Передмова
Наша Батьківщина переживає сьогодні вкрай складний, суперечливий, неоднозначний, але все-таки щасливий час. У буденному житті з його проблемами і бідами, труднощами адаптації до нових, незвичних, а часом і непередбачуваних соціальних умов пересічному громадянину, знервованому негараздами і часто роздратованому потоком популістських або псевдопатріо- тичних закликів і гасел, тиражованих засобами масової інформації, це щастя не завжди відчутне.
Незалежність України, її перші досить важкі, але вдалі кроки шляхом демократичного розвитку часом асоціюються з падінням рівня життя, соціальною незахищеністю й іншими неодмінними ознаками того кардинального історичного перелому, який переживає протягом останнього десятиліття наш народ. Однак варто постійно пам'ятати про десятки поколінь, котрі пройшли неозорими просторами України, мріючи про її повноцінну державність, незалежність, "про волю", дбаючи про це і не дочекавшись сьогоднішнього дня. Тисячі й тисячі віддали за українську державність життя. Тож сучасна розбудова держави - не гасло і навіть не лише вкрай складний соціальний, політичний, правовий процес у суспільстві, а й пам'ятник минулим, таким трагічним і тривалим державницьким змаганнямЗгадаймо й те, що всупереч перекрученням ідеологів радикального спрямування український рух ніколи не був винятково "чисто" національним. Прагнення національного визволення завжди поєднувалось з соціальною боротьбою, вірою у свободу, справедливість, загальнолюдські й християнські ідеали. Дуже мало бачимо ми в історії моментів, коли визвольний рух не виносив серед головних своїх цілей відповідність майбутнього су-3-
спільного устрою демократичним цінностям найвищого гатунку. Часто згадувана сьогодні Конституція Пилипа Орлика, якій судилося залишитися в історії тільки пам'ятником політичної та правової думки, вже на початку XVIII ст.
не поступалася за рівнем своєї гуманістичної спрямованості кращим тогочасним сві товим зразком. Зміст Конституційних проектів УНР доби Національно-демократичної революції 1917-1921 рр. також свідчить про те, що в Україні прагнули до розбудови демократичної правової держави. Те, що ми маємо сьогодні не просто державність, а організовану на принципах демократії і верховенства права державність, - це величезна цінність, котра не затьмарюється усіма негараздами перехідного часу.Серцевиною демократичного політико-правового устрою в усі часи був і залишається парламентаризм - і як принцип організації державного життя, і як реальний політико-правовий феномен, котрий відіграє унікальну роль у гармонійному поєднанні інтересів особистості і держави. Саме в парламенті, сформованому на засадах вільного демократичного волевиявлення, уособлена воля народу як вищого суверена, джерела і суб'єкта державної влади. Депутати, посли, конгресмени - чимало назв символізують народних обранців, людей, котрим демократичним шляхом виборці на певний період надали можливість вирішувати найважливіші державні питання. Реальність доводить, що не всі вони виправдовують цю найвищу довіру, доводять справедливість своєї належності до національних еліт. Парламентські скандали, корупція, лобіювання певних групових інтересів на шкоду загальнодержавним — цих негативних явищ не позбавлені сьогодні парламенти навіть найдемократичніших країн світу. Доводиться спостерігати й такі зовсім аморальні й дискредитуючі високе звання депутата дії, як бійки в японському парламенті чи застосування сили до жінки у Державній Думі Російської Федерації. Парламентські зали подекуди стають ареною справжніх і непривабливих шоу: чого варте хоча б розривання державного прапора України депутатами-екстремістами в тій же Державній Думі! Багатогодинна безплідна балаканина, надмірна амбіційність, політична незрілість "обранців", невміння піднятись вище власних чи групових інтересів, дрібна метушня навколо портфелів, інтриги доводять, що реальне життя не співпадає з високими ідеалами, викликають розчарування у пересічного громадянина, зневіру в демократичні цінності, а подекуди (особливо в суспільствах з тоталітарним минулим) і прагнення "сильної руки", ностальгію за диктатурою і "порядком".
Та не в цьому суть парламентаризму.
Вона полягає в тому, що це найкраща, попри усі свої вади, відома людству форма народовладдя. Саме парламентаризм виявився політико-правовою серцевиною переходу до тієї історичної епохи, котра розпочалася в добу буржуазних революцій ХУІІ-ХУІІІ століть і триває до сьогодні. Парламентська форма державної влади не лише одна з трьох її гілок, це - основний механізм впливу населення на політику держави, принципово важлива запорука захисту прав особистості, інститут, покликаний викорінити в державному житті співіснування закону і сваволі шляхом витіснення останньої, ствердити примат права над державою.У своєму тривалому й суперечливому розвитку світовий парламентаризм зазнав чимало кризових моментів, які слугували підставою не лише для прогнозів про його недовговічність, а створювали грунт для прямих закликів до скасування цього по- літико-правового інституту. І дійсно, в цих критичних зауваженнях було чимало раціонального. Так, багато в чому був правий К. Маркс, критикуючи понад сто років тому вади сучасного йому парламентаризму, котрий дійсно мав досить яскраво виражену соціально-класову забарвленість. Та дійсність останнього століття довела спроможність динамічної трансформації парламентаризму, його розвитку на шляху відповідності потребам усього суспільства. Не виправдались і прогнози В. Леніна щодо швидкого "загнивання" і руйнації капіталістичного світу і більш прогресивного характеру "повновладдя рад" порівняно з парламентаризмом. Час довів суспільну значущість цього явища й інституту, здатність до прогресу, позитивного трансформування.
Недарма У. Черчілль говорив про те, що попри усі вади демократія є найліпшою відомою людству формою суспільно- державного устрою. Творячи закони і контролюючи їх виконання, парламенти є чи не найважливішими провідниками ідей демократії, конституціоналізму, правової держави в суспільстві. Від їх діяльності залежить відповідність правових актів реальним соціальним процесам і потребам, вони багато в чому визначають економічний, соціальний, політичний поступ суспільства.
Історія українського парламентаризму багата, тривала й повчальна. Актуальність її дослідження - поза дискусіями.
Автори роблять першу в Україні спробу комплексно розглянути цю проблему. У глибині й грунтовності, аналітичностій високому гатунку дослідження читачеві, сподіваюсь, доведеться пересвідчитись. Високий рівень роботи забезпечується вдалим поєднанням наукових інтересів її авторів. Доктор юридичних наук професор О. М. Бандурка - не лише вчений, котрий працює в різних галузях юридичної та інших наук, зокрема, досліджує проблематику державного управління, а й знайий в Україні та за її межами політик. Він тричі підряд обирався до Верховної Ради України по одному й тому виборчому округу, не лише спостерігав "зсередини" становлення вітчизняного парламентаризму, а й брав і продовжує брати в ньому активну й безпосередню участь. Кандидат історичних наук доцент Ю. Д. Древаль тривалий час опрацьовує теоретичні та історичні проблеми парламентаризму в Україні. Спільні зусилля дали авторам можливість створити грунтовну й нетривіальну працю. У книзі окреслені загальні віхи й риси українського парламентаризму в його минулому і сучасному, і вже досить зримо проглядають сюжети для окремих досліджень з тих чи інших аспектів проблеми.
Монографія, на нашу думку, здатна викликати широкий читацький інтерес не лише в колах науковців — правознавців, політологів, істориків, а й серед політиків, державних діячів усіх рівнів, а також широкого загалу громадян, котрі не байдужі до минулого й сучасного незалежної України.
ОН. ЯРМИШ, доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України
"Створюйте лише небагато законів, але слідкуйте за тим, щоб їх дотримувались
Джон Локк