Інші джерела конституційного права
1.4.3.1. Підзаконні нормативні акти
Підзаконні нормативні акти — ще одна група джерел конституційного права, що регулює відносини, що становлять його предмет. До них належать переважно парламентські регламенти (у тому разі, якщо вони не є законами), нормативні акти глави держави й нормативні акти уряду.
Зазвичай вони мають підзаконний зміст, тобто їх повинні ухвалювати на основі закону, і відповідати йому. Виняток становлять згадувані акти регламентарної влади, притаманні Франції та деяким іншим державам. Утім, сфера регулювання всіх цих актів часто тісно переплітається зі сферою регулювання адміністративного права, тому провести чітку межу між актами виконавчої влади, що є джерелом конституційного й адміністративного права, складно. Цього досягають здебільшого в процесі їхнього тлумачення під час розгляду конкретних правових ситуацій. Інші нормативні акти органів виконавчої влади (міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій) та органів місцевого самоврядування, які також часто зараховують до джерел конституційного права, здебільшого не належать до них. Вони швидше є джерелами адміністративного, муніципального, виборчого й інших галузей права.1.4.3.2. Акти органів конституційного контролю
Акти органів конституційного контролю — ще одне важливе джерело конституційного права. До таких актів належать насамперед рішення спеціалізованих органів конституційної юрисдикції: конституційних судів (за європейською моделлю конституційного контролю) або судів загальної юрисдикції (за американською моделлю конституційного контролю) щодо відповідності конституції нормативних актів законодавчої і виконавчої влади або їхніх окремих положень.
Здійснюючи конституційний контроль, його органи усувають з правової системи закони й інші нормативні акти (їхні окремі положення), які суперечать конституції, у такий спосіб забезпечуючи її верховенство.
У таких випадках органи конституційного контролю виступають у ролі «негативного законодавця». їхні акти (рішення) набувають самостійного значення, і які можуть застосовувати безпосередньо, породжуючи відповідні юридичні наслідки (тобто не очікуючи внесення змін до нормативних актів, положення яких визнані неконституційними).Набагато складніше з визнанням рішень органів конституційного контролю актами «позитивного законодавця», тобто актами позитивної нормотворчості. У країнах, правові системи яких належать до сім'ї загального права, нормотворче значення органів судового конституційного контролю, функції якого виконує зазвичай Верховний суд держави, визнають майже беззастережно, що випливає з прецедентного змісту його рішень. У країнах, правові системи яких належать до сім'ї континентального права, як і в інших споріднених з цією правовою сім'єю правових системах, ситуація не така однозначна. Переважно природу органів конституційного контролю, якими є зазвичай конституційні суди, як «позитивних законодавців» рішуче заперечують. Основним аргументом на користь такої позиції є покликання на принцип розподілу влади, відповідно до якого формулювання позитивних норм (норм закону чи інших нормативних актів) належить до виняткової компетенції законодавчої або виконавчої влади, підміна яких органом конституційного контролю недопустима.
Проте в юридичній літературі, особливо західних країн і постсоціа- лістичних країн Центральної Європи, нерідко можна натрапити на протилежні думки. Чи ненайрадикальнішу з них висловив ще в кінці 80-х років минулого століття польський конституціоналіст Лєх Гарліцкі: «У сучасній практиці образ “негативного законодавця” поступається місцем образу суду, що діє не тільки як звичайний “позитивний законодавець”, але й як конституційний законодавець»*. Можна, очевидно, говорити про надмірну категоричність такого висновку, проте заперечувати його раціональне зерно навряд чи можливо.
Погоджуючись з важливістю дотримання конституційними судами поваги до принципу розподілу влади, водночас не можна не визнати, що в реальному житті ці органи іноді виявляються в ситуації, коли їм доводиться робити вибір між різними цінностями в ієрархії конституційних цінностей, зокрема між захистом прав людини й принципом розподілу влади.
Однією з найпоширеніших і найсуперечливіших таких ситуацій є, наприклад, відсутність писаної норми в законодавчому регулюванні, тобто наявність прогалини в ньому, що спричинює порушення конституційних прав людини (та їхніх об'єднань). З поглядуGarlicky L. Sadownictwo Konstitucyjne w Europe Zachodniej. Warszawa, 1987. S. 282. принципу розподілу влади усунення прогалин — це прерогатива законодавця чи іншого суб'єкта нормотворчості. Однак відмова на цій підставі конституційного суду в прийнятті до розгляду конституційної скарги, якщо в ній йдеться про порушення в результаті законодавчих прогалин конституційних прав суб'єкта оскарження, не може бути оцінена інакше як формально-догматична. З погляду конституції (зокрема статті 3 Конституції України) таку відмову слід розглядати і як неконституційну, оскільки вона позбавляє особу права на судовий захист, що гарантує стаття 55 Основного закону України. Практика Конституційного Суду України в цьому плані, на відміну від практики органів конституційного контролю інших країн, доволі суперечлива.
Тим часом, зважаючи на відносну поширеність й актуальність вказаних ситуацій, деякі держави намагаються врегулювати їх у своїх конституціях. Так, відповідно до статті 283 Конституції Португалії (1976) об'єктом контролю Конституційного трибуналу цієї країни може бути брак потрібних законодавчих норм, якщо це спричинює порушення конституційних положень. Аналогійної позиції дотримуються органи конституційного контролю низки інших країн (навіть якщо немає відповідних положень конституцій): Італії, Польщі, балтійських країн, Румунії, Молдови тощо.
У практиці органів конституційного контролю можливі й інші ситуації, коли їм доводиться вдаватися до «добудови» і розвитку права, зокрема конституційного, якщо аргументи забезпечення і захисту прав людини виявляються переконливішими в ієрархії конституційних цінностей за аргументи дотримання принципу розподілу влади в конкретній ситуації. Права людини — це і є той базовий критерій, який визначає межі правотворчості органів конституційного контролю.
До джерел конституційного права належать також акти офіційного тлумачення конституційними судами конституції в тих країнах, де таке тлумачення виокремлено в самостійне повноваження конституційного суду, зокрема в Україні.
Офіційне тлумачення конституції не має самостійного значення, тобто його акти не можуть застосовувати окремо від текстів положень конституції, які тлумачать. Проте це не означає, що мета офіційного тлумачення обмежується з'ясуванням волі творців конституції на час її ухвалення (історичного конституцієдавця), як все ще за попередньою радянсько-позитивістською традицією нерідко продовжують вважати у вітчизняній конституціоналістиці. Мета тлумачення здебільшого набагато ширша. Воно передбачає з'ясування глибинного змісту самого положення конституції, її духу, зокрема з урахуванням змін, які відбулися в суспільному житті після ухвалення конституції. Тобто відповідно до духу часу може змінюватися дух конституції чи окремих її положень. А це, своєю чергою, не може не супроводжуватись додаванням до їхнього змісту «без відповідних словесних змін» нових моментів, про виникнення яких історичний консти- туцієдавець міг навіть не здогадуватися. Зарубіжна судова конституційна практика має чимало прикладів такого еволюційного тлумачення конституцій. З огляду на це, поширені серед вітчизняних правознавців твердження про те, що акти судового тлумачення «не можуть містити в текстах нічого нового, що не входить до змісту норми, яку тлумачать»* є досить сумнівними. Такі твердження небезпідставно критикують в юридичній літературі, щоправда, передусім західній.Докладніше про юридичну природу актів органів конституційного контролю та тлумачення йтиметься в розділі шостому цього підручника.
1.4.3.3. Конституційні судові прецеденти
На відміну від попередніх джерел конституційного права, що поширені майже в усіх країнах, судовий прецедент як джерело конституційного права притаманний переважно країнам, правові системи яких належать до сім'ї загального права: батьківщині прецедентного права — Великобританії, а також США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії тощо. В основі прецедентного права лежить принцип stare decisis — дотримання того, що було вже вирішено. За своїм змістом конституційні судові прецеденти стосуються здебільшого прав і свобод людини та механізмів їхньої реалізації.
Попри те, що минулого століття Великобританія й інші країни англосаксонської правової сім'ї приєдналися до Міжнародних пактів про права людини та Європейської конвенції прав людини, а також ухвалили власні акти, що регулюють окремі права й свободи, це не применшило значення судових прецедентів у регулюванні цієї сфери.Ба більше, їх визнають також у країнах, в яких традиційно значення прецедентів як джерела права заперечували, зокрема в Україні. Цьому сприяє прецедентна практика Європейського суду з прав людини, рішення якого офіційно визнано джерелом національного права. До цього ми ще повернемося в розділі другому під час розгляду принципів конституційного права.
Загальна теорія держави і права: підручник / за ред. проф. М. В. Цвіка, проф. О. В. Петришина. Харків, Право, 2009. С.433.
1.4.З.4. Конституційні звичаї
Конституційні звичаї — джерело конституційного права також британського походження, яке властиве низці англомовних країн. Конституційний звичай виникає в результаті тривалої повторюваної типізованої поведінки владних суб'єктів у конституційно-правовій сфері, яка (поведінка) стала загальновизнаною й перетворилася у звичаєве правило. Конституційні звичаї регулюють переважно відносини, пов'язані з функціюванням органів державної, передусім виконавчої влади: Кабінету Міністрів, міністерств, а також відносин між ними.
Хоч такими звичаями в англосаксонських країнах керуються досить часто, вони не завжди підлягають судовому захисту, оскільки чимало з них мають не юридичний, а політичний зміст.
Це особливо помітно в конституційних звичаях-угодах, поширених у тій же Великобританії та інших країнах загального права. Їхній спектр доволі широкий: від конституційних угод між королевою і парламентом, дотримання звичаїв-домовленостей під час призначення прем'єр-міністра до заборони суддям брати участь у політичному житті, а членам парламенту — критикувати судову владу.
У країнах, правові системи яких належать до інших правових сімей (окрім хіба що сім'ї звичаєвого права), конституційні звичаї та конституційні звичаєві угоди як джерело конституційного права майже не використовують.
Україна не є винятком з цього правила. Проте договірний спосіб регулювання окремих конституційних відносин застосовують чимало держав. До цих відносин належать передусім відносини між територіальними одиницями держави й центральною владою з питань їхньої компетенції. Внутрішньодержавними договорами нерідко розмежовують компетенцію між федерацією та її суб'єктами у федеративних державах, між центром й автономними утвореннями — у складних унітарних державах тощо.У пострадянський період доводилося вдаватися до конституційної угоди й Україні. Йдеться про Конституційний договір між Президентом та Верховною Радою про основні засади організації та функціювання державної влади й місцевого самоврядування в Україні на період до ухвалення нової Конституції України від 8 червня 1995 року. Попри те, що він мав певне позитивне значення в подоланні конституційної кризи, що тоді була в Україні, назвати цей Договір юридичним документом, до того ж в умовах чинності багаторазово «латаної», але не скасованої Конституції України, важко.
До перелічених джерел конституційного права можна додати:
• доктринальні джерела — викладені в різних працях узагальнення й висновки вчених-юристів чи інших фахівців з конституційного права;
• релігійні джерела, притаманні релігійній правовій сім'ї, про які вже згадували й до яких ми ще повернемося в наступному розділі, тощо.
Однак ці джерела є або допоміжними (доктринальні джерела), або обмежено поширені (релігійні джерела). Вітчизняного конституційного права вони безпосередньо не стосуються.