адміністрації Президента України, мають бути завізовані керівниками структурних під­розділів, працівники яких брали участь у їх підготовці.

Законопроекти, що надійшли до Адміністрації Президента України або підготовлені безпосередньо в Адміністрації Президента України, обов’язково реєструються в Головному управлінні документального забезпечення і доповідаються Главі Адміністрації. За його дорученням законопроекти переда­ються відповідним структурним підрозділам Адміністрації для вивчення, підготовки висновків, пропозицій, зауважень. Строк розгляду визначається Главою Адміністрації.

Після доопрацювання законопроекти з супровідними доку­ментами, висновками і пропозиціями передаються до Головного державно-правового управління для підготовки висновку про відповідність законопроекту Конституції України, правову доцільність його прийняття, правову обгрунтованість і акту­альність. Висновки і зауваження щодо законопроекту керівник Головного управління доповідає Главі Секретаріату. Якщо під час опрацювання в Адміністрації Президента України внесеного законопроекту виникли принципові розбіжності щодо його по­ложень з розробниками проекту, Глава Адміністрації доповідає про них Президенту України. Законопроекти, до яких у процесі опрацювання було внесено істотні зміни, Главою Адміністрації Президента України повертаються розробникам для повторного візування відповідними посадовими особами.

Законопроекти, підготовлені для внесення на розгляд Верховної Ради України у порядку законодавчої ініціативи Президентом України, візуються керівниками Головного дер­жавно-правового управління, Управління забезпечення зв’язків з Верховною Радою України і Главою Адміністрації Президента України. Законопроекти з усіма матеріалами до них на під­пис Президенту України подає Глава Адміністрації. Підписані Президентом України законопроекти реєструються в Головному управлінні документального забезпечення і передаються до Верховної Ради України.

Законопроекти, внесені Президентом України на розгляд Верховної Ради України, беруться на контроль в Управлінні забезпечення зв’язків з Верховною Радою України, яка сприяє проходженню їх у комітетах, депутатських фракціях, підрозді­лах апарату Верховної Ради України, на пленарних засіданнях Верховної Ради України. У попередньому розгляді законопро­ектів, внесених Президентом України, у засіданнях комітетів, депутатських фракцій, у разі потреби, беруть участь працівники відповідних структурних підрозділів Адміністрації Президента України і Кабінету Міністрів України, які є розробниками цих документів. На пленарному засіданні Верховної Ради України законопроект представляє посадова особа, спеціально для цього визначена і уповноважена Президентом України. Про хід обго­ворення та прийняті рішення посадові особи, які брали участь у роботі комітетів, депутатських фракцій, пленарних засідань Верховної Ради України, доповідають Главі Адміністрації Президента України.

Президент України, здійснюючи функціональні завдання га­ранта додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, вживає заходи щодо розвитку громадянського суспільства, реалізації зовнішньополітичної стратегії, реформу­вання системи органів влади. Ці заходи спрямовані у тому числі й на забезпечення конституційно-правової модернізації, підтри­мання належного рівня конституційного правопорядку. Указом Президента України від 21.02.2011р. №224/2011, з урахуван­ням необхідності підготовки пропозицій щодо вдосконалення конституційного регулювання відносин, з метою забезпечення максимальної транспарентності, загальнодоступності, демокра­тичності та деполітизації цього процесу, невтручання у нього суб’єктів владних повноважень, а також започаткування широ­кого обговорення конституційних ініціатив, залучення до нього громадськості, вчених, міжнародного експертного середовища була підтримана ініціатива першого Президента України Л.М. Кравчука щодо створення Конституційної Асамблеї для підготов­ки змін до Конституції України^[80]. Указом Президента України від 25 січні 2012р. №31/2012 була схвалена Концепція формування та організації діяльності Конституційної Асамблеї^[81], а Указом від 17 травня 2012р. № 328/2012 Конституційна Асамблея створена як спеціальний допоміжний орган при Президентові України^[82].

Відповідно до Положення про Конституційну Асамблею Конституційна Асамблея є спеціальним допоміжним органом при Президентові України, утвореним з метою підготовки за­конопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України. Діяльність її ґрунтується на принципах верховенства права, колегіальності, самоврядності, прозорості, відкритості та гласності, незалежності у прийнятті рішень, а також на заса­дах професіоналізму і науковості, що є основою для ефективного, вільного та конструктивного обміну думками (діалогу), створен­ня атмосфери довіри.

На даний припрезидентський допоміжний ор­ган покладені завдання щодо: 1) узагальнення практики реалізації Конституції України, пропозицій і рекомендацій щодо їївдосконаленнязурахуваннямдосягненьітенденційсучасногоконститу- ціоналізму; 2) підготовки та схвалення Концепції внесення змін до Конституції України, подання її Президентові України; 3) підго­товки на основі Концепції внесення змін до Конституції України законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України та попереднє його (їх) схвалення; 4) організації громад­ського, а також фахового, в тому числі за участю міжнародних експертів, зокрема експертів Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеціанська Комісія), обговорення законопроек­ту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України; 5) оопрацювання за результатами громадського і фахового об­говорення законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України; 6) схвалення законопроекту (законо­проектів) про внесення змін до Конституції України та подання Президентові України для внесення на розгляд Верховної Ради України відповідно до розділу XIII Конституції України.

Для виконання покладених завдань Конституційній Асамблеї надані права: 1) створювати свої робочі органи та планувати їх діяльність; 2) одержувати в установленому порядку від держав­них органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, об’єднань громадян, наукових установ, вищих навчальних закладів та інших установ і організацій необхідні інформацію, матеріали і документи; 3) надсилати в установленому порядку до вітчизняних, іноземних і міжнародних наукових та експерт­них організацій підготовлені Конституційною Асамблеєю документи для їх експертної оцінки; 4) залучати до роботи Конституційної Асамблеї вітчизняних та іноземних учених-пра- вознавців (за їх згодою); 5) запрошувати на пленарні засідання та засідання комісій, інших робочих органів Конституційної Асамблеї представників державних органів, органів місцево­го самоврядування, об’єднань громадян, наукових установ, вищих навчальних закладів, інших установ та організацій, вітчизняних та іноземних учених-правознавців для участі в об­говоренні відповідних питань; 6) організовувати проведення наукових і науково-практичних конференцій, семінарів, круглих столів, соціологічних опитувань, а також інших заходів з питань діяльності Конституційної Асамблеї; 7) забезпечувати висвіт­лення діяльності Конституційної Асамблеї в засобах масової інформації та на веб-сайті офіційного Інтернет-представництва Президента України.

Організаційно даний допоміжний орган має колегіальний характер і створений у складі Голови, заступника Голови, секре­таря та інших членів, які беруть участь в її роботі на громадських засадах і мають рівні права. До складу Конституційної Асамблеї включені особи, які є громадянами України, мають відповідну фахову підготовку і досвід роботи у сферах державотворення і правотворення, користуються авторитетом у суспільстві та, як правило, не є особами, уповноваженими на виконання функ­цій держави або місцевого самоврядування. Персональний склад Конституційної Асамблеї затверджений Президентом України.

Керівництво діяльністю покладене наГолову Конституційної Асамблеї, який скликає і веде її пленарні засідання, підписує прийняті Конституційною Асамблеєю рішення; головує на за­сіданнях координаційного бюро Конституційної Асамблеї; представляє Конституційну Асамблею у відносинах із дер­жавними органами, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, науковими установами, вищими на­вчальними закладами, іншими установами та організаціями, у тому числі міжнародними, а також із засобами масової інфор­мації; регулярно, не рідше одного разу на квартал, доповідає Президентові України про діяльність Конституційної Асамблеї.

Для підготовки пропозицій і рекомендацій з питань вне­сення змін до Конституції України, а також з інших питань, визначених завданнями Конституційної Асамблеї у структу­рі Конституційної Асамблеї створені комісії, координаційне бюро Конституційної Асамблеї та інші робочі органи, перелік та персональний склад яких затверджений Конституційною Асамблеєю. Ураховуючи структуру Конституції України та виходячи з необхідності вдосконалення Основного Закону України, Конституційна Асамблея створила комісії з питань: конституційного ладу та порядку прийняття і введення в дію змін до Конституції України; прав, свобод та обов’язків людини і громадянина; здійснення народовладдя; організації державної влади; правосуддя; правоохоронної діяльності; адміністратив­но-територіального устрою і місцевого самоврядування.

Конституційна Асамблея здійснює свою діяльність у фор­мі пленарних засідань Конституційної Асамблеї, засідань комісій та інших робочих органів Конституційної Асамблеї, а та­кож в інших організаційних формах, передбачених Регламентом Конституційної Асамблеї. Пленарне засідання Конституційної Асамблеї скликається Головою Конституційної Асамблеї за по­треби, але не рідше одного разу на квартал. Воно є повноважним, якщо на ньому присутні не менше двох третин від затвердже­ного складу Конституційної Асамблеї. Пленарні засідання Конституційної Асамблеї є відкритими і гласними. Відкритість пленарних засідань Конституційної Асамблеї забезпечується шляхом створення умов для присутності на них представників засобів масової інформації, гласність - шляхом розміщення інфор­мації про діяльність Конституційної Асамблеї та підготовлених нею матеріалів на веб-сайті офіційного Інтернет-представництва Президента України.

Рішення Конституційної Асамблеї, її робочих органів при­ймаються шляхом відкритого голосування, більшістю від їх затвердженого складу, якщо інше не передбачено Положенням і Регламентом Конституційної Асамблеї. У разі рівного розпо­ділу голосів голос головуючого на засіданні є вирішальним. Рішення Конституційної Асамблеї про схвалення законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України при­ймається не менш як двома третинами від затвердженого складу Конституційної Асамблеї. Рішення Конституційної Асамблеї, її робочих органів оформлюються протоколом, який підписуєть­ся головуючим на засіданні та секретарем. У разі необхідності рішення Конституційної Асамблеї реалізуються шляхом видання в установленому порядку актів Президента України.

Таким чином, процедура нормотворчої діяльності Президента України та її нормопроектного забезпечення, сут­ність, зміст і суб’єктно-об’єктний склад методу вироблення рішень, а також питання нормопроектної техніки при підготов­ці проектів правових актів глави держави є на сьогодні одними із найбільш актуальних і своєчасних для вітчизняної правової теорії та державотворчої практики. Разом з цим ефективність правових актів глави держави у чималій мірі визначається й на­лежною організацією їх виконання.

Ще в процесі підготовки і прийняття рішень глави держави особлива увага має приділятися визначенню механізму реалі­зації цього рішення - чіткому визначенню мети, задач, строків, кола виконавців, ресурсному забезпеченню виконання, окрес­ленню порядку контролю виконання рішення. Адже виконання рішень - це дуже важливий етап управлінської діяльності, від якого залежить досягнення соціально значущої мети регулятив­ного впливу. Він потребує належної підготовки, встановлення порядку і послідовності погодженої у часі і просторі цілеспрямо­ваної взаємодії певних суб’єктів для досягнення з найменшими ресурсними витратами найкращих результатів^[83].

Метод організації виконання рішень вимагає у першу чергу доведення рішення Президента України до відома виконавців та зацікавлених осіб. З цією метою, як правило, нормативно закріплюються порядок і джерела оприлюднення нормативно-пра­вових актів Президента України, а також порядок безпосередньої передачі тих рішень, що не підлягають оприлюдненню. Крім того, необхідним є роз’яснення змісту прийнятих рішень, за необхід­ності - здійснення їх тлумачення, а також забезпечення виконання необхідними ресурсами правового, організаційного, матеріально- фінансового, технічного та іншого характеру.

Акти Президента України підлягають оприлюдненню в офіційних друкованих виданнях не пізніш як у 15-денний строк після їх підписання. Вони набирають чинності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не пе­редбачено самими актами. Акти Президента України, які не мають загального значення чи нормативного характеру, мо­жуть не публікуватися за рішенням галів держави. Ці акти та акти з обмежувальними грифами безпосередньо надсила­ються до виконавців. Неопубліковані акти набирають чинності з моменту одержання їх державними органами або органами місцевого самоврядування, якщо не встановлено інший термін. Організація даної роботи покладається на сьогоднішній день на структурні підрозділи Адміністрації Президента України.

Належне виконання рішень глави держави потребує вста­новлення дієвого механізму контролю, сукупність прийомів та способів якого визначають зміст відповідного організаційно­го методу діяльності Президента України та його апарату. Зміст контрольної діяльності полягає у систематичному і цілеспря­мованому спостереженні та перевірці стану виконання владних рішень. У юридичній літературі контроль визначається як пере­вірка, а також спостереження з метою перевірки для протидії чомусь небажаному, виявлення, попередження та припинення протиправної поведінки з боку кого-небудь^[84].

Фахівці в галузі державного управління зазначають, що функції контролю у державному управлінні полягає в ана­лізі та порівнянні фактичного стану в тій чи іншій галузі з вимогами, які поставлені перед ними, відхиленнями у вико­нанні поставлених завдань та причинах цих відхилень, а також оцінкою діяльності й доцільності саме такого шляху^[85]. Контроль має дві складові - інформаційну і коригуючу. В першу чергу він виступає універсальним засобом отримання інформації зворот­ного зв’язку, без якого процес управління втратив би чіткість і цілеспрямованість. Контроль дозволяє отримати оперативну та об’єктивну інформацію про стан справ на підконтрольних об’єктах, виявити відповідність діяльності цих об’єктів при­йнятим управлінським рішенням, характеризує організацію виконання таких рішень, доцільність обраних для цього спосо­бів і засобів діяльності, надає можливість вивчити ділові якості виконавців. На другому етапі - коригуючому - суб’єкт контроль­ної діяльності визначає спосіб усунення виявлених розходжень між фактичним станом і моделлю, закладеною в управлінському рішенні, формулює заходи щодо нормалізації функціонування підконтрольного об’єкту^[86]. Сутність та характер контролю зале­жить від його суб’єкту - якими способами отримання інформації він користується на інформаційному етапі і чи наділений він повноваженнями регулятивного та правоохоронного характеру на коригуючому етапі.

Ефективно поставлений контроль обов’язково повинен мати стратегічну спрямованість, орієнтуватися на результати, бути своєчасним і досить простим^[87]. Так, основною метою контролю виконання рішень має бути попередження відхилень діяльності виконавця від встановлених мети та порядку, а при виявленні та­ких відхилень - приведення діяльності у необхідний стан. В ході контрольної діяльності має надаватися додаткова допомога вико­навцям у реалізації рішень органу влади (роз’яснення, додаткові ресурси тощо). Крім того, контроль виступає універсальним за­собом отримання так званої інформації «зворотного зв’язку», тобто інформації про наслідки того управляючого впливу, який здійснює орган влади, що прийняв рішення. І, відповідно, цей ор­ган може скоригувати раніше прийняте рішення, привести його у відповідність з вимогами практики, об’єктивними потребами суспільного розвитку. І лише в останню чергу виокремлюється таке завдання контролю, як притягнення осіб, що допускають невиконання або неналежне виконання прийнятих рішень, до юридичної відповідальності.

Організація та здійснення контролю виконання рішень Президента України в основному покладені на Адміністрацію Президента України. Відповідно до Положення про контроль за виконанням указів, розпоряджень і доручень Президента України, затвердженого Указом Президента України від 19.02.2002р. №155, контролю з боку даного органу підляга­ють акти, доручення, які містять конкретні завдання органам виконавчої влади щодо здійснення заходів, розгляду або вирі­шення питань тощо^[88]. Контроль за виконанням указу Президента України про введення в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України покладається на Секретаря Ради національ­ної безпеки і оборони України безпосередньо здійснюється Апаратом Ради.

Діяльність Адміністрації Президента України щодо контролю за виконанням рішень глави держави передба­чає: 1) постановку документу на контроль, визначення форм і методів контролю, зокрема, контроль за додержанням стро­ків, установлених для виконання актів, доручень Президента України; постійний моніторинг, отримання від виконавців і ви­вчення відповідної проміжної та підсумкової інформації, аналіз цієї інформації, статистичних даних і звітності та результатів моніторингу; проведення в разі потреби поглибленого вивчен­ня і перевірок стану виконання актів, доручень із залученням відповідних органів та фахівців, заслуховування на нарадах або спеціальних засіданнях повідомлень посадових осіб; - здійснен­ня періодичного узагальнення стану виконання актів, доручень, підготовка аналітичних матеріалів, звітів про хід їх реалізації;

2) контроль стану виконання актів, доручень; 3) інформування Президента України про хід виконання актів, доручень та на­дання Главі Адміністрації Президента України пропозицій щодо здійснення дальшого контролю за їх реалізацією; 4) зняття з контролю завдань, визначених актами, дорученнями.

З метою забезпечення комплексної організації контрольної діяльності встановлена необхідність розробки плану контролю у тому випадку, якщо строк виконання передбачених актом, дорученням завдань перевищує один місяць. Такий план роз­робляється службами Адміністрації Президента України або органами чи посадовими особами, відповідальними за контр­оль, у п’ятиденний строк із дня видання акта, доручення, погоджується зі службою контролю і затверджується Главою Адміністрації Президента України або керівником відповідного органу чи посадовою особою.

Важливу рольузабезпечення своєчасноготаповного виконан­ня актів Президента України відіграє нормативне встановлення строків виконання. Завдання, визначені в актах, дорученнях, по­винні виконуватися у строки, встановлені Президентом України. Якщо строк виконання завдання не визначено, його виконання здійснюється протягом ЗО календарних днів з дати набрання чинності актом Президента України. Своєчасність та повно­та виконання завдань оцінюється Адміністрацією Президента України - відповідна інформація не пізніше наступного дня після такого строку подається виконавцями до Адміністрації Президента України, а у випадку, коли відповідальним за контр­оль є інший орган або посадова особа, - такому органу чи посадовій особі, а копію - Адміністрації Президента України. У разі неможливості виконання завдання в установлений строк виконавець до закінчення визначеного для виконання завдан­ня строку має внести до Адміністрації Президента України подання про перенесення строку виконання завдання з обґрунту­ванням такої неможливості. Пропозиції аналізуються службами Адміністрації. Продовження строку виконання акта Президента України здійснюється шляхом внесення до нього змін. Рішення ж про продовження строків виконання доручення за погоджен­ням з Президентом України приймає Глава Адміністрації.

За наявності інформації, що підтверджує повне виконання акта, доручення, відповідна служба Адміністрації Президента України, орган або посадова особа, яка здійснює контроль, за погодженням зі службою контролю подає Главі Адміністрації пропозиції щодо зняття акта, доручення з контролю. Рішення про зняття з контролю акта, доручення чи окремих його поло­жень приймає за погодженням з Президентом України Глава Адміністрації.

Особливий напрям контрольної діяльності Президента України становить контроль за діяльністю Служби безпеки України. З метою організаційного його забезпечення запрова­джена спеціальна посада Уповноваженого Президента України з питань контролю за діяльністю Служби безпеки України, яка на сьогоднішній день включена до структури Адміністрації Президента України. Разом з цим слід відмітити, що функ­ціонально діяльність даної посадової особи тяжіє до сфери функціонування Ради національної безпеки і оборони України, а тому вважаємо доцільним віднести посаду Уповноваженого Президента України з питань контролю за діяльністю Служби безпеки України до структури Апарату РНБО у якості само­стійної структурної ланки з покладенням на Апарат завдань організаційного забезпечення діяльності Уповноваженого.

Уповноважений є спеціально призначеною посадовою особою, на яку покладено здійснення постійного контролю за додержанням конституційних прав громадян і законодавства в оперативно-розшуковій діяльності та діяльності у сфері охо­рони державної таємниці органів і підрозділів Служби безпеки України, а також контроль за відповідністю виданих Службою безпеки України положень, наказів, розпоряджень, інструкцій і вказівок Конституції та законам України. Дана посадова особа забезпечує також реєстрацію нормативно-правових актів Служби безпеки України з питань контррозвідки, оперативно-розшуко- вої діяльності, діяльності у сфері охорони державної таємниці, які зачіпають права, свободи й законні інтереси людини і гро­мадянина або мають міжвідомчий характер, та забезпечення включення їх до Єдиного державного реєстру нормативно-пра­вових актів.

Уповноважений призначається на посаду і звільняється з по­сади Президентом України і йому підпорядковується. На посаду Уповноваженого, як правило, призначаються військовослуж­бовець Служби безпеки України, який має досвід практичної роботи не менш як десять років. Ця особа в установленому порядку відряджається до Адміністрації Президента України. Організаційне, технічне та інше забезпечення діяльності Уповноваженого здійснюється відповідними структурними під­розділами Адміністрації Президента України.

Положення про повноваження Уповноваженого Президента Україниз питань контролю за діяльністю Служби безпеки України та гарантії його діяльності було затверджене указом Президента України від 18 травня 2007р. №427/2007'. Уповноважений від­повідно до покладених на нього завдань:

1) здійснює контроль за додержанням органами і підрозді­лами Служби безпеки України конституційних прав громадян і законодавства в оперативно-розшуковій діяльності та діяль­ності у сфері охорони державної таємниці;

2) вивчає положення, накази, розпорядження, інструкції і вказівки Служби безпеки України з метою визначення їх від­повідності Конституції і законам України, в установленому порядку реєструє ці нормативно-правові акти і вживає заходів щодо включення їх до Єдиного державного реєстру норматив­но-правових актів;

¹ Про повноваження та гарантії здійснення постійного контролю за діяль­ністю Служби безпеки України: Указ Президента України від 18.05.2007 р. №427/2007 (із змін.) // Офіц. вісн. України. - 2007. - № 37. - Ст. 1450.

3) розглядає за дорученням Президента України звернення громадян щодо порушення їх конституційних прав і свобод, ін­ших порушень у діяльності Служби безпеки України, а також зауваження і пропозиції щодо її діяльності;

4) розглядає інформацію з основних питань діяльності Служби безпеки України, випадки порушення законодавства та вносить за результатами розгляду в установленому порядку відповідні пропозиції;

5) одержує в разі потреби від міністерств, інших централь­них органів виконавчої влади експертні оцінки з окремих питань;

6) розробляє та подає Президентові України пропозиції щодо здійснення заходів, спрямованих на забезпечення додер­жання конституційних прав громадян і вимог законодавства в оперативно-розшуковій, контррозвідувальній діяльності та діяльності у сфері охорони державної таємниці органів і під­розділів Служби безпеки України;

7) готує та подає Президентові України доповіді про резуль­тати своєї роботи;

8) надає Службі безпеки України рекомендації, узагальнен­ня, довідки про нормотворчу роботу і забезпечення законності в оперативно-службовій діяльності;

9) бере участь у попередньому розгляді пропозицій щодо утворення, ліквідації та реорганізації органів і підрозділів Служби безпеки України, проектів актів Президента України з питань діяльності Служби безпеки України та подань про при­значення Президентом України на посади та звільнення з посад посадових осіб зазначених органів і підрозділів;

10) виконує за дорученням Президента України інші функції з метою забезпечення постійного контролю Президента України за діяльністю Служби безпеки України.

Уповноважений з питань контролю має право одержувати безперешкодно від Служби безпеки України положення, на­кази, розпорядження, інструкції, інші матеріали (в тому числі щодо здійснення міжнародного співробітництва), необхідні для виконання покладених на нього завдань та здійснення повно­важень; запитувати та одержувати в установленому порядку інформацію, документи і матеріали від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і орга­нізацій з питань діяльності Служби безпеки України, необхідні для виконання покладених на нього завдань та здійснення повно­важень; бути присутнім на засіданнях колегії Служби безпеки України, радах при начальниках її регіональних органів; брати участь у комплексних інспекторських та тематичних перевірках у системі Служби безпеки України, знайомитись з результа­тами таких перевірок; знайомитись із матеріалами перевірок органами прокуратури стану додержання і застосування законів Службою безпеки України; входити безперешкодно під час здій­снення службових обов’язків у службові приміщення органів Служби безпеки України, її підрозділів, регіональних органів; залучати за погодженням із Головою Служби безпеки України або його заступниками співробітників Служби безпеки України до проведення заходів контролю; подавати в установленому по­рядку пропозиції щодо внесення змін до нормативно-правових актів Служби безпеки України; ініціювати підготовку проектів актів Президента України з питань діяльності Служби безпеки України; отримувати пояснення посадових осіб Служби безпеки України щодо прийнятих ними рішень, вчинених дій; використо­вувати в установленому порядку державні, в тому числі урядові, системи зв’язку і телекомунікації, мережі спеціального зв’язку та інші технічні засоби.

Оцінюючи в цілому сучасний стан організації контролю виконання рішень у механізмі діяльності глави держави слід відмітити незначний ступінь нормативно-правової його ре­гламентації, домінування організаційно-розпорядчих рішень керівного складу Адміністрації Президента України над нор­мативно встановленим порядком. Така ситуація не в останню чергу пов’язана і з тим, що діюче Положення про контроль за виконанням указів, розпоряджень і доручень Президента України має, вочевидь, застарілий характер - зміни до нього не вносилися майже 7 років. Оновлення нормативно-правової основи організації та здійснення контролю виконання актів Президента України вимагатиме не лише узгодження її з існу­ючою структурно-функціональною організацією Адміністрації Президента України, але й поширення системних та планових засад застосування способів контролю, переорієнтації завдань цієї діяльності з каральних на координаційно-організаційні, чіткого визначення повноважень контролюючого органу у від­повідності із загальним статусом його як органу допоміжного характеру, не наділеного власними повноваженнями державно- владного характеру, а також визначення механізмів взаємодії Адміністрації Президента України як загального відповідально­го суб’єкту з іншими структурами апарату Президента України.

Поряд з контролем своєчасного та повного виконання рі­шень Президента України особлива увага має приділятися оцінці ефективності нормативно-правових актів. І хоча частка власної нормотворчої діяльності у функціональному спрямуван­ні діяльності Президента України невелика, роль даного органу державної влади у забезпеченні законності, у тому числі й кон­ституційної, у нормотворчій сфері діяльності інших органів публічної влади вкрай значна. Як слушно зауважує Р.З. Лівшиц, ефективність правових норм залежить не лише від їх змісту, але й багатьох, часто неправових, чинників. Виявлення ефектив­ності правових норм складає тому непросту задачу, її вирішення досягається за допомогою соціології права^[89]. В.В. Лапаєва у якос­ті загального методологічного принципу пропонує виявляти і враховувати показники конфліктності суспільних відносин, що характеризують міру задоволення правомірних інтересів учас­ників врегульованих відносин^[90].

У сучасній юридичній науці проблематика правового моні­торингу активно обговорюється^[91]. Даний напрям досліджується здебільшого у контексті питань якості законодавства, ефектив­ності його застосування, де він віднесений до найнеобхіднішого сучасного інструментарію управління справами держави і роз­витку громадянського суспільства^[92]. Крім того, правовому моніторингу надається важливе значення для забезпечення відкритості діяльності державних органів, поінформованості громадян і громадськості щодо правової основи розвитку дер­жави, а також підвищення рівня правосвідомості і правової культури суспільства в цілому^[93].

Правовий моніторинг передбачає систематичну і комп­лексну діяльність, яку можна віднести до одного з напрямків державного контролю, спрямованого на забезпечення законнос­ті. Ця діяльність, як і будь-який інший вид державної діяльності, повинна здійснюватися на плановій основі, із застосуванням методів організаційної координації, з належним методичним за­безпеченням, бути підконтрольною вищому органу державної влади. Вважаємо, що загальне керівництво системою право­вого моніторингу має бути покладено на Президента України як гаранта додержання Конституції України та орган державної влади, що згідно Основного Закону зосереджує у своїх руках до­статні важелі нормотворчого контролю як за конституційністю законодавчої діяльності, так і нормотворчою діяльністю органів виконавчої влади, органів влади Автономної Республіки Крим.

Запровадження функції правового моніторингу у практич­ну діяльність Президента України визначається необхідністю забезпечення стабільності законодавства, упорядкованості ма­сиву нормативно-правових актів та взаємоузгодженості його елементів. На сьогоднішній день, на жаль, в Україні відсутня нормативно-правова основа здійснення правового моніторингу, а окремі його елементи мають розрізнений характер. Вважаємо, що в першу чергу правовий моніторинг та його система має одержати правову інституціоналізацію у законі про нормативно- правові акти, а також процедурно-процесуальну регламентацію, організацію конкретних прийомів і способів, спрямованих на вивчення якості державно-правових норм та ефективності їх застосування, що має забезпечуватися актами Президента України та спеціально уповноважених державних органів.

Покладення функції керівництва системою правового мо­ніторингу на Президента України зумовлюватиме ускладнення організаційно-функціональної діяльності і президентського апарату, зокрема, створення спеціалізованого допоміжного ор­гану з питань правового моніторингу. Безумовно, окремі дії щодо оцінки та аналізу актів органів державної влади, орга­нів влади Автономної Республіки Крим на сьогоднішній день вже здійснюються окремими структурами апарату Президента України, проте цю діяльність навряд чи можна охарактеризувати як системну.

Діяльність з правового моніторингу, її обсяг та зміст мож­на визначити через сукупність трьох взаємопов’язаних стадій, кожна з яких передбачатиме здійснення цілого комплексу дій та процедур: перша стадія - збір, обробка і систематизація ін­формації про нормотворчу діяльність органів публічної влади, правозастосовчу практику, а також статистичних та соціоло­гічних даних; друга - аналіз та оцінка одержаної інформації, включаючи проведення юридичної, антикорупційної, тендерної та іншої експертизи як проектів, так і діючих нормативно-пра­вових актів; третя - підготовка і подання Президенту України заключного документу про результати правового моніторин­гу, що має містити пропозиції щодо необхідності коригування, по-перше, нормотворчої діяльності, законодавства шляхом вне­сення конституційного подання, накладення вето на закон, що надійшов на підпис глави держави, зупинення дії акту або його скасування, внесення змін та доповнень до власних президент­ських актів; по-друге, правозастосовчої діяльності, у тому числі шляхом реорганізації системи і структури центральних органів виконавчої влади, коригування функціонального спрямування їх діяльності, здійснення заходів кадрової політики.

Покладення даних завдань на структуру апарату Президента України вимагатиме побудови ефективного механізму взаємодії відповідного допоміжного органу з органами державної влади, надання йому повноважень щодо витребування необхідної ін­формації, надання доручень на вчинення певних дій тощо. При цьому здійснення першої стадії правового моніторингу актів органів виконавчої влади можливо покласти на міністерства як органи, що спрямовують і координують діяльність інших центральних органів виконавчої влади. З організаційної точ­ки зору допоміжний орган при Президентові України з питань правового моніторингу має передбачати обов’язкове залучення представників інститутів громадянського суспільства, у першу чергу науково-дослідних, експертних, громадських організацій, а також організацій, що здійснюють соціометричні досліджен­ня. Незалежно від обраної організаційної моделі правового моніторингу ефективне здійснення даного напрямку діяльності вимагатиме чіткого визначення суб’єктів проведення, їх повно­важень та порядку взаємодії з органами публічної влади.

Увесь процес здійснення Президентом України державної влади пронизаний інформаційними зв’язками та відносинами. Інформація завжди виступала основою прийняття будь-якого публічно-владного рішення, але зараз вона стає стратегічним ресурсом соціально-економічного, громадсько-політичного розвитку. Ефективне здійснення президентських повноважень вимагає забезпечення об’єктивною, актуальною, повною, до­статньою, своєчасною інформацією. Одночасно характер і обсяг такої інформації повинен відповідати компетенції глави держави.

Здійснення владної діяльності Президента України та органі­заційно-допоміжної діяльності його апарату спричиняє чисельні інформаційні зв’язки. Вони можуть мати внутрішній та зовніш­ній характер, але в будь-якому випадку виникають у зв’язку з необхідністю отримання необхідних для функціонування дано­го органу державної влади та здійснення державного управління відомостей. Інформаційне забезпечення Президента України є динамічним процесом, у якому виокремлюються декілька ета­пів: постановка завдань інформаційного забезпечення і цілей інформування, що забезпечує не стихійне, а цілеспрямоване на­дання необхідних відомостей; створення банку даних, іншого фонду інформації як емпіричним (отримання звітів, матеріалів, обробка і аналіз звернень громадян, опрацювання повідомлень засобів масової інформації, проведення нарад, індивідуальних бесід, так і теоретичним шляхом (одержання наукових висно­вків, проведення наукової експертизи, узагальнення матеріалів практики, виявлення тенденцій розвитку тощо); оброблення інформації, її систематизація, в наслідок чого відомості стають придатними для подальшого використання; визначення най- оптимальнішого режиму інформування; безпосереднє надання інформації.

Важливе значення для покращення стану інформаційного забезпечення Президента України в умовах сучасного інфор­маційного суспільства надається впровадженню електронного урядування. У наукових джерелах відсутня єдина позиція щодо визначення його поняття. Воно здебільшого характеризується з чотирьох основних підходів: 1) організаційного-як електронна інфраструктура публічного управління, що включає двосто­ронню взаємодію між державними органами і фізичними й юридичними особами, горизонтальну взаємодію між окреми­ми державними органами і вертикальну взаємодію між різними рівнями управління^[94]; 2) функціонального - процес безпосеред­ньої координації вищим органом державної влади електронної інфраструктури державного управління, а також формування стратегії і базових принципів впровадження інформаційно-ко­мунікаційних технологій у державному секторі^[95]; комплекс усіх аспектів управлінських процесів (прийняття рішень), у тому чис­лі процесів щодо надання послуг у разі, якщо вони спираються на інформаційно-комунікаційні технології^[96]; 3) процесуального - це форми і методи державного управління та надання послуг (громадянам, підприємствам і органам влади), а також трансфор­мування внутрішніх і зовнішніх відносин державних організацій на основі використання можливостей Інтернет, інформаційних і телекомунікаційних технологій з метою оптимізації надання послуг, підвищення рівня участі суспільства у питаннях дер­жавного управління й удосконалення внутрішніх процесів^[97]; та 4) технологічного - інформаційні технології в державному управлінні; електронні засоби обробки, передачі та поширення інформації, надання послуг та інформування населення держав­ними органами електронними засобами^[98].

Визначаючи роль електронних технологій управління у ді­яльності Президента України, в першу чергу слід відмітити, що вони сприяють покращенню якості державно-управлінських процесів, удосконаленню інформаційно-аналітичного супро­водження прийняття рішень глави держави, забезпечують оперативне двостороннє надання інформації, її обробку та збе­рігання, спрощення процедур контролю та оцінювання якості й ефективності виконання рішень, а також сприяють широкій поінформованості громадян про діяльність Президента України та його апарату.

Традиційно у впровадженні моделі електронного урядування в публічне управління виокремлюються п’ять основних етапів:

перший етап - виникаючої веб-присутності - характеризу­ється наявністю офіційного веб-сайта органу публічної влади, веб-сторінки або офіційного порталу та наданням обмеженого кола інформації, як правило, статичного характеру, про діяль­ність відповідного органу;

другий етап - розширена веб-присутність - передбачає по­ступове розширення інформації, що надається в електронному режимі громадянам та іншим зацікавленим особам, але поки що без застосування механізмів «зворотного зв’язку»;

третій етап - інтерактивна взаємодія - включає перехід до інтерактивного режиму з метою сприяння у реалізації прав та законних інтересів громадян: розміщення електронних форм заяв, звернень та інших документів, розміщення інформації про порядок реалізації тих чи інших дій та процедур, контактних даних відповідальних представників, надання аудіо- та ві- део-матеріалів про діяльність органу влади, що має суспільне значення, систематичне оновлення цієї інформації;

четвертий етап - трансакційна взаємодія - надає можливість громадянинові одержувати ту чи іншу послугу через мережу Інтернет у будь-який зручний для нього час. Електронні сервіси, що забезпечуються необхідними інструкціями та роз’ясненнями, усувають необхідність особистої присутності громадянина

в органі влади. При цьому він може в електронному режимі по­дати документи з метою реалізації широкого кола своїх прав або виконання обов’язків;

п’ятий етап - мережева взаємодія - одночасно є і ви­щим рівнем розвитку механізму електронного урядування, що набуває характеру цілісної системи, яка інтегрує такі під­системи, як «уряд - уряд» (G-G), «уряд - бізнес» (і навпаки) (G-В), «уряд - громадянин» (і навпаки) (G-C). Органи державної влади створюють найбільш широкі можливості залучення гро­мадян, їх представників до активної двосторонньої взаємодії. Використовуючи можливості форумів та інноваційних механіз­мів онлайн-консультування, органи публічної влади запитують думку осіб, які є споживачами управлінських послуг, активно надають ці послуги, а також широко застосовують електронні мережі у внутрішньоорганізаційних процесах своєї діяльності^[99].

Попри те, що запровадження електронного урядування ви­знане одним із стратегічних напрямків здійснення державного будівництва і модернізації державного управління, постійно приймаються з цих питань акти нормативного та організацій­но-розпорядчого характеру, сучасні дані свідчать не лише про невисокий рівень національних здобутків за даним напрямком, але й про уповільнення його за останні роки. Це ставить зада­чу критичного перегляду державної політики, її раціоналізації та підвищення результативності.

Запроваджений на сьогоднішній день рівень електронних інформаційних ресурсів та технологій у механізмі діяльності Президента України не може бути визнаний достатнім, адже значний обсяг роботи глави держави залишається поза інфор­маційним висвітленням, окремі допоміжні органи апарату глави держави не мають офіційних веб-сайтів або сторінок он-лайн присутності, як наслідок, інформація про їх діяльність має вкрай обмежений характер. Крім того, потребують запровадження електронні механізми звернення осіб до Президента України з питань реалізації їх прав (отримання або припинення грома­дянства, помилування, питань кадрової політики тощо).

Питання електронної взаємодії Президента України, струк­тур його апарату з органами публічної влади, іншими суб’єктами не мають на сьогоднішній день необхідного нормативного регу­лювання. Вони не можуть вирішуватися у відриві від проблем упорядкування існуючої правової бази електронного урядуван­ня. Діючий же у цій сфері масив правових актів характеризується безсистемністю, відомчою неузгодженістю, домінуванням актів підзаконного характеру. На теперішній час відсутня чітка кон­цептуальна база, яка мала б визначити основні цілі, принципи, завдання, напрямки, на основі поєднання стратегічного та поточ­ного планування окреслити етапи впровадження електронного урядування. Одночасно вимагає оновлення й організаційний механізм електронного урядування. Він має бути сформований як цілісна національна інформаційна інфраструктура, яка б ін­тегрувала державні й недержавні, комерційні й некомерційні інформаційно-комунікаційні мережі з надання усієї повноти адміністративних та інших послуг у електронному режимі: від органів публічної влади громадянам України, господарюючим суб’єктам, від одних органів іншим органам державної влади та місцевого самоврядування як загальнодержавного, так і ре­гіонального й локального рівнів, а також передбачала реальну інформатизацію усіх органів публічної влади на основі створен­ня ефективного функціонуючого державного порталу.

Метою інформаційного забезпечення функціонування Президента України має стати не лише організація процесів збору, зберігання, обробки, оновлення інформації, але й організація ма­сивів інформації, створення інформаційної системи державного апарату, відбір необхідної і достатньої інформації, а також визна­чення напрямків її потоків, забезпечення своєчасності інформації для прийняття державних рішень і створення умов захисту безпе­ки інформації, що сприятиме ефективності роботи глави держави.

Поряд з інформатизацією діяльності Президента України та його апарату важливим вектором розвитку механізму здій­снення державної влади стає узгодженість функціонування різних публічно-владних суб’єктів, що актуалізує застосуван­ня методу координації. Для Президента України координація одночасно набуває й характеру основного функціонального призначення, що позначає особливу його роль у публіч­но-владному механізмі, спрямовану на збалансування гілок влади.

Координація є складним та багатоплановим поняттям. У радянській державознавчій науці координаційними познача­лися відносини щодо узгодження та встановлення доцільного співвідношення дій різних органів, їх структурних підрозді­лів та службовців для досягнення певних цілей з найменшими витратами сил і засобів^[100]. Сутність та призначення координації характеризувалися як метод державного управління, за допо­могою якого державні органи реалізують свої функції^[101];; одна з основних функцій державного управління^[102]; специфічна форма здійснення функції регулювання^[103]; найбільш істотна внутрішня якість управління або його зміст^[104]; особлива функція-метод^[105]; ка­тегорія, що може виконувати роль і методу керівництва, і функції управління^[106].

Так, визначалося, що метод координації широко викорис­товувався державними органами для забезпечення єдності дій нижчестоящих органів, оптимізації роботи структурних підрозді­лів апарату управління та державних службовців для підвищення ефективності керівництва підпорядкованими підприємствами, установами та організаціями. Характерною особливістю його визнавалася можливість втручання в оперативну діяльність ке­рованих об’єктів. Будь-який передбачений законом захід щодо узгодження їх дій набував значення імперативного припису та­ких об’єктів. Разом з цим, виступаючи як функція, координація своїм призначенням мала узгодження діяльності неспівпорядко- ваних державних органів, різнорідних підприємств і організацій для комплексного вирішення територіальних, міжгалузевих та внутрівідомчих проблем^[107].

За сучасних принципово інших конституційних засад побу­дови системи публічної влади, наявності відносно самостійних гілок державної влади та підсистем публічної влади, функціо- нально-компетенційного відокремлення органів публічної влади координація набуває особливого значення, забезпечуючи злаго­джене функціонування публічно-владного механізму.

В якості організаційного методу діяльності Президента України координація характеризує комплекс прийомів та спо­собів співпраці, упорядкування, узгодження рішень та дій з суб’єктами системно-структурної організації публічної влади, а також між ними, з іншими суб’єктами, в тому чис­лі й інститутами громадянського суспільства. Крім публічно владного, вона може мати й внутрішньо організаційних ха­рактер, забезпечуючи співпрацю та узгоджену діяльність структурних підрозділів президентського апарату. Координація характеризується значним арсеналом наявних прийомів та способів: правових, інституційних, організаційних, кадро­вих, інформаційних та інших, - застосування яких визначається метою, задачами, терміном реалізації, змістом, особливостями суб’єктів координації і має відповідати вимогам доцільності, оптимальності та раціональності.

У контексті дослідження ролі апарату Президента України у механізмі діяльності глави держави зупинимось на окремих інституційних прийомах координації. Серед таких прийомів значну роль відіграє діяльність допоміжних, консультативно-до- радчих органів при Президентові, які сприяють налагодженню взаємодії між різними органами публічної влади: Ради націо­нальної безпеки і оборони України, Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим, а також інших органів - Громадської гуманітарної ради, Комітету з економічних реформ, Ради регіонів та інших органів, а також діяльність постійних представників Президента України у Верховній Раді України, Кабінеті Міністрів України, Конституційному Суді, управлінь забезпечення зв’язків з Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Конституційним Судом України та забез­печення представництва інтересів Президента України в судах Адміністрації Президента України.

Важливу роль у налагодженні конструктивної співпраці таза- безпеченні ефективного здійснення компетенції глави держави відіграє інститут представників Президента України, які є поса­довими особами, що уповноважуються Президентом виступати від його імені і забезпечувати взаємодію між главою держави і відповідними органами державної влади, розв’язувати питан­ня, що виникають у взаємовідносинах між ними. Запроваджені посади представників Президента України у Верховній Раді України, Кабінеті Міністрів України, Конституційному Суді України. Усі вони включені до структури Адміністрації Президента України, і особи, призначені на ці посади, по­єднують їх з керівними посадами даного державного органу. Представники призначаються Президентом України на строк його повноважень за поданням Глави Адміністрації Президента України. Представник Президента України у Конституційному Суді повинен мати вищу юридичну освіту, володіти державною мовою. Питання організації їх діяльності регулюються відпо­відними положеннями, затвердженими указами Президента України.

Основними завданнями представників Президента України є забезпечення постійного зв’язку між Президентом України та відповідним органом влади; участь у встановленому порядку в роботі відповідного органу; представлення позиції Президента України перед відповідними органами; моніторинг актів, що ви­даються цим органом; інформування Президента України про діяльність органу державної влади, внесення йому пропози­цій; участь у підготовці документів і матеріалів, що вносяться Президентом до відповідного органу; вирішення питань, що ви­никають у взаємовідносинах між ними.

Представник Президента України у Верховній Раді України:

1) бере участь у встановленому порядку в засіданнях Верховної Ради України, її постійних та тимчасових комісій, де­путатських фракцій, а також в інших заходах, що здійснюються Верховною Радою України, її органами та посадовими особами;

2) представляє на засіданнях Верховної Ради України, її комітетів та тимчасових комісій проекти законів, пропозиції Президента України до законів, повернутих главою держави для повторного розгляду, а також інших документів, внесених Президентом України;

3) інформує Президента України про хід і результати розгля­ду у Верховній Раді України та її органах документів, внесених Президентом України;

4) бере участь у підготовці проектів законів, матеріалів до доповідей, звернень та інших документів, які вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України;

5) відповідно до наданих повноважень представляє по­дання Президента України до Верховної Ради України про призначення, звільнення, одержання згоди на призначення, звільнення відповідних посадових осіб;

6) вносить в установленому порядку на розгляд Президента України у разі потреби пропозиції щодо представлення, су­проводження у Верховній Раді України внесених Президентом України законопроектів, а також пропозицій до законів, повер­нутих Президентом України для повторного розгляду;

7) сприяє зміцненню контактів, організації зустрічей Президента України з головами комітетів, тимчасових комісій, керівниками депутатських фракцій Верховної Ради України;

8) здійснює моніторинг проектів законів, постанов Верховної Ради України, внесених іншими суб’єктами законодавчої ініціативи, бере участь у здійсненні аналізу таких проектів, зокрема з питань, що виникають у взаємовідносинах Президента України з Верховною Радою України, та в разі по­треби вносить відповідні пропозиції^[108].

Представник Президента України має право в установле­ному порядку: ініціювати запити щодо одержання, одержувати необхідні для виконання своїх повноважень матеріали та інфор­мацію від комітетів і тимчасових комісій, депутатських фракцій, інших органів Верховної Ради України, а також структурних підрозділів її апарату; вносити пропозиції щодо підготовки за­конопроектів, інших документів для внесення Президентом України до Верховної Ради України; вносити пропозиції щодо утворення експертних та робочих груп з окремих напрямів сво­єї діяльності, залучення спеціалістів, науковців та експертів для виконання покладених на нього завдань; користуватись інфор­маційними базами даних Адміністрації Президента України, державними, в тому числі урядовими, системами зв’язку та ко­мунікацій, іншими технічними засобами.

Представник Президента України у Кабінеті Міністрів України:

1) бере участь у засіданнях Кабінету Міністрів України, представляє на засіданнях Кабінету Міністрів України, урядо­вих комітетів, а також його консультативно-дорадчих та інших органів позицію Президента України з питань, що розгляда­ються, та інформує главу держави про хід та результати такого розгляду;

2) здійснює моніторинг актів та в разі потреби проектів ак­тів Кабінету Міністрів України, вносить Президентові України пропозиції щодо зупинення дії актів Кабінету Міністрів України у разі їх невідповідності Конституції України;

3) вносить Президентові України пропозиції щодо підготов­ки проектів законів, а також актів Президента України з питань, що стосуються діяльності Кабінету Міністрів України, бере участь у розробленні таких проектів;

4) бере участь у розробленні проектів законодавчих актів, які вносяться Президентом України або за його дорученням Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України з пи­тань діяльності Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади^[109].

Представник Президента України має право брати участь в обговоренні питань, які розглядаються на засіданнях Кабінету Міністрів України, урядових комітетів, постійних і тимчасових робочих органів, а також консультативно-дорадчих та інших органів, утворених Кабінетом Міністрів України, відповідно до позиції Президента України вносити пропозиції, робити засте­реження, давати пояснення; ініціювати запити щодо одержання, одержувати необхідні для виконання своїх повноважень матері­али та інформацію від Кабінету Міністрів України, в тому числі пропорядок денний засідання Кабінету Міністрів України разом із відповідними матеріалами, протоколи, стенограми засідань Кабінету Міністрів України, засідань урядових комітетів, а також про проекти законів та інших нормативно-правових актів, які розробляються на виконання доручень Президента України; запи­тувати та одержувати від міністерств, інших центральних органів виконавчої влади необхідні для виконання своїх повноважень матеріали та інформацію, проекти законів та інших норматив­но-правових актів, які розробляються на виконання доручень Президента України; вносити пропозиції щодо утворення екс­пертних та робочих груп з окремих напрямів своєї діяльності, залучення спеціалістів, науковців та експертів для виконання по­кладених на нього завдань; користуватись інформаційними базами даних Секретаріату Президента України, державними, в тому числі урядовими, системами зв’язку та комунікацій, іншими технічними засобами; визначати уповноважених осіб для участі у засіданнях Кабінету Міністрів України, урядових комітетів.

Представник Президента України у Конституційному Суді України представляє на постійній основі у Конституційному Суді України Президента України як суб’єкта права на конституційне подання, бере участь у конституційному провадженні^[110]. Він упо­вноважений брати участь у підготовці та провадженні у справах у Конституційному Суді України без додаткового спеціального доручення Президента України. У разі потреби для представлен­ня позиції Президента України у Конституційному Суді можуть залучатися й інші особи, визначені Президентом України. Але в цьому випадку координує їх діяльність Постійний представник.

Представник Президента України:

1) координує підготовку проектів конституційних подань Президента України до Конституційного Суду України, від­повідних документів та матеріалів, що підлягають розгляду Конституційним Судом України;

2) вчиняє як представник суб’єкта права на конститу­ційне подання, учасник конституційного провадження всі дії, передбачені Законом України «Про Конституційний Суд України» та Регламентом Конституційного Суду України;

3) вносить за дорученням Президента України зміни та уточ­нення до конституційних подань, внесених до Конституційного Суду України Президентом України, позиції глави держави щодо конституційних подань інших суб’єктів права на конституційне подання, в тому числі під час розгляду справ Конституційним Судом України;

4) інформує Президента України про хід та результати роз­гляду справ у Конституційному Суді України, в разі потреби подає Президентові України пропозиції щодо забезпечення ви­конання рішень Конституційного Суду України;

5) бере за дорученням Президента України участь у розро­бленні та правовій експертизі проектів нормативно-правових актів, в опрацюванні інших документів;

Представник Президента України для здійснення своїх по­вноважень має право взаємодіяти з відповідними посадовими особами Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Верховного Суду України, інших органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим та їх апаратами, а також з органами місцевого самоврядування, установами та ор­ганізаціями; брати участь в обговоренні питань, які розглядаються на засіданнях Кабінету Міністрів України, його органів у зв’язку з підготовкою пропозицій щодо внесення Президентом України до Конституційного Суду України конституційних подань, вноси­ти пропозиції, робити застереження, давати пояснення; запитувати та одержувати необхідні для здійснення своїх повноважень мате­ріали і відомості від органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування; ініціювати створення експертних та робочих груп для підготовки узгоджених пропози­цій, включення до їх складу працівників Секретаріату Президента України, представників інших допоміжних органів і служб, утворених Президентом України, вчених, фахівців, вносити про­позиції щодо залучення фахівців на платній основі.

Поряд з координацією як напрямком роботи, інституційні прийоми координації можуть відігравати і службову, допоміж­ну роль. Так, будучи створеною з метою врахування суспільно значущих інтересів у вирішенні найважливіших питань гума­нітарного розвитку, підготовки пропозицій щодо забезпечення додержання прав і свобод людини і громадянина у сферах освіти, науки, культури і мистецтва, охорони здоров’я, інтелектуальної та творчої діяльності, впровадження системних реформ для до­сягнення відповідності європейським стандартам захисту таких прав, Громадська гуманітарна рада забезпечує узгодження пози­ції громадськості та глави держави, що представляє державний апарат, з найбільш актуальних проблем громадського розвитку.

Громадська гуманітарна рада є консультативно-дорадчим органом при Президентові України, основними завданнями яко­го визначені:

1) вивчення процесів у сфері гуманітарного розвитку України та вироблення пропозицій щодо: визначення пріори­тетів та механізмів здійснення реформ у сфері гуманітарного розвитку, додержання при цьому конституційних прав і свобод людини і громадянина у сфері освіти, науки, культури і мисте­цтва, охорони здоров’я, інтелектуальної та творчої діяльності, досягнення відповідності європейським стандартам захисту таких прав; забезпечення збереження громадянської злагоди в суспільстві, формування толерантності в міжнаціональних відносинах, досягнення компромісу і консенсусу у питаннях формування та реалізації мовної політики, збереження історич­ної та культурної спадщини; запобігання проявам політичної некоректності, конфліктогенним та екстремістським тенденціям у суспільному житті; забезпечення взаємодії органів державної влади, громадських організацій, підприємств, установ і органі­зацій у питаннях сприяння консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, збереження традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної самобутності наці­ональних меншин України; забезпечення виконання зобов’язань України за міжнародними договорами України, зокрема за Європейською хартією регіональних мов або мов меншин та Рамковою конвенцією Ради Європи про захист національних меншин;

2) забезпечення проведення громадських обговорень, на­укових конференцій, круглих столів з питань реформ у сфері гуманітарного розвитку, забезпечення додержання конституцій­них прав людини і громадянина у цій сфері, вивчення громадської думки з питань, що розглядаються Радою;

3) розгляд законопроектів, які пропонуються для внесення Президентом України на розгляд Верховної Ради України і сто­суються питань гуманітарного розвитку, зокрема з питань освіти, науки, культури, охорони здоров’я, з мовних, етнонаціональних та інформаційних питань, проектів актів Президента України з цих питань та підготовка пропозицій щодо таких проектів;

4) участь у підготовці послань Президента України до на­роду, щорічних і позачергових послань Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

5) вивчення стану забезпечення додержання в Україні прав громадян у гуманітарній сфері, здійснення порівняльного ана­лізу ситуації з цих питань в Україні та іноземних державах та підготовка на основі кращого світового досвіду пропозицій щодо вдосконалення законодавства України^[111].

Громадська гуманітарна рада для виконання покладених на неї основних завдань має право: запитувати та одержувати в установленому порядку від державних органів, органів міс­цевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, інших організацій інформацію, матеріали і документи, необхідні для виконання покладених на неї завдань; запрошувати на свої засідання та залучати до обговорення відповідних питань керівників і представників державних органів, органів місцево­го самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, інших організацій, експертів; створювати тимчасові робочі гру­пи для підготовки пропозицій з окремих питань діяльності Ради, залучати в установленому порядку до роботи в таких групах про­відних учених, фахівців; ініціювати проведення громадського обговорення проектів законів, актів Президента України з пи­тань розвитку гуманітарної сфери; організовувати та проводити конференції, круглі столи, дискусії, наради з питань, віднесених до її компетенції. Рада у процесі виконання покладених на неї завдань взаємодіє з іншими допоміжними органами і службами, створеними Президентом України, з Апаратом Ради національ­ної безпеки і оборони України.

Громадська гуманітарна рада утворена у складі Голови, секретаря Ради та інших членів, які беруть участь у її роботі на громадських засадах. Головою Ради є Президент України. Персональний склад Ради затверджується Президентом України.

Основною організаційною формою роботи Громадської гу­манітарної ради є засідання, які проводяться в міру потреби, але не рідше одного разу на квартал, і скликаються секретарем Ради за дорученням Голови Ради. Засідання Ради є правомочним, якщо на ньому присутні більше половини від її складу. Рішення Ради приймаються більшістю голосів присутніх на засіданні членів Ради. Вони можуть надсилатися для розгляду централь­ним та місцевим органам виконавчої влади. У разі необхідності рішення Ради реалізуються шляхом видання в установленому по­рядку актів Президента України, внесення Президентом України на розгляд Верховної Ради України відповідних законопроектів.

З метою забезпечення взаємодії органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування у вирішенні питань реалізації державної регіональної по­літики, системного вдосконалення моделі місцевої влади, проведення адміністративно-територіальної реформи, подолання міжрегіональних диспропорцій, забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів, підвищення їх конку­рентоспроможності таінвестиційної привабливості Президентом України був створений у структурі власного апарату спеціаль­ний консультативно-дорадчий орган - Рада регіонів.

Рада регіонів є консультативно-дорадчим органом при Президентові України, основними завданнями якого є:

1) вивчення суспільно-політичних процесів, що відбу­ваються в державі, стану соціально-економічного розвитку регіонів та вироблення за його результатами узгодженої позиції щодо пріоритетів державної регіональної політики, напрямів, стратегії та механізмів забезпечення сталого розвитку регіонів, системних реформ у цій сфері;

2) сприяння взаємодії та активізації співпраці органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування у вирішенні питань вдосконалення державного будівництва;

3) обговорення актуальних питань забезпечення зба­лансованого соціально-економічного розвитку регіонів та вироблення механізмів подолання диспропорцій розвитку територій, ефективного використання економічного потен­ціалу регіонів, підвищення їх інвестиційної привабливості та конкурентоспроможності, сприяння об’єднанню зусиль ор­ганів державної влади та органів місцевого самоврядування у вирішенні цих питань;

4) проведення консультацій щодо здійснення адміністратив­но-територіальної реформи, реформи місцевого самоврядування, вдосконалення механізму та процедури публічного адміністру­вання, реалізації регіональної кадрової політики;

5) аналіз законодавства України з питань регіонального розвитку, місцевого самоврядування, територіальної організації влади та підготовка пропозицій щодо його вдосконалення;

6) моніторинг стану виконання актів Президента України з питань регіонального розвитку та підготовка пропозицій щодо підвищення виконавської дисципліни;

7) розгляд проектів законодавчих актів з питань регіональної політики і державного будівництва, проектів загальнодержавних та інших державних цільових програм економічного, науково- технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля та підготовка узгоджених пропозицій щодо врахування у таких проектах інтересів регіонів та специфіки розвитку окремих адміністративно-територіальних одиниць;

8) забезпечення вивчення громадської думки щодо прези­дентських ініціатив, проектів найважливіших актів Президента України, законопроектів, що передбачаються для внесен­ня Президентом України на розгляд Верховної Ради України, з питань регіонального розвитку, місцевого самоврядування, те­риторіальної організації влади;

9) вивчення та узагальнення іноземного досвіду з питань державного будівництва, здійснення місцевого самоврядування, формування та реалізації регіональної політики, впровадження моделі сталого розвитку та опрацювання пропозицій щодо ви­користання такого досвіду в Україні^[112].

Рада регіонів для виконання покладених на неї завдань на­дане право: запитувати та одержувати в установленому порядку від державних органів, органів місцевого самоврядування та їх асоціацій, об’єднань громадян, підприємств, установ, організа­цій необхідні інформацію, документи і матеріали; утворювати тимчасові робочі групи з окремих питань діяльності Ради ре­гіонів, залучати в установленому порядку до роботи в таких групах народних депутатів України, представників органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їх асоці­ацій, об’єднань громадян, учених, фахівців; запрошувати на свої засідання та залучати до обговорення відповідних питань пред­ставників державних органів, органів місцевого самоврядування та їх асоціацій, об’єднань громадян, підприємств, установ, орга­нізацій; організовувати та проводити конференції, круглі столи, дискусії, наради з питань, віднесених до її компетенції.

Рада регіонів утворена у складі Голови, виконавчого секрета­ря та інших членів, які беруть участь у її роботі на громадських засадах. Головою Ради регіонів є Президент України. До скла­ду Ради регіонів за посадою включені Голова Верховної Ради України, Прем’єр-міністр України, Голова Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцево­го самоврядування, Голова Комітету Верховної Ради України з питань будівництва, містобудування і житлово-комуналь­ного господарства та регіональної політики, Голова Комітету Верховної Ради України з питань бюджету, Глава Адміністрації Президента України, Перший віце-прем’єр-міністр України, Міністр економічного розвитку і торгівлі України, Міністр ре­гіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, Міністр фінансів України, Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим, голови обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністра­цій, Постійний Представник Президента України в Автономній Республіці Крим, Голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим, голова Севастопольської міської ради, голови обласних рад. До складу Ради регіонів можуть бути включені інші поса­дові особи, представники об’єднань громадян, провідні вчені. Персональний склад Ради регіонів затверджується Президентом України.

Рішення Ради регіонів приймаються на засіданні Ради біль­шістю голосів присутніх членів. Вони можуть надсилатися для розгляду центральним та місцевим органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування. У разі необхідності рішення Ради регіонів реалізуються шляхом видання в установленому по­рядку актів Президента України, внесення Президентом України на розгляд Верховної Ради України відповідних законопроектів.

Функціонування даного допоміжного органу має важливе значення і з точки зору забезпечення регіональної політики дер­жави, виступаючи інституційним елементом як її виробки, так і реалізації. Разом з цим ефективність діяльності Ради регіонів істотно знижується відсутністю дієвих механізмів забезпечен­ня виконання рішень Ради регіонів з боку Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади, неузгодженістю урядових рішень з рішеннями Ради. З метою подолання цих недоліків доцільно розширити склад Ради регіонів через залу­чення до роботи цього органу більш широкого кола міністрів та керівників інших центральних органів виконавчої влади, спрямованість діяльності яких зачіпає питання регіональної політики, нормативно передбачити механізми введення в дію рішень Ради регіонів та налагодження взаємодії її з органами виконавчої влади.

В практико-прикладному аспекті слід звернути увагу на те, що здійснювана главою держави координація несе потужний потенціал у забезпеченні системності та цілісності державно­го механізму. Тому питання її підстав, порядку реалізації мають одержувати більш повну правову регламентацію, яка на сьогод­нішній день здебільшого має фрагментарний характер. Крім того, повинні постійно нарощуватися та удосконалюватися механізми конструктивної співпраці Президента України з іншими органами публічної влади, вони мають бути виведені з-під дії суб’єктивного чинника, залежати не від особистих стосунків керівників органів влади, а мати об’єктивний, раціональний характер.

В умовах реалізації основних положень нової моделі дер­жавного управління та втілення конституційних положень демократичної, правової, соціальної держави та формування гро­мадянського суспільства надзвичайно гостро постала проблема кадрового забезпечення державного апарату високоосвічени­ми, фахово підготовленими, кваліфікованими і компетентними фахівцями, здатними результативно та ефективно працювати в органах державної влади. У зв’язку з цим особливу роль у функ­ціонуванні органів влади відіграє кадрова політика. Президент України наділений широкими кадровими повноваженнями у сфері виконавчої, судової гілки влади, щодо дипломатичного корпусу України, керівництва правоохоронних органів.

Організація президентської роботи з кадрами покладається на допоміжні структури апарату, що здійснюють дії з обліку та під­бору кадрів, опрацювання внесених уповноваженими суб’єктами кандидатур для погодження або призначення Президентом України, спостереження за додержанням відповідними особами виконавчої дисципліни, підготовки пропозицій щодо застосування заходів заохочення або стягнення, організаційного та матеріально-техніч­ного супроводження кадрової роботи. Дана діяльність в основному покладена на Адміністрацію Президента України, структурні під­розділи якої, зокрема, ведуть кадрову роботу щодо членів Уряду, керівників центральних та місцевих органів виконавчої влади^[113].

Поряд з цим Указом Президента України від 5 квітня 2012р. №246/2012 був запроваджений Президентський кадровий резерв «Нова еліта нації» та створений спеціальний дорадчий орган для добору до нього найбільш обдарованих громадян України та су­проводження перебування осіб, зарахованих до Президентського резерву^[114].

Основним завданням Комісії з питань Президентського ка­дрового резерву «Нова еліта нації» є підготовка та внесення на розгляд Президентові України пропозицій щодо формуван­ня Президентського кадрового резерву. Для виконання його Комісія: оприлюднює оголошення про проведення конкурсу з добору кандидатів до Президентського кадрового резерву; здій­снює добір кандидатів до Президентського кадрового резерву; координує здійснювані Національним агентством України з пи­тань державної служби заходи з формування Президентського кадрового резерву; аналізує стан виконання особами, зарахо­ваними до Президентського кадрового резерву, запланованих заходів із професійного розвитку, подає відповідну інформацію Президентові України; готує пропозиції щодо визначення вищих навчальних закладів України для підвищення кваліфікації осіб, зарахованих до Президентського кадрового резерву; вносить Президентові України пропозиції щодо дострокового припинен­ня перебування осіб у Президентському кадровому резерві.

Комісія для виконання покладеного на неї основного завдання має право: одержувати в установленому порядку від державних органів, органів місцевого самоврядування, об’єднань грома­дян, підприємств, установ, організацій необхідні інформацію та матеріали; запрошувати на свої засідання та залучати до обго­ворення відповідних питань представників державних органів, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, під­приємств, установ, організацій, а також осіб, зарахованих або рекомендованих для зарахування до Президентського кадрового резерву;

створювати тимчасові робочі групи для підготовки пропози­цій з окремих питань своєї діяльності, залучати в установленому порядку до роботи в таких групах провідних учених, фахівців.

Комісія утворена у складі голови, заступника голови, се­кретаря та інших членів Комісії, які беруть участь в її роботі на громадських засадах. Головою Комісії є Глава Адміністрації Президента України, секретарем - Голова Національного агент­ства України з питань державної служби. Персональний склад Комісії затверджується Президентом України.

Організаційною формою роботи Комісії є засідання, які про­водяться у міру потреби, але не рідше одного разу на квартал. Засідання Комісії є правомочним в разі присутності на ньому не менше двох третин від її складу.

Рішення Комісії приймається більшістю голосів присутніх на засіданні членів Комісії. У разі рівного розподілу голосів голос головуючого на засіданні є вирішальним. Рішення щодо формування Президентського кадрового резерву, проекти розпо­ряджень Президента про затвердження списку осіб, зарахованих до Президентського кадрового резерву, про припинення перебу­вання осіб у кадровому резерві подаються Комісією на розгляд Президентові України.

Діяльність даного органу повинна сприяти залученню до ро­боти у державному апараті висококваліфікованих, професійних, компетентних, ініціативних, відповідальних працівників, за­безпеченню їх підготовки, підбору, підвищення кваліфікації, розстановці, заохочення і накладення стягнень, створенню умов для їх професійного росту. Контроль за проходженням державної служби має носити системний характер. Об’єктивними крите­ріями оцінки роботи службовця за сучасних вимог державного управління виступають продуктивність, ефективність, якість, своєчасність роботи, ініціативність, професійність особи. Проте, реальний стан цієї роботи ще далекий від досконалого і вимагає свого істотного покращення. Загалом президентська система кадрової діяльності має бути значно оновлена, що дозволить зміцнити авторитет державної служби, підвищити ефективність кадрової функції глави держави, забезпечити належну якість здійснюваної посадовцями владної діяльності.

Проведений аналіз ролі апарату Президента України в меха­нізмі діяльності глави держави засвідчив, що апарат є глибоко ешелонованою адміністративною структурою, що підпоряд­кована єдиному політичному керівництву і достатньою мірою забезпечена кадровими, матеріальними, інформаційними та ін­шими ресурсами. Система методів його діяльності забезпечує динамізм та гнучкість апарату, дозволяє оперативно та адек­ватно реагувати на виклики сьогодення, пропонує достатньо широкий арсенал прийомів та засобів розв’язання поставлених Президентом України перед ним завдань та надає можливість ефективно їх виконувати. Вибір певного методу реалізації апа­ратом покладених на нього завдань щодо сприяння діяльності Президента здійснюється з урахуванням особливості предмет­ної підвідомчості, особливості його повноважень, характеру і природи об’єкту; додержання функціональної та методологіч­ної спеціалізації допоміжного органу апарату; додержання вимог економічності, раціональності, оперативності та адекватності; гарантування пріоритетності соціальних цілей; забезпечення єдності державно-владного механізму; розвиток самостійної ак­тивності кожної системно-структурної ланки апарату в межах наданих повноважень.