§ 2. Основні цінності сучасного конституціоналізму
Нині більшість дослідників конституціоналізму визнають, що основним призначенням конституції все-таки було і залишається обмеження політичної влади, встановлення прозорих і зрозумілих принципів її діяльності.
Ще П.-А. Гольбах називав конституцію вуздечкою для керманичів і народів, що частково збігається з американською традицією розуміння конституції як акта, в якому народ вказує урядові, що той може робити. На думку фахівців, саме таке розуміння конституції орієнтує на реальне самоврядування, рівність можливостей, підтримку демократії не зверху, а знизу.Втім не всі дослідники погоджуються з тлумаченням конституції як основного знаряддя обмеження держави в інтересах суспільства. Дехто з них вважає її сукупністю правових положень, які встановлюються органами держави, впорядковують функціонування цих органів і їх компетенцію, передбачають обов’язки індивіда перед державою і владою. Конституцією іноді називають сукупність норм вищого рангу, які регулюють устрій держави, принципи її організації, форму й структуру, а також тип взаємовідносин держави з її громадянами. У такому підході конституція виступає майже як ультиматум, який державна влада пред’являє демократичним масам.
Зокрема, аналізуючи радянську конституційну теорію і практику, легко дійти висновку про те, що вона відповідає давній китайській традиції, за якою закон тлумачився як інструмент управління «нижчими» з боку «вищих». Не дивно, що в радянській теорії права конституція визначалася як юридична модель бажаних для комуністичної еліти соціальних процесів, інструмент здійснення політики правлячого класу. Конституції приписувалася роль нормативної моделі корисних соціальних перетворень. Тобто правовідносини у країні мали складатися відповідно до волі комуністичної партії за допомогою нею ж створеного основного закону.
Втім як радянські, так і західні конституційні моделі мали одну спільну рису — свідоме прагнення оптимально впорядкованого політичного світу.
У цьому відбився загальний раціоналізм Нового часу, властиве йому припущення того, що суспільство можна конструювати і регулювати як годинниковий механізм. Деякий час Конституція США та пізніші європейські конституції сприймалися такими ж науково- раціоналістичними, як і нова фізика І. Ньютона. Наслідком подібного підходу було поширення серед політичної еліти переконання в тому, що адміністративна ієрархія здатна забезпечити не лише порядок, а й соціальний прогрес. Якщо правління на основі вищого закону сприймалося в той час як правління мудрості, то правління на основі декретів вважалося втіленням раціонального початку. У подальшому конституційний позитивізм було відкинуто, що й дозволило аналізувати юридичну практику Європи та США на значно ширших методологічних засадах. Зокрема, заперечення юридичного позитивізму в Україні призвело до невизнання ідеї верховенства парламенту — Верховної Ради, яка в часи УРСР мала право приймати до свого розгляду будь-яке питання. Невипадково Ф. фон Гаєк, конкретизуючи свої уявлення про конституцію, зазначав, що вона обмежує будь-яку персоніфіковану в людях владу і захищає абстрактні правила гри як найвищий закон.Втім для досягнення відповідності вимогам органічного конституціоналізму самих лише текстів основних законів недостатньо. Необхідно також, щоб конституція доповнювалася ефективним механізмом її реалізації. Зокрема, здійснення прав і свобод людини не повинно бути переобтяжене обмеженнями, не надто вузькими мають бути гарантії незалежності суду. Оскільки найбільш важливим для громадянського суспільства є захист власності і свободи договору, схильність будь-якого уряду до контролю над суспільством має врівноважуватися конституційною підтримкою творчої (спонтанної) активності індивідів. У цьому сенсі конституція є незамінним обмежувачем будь-якої влади, у тому числі й демократичної.
Якщо демократичні інститути не будуть обмежені владою конституцій, це може призвести до тиранії демократії, про що попереджали X.
Ортега-і-Гассет, X. Арендт та ін. Щоб уникнути подібної загрози, органічний конституціоналізм має виступати як заперечення репресивності у взаємовідносинах громадянського суспільства й держави. При цьому свобода думки, совісті і слова (як у США) має потрапляти у правовий простір, максимально звільнений від політичного контролю.Що ж стосується процедурних правил прийняття основних законів, то «кодекс справедливості», як іноді називають конституцію, бажано приймати спеціальними представницькими зборами, які стоять вище від традиційних законодавчих зборів. Тобто конституція, як результат і наслідок стратегії демократії, повинна зберігати пріоритет перед законом як результатом демократичної тактики.
Нині гарантування ринкових відносин й індивідуальної свободи вибору вважається в Західній Європі та США пріоритетною функцією основного закону. Останнє не дивує, адже свобода є відправною точкою всіх людських бажань і прагнень, передумовою людського поступу, який матеріалізується зовсім не в парламентських стінах. Прагнення людей до свободи і творчості — це те, що об’єднує їх у громадянське суспільство. Гарантуючи політичну, економічну та особисту свободу, конституція забезпечує автономний статус індивіда і суспільства в цілому. Тобто конституційні права і свободи захищають людину від будь-якого (у тому числі парламентського) свавілля.
В історичному плані конституційна охорона і захист свободи були започатковані англійським парламентом, який «Актом про толерантність» (1689 р.) визнав на офіційному рівні свободу совісті. У Північній Америці захист свободи совісті також вважається початком конституційної охорони суб’єктивних прав і свобод. Зокрема, в 1774 р. Континентальний конгрес у Філадельфії визнав, що всі люди є рівними і мають природні права, які держава не може у них відібрати.
Свобода є найбільш бажаною метою громадянського суспільства, хоча обчислити статистично обсяг свободи в тій або іншій країні неможливо. Так або інакше, в розвитку конституційного права імператив свободи є незаперечним.
Свого часу А. Швейцер закликав науковців до пошуку такого визначення права, в основі якого лежала б якась однаграндіозна світоглядна ідея. Нині такою ідеєю вважається ідея невід’ємних суб’єктивних прав і свобод. Закріплюючи за членами суспільства право на економічну і політичну свободу, конституція встановлює межі підвладності особи державі. У свою чергу, поточне законодавство є конституційним лише за умови, що воно не обмежує прав і свобод людини.
Отже, органічний правопорядок є системою, в якій держава є мінімальною, а індивідам надається найбільша свобода самовизначення. Як писав з цього приводу правник Б. Кістяковський, хоча право — це свобода зовнішня й відносна, проте внутрішня духовна свобода є можливою лише за умови існування свободи зовнішньої. Пізніше Ф. фон Гаєк назвав індивідуальну свободу головним принципом, який уможливив розвиток сучасної цивілізації. Саме завдяки свободі індивід почав керуватися у своїх діях правилами справедливості, а не примусом і командами.
Існуючи для громадян, але не поглинаючи їх, правова держава є конституційною системою свобод. У даному контексті зрозумілою є ідея Дж. Віко про необхідність запровадження «невпорядкованих» судів для протидії експансії державної влади. Адже у правовій державі призначенням конституції є не месіанське піклування про народне благо, а забезпечення громадянам юридичних умов для їх спонтанної активності. Спочатку — індивід і його права, і лише потім — держава та її права, говорив за часів європейського Відродження Ж. Пілон. Отже, призначенням органічної конституції є обмеження законодавчої, виконавчої і судової гілок влади на користь творчої активності індивіда як основи загального поступу і розвитку.
Очевидно, що звуження бюрократичного регулювання за умов демократії і свободи не повинно призводити до правового нігілізму чи анархії. Конституційний порядок, зберігаючи й охороняючи спонтанну активність громадянського суспільства, має залишатися правовим по- ліцентричним порядком.
З іншого боку, навіть найкращий конституційний порядок не може бути тотожним реальному життю, яке є багатшим за будь-яку юридичну модель.Самообмеження держави і демократії в інтересах прав, свобод і законних інтересів людини вважається одним із найбільших досягнень модерного конституціоналізму. При цьому різним меншинам і маргінальним групам забезпечується політичне представництво разом із правом вето на ухвалення особливо принципових рішень. Загалом сучасний конституціоналізм — це встановлення мінімальної влади керівників за умови максимального гарантування підвладним захисту 28
від можливих політичних чи адміністративних зловживань. Йдеться не про позбавлення влади офіційних прерогатив, а про такий розподіл повноважень між її гілками і функціонерами, коли кожному дістається лише частина політичного чи адміністративного впливу.
Оскільки органічний конституціоналізм є універсальною правовою доктриною, його національні моделі розрізняються між собою, головним чином за формою. Деякі з них, як у США або Франції, закріплюють президентську чи напівпрезидентську форму правління, інші — парламентську республіку або конституційну монархію. Проте всі моделі органічного конституціоналізму гарантують політичну та економічну свободу, ринок, право на духовну й фізичну недоторканність (цілісність) індивіда.
Зокрема, у ст. 89 Конституції Франції 1958 р. та ст. 139 Конституції Італії 1947 р. зазначається, що республіканська форма правління не може бути предметом конституційного перегляду. Перехідні положення Конституції Італії 1947 р. забороняють відновлення фашистської партії в будь-якій формі. У статті 148 Конституції Литви 1992 р. записано, що Литовська держава є демократичною республікою, і що ця норма може бути змінена лише в тому випадку, коли за це проголосує три чверті громадян країни. Стаття 5 Конституції Чехії 1992 р. закріплює положення про те, що політична система країни є заснованою на принципі вільної конкуренції політичних партій, які шанують основні принципи демократії і відмовляються від застосування сили як засобу утвердження владних інтересів. Статтею 13 Конституції Польщі 1997 р. заборонено створювати партії фашистського, комуністичного та націоналістичного спрямування, методи і практика яких є тоталітарними.