Депутатський мандат і відповідальність

Головною функцією депутата, яка зумовлена наявністю мандата, є представницька, що полягає у репрезентації інтересів виборців. В історії практики державного будівництва існували два підходи до розуміння характеру представництва: принцип “імперативного ман­дата”, відповідно до якого депутат “зв'язаний” наказами виборців і зобов'язаннями перед ними, отже, останні мають право його від­кликати; та принцип “вільного мандата”, згідно з яким депутат є представником усього народу, не має зобов'язань перед окремими групами виборців і не несе відповідальності власне перед такою гру­пою, а виборці не мають права висловлювати недовіру чи відкликати депутата.

Положення про вільний мандат ґрунтується на ідеї “суверенітету народу”, яку було сформульовано у другій половині XVIII століття Жан-Жаком Руссо. Він вважав, що державна влада є сумою авто­ритетів її громадян, тобто кожен громадянин має частку державної влади. Таким чином, кожен депутат виражає міру авторитету, аку­мульовану його групою виборців.

До ідеї вільного мандата депутата національного парламенту, яка сьогодні є визнаним ключовим принципом представництва, відо­браженим у конституціях більшості країн Європи, парламентаризм прийшов поступово. На думку англійського політичного діяча, сучас­ника Руссо, Едмунда Берка, суть поняття “вільний мандат депутата” полягає в тому, що депутат не дає обіцянок та не має зобов'язань перед місцевою громадою. Діяльність депутата національного пар­ламенту має підпорядковуватися потребам держави і громадян усієї країни, а не обслуговувати місцеві інтереси. В тезах Берка ідею представницької демократії сформульовано так: депутат “не повинен приносити в жертву вам [виборцям] чи будь-якій іншій людині або групі осіб свою об'єктивну думку, зріле судження, освічений розум... Ваш представник має служити вам не тільки своєю майстерністю, а й думками; і він зраджує вам замість служіння [вам], якщо підпо­рядковує свої думки вашій думці.

Норма вільного мандата також спирається на ідеї, що виникли в період Великої французької революції, а саме ідею національного суверенітету, відповідно до якої джерелом влади є нація, що розгля­дається як абстрактна сутність, відділена від індивідумів.

Жан-Антуан Кондорсе, учений і політичний діяч Франції того часу, зазначав: “Як представник народу я буду робити те, що, як я вважаю, найкраще відповідає інтересам людей. Вони призначили мене виражати мої ідеї, а не їхні; абсолютна незалежність моєї думки є моїм основним обов'язком щодо них”^[11]. Отже, відповідно до теорії національного суверенітету мандат депутата, таким чином, має за­гальний характер, тобто кожен депутат представляє націю у цілому, а не окремі групи виборців.

Як вищий представницький орган парламент користується авто­номією в рамках визначених повноважень. Виняток становлять лише рішення спеціальних органів конституційної юрисдикції — Консти­туційного Суду або, як це має місце в деяких країнах, Верховного Суду. Ці рішення, зокрема, стосуються встановлення відповідності конституції законів, що приймаються парламентом. Засада автономії парламенту як колективного органу поширюється на його членів, тобто останні користуються привілеями індемнітету та імунітету саме як представники парламенту.

Наразі постає питання внутрішньої відповідальності депутатів пе­ред законодавчими органами, до яких вони належать. Оскільки у більшості країн існує практика “вільного мандата”, депутати не мо­жуть бути відкликаними за ініціативи групи виборців округу, в якому їх було обрано.

Проте “внутрішні” нормативні акти, які регулюють діяльність парламентів, зокрема регламенти, статути тощо, передбачають різ­ного роду дисциплінарні заходи у разі порушень, скоєних депутата­ми, зокрема образ, недотримання дисципліни, прогулів тощо.

Щодо відсутності депутатів на засіданнях парламенту без поваж­них причин, то в більшості країн, зокрема у Франції, Німеччині, Бельгії, Польщі, передбачено покарання у вигляді утримання частини заробітної платні або добових.

У деяких країнах тривала відсутність на робочому місті без по­важної причини може призвести до втрати мандата. Приміром, в Австралії, якщо депутат не працює більше двох місяців без дозволу палати, він втрачає мандат. Подібна практика також існує в Туреч­чині і Вірменії. Так, пункт 1 статті 67 Конституції Вірменії безпо­середньо вказує на те, що прогули засідань і бездіяльність депута­та є підставою для припинення його повноважень: “Повноваження депутата припиняються у випадках закінчення терміну повноважень Національних Зборів, розпуску Національних Зборів, порушення умов частини 1 статті 65 Конституції, втрати громадянства Республіки Вірменія, невиправданої відсутності на більш ніж половині голосувань протягом однієї чергової сесії, засудження до позбавлення волі, ви­знання недієздатним і відставки”^[13].

Порушення дисципліни, брутальна поведінка також тягнуть за со­бою відповідальність відповідно до внутрішніх нормативних актів. За такі вчинки у парламентах світу передбачено тимчасову заборону брати участь у засіданнях парламенту або грошове покарання чи комбінація цих двох дисциплінарних заходів. В окремих випадках може бути застосовано виключення депутата, яке фактично означає припинення повноважень депутата на певний період.

Внутрішні документи парламентів передбачають повноваження голів парламентів або палат ініціювати питання про дисциплінарні стягнення щодо окремих депутатів самостійно або ж для розгляду депутатським колективом”. Рішення про дисциплінарне покарання у більшості парламентів приймається головою палати. В серйозніших випадках, коли йдеться про заборону брати участь у засіданнях, це питання ставиться на голосування палати за ініціативою голови або спеціального комітету.

1.2.