§ 1. Поняття та види тлумачення

Реалізація норм права, тобто перетворення правових приписів у життя, в поведінку людей, неможливе без встановлення змісту юри­дичних норм, з’ясування волі законодавця.

Тлумачення (інтерпретація, від лат.

Таким чином, тлумачення полягає, по-перше, у виявленні змісту норм права самим інтерпретатором (з’ясуванні, усвідомленні) і, по­друге, у доведенні цього змісту до відома інших осіб (роз’ясненні). З’ясування і роз’яснення — діалектично пов’язані сторони єдиного процесу тлумачення.

Метою тлумачення є встановлення істинного значення норматив­ного припису, під яким слід розуміти його дійсний внутрішній зміст, що розкривається у процесі інтерпретації.

У ході тлумачення встановлюються значення правової норми, її основна мета і соціальна спрямованість, можливі наслідки дії акта, що тлумачиться, з’ясовуються суспільно-історичні умови його прийняття, умови, в яких відбувається тлумачення.

Тлумачення можна розділити на види залежно від різних критеріїв. Так, за суб’єктом, що здійснює тлумачення, воно поділяється на офі­ційне і неофіційне.

Офіційне тлумачення здійснюється уповноваженим на те держав­ним органом, формулюється у спеціальному акті та є формально обов’язковим для певного кола виконавців норми, що тлумачиться.

Необхідність в офіційному тлумаченні Конституції та законів обу­мовлена, як правило, виникненням на практиці неоднозначного розу­міння правових норм через внутрішні протиріччя, колізії в тексті Конституції та законів, термінологічну неясність окремих конститу­ційних положень, недостатню врегульованість нормами Основного Закону окремих конституційних інститутів, що може призвести до не­адекватної реалізації цих норм у процесі правотворчості та правоза- стосування.

Метою офіційного тлумачення КСУ положень Конституції та законів є встановлення їх однозначного і правильного розуміння та застосу­вання на всій території держави.

У літературі виділяють такі ознаки офіційного тлумачення:

1) здійснюється державним органом або посадовою особою, наді­леною Конституцією України владними повноваженнями (саме ця ознака надає тлумаченню офіційного характеру);

2) здійснюється у зв’язку з професійною діяльністю суб’єкта тлу­мачення. Це сприяє тому, що тлумачення стає компетентним, таким, що враховує особливості юридичної практики саме у тій сфері, до якої належить правовий акт, що інтерпретується;

3) його результат є обов’язковим для всіх реальних і потенційних користувачів норми, що тлумачиться;

4) офіційному тлумаченню притаманна ієрархічність. Це означає, по-перше, що роз’яснення, які даються певним органом або посадовою особою, не повинні суперечити роз’ясненням вищих органів. По-друге, існує ієрархія нормативно-правових актів за юридичною силою. Ниж­чий нормативно-правовий акт повинен тлумачитись у повній відповід­ності до змісту вищестоящого;

5) результати такого тлумачення закріплюються в офіційному пись­мовому документі, який публікується або в інший спосіб доводиться до населення;

6) офіційне тлумачення складається з низки послідовних стадій, що в сукупності становлять процес тлумачення. Найбільш чітко про­цесуальний характер тлумачення виявляється в діяльності КСУ.

Офіційне тлумачення за суб’єктом, що його здійснює, можна по­ділити на:

1. Автентичне (авторське) тлумачення — здійснюється органом, що видав нормативно-правовий акт.

Цінність цього виду тлумачення полягає в тому, що воно створює найбільш сприятливі умови для з’ясування не тільки букви, а й духу закону. Тлумачення не може виправляти помилки законодавця, цього можна досягти лише за допомогою законодавчої діяльності. Воно спрямоване на з’ясування того, що хотів сказати у тексті закону зако­нодавець (дух закону) і що він фактично сказав (буква закону).

Конституцією України право автентичного тлумачення за Верхов­ною Радою України не закріплено. Відповідно до п. 6 розд. XV «Пере­хідні положення» Конституції Верховна Рада була наділена повнова­женнями щодо тлумачення законів до створення КСУ.

Але у своєму Рішенні від 11 липня 1997 р. у справі щодо консти- туційності тлумачення Верховною Радою України ст. 98 Конституції України Конституційний Суд зазначив, що повноваженнями на офіцій­не тлумачення законів України Верховна Рада була наділена тимчасо­во, на період до створення КСУ, а правом здійснювати тлумачення Конституції український парламент взагалі не володів.

Прикладом такої правотлумачної діяльності Верховної Ради Укра­їни може бути зміст Постанови Верховної Ради від 24 грудня 1993 р. № 3812-ХІІ про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» від 17.04.1991 щодо роз’яснення тер­мінів «політичний мотив репресій» та ін. Із практики Кабінету Міні­стрів України можна навести Лист від 2 серпня 2001 р. № 21-2533/47 на звернення Голови Вищого господарського суду України щодо необ­хідності тлумачення вжитого у статтях Статуту залізниць України (затвердженого Постановою КМУ від 6 квітня 1998 р. № 457) поняття «користування вагонами», в якому дається його тлумачення; Постано­ву від 21 січня 2005 р. № 70 про визначення компетентного органу із здійснення від імені Кабінету Міністрів України адміністративного управління, операцій та тлумачення Загальної угоди про підтримку проектів між Урядом України, Національним банком України та Експортно-імпортним банком Сполучених Штатів Америки від 8 грудня 1999 р.

2. Делеговане (легальне) тлумачення — роз’яснення змісту норми тими державними органами або посадовими особами, які на це спеці­ально уповноважені Конституцією або законом.

3. Правозастосовче — роз’яснення змісту правової норми в про­цесі формулювання правозастосовчого акта. Своє розуміння змісту норми правозастосувач у цьому випадку формулює в мотивувальній частині актів застосування права шляхом казуального тлумачення. Це перш за все відбувається у процесі судової діяльності при вирішенні конкретних справ^[XII].

При розгляді судових справ важливими є роз’яснення Верховного Суду України з питань застосування законодавства. Такі роз’яснення, що видаються у формі постанов Пленуму Верховного Суду України, є різновидом легального тлумачення, даються судами з питань судової практики відповідно до розглянутих ними справ і є результатом їх уза­гальнення. У них роз’яснюються питання, що викликають сумніви та неясності, породжують помилки та неправильні рішення. Такого роду роз’яснення адресовані перш за все органам правосуддя і є формально обов’язковими для них. Але в той же час вони є обов’язковими і для всіх інших осіб і органів, які в тій чи іншій формі беруть участь у су­довій діяльності.

За характером обов’язковості актів (за юридичними наслідками) офіційне тлумачення поділяється на нормативне та казуальне.

1. Нормативне (абстрактне) тлумачення — це офіційне роз’яснення, яке є обов’язковим для всіх осіб і органів, підвідомчих органу, що здійснює тлумачення, і поширюється на всі випадки, передбачені нор­мою, що тлумачиться, забезпечуючи тим самим єдине та правильне проведення в життя її приписів. Воно здійснюється не у зв’язку з будь- яким конкретним фактом, а має на меті встановити дійсний зміст того правила поведінки, яке передбачене нормою.

Нормативному тлумаченню підлягають акти, що, з точки зору ком­петентного органу, потребують додаткового роз’яснення у зв’язку з ускладненнями, неправильною або неоднозначною практикою їх за­стосування.

Нормативне тлумачення може міститись і в рішенні КСУ при роз­гляді ним конституційного звернення фізичної або юридичної особи, приводом для якого служила конкретна справа.

У статті 150 Конституції України йдеться саме про нормативне тлумачення, яке має загальнообов’язковий характер, акти якого мають застосовуватись завжди, коли буде застосовуватись норма, яка тлу­мачиться.

2. Казуальне тлумачення — це офіційне роз’яснення змісту правової норми, що дається судовим або іншим компетентним органом з приводу конкретної справи і є формально обов’язковим для його розгляду. Метою такого тлумачення є правильне вирішення справи. Казуальне тлумачен­ня може бути реалізоване залежно від суб’єктів, що його здійснюють, у вигляді судового або адміністративного тлумачення^[XIII].

Неофіційне тлумачення здійснюється особами, не наділеними владними повноваженнями, має не обов’язковий, а рекомендаційний та інформативний характер. Значення такого тлумачення визначається авторитетом суб’єктів, що його здійснюють, їх знаннями та перекон­ливістю форми, в якій тлумачення виражено.

Серед видів неофіційного тлумачення виділяють повсякденне, доктринальне та професійне.

1. Повсякденне тлумачення здійснюється особами, що не мають спеціальних юридичних знань. Таке тлумачення спрямоване, перш за все, на себе, своє найближче оточення і зустрічається в бесідах, листах тощо. Воно виражає психологічне ставлення суб’єктів до закону, пра­ва та правових явищ.

2. Професійне (компетентне) тлумачення здійснюється особами, що володіють спеціальними юридичними знаннями.

3. Доктринальне (наукове) — тлумачення, що здійснюється вченими-юристами і знаходить втілення у наукових працях.

Класифікація тлумачення може здійснюватись і за іншими крите­ріями.

Так, за обсягом тлумачення може бути адекватним (буквальним), розширювальним і обмежувальним.

При буквальному тлумаченні зміст норми є адекватним її мовно­му вираженню, має місце збіг «букви» та «духу» закону. Так, у Рішен­ні від 7 липня 1998 р. № 11-рп/98 (справа щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України) Конститу­ційний Суд здійснив буквальне тлумачення, вказавши, що положення

ч. 3 ст. 84 Конституції України щодо здійснення народним депутатом голосування на засіданнях Верховної Ради України означає його без­посереднє волевиявлення незалежно від способу голосування, тобто народний депутат не має права голосувати за інших народних депута­тів на засіданнях Верховної Ради України.

Розширювальне тлумачення означає, що зміст норми є ширшим за її вираження. Таке тлумачення Конституційний Суд здійснив у Рішенні від 9 липня 1998 р. № 9-рп/98 (справа про тлумачення терміна «законо­давство»), вказавши, що термін «законодавство» треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повнова­жень та відповідно до Конституції і законів України.

Іноді на можливість розширювального тлумачення вказується в само­му тексті закону, зокрема, за допомогою виразів «тощо», «та інші».

При обмежувальному тлумаченні зміст норми є вужчим за її вира­ження. Прикладом здійснення КСУ обмежувального тлумачення може служити Рішення від 13 травня 1997 р. № 1-зп у справі щодо несуміснос­ті депутатського мандата. Конституційний Суд, роз’яснюючи положення статей 58, 78, 79, 81 Конституції України, застосував обмежувальне тлу­мачення, вказавши, що несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності не розповсюджується на депутатів України, обраних у період до 8 червня 1995 р., а обов’язок скласти присягу — на депутатів, обраних до набрання чинності Конституцією України 1996 р.

У процесі тлумачення не допускається: розширювальне тлумачення вичерпних законодавчих переліків, санкцій, положень закону, які є ви­нятком із загального правила; обмежувальне тлумачення незавершених переліків; розширювальне або обмежувальне тлумачення термінів, визна­чених легальною дефініцією, якщо таке тлумачення виходить за її межі.

Питання обсягу тлумачення не знайшло відображення в Конститу­ції України та у Законі «Про КСУ». У вітчизняній літературі зазнача­ється, що Конституційний Суд має надавати адекватне тлумачення Конституції, уникаючи як розширювального, так і обмежувального тлумачення, які невиправдано змінюють сферу регулюючого впливу конституційних норм¹.

Західному ж конституціоналізму більш притаманна думка, що рішен­ня конституційного суду розглядається у широкому соціальному та по­літичному контексті, й тому покладання лише на буквальне тлумачення може призвести до небажаних результатів. З іншого боку, «розширюваль­не» тлумачення відкриває шлях до судової правотворчості, яка виправда­на у демократичному суспільстві, оскільки демократія базується на кон­ституційних цінностях, захищати які покликані судді, у тому числі й через розширювальне тлумачення. Окрема думка конституційного судді відо­бражає його правову позицію, вона надає позитивного імпульсу при при­йнятті майбутніх рішень, коли може набути статусу конституційного ар­гумента, що буде покладено в основу мотивації цих рішень^{[XV] [XVI].}