§ 4. Межі тлумачення Конституційним Судом України Конституції та законів України

Діяльність державних органів, у тому числі й КСУ повинна від­буватись у певних межах, перш за все у рамках конституційного прин­ципу поділу влади. Встановлення меж тлумачення є необхідним для того, щоб не допустити підміни законодавця при тлумаченні правових норм, не вийти за межі роз’яснення змісту норми.

Конституційний Суд при тлумаченні конституційних положень не має права виходити за межі Конституції, інакше він виступатиме не як інтерпретатор, а як законодавець. Він не може модифікувати консти­туційну норму при тлумаченні Конституції. При тлумаченні закону Суд ставить перед собою одну мету — виявити волю законодавця, яка отримала формальне вираження в законі, а не виправлення цієї волі шляхом надання нового змісту.

Теоретичною основою меж інтерпретації є дві доктрини: суб’єктивна (статична) та об’єктивна (динамічна).

Статична теорія передбачає, що тлумачення має на меті забез­печити максимальну стабільність, правову визначеність і передбачу­ваність рішень органів, що застосовують право; значення норми є незмінним; завданням тлумачення є встановлення волі, намірів, мети «історичного законодавця».

Відповідно до динамічної доктрини тлумачення має завданням досягти максимальної відповідності між нормами діючого права і «життям» — широким колом політичних, економічних, культурних та інших чинників, що змінюються швидше, ніж право; завданням тлумачення є встановлення «волі закону» або волі «актуального за­конодавця» (не на час видання акта, а на час його тлумачення і за­стосування), іноді навіть пристосування законодавства до певного етапу державотворення¹. У літературі зазначається, що в теорії та практиці має утверджуватися розуміння того, що в процесі інтер­претації права необхідно дотримуватися стабільності й формальної визначеності правових приписів. Цьому сприяє встановлення в ході інтерпретації «волі законодавця», його думки, точки зору на зміст закону в момент його видання^{[XXVII] [XXVIII].}

Згідно з Основним Законом на КСУ поширюються вимоги здій­снювати свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6); діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19). У Конституції, Законі та актах самого Суду сформульовані правові позиції стосовно меж, недотримання яких унеможливлює вирішення питань щодо офіційного тлумачення поло­жень відповідних правових актів.

1. Конституційний Суд не може здійснювати офіційне тлумачення Конституції та законів за вчасною ініціативою — тільки за ініціативою встановлених законом суб’єктів.

2. Оскільки частина друга статті 147, пункт 2 частини першої стат­ті 150 Конституції містять вичерпний перелік нормативно-правових актів, тлумачення положень яких належить до повноважень Конститу­ційного Суду, а саме Конституції й законів України, єдиний орган конституційної юрисдикції не уповноважений давати офіційне тлума­чення норм інших правових актів.

Так, офіційне тлумачення постанов Верховної Ради України (на­приклад, «Про тлумачення Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”») до повноважень КСУ не віднесено (Ухвала КСУ від 3 грудня 1997 р. № 61-з). Механізм реалізації право­вого акта чи окремих його положень визначається не Конституційним Судом, а органом, який прийняв зазначений акт, чи уповноваженим ним органом або ж правозастосовним органом.

Є відомою правова позиція КСУ стосовно тлумачення Декларації про державний суверенітет України: вона не є тим актом, який відпо­відно до статті 150 Конституції України може бути предметом офіцій­ного тлумачення КСУ (Ухвала від 28 травня 2003 р. № 31-у).

3. Конституційний Суд визначив, що конституційне звернення про одночасне офіційне тлумачення кількох статей Конституції є право­мірним лише в тому разі, коли ці статті нерозривно пов’язані між собою і мають спільний предмет правового регулювання (Ухвала від 17 черв­ня 1997 р. № 25-з).

4.

Так, наприклад, КСУ виніс ухвалу про відмову у відкритті прова­дження за конституційним поданням Міністерства фінансів України про офіційне тлумачення п. 6 ст. 6 Закону України «Про статус ветера­нів військової служби та їх соціальний захист» від 24.03.1998 р. у зв’язку з тим, що вказаний Закон на день розгляду Конституційним Судом ще не набрав чинності. Конституційний Суд також установив, що до його компетенції не належить тлумачення законів, які втратили юридичну силу (Ухвала від 5 червня 1997 року № 18-з).

5. Внесення змін до окремих нормативних актів, заповнення про­галин у законодавстві не належать до компетенції КСУ (Ухвала від 20 квітня 1999 р. № 9-у), у тому числі у випадках, коли ці прогалини виникли у зв’язку з визнанням Конституційним Судом неконституцій­ними положень цих актів (Рішення від 25 березня 1998 р. № 3-рп). Зокрема, заповнення прогалин у законах, окремі положення яких КСУ визнані неконституційними, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України є прерогативою органу законодавчої влади — Верховної Ради України.

Неодноразово КСУ в рішеннях та ухвалах зазначав, що певне пи­тання є предметом законодавчого регулювання (Рішення у справі що­до порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України від 07.07.1998 № 11-рп/98; Рішення у справі щодо за­вчасного сповіщення про мирні зібрання від 19.04.2001 № 4-рп). Тим самим Суд міг лише запропонувати законодавчому органу вирішити конкретне питання, не підміняючи його правотворчої функції.

Упорядкування конкретних державно-службових відносин, усу­нення суперечностей у чинному законодавстві також до компетенції КС не віднесено (Ухвала КСУ від 10 липня 1998 р. № 41-у). Наприклад, щодо питання про розбіжність визначених Конституцією України по­вноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самовряду­вання, то конкретизація цих питань — прерогатива законодавця, яку він здійснює шляхом прийняття відповідних актів (Ухвала КСУ від 5 червня 1997 р.

6. У літературі та міжнародній практиці існує два підходи до проб­леми тлумачення міжнародних договорів: відповідно до першого фактично допускається можливість тлумачення судом країни міжна­родних договорів; згідно з другим вважають, що національні суди у своїй діяльності повинні інтерпретувати виключно закони країни. Практика КСУ йде шляхом визнання, що, з огляду на правову природу міжнародного договору, на нього не поширюється юрисдикція цього органу щодо офіційного тлумачення.

Отже, КСУ не наділений правом офіційно тлумачити міжнародні правові акти. Зокрема, мали місце відмови у відкритті конституційно­го провадження щодо офіційного тлумачення положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Протоколу № 7 до неї (Ухвала КС від 15.02.2007 № 17-у), Віденської конвенції про право міжнародних договорів (Ухвала від 10.12.2003 № 59-у), Міжнародної хартії прав людини (Ухвала від 03.12.1997 № 61-з).

Офіційна інтерпретація положень двосторонніх міжнародних Угод, які укладає Уряд України (зокрема, Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, яку ратифіковано Законом України № 547-Х^ від 24.03.99), також не належить до компетенції КСУ (Ухвала КСУ від 09.06.2010 № 39-у).

7. Вирішення питань і спорів, що належать до компетенції судів загальної юрисдикції, відповідно до ст. 14 Закону України «Про КСУ» не підвідомчі Конституційному Суду України.

Зокрема, йдеться про питання, вирішення яких потребує встанов­лення та дослідження фактичних обставин справи, позаяк це є компе­тенцією судів загальної юрисдикції або інших органів державної влади (Ухвала від 21 жовтня 1997 р. № 53-з), а також перевірку фак­тичних обставин, пов’язаних із дослідженням конкретної справи суда­ми загальної юрисдикції, та усунення помилок у їх рішеннях.

8. Вирішення політичних питань суперечить призначенню КСУ як єдиного органу конституційної юрисдикції (ч. 1 ст.

Доктрина політичного питання створена Верховним Судом США в результаті необхідності встановлення правових стандартів відокрем­лення права від політики. Зміст цієї доктрини полягає у тому, що суди не можуть вирішувати справи, у яких порушуються політичні питання, оскільки вони мають вирішуватися політичними гілками влади (за­конодавчою та виконавчою). Застосовуючи зазначену доктрину, суди дотримуються конституційного принципу поділу влади, надаючи за­конодавчій та виконавчій гілкам певну свободу дій. Як тільки суд до­ходить висновку, що питання має політичний характер, це означає, що його вирішення — в компетенції інших гілок влади. Як правило, по­літичним вважається питання, якщо воно є політично доцільним або ж відсутні певні нормативні стандарти його розгляду^{[XXIX] [XXX].}

КСУ висловлює правову позицію, не досліджуючи обставини спра­ви, що мають політичний характер. Зокрема, у Рішенні від 26 лютого 1998 р. № 1-рп зазначено, що позбавлення кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій, що отримали менше чоти­рьох відсотків голосів виборців, права на участь у розподілі депутат­ських мандатів, є питанням політичної доцільності, і воно має вирішу­ватися Верховною Радою. Визначення характеру виборчої системи (мажоритарна, пропорційна, мажоритарно-пропорційна), її певних ознак та особливостей також є питанням політичної доцільності, і воно має вирішуватися Верховною Радою України (Ухвала від 29 лис­топада 2000 р. № 59-у/2000).

Відповідно до п. 7 мотивувальної частини Ухвали КСУ від 27 черв­ня 2000 р. № 2-уп, предмет оскарження виник із факту партійно- фракційного розмежування у парламенті, має регламентне, процедур­не, політико-моральне значення, а рішення, прийняті в «Українському домі», є, по суті, елементом політичного процесу.

9. Надання консультацій чи роз’яснень щодо застосування правових норм до конкретного випадку, пошук та аналіз таких норм з метою їх застосування є правозастосовною діяльністю і не належить до повно­важень КСУ (Ухвала КСУ про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 50 народних депу­татів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 14 розді­лу XV «Перехідні положення» Конституції України у системному зв’язку з частиною сьомою статті 17 Основного Закону України від 20 квітня 2010 р. № 27-у/2010).