§ 1. Поняття та види рішень Конституційного Суду України

Діяльність органів конституційної юрисдикції пов’язана з при­йняттям певних актів, які опосередковують процес здійснення ними своїх повноважень, а також виступають як засіб юридичного оформ­лення результатів такої діяльності.

Конституція України вказує на два основних види актів КСУ як єдиного органу конституційної юрисдикції: 1) рішення — їх КСУ ухвалює з питань конституційності законів та інших правових актів та офіційного тлумачення Конституції України та законів України (ст. 150); 2) висновки — їх КСУ дає у справах щодо відповідності Кон­ституції України чинних міжнародних договорів України або тих між­народних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, а також щодо додержання консти­туційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ст. 151).

У главі 8 «Рішення і висновки КСУ» Закону України «Про КСУ» передбачаються основні види актів, які приймаються в конституцій­ному судочинстві. Крім цього, ст. 50 Закону передбачено можливість прийняття КСУ процесуальних ухвал про відкриття провадження та про відмову у відкритті провадження у справі в КСУ.

Види актів КСУ визначаються також Регламентом КСУ. Так, згідно з параграфом 54 Регламенту залежно від питань, що вирішуються на пленарному засіданні КСУ, акти КСУ можна поділити на процесуальні (щодо розгляду справ і вирішення конституційних спорів по суті) та з інших питань (які не стосуються розгляду справ). Процесуальними актами Конституційного Суду України є ухвали (в тому числі прото­кольні), рішення, висновки.

Відповідно до ч.

Рішення є правовим актом органу судової влади, в якому офіційно закріплені його правові позиції з питань матеріального і процесуаль­ного права. Рішенню КСУ притаманні такі специфічні ознаки.

По-перше, рішення має загальнообов’язковий характер, оскільки виноситься від імені України колегіальним судовим органом, ухвалю­ється згідно з особливою процедурою розгляду справ і є обов’язковим до виконання для всіх органів державної влади, органів місцевого са­моврядування, інших суб’єктів владних повноважень, фізичних та юридичних осіб.

По-друге, має не тільки правове, а й доктринальне значення. Адже в інтерпретаційних актах КСУ знаходять своє відображення основні конституційні цінності: права і свободи людини, народовладдя, верхо­венство права тощо. Рішення являють собою поєднання науково- теоретичних підходів з конституційною практикою.

По-третє, за своєю юридичною природою рішення є особливим видом актів правозастосування та є інтерпретаційним актом. Адже під час розгляду конкретної справи КСУ застосовує Конституцію України та виявляє конституційний зміст правового акта, а також інтерпретує, тлумачить Конституцію України, що є основою його правової позиції з конкретної справи.

Таким чином, рішення КСУ — це правовий акт, прийнятий Судом у межах своєї компетенції та в установленому Законом процесуально­му порядку, в якому встановлюється зміст правового акта, що є пред­метом конституційного контролю, та здійснюється тлумачення Кон­ституції і законів України.

Також згідно зі ст. 150 Конституції України КСУ дає рішення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України (тут слід звернути увагу на певну неузгодженість цієї статті зі статтею 62

Закону, відповідно до якої у справах з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України КСУ дає висновки).

Крім того, орган конституційної юрисдикції України приймає рі­шення і з організаційних питань внутрішньої діяльності КСУ: про затвердження Регламенту, положення про секретаріат, постійні комісії, про утворення Колегії суддів КСУ, про припинення повноважень судді КСУ, про дострокове звільнення з посади Голови КСУ, його заступни­ків, про службові відрядження суддів та ін.

Висновки КСУ даються у справах, передбачених статтями 151, 159, а також п. 28 ст. 85 Конституції України: про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, які вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість (ч. 1 ст. 151 Конституції України); про додержан­ня конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ч. 2 ст. 151 Конституції України); відносно відповідності законопроекту про вне­сення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Консти­туції України (ст. 159 Конституції України); про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції або законів України (п. 28 ст. 85 Конституції України).

При цьому висновок КСУ про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних догово­рів, які вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, дається виключно за зверненням Президента або Ка­бінету Міністрів. Наприклад, суб’єкт права на конституційне подан­ня — 51 народний депутат — звернувся до Конституційного Суду з клопотанням визнати Закон «Про ратифікацію Угоди про формування Єдиного економічного простору» включно з Угодою про формування Єдиного економічного простору та Концепцією формування Єдиного економічного простору неконституційним.

Народні депутати України стверджували, що зазначений Закон із застереженням «Україна братиме участь у формуванні та функціону­ванні Єдиного економічного простору в межах, що відповідають Кон­ституції» є таким, що не відповідає Основному Закону, оскільки це застереження, на їх думку, не фіксує з необхідною точністю позицію України, а отже, дає можливість тлумачити його як згоду України бра­ти участь у всіх етапах формування Єдиного економічного простору та його утвореннях.

данні приділяється аналізу статей Угоди та положень Концепції. Роз­глянувши надані матеріали, Конституційний Суд зазначив, що за Конституцією він дає висновки про відповідність Конституції чинних міжнародних договорів або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов’язковість, виключно за зверненням Президента або Кабінету Міністрів (ч. 1 ст. 151 Консти­туції України). Згідно з правовою позицією Конституційного Суду у випадках, коли порушені в конституційному поданні питання стосу­ються не Закону про ратифікацію, а текстів ратифікованих ним між­народних договорів, з цих питань до Конституційного Суду мають право звертатися тільки суб’єкти, визначені частиною першою статті 151 Конституції України^[XXXV].

Висновки КСУ є актами у справах, пов’язаних із виконанням єди­ним органом конституційної юрисдикції функції, як правило, поперед­нього конституційного контролю. Висновки можуть даватися КСУ лише у справах за конституційними поданнями. Правова позиція КСУ, викладена у висновку, може бути підставою для зупинення певної конституційної процедури та взята за основу при прийнятті відповід­ного рішення компетентним органом влади (зокрема, про ратифікацію міжнародного договору, про імпічмент Президента України).

Ухвали є формою вирішення КСУ процесуальних питань своєї ді­яльності. КСУ приймає процесуальні ухвали про відкриття проваджен­ня та про відмову у відкритті провадження у справі в Конституційному Суді України. Крім цього, КСУ відповідно до Регламенту, виносить ухвали про прийняття або відмову в прийнятті до розгляду звернень, про призупинення конституційного провадження у справі, про об’єднання конституційних проваджень, про відкриття нового прова­дження у справі, про форму слухання справи, про приєднання доку­ментів до матеріалів справи, про призначення експертизи і т. ін.

Ухвали оформляються протокольно або у вигляді окремого акта. Відповідно вони поділяються на ухвали процесуальні й ухвали про­токольні (наприклад, про притягнення до відповідальності за порушен­ня встановленого порядку в Залі засідань КСУ).

Конституційний Суд роз’яснив, що, по-перше, чинне законодавство надає достатні гарантії для забезпечення інтересів громадян і автор звернення М. П. Романчук має можливість використати своє консти­туційне право на захист його порушених майнових прав у відповід­ному суді загальної юрисдикції; по-друге, оскільки Конституція не визначає процесуально-контрольні функції Президента, тлумачення його повноважень у сфері цивільно-майнових відносин не може вва­жатися як таке, що випливає з компетенції Конституційного Суду^[XXXVI].

Порядок прийняття та конституційно-правові вимоги до рі­шень та висновків КСУ. Прийняття рішення і дача висновків є за­вершальною стадією конституційного судочинства. Тільки прийняттям відповідного рішення або висновку може бути вирішене питання, про яке йдеться у конституційному поданні (зверненні). Хоча рішення (ви­сновок) КСУ є владним актом, воно, однак, не створює норм права. Рішення КСУ є актом інтерпретації норм Конституції України або її застосування до спірних правовідносин. Відповідно до ст. 63 Закону рішення приймаються, висновки даються КСУ поіменним голосуван­ням шляхом опитування суддів КСУ.

Порядок формування та прийняття рішень, висновків КСУ дета­лізовано відповідними положеннями Регламенту. Зокрема, встанов­люється, що, по-перше, рішення у справі приймається, висновок дається КСУ на закритій частині пленарного засідання за участю суддів КСУ, які брали участь у розгляді справи; по-друге, на закриту частину пленарного засідання вноситься проект рішення, висновку у справі, підготовлений суддею-доповідачем на основі матеріалів справи, досліджених КСУ у процесі її розгляду; по-третє, кожний суддя КСУ, який бере участь у розгляді справи, має право подати власний проект рішення, висновку у справі або перелік питань, які визначають суть рішення, висновку; по-четверте, у разі надходження кількох проектів рішень, висновків у справі КСУ приймає за основу один з них; по-п’яте, схвалені більшістю суддів КСУ відповіді на питання, які визначають суть рішення, висновку у справі, є основою для доопрацювання суддею-доповідачем проекту рішення, висновку; по-шосте, на закритій частині пленарного засідання судді КСУ віль­но викладають свої думки з питань, що обговорюються, вносять пропозиції, поправки до проекту рішення, висновку у справі; трива­лість та кількість виступів суддів КСУ на закритій частині пленарно­го засідання не обмежується.

Крім того, окремо в Регламенті встановлюються вимоги щодо по­рядку голосування та підписання суддями рішення КСУ: 1) пропозиції та поправки суддів КСУ до проекту рішення, висновку у справі вно­сяться у письмовій формі, голосування по кожній із них проводиться окремо; суддя КСУ може на будь-якій стадії обговорення проекту рі­шення, висновку у справі зняти свою пропозицію чи поправку; 2) на голосування в цілому ставиться проект рішення, висновку у справі, підготовлений з урахуванням пропозицій та поправок, які одержали найбільшу кількість голосів суддів. Голосування проводиться поімен­но шляхом опитування суддів КСУ; 3) рішення, висновки підписують­ся не пізніше семи днів від дня їх прийняття (надання) суддями КСУ.

Закрита частина пленарного засідання стенографується і прото­колюється. Виступи суддів КСУ на закритій частині пленарного засідання не протоколюються, не фіксуються технічними засобами і не можуть бути розголошені суддями КСУ. Протокол і стенограма

закритої частини пленарного засідання не розголошуються і зберіга­ються окремо від матеріалів справи. У протоколі фіксуються лише питання, які ставилися на голосування, та результати голосування, його підписують усі судді КСУ, які були присутні на закритій части­ні пленарного засідання.

Рішення КСУ складається з таких частин (розділів):

1. Вступна частина, яка містить: найменування рішення, дату і місце прийняття, його номер; персональний склад суддів КСУ, які брали участь у розгляді справи; перелік учасників судового засідання; повну назву, дату прийняття, порядковий номер, яким органом, поса­довою особою прийнято правовий акт, конституційність якого розгля­дається; привід та підставу для розгляду справи.

2. Описова частина, що включає: зміст конституційного подання; положення Конституції України, якими керувався КСУ при прийнятті рішення.

3. Мотивувальна частина рішення встановлює доводи щодо при­йнятого КСУ рішення.

4. Резолютивна частина рішення, яка визначає формулювання рі­шення; обов’язкове зазначення того, що рішення КСУ є остаточним і оскарженню не підлягає; порядок, строки та особливості опублікуван­ня і виконання рішення.

Змістом висновку КСУ є: 1) найменування висновку, дата і місце дачі висновку, його номер; 2) персональний склад суддів КСУ, які бра­ли участь у розгляді справи; 3) перелік учасників судового засідання; зміст конституційного подання, конституційного звернення; 4) поло­ження Конституції України, якими керувався КСУ при дачі висновку; 5) мотивувальна частина висновку; 6) резолютивна частина висновку; 7) обов’язкове зазначення того, що висновок КСУ є остаточним і оскар­женню не підлягає.

У конституційному судочинстві застосовується правило, за яким КСУ з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України приймає рішення, а не дає висновки.

Відповідно до ст. 67 Закону рішення і висновки КСУ підписуються не пізніше семи днів після прийняття рішення, дачі висновку. Вони офіційно оприлюднюються наступного робочого дня після їх підпи­сання і публікуються разом з окремою думкою у «Віснику КСУ» та в інших офіційних виданнях України. Згідно з установленими в КСУ правилами діловодства рішення (висновки) подаються на підпис суд- 96

дям КСУ із візами фахівців редакційно-видавничого відділу, відділу обліку та систематизації законодавства Секретаріату, а також науково­го консультанта судді-доповідача у справі, що розглядалась.

Рішення і висновки підписуються окремо суддями КСУ, які голо­сували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття (частина третя); підписання суддею КСУ рішення, висновку є обов’язковим. Рішення скріплюється печаткою КСУ.

Офіційне оприлюднення актів є складовою заходів щодо забезпе­чення дотримання принципу гласності, на якому, зокрема, ґрунтується діяльність КСУ. Підписані суддями КСУ акти КСУ офіційно оприлюд­нюються наступного робочого дня після їх підписання згідно з про­цедурою, яка визначена § 57 Регламенту, зокрема: 1) рішення, висновки оголошуються головуючим на пленарному засіданні; це оголошення є офіційним оприлюдненням рішення, висновку, передбаченим стат­тею 67 Закону (п. 1); 2) КСУ після офіційного оприлюднення рішення, висновку може з власної ініціативи або за заявою однієї із сторін кон­ституційного провадження виправити допущені у рішенні, висновку неточності, описки, редакційні або технічні огріхи (п. 2); 3) рішення, висновок можуть бути роз’яснені КСУ за клопотанням однієї із сторін конституційного провадження (п. 3).

Юридична сила (природа) рішень КСУ. В юридичній літературі акти органу конституційної юрисдикції порівнюються з нормативно- правовими актами, конституційними судовими прецедентами, їх ви­значають як рішення, що мають преюдиціальний характер, а КСУ на­зивають квазінормотворчим органом.

Рішення і висновки КСУ не можуть бути нормативно-правовими актами, які здатні активно регулювати суспільні відносини. Конститу­ційно і законодавчо визначена компетенція КСУ не передбачає нор- мотворчості, крім тієї, що пов’язана з регламентацією частини питань організації його внутрішньої роботи. Проте це не заперечує можливос­ті визнання за актами КСУ щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України нормативного характеру в тому розумінні, що вони конкретизують чинне законодавство України і, не регулюючи само­стійно суспільні відносини, вони, тим не менше, задіяні в цьому про­цесі, адже застосування положень Конституції і законів України, щодо яких КСУ дано офіційне тлумачення, можливе лише з урахуванням правових позицій КСУ, викладених у відповідних рішеннях, які є обов’язковими до виконання.

Питання меж тлумачення Конституції і законів України КСУ без­посередньо пов’язане з оцінкою юридичної сили актів офіційного тлумачення. Проблема нормативності цих актів на сьогодні є однією із спірних і гострих з позиції теоретичної оцінки конституційної юрис­дикції. Завдання єдиного органу конституційної юрисдикції — не модифікувати за допомогою своїх рішень норми Конституції України і законів, а виявляти їх реальний зміст, не «виправляти» конституційні приписи, а тільки тлумачити їх. Юридична сила інтерпретаційних актів не може прирівнюватися до сили нормативно-правових актів, які є предметом тлумачення. Більше того, юридична сила інтерпретацій- ного акта діє до того часу, поки діє сам акт, норми якого стали пред­метом тлумачення. Парламент України може долати правову позицію Конституційного Суду за нормами, які були предметом тлумачення шляхом ухвалення нового, зміни чи скасування чинного (що був пред­метом тлумачення) наказу.

Таким чином, будь-який інтерпретаційний акт, у тому числі й рішення КСУ, має допоміжний характер. Відповідно юридична сила інтерпретаційного акта не може бути прирівняна до юридичної сили нормативно-правових актів, що стали предметом тлумачення. Безу­мовно, рішення КСУ з питань офіційного тлумачення Конституції і законів України за юридичною силою є «підконституційними» і «підзаконними»^[XXXVII].

Таким чином, рішення (висновки) КСУ за своєю юридичною при­родою є додатковим (субсидіарним) джерелом конституційного права України. Це зумовлено тим, що вони приймаються виключно на осно­ві Конституції та в рамках процедури конституційного провадження, визначеної Законом і Регламентом.

Юридичну силу в теорії права розуміють як співвідношення право­вих актів між собою та обов’язковість їх виконання. Юридична сила рішень КСУ розкривається через їх обов’язковість, остаточність і пра­вові наслідки.

На обов’язковість вказує ч. 3 ст. 150 Конституції України: «Рішен­ня КСУ є обов’язковими до виконання на території України, остаточ­ними і не можуть бути оскаржені», а також ст. 69 Закону: «Рішення і висновки КСУ рівною мірою є обов’язковими до виконання». Тобто обов’язковість властива як рішенням, так і висновкам КСУ.

Акти КСУ, в яких він дає своє розуміння положень Конституції і законів України, умовно можна вважати їх складовою частиною. За­стосування відповідних норм на практиці здійснюється з урахуванням позиції органу конституційної юстиції з відповідного питання.

Верховенство рішень КСУ як гарантія їх виконання. Виконання КСУ завдання щодо гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України досягається не стільки прийняттям відповідних актів, скільки їх виконанням, впро­вадженням у життя. Без реалізації рішень і висновків КСУ зводиться нанівець уся його попередня діяльність щодо розгляду і вирішення відповідних справ, вона просто втрачає сенс.

Проблема виконання судових рішень взагалі й особливо рішень КСУ, безумовно, актуальна як у теоретичному, так і в практичному плані. Її актуальність обумовлена, як мінімум, трьома обставинами: тим, що вирішення проблеми стосується діяльності найвищих ор­ганів державної влади; відсутністю належного правового регулю­вання виконання рішень КСУ; відсутністю системних наукових досліджень практики виконання рішень органу конституційної юрисдикції.

Було б неправильно зводити виконання рішень (висновків) КСУ до виконання лише їх резолютивної частини. Для аргументації своєї пра­вової позиції КСУ іноді пов’язував своє рішення в резолютивній час­тині з виконанням парламентом певної законодавчої роботи. Так, у Висновку у справі про внесення змін до статті 46 Конституції України КСУ констатовано недотримання Верховною Радою України XIII скликання передбаченого статтею 159 Конституції України порядку розгляду законопроекту про внесення змін до Конституції України. Відповідно до зазначеної статті Верховна Рада України мала б роз­глядати такий законопроект лише за наявності висновку КСУ щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Орган конституційної юрисдикції звернув увагу парламенту на ту обставину, що це вже було підтверджено Рішенням КСУ у спра­ві за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 158 і статті 159 Конститу­ції України (справа щодо внесення змін до Конституції України). Про­те, як випливає з пункту 1 Постанови Верховної Ради України «Про проект Закону України про внесення змін до статті 46 Конституції України» та з матеріалів справи, Верховна Рада України, не маючи висновку КСУ, розглянула і, більше того, попередньо схвалила цей законопроект на своєму пленарному засіданні, що суперечить вимогам ст. 159 Конституції України.

Правова регламентація порядку реалізації актів органу конститу­ційної юстиції вичерпується ст. 70 Закону «Про КСУ». Проте, незва­жаючи на назву статті «Порядок виконання рішень і висновків КСУ», вона містить лише загальні формулювання, які не дають відповіді на питання про правову природу і механізм реалізації актів КСУ. Так, ч. 1 цієї статті передбачає, що копії рішень і висновків КСУ надсилаються наступного робочого дня після їх офіційного оприлюднення суб’єкту права на конституційне подання чи конституційне звернення, з ініціа­тиви якого розглядалася справа, до Міністерства юстиції України, а також до органу влади, що прийняв правовий акт, який був предметом розгляду в КСУ. Проте очевидно, що сам факт надсилання ще не свід­чить, що відповідні рішення чи висновки будуть безумовно виконані. Крім цього, такий обов’язок покладено на Конституційний Суд, а це мало стосується процесу виконання його актів^[XXXVIII].

У разі необхідності КСУ може визначити у своєму рішенні, виснов­ку порядок і строки їх виконання, а також покласти на відповідні державні органи обов’язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку (ч. 2 ст. 70 Закону «Про КСУ»). КСУ має право зажадати від органів, зазначених у цій статті, письмового підтверджен­ня виконання рішення, додержання висновку КСУ. Втім до такої прак­тики КСУ вдається не часто.

Так, у Рішенні від 3 липня 2003 р. № 13 у справі стосовно строків оскарження порушень під час підрахунку голосів та встановлення результатів голосування КСУ зазначив про непоширення Рішення на правовідносини, які виникли до дня його ухвалення на підставі по­ложення Закону України «Про вибори народних депутатів України», що визнане неконституційним. У Рішенні від 30 вересня 2010 р. № 20-рп у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України КСУ вказав, що вважає за необхідне покласти на органи дер­жавної влади обов’язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 р. у редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222.

Важливо звернути увагу на ще один суттєвий аспект конституційної юрисдикції Суду. Йдеться про те, що рішення КСУ поряд з їх прецедент- ним характером мають часто і преюдиціальну силу для всіх судів. Це пояснюється тим, що норми законів, які визнані КСУ неконституційни­ми, втрачають юридичну силу, тобто відбувається їх своєрідне правове вилучення, але разом з тим стають недійсними подібні цим нормам інші правові регулятори, які містяться в нормативно-правових актах держав­них органів та органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 74 Закону «Про КСУ» КСУ може вказати на пре­юдиціальність свого рішення при розгляді судами загальної юрисдик­ції позовів у зв’язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акта. Цим правом КСУ скористався п’ять разів: у справі щодо стажу наукової роботи (Рішення від 19 червня 2001 р. № 9-рп/2001); у справі про відшкодування шкоди державою (Рішення від 3 жовтня 2001 р. № 12-рп/2001); у справі про соціальні гарантії громадян (Рішення від 9 липня 2007 р. № 6-рп/2007); у справі щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України (Рішення від 22 травня 2008 р. № 10-рп/2008); у справі щодо конституційності пункту 10 постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання со­ціального захисту окремих категорій громадян» (Рішення від 8 верес­ня 2009 р. № 19-рп/2009). Як бачимо, у всіх без винятку випадках йдеться про відновлення порушених соціальних прав громадян.

Натомість формулювання ст. 74 Закону України «Про КСУ» є до­сить суперечливим і викликає неоднозначне розуміння його на прак­тиці. Насамперед така неоднозначність виявляється в тому, що окре­мі суди розуміють преюдиціальність як зворотну дію рішення КСУ, інші ж розглядають преюдиціальність у тому сенсі, в якому ця кате­горія використовується в інших процесуальних галузях^[XXXIX], а саме як неможливість повторного доказування в інших процесах тих обста­вин, які встановлені у відповідній процесуальній формі іншим юрис- дикційним органом. Як показує досвід діяльності КСУ та конститу­ційних судів у зарубіжних країнах, це питання має вирішуватися на користь розгляду преюдиціальності як зворотної дії рішень органу конституційної юрисдикції, що є підставою для перегляду рішень судів загальної юрисдикції.

Наприклад, у США рішення Верховного Суду, якими визнається той чи інший акт органу влади неконституційним, мають зворотну силу у цивільних справах. Зокрема, у рішенні по справі «Харпер про­ти Департаменту оподаткування штату Віргінія» (1993 р.) сформульо­вано правило: зворотна сила поширюється на справи, які на момент набрання чинності рішенням, що створює той чи інший, прецедент, не пройшли всі стадії апеляційного оскарження. Відносно ж кримінальних справ питання лишається відкритим: незрозуміло, чи мають особи, засуджені за законом, визнаному згодом неконституційним, право на перегляд їхніх справ.

Загальнообов’язковість рішень КСУ зобов’язує органи, які видали нормативний акт, що визнаний неконституційним, протягом певного часу розпочати процедуру прийняття нового акта.

У законодавстві України слід закріпити строки внесення змін до законів та інших нормативних актів, які визнано повністю або частко­во неконституційними. Така практика існує, зокрема, в Боснії і Герце­говині, Словаччині.

Установлення строків виконання рішень Конституційного Суду не обмежує повноважень парламенту та інших органів влади, оскільки юридична сила актів Конституційного Суду ґрунтується на верховен­стві Основного Закону: Конституційний Суд є гарантом захисту Кон­ституції, навіть від парламенту.

У більшості зарубіжних держав міри відповідальності за невико­нання рішень конституційних судів не називаються, проте зазначають­ся особи, на яких покладається виконання рішень конституційних судів. Наприклад, в Австрії виконання рішень Конституційного Суду щодо майново-правових вимог, які заявляються до Федерації, земель, райо­нів, громад та їх об’єднань (ст. 137 Конституції Австрії), здійснюється звичайними судами. Виконання інших рішень Конституційного Суду покладається на Федерального президента. Виконання здійснюється уповноваженими за його вказівкою і на його розсуд органами Федера­ції чи земель, у тому числі федеральною армією (ч. 2 ст. 146 Консти­туції Австрії).

Ефективне виконання актів КСУ могло б забезпечуватись встанов­ленням відповідальності за їх невиконання чи недодержання. Сьогод­ні правове регулювання такої відповідальності вичерпується положен­ням ч. 4 ст. 70 Закону «Про КСУ» про те, що невиконання рішень та недодержання висновків КСУ тягнуть за собою відповідальність згід- 102

но із законом. Однак, як відомо, чинне законодавство України не перед­бачає ні кримінальної, ні адміністративної відповідальності за неви­конання рішень та недодержання висновків КСУ. Немає навіть самого поняття правопорушення, коли йдеться про невиконання рішень КСУ. З цього приводу в літературі висловлюються пропозиції щодо закріп­лення санкцій за невиконання, неналежне виконання або перешко­джання виконанню рішень КСУ, прийняття спеціального закону «Про забезпечення виконання рішень КСУ», який би встановив конститу­ційну відповідальність за невиконання рішень (висновків) органу конституційної юрисдикції у вигляді припинення повноважень відпо­відних органів, посадових осіб. Відсутність у законодавстві положень про юридичну відповідальність за невиконання рішень органу консти­туційного контролю є свідченням хибності запровадження конститу­ційної юрисдикції.

Виходячи з того, що більшість рішень КСУ адресується вищим органам державної влади, важко уявити можливість впливати на ви­конання рішень і висновків КСУ іншими засобами, крім політичної та конституційної відповідальності. До необхідності дії механізму полі­тичної відповідальності у разі невиконання чи перешкоджання вико­нанню рішень конституційного суду схиляються й зарубіжні консти­туціоналісти.

Зрозуміло, що внаслідок невиконання рішення страждає авторитет КСУ, який виніс обов’язкове до виконання рішення, в цілому — авто­ритет судової влади, а також органів та осіб, які нехтують своїми обов’язками щодо виконання судового рішення, але понад усе і на­самперед страждають громадяни, які шукали захисту своїх прав у суді, але так і не отримали його. Проблема виконання рішень КСУ в кон­тексті п. 5 ст. 121 Основного Закону України щодо здійснення нагляду за додержанням прав і свобод людини та громадянина, додержанням законів із цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами має знайти відображення в повноваженнях Прокуратури України.

Невиконання рішень, бездіяльність КСУ створює неправову, анти- конституційну ситуацію, наслідком якої є підрив конституційної без­пеки демократичної державності. Конституційне правосуддя існує для становлення і нормального функціонування громадянського суспіль­ства. Така діалектика демократичного розвитку суспільства і держави: виконання рішень має створювати фундамент для правової держави.

За наслідками і механізмом реалізації рішення КСУ мало відрізня­ються від законів та інших нормативно-правових актів. Якщо врахува­ти, що нормативно-правові акти, у тому числі й закони, які рішеннями Суду визнано неконституційними, втрачають чинність і не можуть за­стосовуватися на всій території України, то належить визнати, що ці рішення КСУ за юридичною силою є вищими від законів та інших нормативно-правових актів, отже, й забезпечення їх виконання не може бути нижчим від того, яким воно є стосовно законів.