§ 1. Правові позиції Конституційного Суду України з питань реалізації та захисту прав людини

Останнім часом вітчизняна конституційно-правова доктрина сут­тєво збагатилася завдяки практичній діяльності єдиного органу кон­ституційної юрисдикції в Україні. Здебільшого вона знаходить свій вираз у правових позиціях Конституційного Суду.

У загальному вигляді під правовими позиціями Конституційного Суду України розуміють аргументацію органу конституційного судо­чинства, яку він використовує при формуванні свого остаточного рі­шення у відповідній справі. Текстуально вони міститься в мотивуваль­ній частині рішення (висновку) Суду, проте в окремих випадках можуть подаватися у звуженій редакції і в резолютивній частині.

Правові позиції Конституційного Суду України ґрунтуються на пріоритеті таких загальноправових цінностей, як справедливість, рів­ність, гуманізм тощо. Зазначені цінності мають знаходити відбиття і в діяльності органів державної влади. Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. № 15-рп (справа про призначен­ня судом більш м’якого покарання) зазначено, що верховенство пра­ва вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосов- ну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути

проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.

Особливо яскраво це виявляється у правових позиціях Суду в сфері прав і свобод людини і громадянина, які відповідно до ст. 92 Конституції визначаються виключно законами України. Слід наголосити на вагомості оволодівання та усвідомлення громадянами правових позицій Суду в сфері прав і свобод, оскільки це значно посилить аргументованість їх скарги, виокремить ті випадки, де без використання конституційного су­дочинства для вирішення справи по суті не обійтись, а отже, зробить у майбутньому інститут конституційної скарги більш ефективним.

Насамперед необхідно зосередити увагу на тих правових позиціях Суду, які стосуються загальних принципів конституційно-правового статусу людини і громадянина. Одним із засадничих є конституційний принцип рівності прав людини, який передбачає неможливість вста­новлення привілеїв чи обмежень прав і свобод особи з огляду на озна­ки, передбачені ч. 2 ст. 24 Конституції України.

Рішенням від 22 вересня 2005 р. № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками) Конституційний Суд України застеріг, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової нор­ми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.

Сутність принципу рівності досить чітко ілюструється на прикла­ді Рішення Суду у справі про заощадження громадян (№ 13-рп/2001 від 10 жовтня 2001 р.). Предметом розгляду стала конституційність норми ст. 7 Закону України «Про державні гарантії відновлення заоща­джень громадян України», відповідно до якої «заощадження поверта­ються поетапно, залежно від віку вкладника, суми вкладу, інших об­ставин, у межах коштів, передбачених для цього Державним бюджетом України на поточний рік». Суд, розглянувши справу, дійшов висновку про невідповідність цієї норми вимогам ст. 24 Конституції України з таких мотивів: «відповідно до Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи (частина перша статті 24). Це озна­чає, що і встановлене Основним Законом право володіння, користуван­ня та розпорядження власністю (частина перша статті 41), як і обме­ження державою цього права, має бути рівним для всіх громадян. З огляду на це положення ст. 7 Закону, відповідно до якого заощадження 118

громадян, відновлені та проіндексовані згідно із Законом в установах Ощадного банку України, повертаються залежно «від віку вкладника», є таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

Із цього загального правила існують певні винятки. Насамперед йдеться про встановлення додаткових гарантій діяльності Президента та народних депутатів України, а також особливий порядок застосуван­ня примусових заходів процесуального характеру до професійних суддів. Так, у Рішенні № 7-зп від 23 грудня 1997 р. (справа про Рахункову пала­ту), Суд чітко підкреслив таке. «Недоторканність посадових осіб є га­рантією більш високого рівня у порівнянні з недоторканністю, яка встановлюється для всіх осіб, що відповідає принципу рівності прав і свобод громадян та їх рівності перед законом (стаття 24 Конституції України). Тому, якщо права і свободи людини і громадянина, а також гарантії цих прав і свобод (у тому числі додаткові гарантії недоторкан­ності особи) визначаються виключно законами України (пункт перший статті 92 Конституції України), то гарантії вищого рівня (для депутатів, суддів та інших посадових осіб), оскільки вони допускають винятки із загального принципу рівності прав і свобод громадян та їх рівності перед законом, мають за логікою визначатися виключно Конституцією».

Іншим винятком із загального правила є встановлення додаткових кваліфікаційних вимог для реалізації окремих прав, насамперед, пере­бування на державній службі. Ця позиція була означена Судом у Рі­шенні від 18 квітня 2000 р. № 5-рп/2000 (справа про віковий ценз): «Кваліфікаційні вимоги зумовлені родом і характером діяльності за­значених посадових осіб, а тому не можуть розглядатися як обмежен­ня громадян у користуванні рівним правом доступу до державної служби». «Встановлення Конституцією України та законами України певних кваліфікаційних вимог не порушує конституційного принципу рівності (стаття 24), адже всі громадяни, які відповідають конкретним кваліфікаційним вимогам, мають право займати відповідні посади.

У цьому контексті слід також звернути увагу на позицію Консти­туційного Суду у справі про граничний вік кандидата на посаду керів­ника вищого навчального закладу (№ 14-рп від 7 липня 2004 р.). Цим рішенням Суд визнав неконституційною встановлену в ч. 1 ст. 39 За­кону України «Про вищу освіту» вимогу для кандидата на посаду ректора вищого навчального закладу у вигляді необхідності досягнен­ня ним 65-річного віку. Суд дійшов висновку, що конституційність встановлення додаткових кваліфікаційних вимог для зайняття певних посад залежить від таких умов: «...Мета встановлення певних відмін­ностей (вимог) у правовому статусі працівників повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відпо­відати конституційним положенням, бути об’єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень на зайняття посади означало б дискримінацію».

Важливе місце серед гарантій конституційного статусу людини посідає припис, сформульований у ч. 3 ст. 22 Основного Закону: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не до­пускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Судом була здійснена офіційна інтерпретація використаних у цій нормі кате­горій «зміст» та «обсяг» прав людини: «У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засо­би, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку». «Обсяг прав людини — це їх сутніс- на властивість, виражена кількісними показниками можливостей лю­дини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність зміс­ту основного права в жодному разі не може бути порушена» (Рішення № 5-рп від 22 вересня 2005 р. у справі про постійне користування зе­мельними ділянками).

На продовження цієї тези слід навести правову позицію Консти­туційного Суду, висловлену в Рішенні від 29 червня 2010 р.

Закріплені в Основному Законі права і свободи людини можна класифікувати за сферами суспільного життя на громадянські (осо­бисті), політичні, соціально-економічні, екологічні права та права у галузі культури^[XLV]. Кожна з означених груп має свої особливості як з точки зору правової природи прав, що входять до відповідної групи, так і з позиції обсягу їх гарантування. Ці моменти чітко відображені у правових позиціях Суду.

Громадянські (особисті) права людини і громадянина. Ця група прав характеризується невід’ємністю та в переважній своїй більшості природним характером. Це означає, що їх гарантування є безумовним обов’язком кожної держави. Серед цих прав можемо ви­ділити такі.

Право на життя. Розглядаючи питання щодо конституційності існування такого виду покарання, як смертна кара, Суд зауважив таке. «Ключовим у визнанні права людини на життя за Конституцією Укра­їни є положення, згідно з яким це право є невід’ємним (частина перша статті 27), невідчужуваним та непорушним (стаття 21). Право на жит­тя належить людині від народження і захищається державою... По­збавлення людини життя державою внаслідок застосування смертної кари як виду покарання, навіть у межах положень, визначених законом, є скасуванням невід’ємного права людини на життя, що не відповідає Конституції України» (Рішення № 11-рп/99 від 29 грудня; справа про смертну кару). Тим самим національне законодавство набуло гуманіс­тичної спрямованості.

Право на таємницю особистого життя. Принципові позиції з приводу розуміння сутності цього конституційного права були сфор­мульовані Судом при розгляді справи за конституційним зверненням К.

Право на свободу пересування та вільний вибір місця проживан­ня. Своїм рішенням № 15-рп від 14 листопада 2001 р. (справа щодо прописки) Суд визнав інститут прописки таким, що не відповідає змісту конституційного права на свободу пересування, зауваживши при цьому таке. «Вільне пересування і вибір місця проживання є суттєвою гарантією свободи особистості, умовою її професійного і духовного розвитку. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним та непорушним (стаття 21 Конституції України). Водночас назване право не є абсолютним. Свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України можуть бути обмежені, але тільки законом (стаття 33 Кон­ституції України)».

Право на недоторканність житла. Основним Законом кожному гарантується недоторканність житла; не допускаються проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду (частини перша, друга статті 30 Конституції України). У Рішенні від 31 травня 2011 р. № 4-рп/2011 Суд підкреслив, що гарантування кожному прав на по­вагу та недоторканність житла є не тільки конституційно-правовим обов’язком держави, а й дотриманням взятих Україною міжнародно- правових зобов’язань. Однак конституційна гарантія недоторканності житла не поширюється на випадки, коли суспільні інтереси вимагають правомірного обмеження прав людини, зокрема для захисту прав і за­конних інтересів інших членів суспільства. Обмеження права особи на недоторканність житла, яке визначено в Конституції України і міжнародно-правових актах, визнається легітимним втручанням дер­жави в права людини з метою забезпечення загального блага. При цьому Суд наголосив, що питання про примусове проникнення до житла вирішується не інакше як шляхом прийняття вмотивованої ухвали суду з додержанням принципу верховенства права.

Право на свободу думки і слова. Це право, а точніше його гаран­тування, є одним із головних індикаторів демократичності суспільства. Разом з тим воно також, як і раніше вказана свобода на вільне пере­сування та інші права, не є абсолютним і згідно з ч. 3 ст. 34 Конститу­ції України підлягає обмеженню в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобі­гання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголо­шенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Натомість обсяг означених обмежень підлягає варіюванню залежно від того, наскільки публічною є особа, відносно якої здійснюється зби­рання інформації та висловлюються відповідні судження. З цього при­воду Конституційний Суд зазначив: «межі допустимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть бути ширшими порівняно з ме­жами такої ж інформації щодо звичайних громадян». «Тому, якщо по­садові чи службові особи діють без правових підстав, то мають бути готовими до критичного реагування з боку суспільства» (Рішення від 10 квітня 2003 р. № 8-рп/2003; справа про поширення відомостей).

Політичні права і свободи громадян. Незважаючи на ту обстави­ну, що політичні права і свободи, як і громадянські права, належать до першого покоління, їх характер є більш позитивним (порівняно із ви­ключною «природністю» особистих), оскільки більше пов’язані із розсудом законодавця конкретної країни як щодо їх цензування (вік, з якого набувають прав, встановлення інших вимог), так і особливостей механізму їх реалізації (наприклад, порядок реалізації виборчих прав залежить від типу виборчої системи, встановленої законом).

Право на свободу об’єднання. Суд визнав неконституційним створення єдиного об’єднання молодіжних громадських організацій в особі Українського національного комітету громадських організацій (створення якого передбачалось Законом України «Про молодіжні та дитячі громадські організації»), використавши при цьому таку аргу­ментацію: «Свобода об’єднання означає, зокрема, правову і фактичну можливість добровільно, без примусу чи попереднього дозволу утво­рювати об’єднання громадян або вступати до них». «Згідно з частиною четвертою статті 36 Конституції України ніхто не може бути приму­шений до вступу в будь-яке об’єднання громадян... Конституція Укра­їни встановила межі втручання держави в реалізацію права громадян на свободу об’єднання. Пункт 11 частини першої статті 92 Конституції України передбачає, що виключно законами визначаються «засади утворення і діяльності... об’єднань громадян». Інші (що не є найбільш загальними) питання реалізації права на свободу об’єднання в грома­дянському суспільстві не підлягають державному регулюванню і мають вирішуватися на вільний розсуд його членів». На думку Суду, створен­ня такого комітету порушує «конституційний принцип багатоманітнос­ті суспільного життя, оскільки закріплює виключний монопольний статус однієї зі спілок відповідних об’єднань громадян». (Рішення № 18-рп/2001 від 13 грудня 2001 р.; справа про молодіжні організації.)

Окремим об’єктом уваги органу конституційної юрисдикції було право на об’єднання у профспілки. З приводу цієї гарантованої Кон­ституцією можливості Суд висловив таке: «Із змісту частини третьої статті 36 Конституції України випливає, що всі професійні спілки, які утворені і діють згідно з їх статутами на підприємствах, в установах, організаціях, мають гарантовані Конституцією України рівні права для захисту трудових і соціально-економічних прав та інтересів своїх чле­нів, у тому числі й для надання згоди на розірвання трудового догово­ру з працівником — членом професійної спілки відповідно до Кодексу законів про працю України» (Рішення № 14-рп/98 від 29 жовтня 1998 р.; справа про профспілку, що діє на підприємстві).

Право брати участь в управлінні державними справами. Це пра­во є родовим відносно інших конституційно гарантованих громадянам можливостей брати участь у життєдіяльності через використання форм безпосередньої демократії та в інший спосіб, насамперед за­йняття державною службою. У цьому контексті Судом були надані відповідні роз’яснення. Серед головних правових позицій можемо виділити такі.

Суд роз’яснив, що «положення частини першої статті 38 Консти­туції України, за яким громадяни мають право «вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самовря­дування», у контексті положень частини другої статті 78 Конституції України треба розуміти так, що громадянину України надано право вільно бути обраним до будь-якого органу державної влади, зокрема до Верховної Ради України, до органу місцевого самоврядування — сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, а також бути обраним сільським, селищним, міським головою, але реалізувати на­бутий представницький мандат громадянин може тільки в одному з цих органів чи на посаді сільського, селищного, міського голови» (Рі­шення від 6 липня 1999 р. № 7-рп; справа про сумісництво посад на­родного депутата і міського голови).

Судом також була сформульована важлива гарантія означеного права, чітко не зафіксована в тексті Основного Закону: «Конституцій­ний Суд України вважає, що строки проведення виборів є важливим інститутом гарантії реалізації виборчих прав громадян». «Відміна ви­борів до органів місцевого самоврядування чи перенесення строків їх проведення з підстав, не передбачених законом, є порушенням цих прав громадян» (Рішення від 10 червня 2009 р. № 14-рп).

У межах означеного у ст. 38 Конституції права брати участь в управлінні державними справами окремо можемо виділити повнова­ження громадян у виборчому процесі. Передусім йдеться про право обирати (активне виборче право) та право бути обраним (пасивне ви­борче право).

Активним виборчим правом наділяються всі дієздатні громадяни України, що досягли 18-річного віку. При цьому, як вже зазначалось раніше, Суд не поділяє думку, що встановлення інституту грошової застави як елемента процедури реєстрації кандидатів на виборні по­сади є започаткуванням майнового цензу (Рішення № 2-рп/2002 від 30 січня 2002 р.; справа про грошову заставу). Можемо також відміти­ти, що в цьому рішенні Судом була висловлена й інша, не менш важ­лива правова позиція, згідно з якою «як показує світовий досвід, розмір грошової застави встановлюється залежно від майнової спроможності переважної більшості населення країни». «Порушення цієї вимоги може суттєво обмежити кількість претендентів на місця в парламенті, особливо від фінансово малозабезпечених партій (блоків) та кандида­тів у депутати. Проте визначення соціально орієнтованого розміру грошової застави є питанням політичної доцільності і не належить до компетенції Конституційного Суду України».

Що стосується пасивного виборчого права, то Судом були виробле­ні наступні правові позиції, які дозволяють більш чітко встановити зміст цього конституційного права.

На думку Суду, «передбачене частиною першою статті 38 Консти­туції України право громадянина “бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування” (пасивне виборче право) не можна тлумачити буквально, оскільки йому не відповідає обов’язок виборців голосувати «за» і обрати конкретного громадянина». «Це по суті є правом при дотриманні необхідних умов балотуватися на ви­борах, зокрема, депутатів місцевих рад... Тим самим право бути об­раним нетотожне праву мати відповідний представницький мандат, яке набуває громадянин, обраний за результатами голосування на ви­борах: саме він має право отримати мандат або відмовитися від нього» (Рішення від 4 грудня 2001 р. № 16-рп/2001; справа про поєднання посади в місцевій державній адміністрації з мандатом депутата місце­вої ради).

В іншій справі Судом була визнана неконституційною норма За­кону України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищ­них, міських голів», за якою громадяни, які самовисуваються, можуть бути зареєстровані кандидатами лише за умови, якщо вони проживають або працюють на території виборчого округу. У правовій позиції Суд виходив із того, що така вимога «обмежує пасивне виборче право таких громадян порівняно з громадянами, висунутими кандидатами в іншо­му порядку, для яких цієї умови (проживання чи робота в межах тери­торії виборчого округу) не передбачено» (Рішення від 23 жовтня 2003 р. № 17-рп/2003; справа про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів).

Право на проведення мирних зібрань. Зважаючи на факт відсутньо­го до сьогодні новітнього законодавства в сфері реалізації цього кон­ституційного права, позиції, висловлені Судом при розгляді справи щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання, орієнтують законо­давця на врегулювання правовідносин у повному обсязі. Зокрема, Суд зазначив: «Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в статті 39 Консти­туції України, є... однією з конституційних гарантій права громадяни­на на свободу свого світогляду і віросповідання, думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання і по­ширення інформації усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір, права на вільний розвиток своєї особистості тощо. Проводити збори, мітинги, походи і демонстрації громадяни можуть за умови обов’язкового завчасного сповіщення про це органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування.

Тривалість строків завчасного сповіщення повинна мати розумні межі і не обмежувати передбаченого статтею 39 Конституції України права громадян на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Упродовж цього строку зазначені органи мають здійснити і ряд під­готовчих заходів, зокрема, для забезпечення безперешкодного прове­дення громадянами зборів, мітингу, походу чи демонстрації, підтри­мання громадського порядку, охорони прав і свобод інших людей. У разі необхідності органи виконавчої влади чи місцевого самовряду­вання можуть погоджувати з організаторами масових зібрань дату, час, місце, маршрут, умови, тривалість їх проведення тощо (Рішення від 19 квітня 2001 р. № 4-рп).

Соціально-економічні права. Цей вид покоління прав людини відрізняє «позитивний» характер, тобто їх реалізація залежить від економічних можливостей держави. На відміну від особистих та по­літичних прав держава повинна прагнути їх всебічного забезпечення, існує широке тлумачення конституційного принципу соціальної держави, встановивши високу планку соціальних стандартів, що в жодному разі не підлягають обмеженню, насамперед з точки зору зву­ження їх кількісних показників. Як приклад слід навести Рішення у справі про платні медичні послуги: «Вихід з критичної ситуації, яка склалася з бюджетним фінансуванням охорони здоров’я, — не в запро­вадженні практично необмеженого переліку платних медичних послуг, а у зміні відповідно до названих положень Конституції України кон­цептуальних підходів до розв’язання проблем, пов’язаних із забезпе­ченням конституційного права на медичну допомогу, розробці, затвер­дженні та впровадженні відповідних загальнодержавних програм, в яких був би чітко визначений гарантований державою (у тому числі державним фінансуванням) обсяг безоплатної медичної допомоги всім громадянам у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, запровадженні медичного страхування та ін.» (Рішення від 25 листопада 1998 р. № 15-рп/98). Означений підхід був і залишається визначальним в усіх справах, що стосуються зменшення рівня соціальних виплат чи зниження соціальних стандартів в іншій спосіб.

Серед основних соціально-економічних прав, щодо яких Судом були сформульовані правові позиції, можна виділити такі.

Право власності. Згідно з ч. 4 ст. 41 Конституції України право приватної власності є непорушним. Однак із цього загального правила є три винятки, коли допускається примусове відчуження об’єктів при­ватної власності. При цьому Суд чітко підкреслив неможливість вста­новлення навіть на рівні закону додаткових випадків, коли допускаєть­ся відступ від загального правила.

Так, у справі про передачу колекції образотворчого мистецтва із власності АКБ «Градобанк» у державну власність Суд визнав такі рі­шення державних органів неконституційними щодо примусового від- чудження об’єктів приватної власності, зауваживши таке: Конститу­ційний Суд України дійшов висновку, що «законодавцем для досягнен­ня вказаної у Законі мети — збереження колекції як «унікальних скарбів національної культурної спадщини України» (преамбула За­кону) — одночасно застосовано два різних правових засоби: визна­чено правовий режим колекції як об’єкта національного культурного надбання і передано колекцію з приватної у державну власність». «При цьому забезпечення визначеного у Законі суспільно важливого інте­ресу (мети Закону) могло бути досягнуто шляхом застосування лише першого з них — визнання колекції об’єктом національного культур­ного надбання. За таких обставин передбачена Законом передача ко­лекції у державну власність не може бути визнана винятковим право­вим засобом у розумінні вимог частини п’ятої статті 41 Конституції України щодо примусового відчуження об’єкта права приватної влас­ності» (Рішення від 16 жовтня 2008 р. № 24-рп/2008).

Іншим обмеженням можна визнати закріплений у ч. 7 ст. 41 Кон­ституції обов’язок власників не використовувати свою власність на шкоду таким конституційним цінностям, як права, свободи та гідність людини, інтереси суспільства та ін. З цього приводу Судом були сфор­мульовані такі правові позиції. «У статті 41 Конституції України, на яку посилаються автори конституційного подання, не лише проголо­шено право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, а й зазначено, що воно набувається у встановленому законом порядку. Тобто право власності виникає лише за наявності певних юридичних фактів та за умови формування правового статусу конкрет­ного власника, надання йому юридично забезпеченої можливості ді­яти у передбачених законом межах. Разом з тим власність гарантує не лише права власників, а й зобов’язує, покладає на них певні обов’язки. Саме про це йдеться у статтях 13 і 41 Конституції України, відповідно до яких використання власності не може завдавати шкоди людині, правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства. Отже, для реалізації закріпленого в Конституції України права власності по­трібні галузеві закони, які встановлюють конкретні норми використан­ня власником належного йому майна з урахуванням інтересів усіх суб’єктів правовідносин» (Рішення № 3-рп/2002 від 12 лютого 2002 р.).

Право на підприємницьку діяльність. Це право дає можливість людині на власний розсуд обирати вид діяльності для отримання при­бутку. Обмеження у реалізації права на підприємницьку діяльність чітко встановлені в Основному Законі і стосуються заборони державою окремих видів діяльності, встановлення обмежень для зайняття під­приємницькою діяльністю посадовими особами, перелік яких визна­чається законом, та обмежень, пов’язаних із недопущенням недобро­совісної конкуренції та зловживання монопольним становищем. Слід вказати на вироблені Судом такі правові позиції.

По-перше, Суд визнає цілком конституційним кроком встановлен­ня на рівні закону окремих видів діяльності як державну монополію. Так, у справі про виплату і доставку пенсій та грошової допомоги Суд зауважив, що «Верховна Рада України, приймаючи закони з питань соціального захисту громадян, регулювання підприємницької діяль­ності, захисту від недобросовісної конкуренції тощо, послідовно з 1995 року законодавчо закріплює функцію доставки пенсій, грошової допомоги за державними підприємствами і об’єднаннями зв’язку». «Оплата доставки і виплати пенсій та грошової допомоги за рахунок держави є додатковою соціальною гарантією для пенсіонерів і мало­забезпечених громадян незалежно від місця їх проживання» (Рішен­ня від 20 червня 2001 р. № 10-рп).

При цьому Суд у своїх рішеннях наголошував, що такий захід, як встановлення державної монополії, можливий лише шляхом прийнят­тя відповідного закону (див. Рішення від 31 березня 2004 р. № 8-рп у справі про запровадження державної монополії у сфері контролю за виробництвом окремих видів продукції).

По-друге, держава обмежує реалізацію права на підприємницьку діяльність шляхом запровадження відносно всіх суб’єктів підприємни­цтва однакових економічних заходів, наприклад встановлення мінімаль­ної ціни товару, що є об’єктом підприємницької діяльності. Так, у справі про визначення мінімальної ціни на цукор Суд визнав такі дії державних органів конституційними, вказавши, що «положення... щодо запрова­дження мінімальної ціни на цукор не передбачають неправомірного обмеження конкуренції». «Вони поширюються на виробників цукру різних форм власності. При цьому виробники цукру не позбавлені мож­ливості конкурувати між собою у процесі реалізації цукру, встановлю­ючи ціну, максимально наближену до мінімальної ціни на цукор, визна­ченої відповідно до Закону» (Рішення від 15 квітня 2004 р. № 10-рп).

По-третє, Суд чітко вказав на необхідність запровадження таких заходів щодо обмеження підприємницької діяльності, які були б адек­ватні меті, заради якої запроваджується той чи інший захід. Зокрема, розглядаючи справу про податкову заставу, Суд вказав на те, що «по­ширення права податкової застави на будь-які види активів платника податків, яка перевищує суму податкового зобов’язання чи податково­го боргу, може призвести до позбавлення такого платника не тільки прибутків, а й інших активів, ставлячи під загрозу його подальшу під­приємницьку діяльність аж до її припинення» (Рішення від 24 березня 2005 р. № 2-рп).

Право на працю. Суд висловив таку правову позицію з приводу змісту цього конституційного права: «Зміст права на працю полягає у можливості кожної особи заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується (стаття 43 Конституції України)». «Це право забезпечується обов’язком держави створювати громадянам умови для повного його здійснення, гарантувати рівні мож­ливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовувати програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб» (Рішення № 12-рп/98 від 9 липня 1998 р.; справа про тлумачення терміна «законодавство»).

Право на страйк. Це право є важливим елементом у системі форм захисту прав та законних інтересів працюючих осіб. Разом з тим Кон­ституція допускає заборону на проведення страйків. Суд визнав за можливе загальне обмеження на проведення страйків для певних ка­тегорій працівників державного апарату. При цьому для таких осіб мають бути встановлені певні компенсатори у вигляді додаткових со­ціальних гарантій: «Військовослужбовці та працівники правоохорон­них органів... обмежені у встановлених Конституцією України правах на підприємницьку діяльність (стаття 42), працю (стаття 43) та інших, пов’язаних із забезпеченням собі і своїй родині максимально досяж­ного (відповідно до своїх здібностей) рівня життя, та на захист своїх економічних і соціальних інтересів». «Таким чином, визначений за­конами України відповідно до положень статті 17 Конституції України комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту військовослужбовців та праців­ників правоохоронних органів, зумовлений не їх непрацездатністю або відсутністю достатніх засобів для існування (стаття 46 Конституції України), а особливістю професійних обов’язків, пов’язаних з ризиком для життя та здоров’я, певним обмеженням конституційних прав і свобод, у тому числі права заробляти матеріальні блага для забезпе­чення собі і своїй сім’ї рівня життя, вищого за прожитковий мінімум» (Рішення від 17 березня 2004 р. № 7-рп; справа про соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів).

Право на охорону здоров ’я. Раніше вже визначалась принципова позиція Суду щодо неможливості зменшення в будь-якій спосіб рівня гарантованості цього конституційного права. Судом були висловлені правові позиції, в яких надається офіційна інтерпретація ключовим категоріям, які використовуються в конструкції цього права: «Термін “безоплатність” (у тексті статті 49 Конституції України — “безоплат­но”), офіційне тлумачення якого просять дати народні депутати Укра­їни, не має самостійного значення». «Його зміст визначається або контекстом, або логічним взаємозв’язком слів, у якому він застосову­ється. У словосполученні “медична допомога надається безоплатно” останнє слово у контексті всієї статті 49 Конституції України означає, що індивід, який отримує таку допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, не повинен відшкодовувати її вартість ні у вигляді будь-яких платежів, ні у будь-якій формі незалежно від часу надання медичної допомоги... Термін “медична допомога” широко вживається у національному законодавстві України, є певні його ви­значення Всесвітньої організації охорони здоров’я, науковців, медич­них університетів й академій, про суперечливість висновків яких йшлося у попередньому пункті. Цілісна правова дефініція цього по­няття у законах України відсутня, а тому потребує нормативного вре­гулювання, що виходить за межі повноважень Конституційного Суду України.

Аналіз термінів “безоплатно” і “медична допомога” у системному зв’язку з іншими аналогічними поняттями, що застосовуються в Кон­ституції України, законах України, міжнародних договорах, дає мож­ливість дійти висновку щодо загального змісту безоплатної медичної допомоги. Він полягає у відсутності для всіх громадян обов’язку спла­чувати за надану їм у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медичну допомогу як у момент, так і до чи після її отримання. Словосполучення “безоплатність медичної допомоги” означає немож­ливість стягування з громадян плати за таку допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я у будь-яких варіантах розра­хунків (готівкою або безготівкових): чи у вигляді “добровільних внес-

ків” до різноманітних медичних фондів, чи у формі обов’язкових страхових платежів (внесків) тощо» (Рішення від 29 травня 2002 р. № 10-рп/98; справа про безоплатну медичну допомогу).

Право на освіту. Як і в попередньому випадку, Суд зосередив свою увагу на таких важливих гарантіях цього конституційного права, як без­оплатність здобуття освіти та доступність освіти. «Поняття “доступність освіти” у частині третій статті 53 Конституції України означає створен­ня державою можливостей для реалізації права людини на освіту. При цьому необхідно зазначити, що доступність дошкільної і загальної се­редньої освіти є гарантією права кожного на здобуття такої освіти, якому кореспондує обов’язок держави забезпечити реалізацію цього права. Доступність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах полягає у створенні державою відповідних умов для їх функ­ціонування і розвитку, за яких особа змогла б реалізувати своє право на здобуття вищої освіти на основі конкурсного відбору, з урахуванням своїх здібностей та інтересів у вільному виборі типу вищого навчально­го закладу, напряму підготовки і спеціальності, профілю навчання... Доступність освіти за конституційно-правовим смислом необхідно ро­зуміти так, що нікому не може бути відмовлено у праві на освіту, і дер­жава має створити можливості реалізувати це право.

«Безоплатність» зазначених у положеннях частини третьої статті 53 Конституції України рівнів освіти у державних і комунальних навчальних закладах слід розуміти як можливість здобуття освіти у цих закладах без оплати, тобто без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги, відповідно до державного стандарту в межах тих видів освіти, безоплат­ність яких визначена у цих положеннях. Забезпечення безоплатності освіти на всіх рівнях є однією з гарантій її доступності. Безоплатність здобуття громадянами освіти забезпечується фінансуванням навчальних закладів цих форм власності за рахунок державних і місцевих бюджетних асигнувань згідно з визначеними законами та іншими правовими актами нормативами їх фінансового і матеріально-технічного забезпечення, що, однак, не виключає можливості фінансування галузі освіти за рахунок розвитку позабюджетних механізмів залучення додаткових коштів, як це визначено законодавством про освіту» (Рішення від 4 березня 2004 р. № 5-рп; справа про доступність і безоплатність освіти).

«Аналіз положень частин другої, третьої статті 53 Конституції України щодо обов’язковості і доступності освіти дає підстави вважа­ти, що обов’язок створити умови для здобуття повної загальної серед- 132

ньої освіти в державних і комунальних навчальних закладах Консти­туція України покладає на державу. З доступністю обов’язкової повної загальної середньої освіти в державних і комунальних навчальних за­кладах пов’язана безоплатність. Безоплатність користування шкільни­ми підручниками в загальноосвітніх навчальних закладах... безпосе­редньо не випливає з поняття “безоплатність освіти” (частина третя статті 53 Конституції України). Проте для учнів загальноосвітніх дер­жавних і комунальних навчальних закладів шкільні підручники мають бути доступними і надаватися їм у безоплатне користування, що є од­нією з державних гарантій щодо здобуття обов’язкової повної загаль­ної середньої освіти» (Рішення від 21 листопада 2002 р. № 18-рп; справа про безоплатне користування шкільними підручниками).

Іншим аспектом конституційного права на освіту, на якому зосере­див свою увагу Суд, було питання про обов’язковість в Україні отри­мання громадянами повної загальної середньої освіти: «.обов’язковість такої освіти стосується не лише учнів, а й батьків, які повинні створи­ти умови для виховання, розвитку дитини та здобуття нею повної за­гальної середньої освіти, а також держави, яка зобов’язана забезпечити можливість кожного мати повну загальну середню освіту» (Рішення від 21 листопада 2002 р. № 18-рп; справа про безоплатне користування шкільними підручниками).

Право на соціальний захист. Серед усіх соціально-економічних прав, це конституційне право є об’єктом постійного захисту з боку Конститу­ційного Суду України. Фактично кожного разу, коли законом про Дер­жавний бюджет на відповідний рік скасовуються чи обмежуються певні соціальні виплати та пільги, Суд визнає такі дії законодавця не­конституційними. Судом були вироблені такі доктринальні позиції з приводу реалізації та гарантування права на соціальний захист.

«Право громадян на соціальний захист не залежить від досягнення ними певного віку, і поняттям “вік” ця стаття взагалі не оперує. Таке право гарантується всім громадянам, які його потребують, незалежно від того, до якої вікової категорії вони належать. Не пов’язується з до­сягненням певного віку за змістом статті 46 Конституції України і складова частина цього права — право громадян на пенсійне забез­печення. Це цілком відповідає призначенню соціальної держави, якою проголошена Україна (стаття 1 Конституції України) та вітчизняній законодавчій практиці» (Висновок від 2 червня 1999 р. № 2-в/99; спра­ва про внесення змін до статті 46 Конституції України).

«Зупинення пільг, компенсацій і гарантій, які фінансуються із бю­джетів усіх рівнів, насамперед для тих категорій громадян, пенсії, за­робітні плати яких (з урахуванням інших джерел доходів) є нижчими від визначених законом чи від прожиткового мінімуму, встановленого законом, порушує вимоги частини четвертої статті 43, частини третьої статті 46 та статті 48 Конституції України. Конституція України ви­окремлює й інші категорії громадян України, які потребують додатко­вих гарантій держави, зокрема гарантій соціального захисту. До них насамперед належать громадяни, які відповідно до статті 17 Консти­туції України перебувають на службі в органах, що забезпечують су­веренітет і територіальну цілісність України, її економічну та інфор­маційну безпеку. Зупинення статтею 58 Закону України «Про Держав­ний бюджет України на 2001 рік» пільг, компенсацій і гарантій для зазначених категорій громадян без відповідної матеріальної компенса­ції є порушенням гарантованого державою права на їх соціальний за­хист та членів їхніх сімей.

Оскільки для значної кількості громадян України пільги, ком­пенсації і гарантії, право на які передбачене чинним законодавством, є додатком до основних джерел існування, необхідною складовою конституційного права на забезпечення життєвого рівня (стаття 48 Конституції України), який принаймні не може бути нижчим від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частина третя статті 46 Конституції України), то звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається» (Рішен­ня № 5-рп/2002 від 20 березня 2002 р.; справа щодо пільг, компен­сацій і гарантій).

«Право на пенсійне забезпечення є складовою конституційного права на соціальний захист. Згідно зі статтею 46 Конституції України це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціально­го забезпечення. Зміст та обсяг права громадян на пенсійне забезпе­чення полягає в їх матеріальному забезпеченні шляхом надання тру­дових і соціальних пенсій, тобто щомісячних пенсійних виплат відпо­відного розміру, в разі досягнення особою передбаченого законом віку чи визнання її інвалідом або отримання членами її сім’ї цих виплат у визначених законом випадках.

Установивши в законі правові підстави призначення пенсій, їх роз­міри, порядок обчислення і виплати, законодавець може визначати як загальні умови їх призначення, так і особливості набуття права на пенсію, включаючи для окремих категорій громадян пільгові умови призначення пенсії залежно від ряду об’єктивно значущих обставин, що характеризують трудову діяльність (особливості умов праці, про­фесія, виконувані функції, кваліфікаційні вимоги, обмеження, ступінь відповідальності тощо). Законодавець повинен робити це з дотриман­ням вимог Конституції України, в тому числі принципів рівності та справедливості» (Рішення від 11 жовтня 2005 р. № 8-рп; справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання).

Права, які передбачають конституційні зобов’язання держави. Правовий статус людини має відповідні механізми його захисту, що створює умови реального виконання зобов’язань з боку держави. Кон­ституційним Судом були визначені правові позиції, які забезпечують реальне дотримання прав і свобод людини.

Право на захист своїх прав у суді. Щоразу, коли Конституційний Суд розглядав справи, які стосуються означеної можливості щодо звернення до суду, він наголошував на необхідності гарантування людині звертатись до органів правосуддя практично з усіх питань, зважаючи на припис ч. 2 ст. 124 Конституції, згідно з яким юрисдик­ція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у дер­жаві. Ця думка Суду чітко була означена при розгляді ним справи щодо конституційності статті 248³ ЦПК України. Так, Суд зауважив: «Відповідно до положення частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». «Аналіз цього положення у взаємозв’язку з положеннями частин першої, другої статті 55 Конституції України дає підстави дійти висновку, що судам підвідомчі будь-які звернення фізичної особи щодо захисту своїх прав і свобод. Тому суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушено чи по­рушуються, або створено чи створюються перешкоди для їх реаліза­ції, або має місце інше ущемлення прав і свобод» (Рішення № 6-рп/2001 від 23 травня 2001 р.).

Подібні правові позиції висловлювались Судом неодноразово ще на початку своєї діяльності. «Частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернути-

ся до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов’язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнят­ті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відпо­відно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене» (Рі­шення від 25 грудня 1997 р. № 9-зп; справа за зверненням жителів міста Жовті Води).

Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах неза­лежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня стосовно того органу і посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність). Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду» (Рішення від 25 листопада 1997 р. № 6-зп; справа громадянки Дзюби Г. П. щодо права на оскар­ження в суді неправомірних дій посадової особи).

Порушувались перед Судом і питання офіційної інтерпретації окремих аспектів права на судовий захист. Йдеться про розуміння права на звернення до суду для оскарження дій та рішень органів до- судового слідства, а також можливості апеляційного оскарження про­цесуальних рішень суду.

Так, розглядаючи справу щодо конституційності статті 248³ ЦПК України, Суд зазначив, що «положення статті 55 Конституції України щодо можливості громадянина звернутись за захистом своїх прав і свобод однаково стосується можливості судового оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури, оскільки ними можуть порушуватись його права і свободи». «Недосконалість інституту судового контролю за досудовим слідством не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб зазначених органів» (Рішення від 23 травня 2001 р. № 6-рп/2001).

Вирішуючи справу про забезпечення апеляційного оскарження ухвал суду, Суд виступив із позицією, згідно з якою, «встановлене за­конодавством апеляційне оскарження судових рішень є складовою права кожного на судовий захист, оскільки перегляд таких рішень 136

в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охо- ронюваних законом інтересів людини і громадянина» (Рішення від 28 квітня 2010 р. № 12-рп/2010).

Право на правову допомогу. Поряд із правом на звернення до суду означене право є також важливою гарантією правового статусу люди­ни в демократичному суспільстві. Конституційний Суд при ухваленні рішень неодноразово використовував припис ст. 59 Основного Закону, в якому було зафіксоване це право. Серед найбільш вагомих правових позицій, вироблених Судом, можна виділити такі.

«Право на правову допомогу — це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) по­слуги. Держава в особі відповідних органів визначає певне коло суб’єктів надання правової допомоги та їх повноваження. Аналіз чин­ного законодавства України з цього питання дає підстави визначити, зокрема, такі види суб’єктів надання правової допомоги:

- державні органи України, до компетенції яких входить надання правової допомоги (Міністерство юстиції України, Міністерство пра­ці та соціальної політики України, нотаріат тощо);

- адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішен­ні справ у судах та інших державних органах (частина друга статті 59 Конституції України);

- суб’єкти підприємницької діяльності, які надають правову допо­могу клієнтам у порядку, визначеному законодавством України;

- об’єднання громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод (частина перша статті 36 Конституції України)...

Положення частини другої статті 59 Конституції України про те, що для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура, не може тлумачитись як право підозрюваного, обвинува­ченого і підсудного вибирати захисником лише адвоката, тобто особу, яка має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю від­повідно до Закону України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р. (стаття 2). Це положення треба розуміти як одну з конституційних гарантій, що надає підозрюваному, обвинуваченому і підсудному мож­ливість реалізувати своє право вільно вибирати захисником у кримі­нальному судочинстві адвоката, тобто особу, яка має право на заняття адвокатською діяльністю. У такий спосіб держава бере на себе обов’язок забезпечити реальну можливість надання особам кваліфікованого за­хисту від обвинувачення, якщо цього вимагають інтереси правосуддя. Допуск приватно практикуючого юриста, який займається наданням правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи, як захисника ніяк не порушує право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист» (Рішення від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000; справа про право вільного вибору захисника).

Це право є одним із конституційних, невід’ємних прав людини і має загальний характер. У контексті частини першої цієї статті «кожен має право на правову допомогу» поняття «кожен» охоплює всіх без винятку осіб — громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які пере­бувають на території України. Здійснення права на правову допомогу засноване на дотриманні принципів рівності всіх перед законом та від­сутності дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 21, частини перша, друга статті 24 Основного Закону України).

Право на правову допомогу — це гарантована державою можли­вість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визна­чених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб’єктами права... Гарантування кожному права на правову допомо­гу в контексті частини другої статті 3, статті 59 Конституції України покладає на державу відповідні обов’язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов’язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах по­рядку, умов і способів надання цієї допомоги. Проте не всі галузеві закони України, зокрема процесуальні кодекси, містять приписи, спря­мовані на реалізацію такого права, що може призвести до обмеження чи звуження змісту та обсягу права кожного на правову допомогу. Системний аналіз статті 59 Конституції України, Закону України «Про адвокатуру» дає підстави для висновку, що положення частини другої цієї статті «для... надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура» є однією з конституційних гарантій, яка надає свідку під час допиту в органах дізнання, досудового слідства чи особі у разі дачі пояснень в державних органах право вільно отримувати правову допомогу адвоката. У такий спосіб держава бере на себе обов’язок забезпечувати можливість на­дання кваліфікованої правової допомоги особам у правовідносинах із державними органами. Зазначене не виключає і права на отримання особою такої допомоги від інших суб’єктів, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень» (Рішення від 30 вересня 2009 р. № 23-рп/2009; справа про право на правову допомогу).

Як бачимо, аналіз переважної більшості правових позицій Консти­туційного Суду свідчить про те, що органом конституційної юрисдик­ції сформоване доктринальне підґрунтя не тільки для подальших на­укових розробок, а й як своєрідний нормативний механізм захисту конституційних прав і свобод в Україні.