§ 9. Конституційна процедура ухвалення законів, їх оприлюднення та набрання ними чинності
«Стаття 93. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України».
9.1. Визначення суб’єктів права законодавчої ініціативи є одним із найважливіших у законодавчій діяльності парламенту.
Позбавлення такого права Національного банку України скоріше є питанням доцільності і не зумовлено дією якихось внутрішніх або зовнішніх факторів. Кожна держава вирішує це питання, враховуючи певні національні звичаї і традиції, парламентську практику, суспільні потреби і т.д. В багатьох із них право законодавчої ініціативи надається вищим органам правосуддя (верховним, конституційним, арбітражним, адміністративним судам), парламентським комітетам (комісіям) тощо. Пропозиції надати це право Верховному Суду України є досить поширеними серед вітчизняних політиків, науковців, експертів, але поки що жодна з них не реалізована на конституційному рівні.В українському парламенті надання права законодавчої ініціативи пов’язано передусім з головними розробниками законопроектів, їх завданнями та обсягом роботи у цьому напряму, відповідальністю перед суспільством у забезпеченні необхідної законодавчої бази правового регулювання суспільних відносин. Найбільше навантаження щодо підготовки законопроектів і їх направлення на розгляд Верховної Ради, як показує практика законодавчої діяльності, покладається на Кабінет Міністрів.
Надання права законодавчої ініціативи тим чи іншим суб’єктам у своїй основі має бути обґрунтовано професійним ставленням до законопроектної роботи. Оскільки за Конституцією Кабінет Міністрів забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики в державі (пункт 3 статті 116), то його діяльність у цій сфері і як суб’єкта права законодавчої ініціативи значно ширше ніж Національного банку України. Такого висновку можна дійти, порівнюючи зміст положень статті 99 (частина друга) і статті 116 (пункт 3) Конституції.
«Стаття 94 (частина четверта).
Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. У разі якщо Президент України не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і опубліковується за його підписом».9.2. Суттєвою новелою коментованої частини статті 94 Конституції є положення, за яким Голова Верховної Ради набуває повноважень щодо невідкладного офіційного оприлюднення прийнятого парламентом закону та опублікування його за своїм підписом. Це свідчить не лише про складність законодавчого процесу, в якому Президенту належить досить важлива і відповідальна роль, а й про існуючі та не розв’язані в ньому проблеми.
Зокрема в окремих випадках після подолання парламентом вето Президента на прийнятий закон (пункт ЗО частини першої статті 106 Конституції) останній не набував чинності, оскільки Президент офіційно його не оприлюднював і не публікував у офіційних виданнях України. Таким чином, результати законодавчого процесу - закони - були повністю заблоковані і не мали виходу до системи чинного законодавства держави. Саме подібна неконституційна практика з боку Президента зумовила внесення змін до частини четвертої статті 94 Конституції. До того ж такі зміни пов’язані з принципом здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (стаття 6 Конституції). Варто також звернути увагу й на те, що закріплений у коментованій частині статті 94 Конституції дуалізм владних повноважень Президента і Голови Верховної Ради є свідченням складного процесу пошуку оптимальної конституційної моделі форми правління в перехідний для України період становлення і розвитку її як демократичної і правової держави.