§ 1. Предмет І метод фінансового права

Організація, управління, контроль у сфері фінансової діяльності держави передбачають чітку правову врегульованість відносин руху публічних фінансових ресурсів. Це означає визначеність при виділен­ні об’єкта регулювання, системи суб’єктів відносин, їх повноважень, прав та обов’язків.

Фінансове право можна аналізувати в декількох площинах: як га­лузь права; як науку; як навчальну дисципліну. Як галузь права фінан­сове право належить до публічних галузей. Однак її публічний харак­тер передбачає свій предмет регулювання, особливості методу, які не притаманні іншим галузям і цим виокремлюють царину однорідних суспільних відносин.

Відносини, що становлять предмет фінансового права, характери­зуються певними рисами:

а) складаються у сфері фінансової діяльності держави;

б) реалізуються в процесі руху (формування, розподілу та викорис­тання) грошових фондів публічного характеру;

в) об’єктом відносин є грошові фонди держави та територіальних громад;

г) передбачають виключну роль держави в цих відносинах.

Отже, предметом фінансового права є суспільні відносини у сфе­рі фінансової діяльності держави та територіальних громад з приводу формування, розподілу та використання коштів централізованих і де­централізованих фондів та контролю за цим.

У фінансових правовідносинах найбільш чітко, порівняно з інши­ми правовідносинами, прослідковуються державно-владна і майнова сторони. Відносини з приводу публічних фінансів є владно-майновими. З одного боку, держава наділяє компетентні органи владними повно­важеннями і контролює надходження коштів до бюджету, а з другого - ці відносини регулюють формування власності держави, хоча спочат­ку й у специфічній грошовій формі. Розглядаючи зазначену проблему, Ю. А. Ровинський звертав увагу на різний ступінь вияву владного характеру методу правового регулювання, що відмежовує фінансове право від інших галузей^[IV]. Рівень вияву владного характеру дає змогу визначити й специфіку правовідносин. Головною особливістю методу регулювання цієї групи відносин є відсутність права оперативної само­стійності суб’єктів. Права і обов’язки відносин регламентуються одно­значно, без будь-яких варіантів і переважно імперативними нормами.

Аналізуючи предмет фінансового регулювання, необхідно врахо­вувати фундаментальне положення Ю. А. Ровинського про зміст фі­нансових правовідносин як владно-майнових, яке використовується в роботах практично всіх фахівців у цій галузі і найчастіше через за- гальновідомість навіть без посилань. При цьому слід звернути увагу саме на нерозривність відносин влади і специфічних майнових від­носин, які регулюються як єдине ціле. Показовим у цьому плані є по­рівняння з адміністративними та цивільними правовідносинами. Саме в них часто розчиняють, змішують фінансово-правові відносини, але ці галузі і мають розмежовуватися з позицій владно-майнових відносин.

Адміністративні правовідносини - владні.

Цивільні правовідносини - майнові.

Фінансові правовідносини - владно-майнові.

Якщо адміністративно-правове регулювання спрямоване на управ­ління державою певними сферами, цивільно-правове - охоплює май­нові відносини, то фінансово-правове визначається:

- з одного боку, майновим характером особливого роду, який від­різняється тим, що власником майна є держава і це майно існує у спе­цифічній формі - централізованих і децентралізованих грошових фондів;

- з другого боку, владним характером, який визначається тим, що владні повноваження реалізуються самим власником коштів.

Незважаючи на однорідний характер, фінансові відносини перед­бачають їх деталізацію за видами^[V]. Класифікувати фінансові відноси­ни можна за декількома напрямами:

а) залежно від стадії руху грошових фондів (формування, розподіл, використання грошових ресурсів, контроль);

б) залежно від характеру фінансово-правових інститутів (бюджет­ні, податкові, валютні тощо);

в) залежно від суб’єктного складу відносин (можливі різні варіан­ти відносин, учасниками яких насамперед виступають держава, тери­торіальні громади, державні органи, юридичні та фізичні особи).

Деталізація фінансових відносин за групами, видова своєрідність кожної групи не виключають, проте, їх основного загального змісту - утворення, розподіл та використання публічних грошових фондів. Дер­жава забезпечує планомірність у цій сфері, гарантує і реалізує загальні принципи та форми фінансової діяльності, методи регулювання. Фінан­сово-правовий аспект відносин визначається декількома моментами:

- за рахунок фінансових ресурсів забезпечується виконання прак­тично всіх функцій держави;

- саме за рахунок фінансових відносин забезпечується формуван­ня централізованих та децентралізованих грошових фондів;

- на основі нормативних актів відбувається рух публічних грошо­вих фондів.

Крім особливостей предмета фінансового права, важливим крите­рієм при визначенні природи галузі права, її місця в системі права виступає метод правового регулювання, під яким розуміється сукуп­ність прийомів, способів впливу права на суспільні відносини. Метод правового регулювання реалізується також у ступені впливу на пове­дінку учасників суспільних відносин, характер їх взаємозв’язків. Кожен

метод правового регулювання має свої характерні риси, сукупністю яких і досягаються завдання та мета правової регламентації.

Держава, закріплюючи вимоги щодо досягнення першочергових потреб (формування коштів для забезпечення виконання державних функцій), встановлює чіткі межі поведінки підлеглих суб’єктів. Напри­клад, обов’язок сплати податку опосередковано правом вимагати його сплати і контролювати його. Певна свобода зобов’язаних суб’єктів можлива лише в межах імперативних приписів. Режим свободи мож­ливий у декількох формах:

1) свобода в межах імперативного суб’єктивного права, коли без­умовне право фінансового органу на перевірку може реалізовуватися ним за власним планом, але при цьому обов’язковою є реалізація да­ного права, що є одночасно і його обов’язком, засобом здійснення його функцій;

2) свобода певного суб’єкта в межах делегованих державою прав припиняти правовідносини (наприклад, зарахування сум податкової застави в рахунок податкового зобов’язання);

3) свобода зобов’язаних осіб при використанні специфічних прав (наприклад, права на застосування податкових пільг, податкового кре­диту).

Методом фінансово-правового регулювання є імперативний. Він передбачає нерівність суб’єктів відносин, що забезпечує особливий стан і специфічну роль держави. Цей метод виявляється у владних приписах, наказах одним суб’єктам з боку інших, що представляють державу, органи самоврядування. Аналізуючи систему впливу на від­носини, регульовані фінансовим правом, можна зробити висновок про те, що основною рисою методу регулювання фінансових відносин є державно-владні веління одним учасникам фінансових відносин з боку інших, які виступають від імені держави. Метод, заснований на владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, притаманний також іншим галузям права (наприклад, адміністративному), але при регу­люванні фінансових відносин він набуває особливостей, що виявля­ються в конкретному змісті, а також у колі органів, уповноважених державою на владні дії. Так, характерною рисою методу фінансового права є та обставина, що владні приписи стосуються кола платників, порядку, умов та розміру платежів до бюджетів, мети використання коштів тощо.

гани. Іншою рисою методу фінансового права є широке застосування імперативних (тобто однозначних, що не допускають вибору) норм з метою формування бюджетів.

Може скластися враження, що цей метод цілком повторює метод регулювання адміністративно-правових відносин, який також має владний, імперативний характер. Однак метод фінансового права ха­рактеризується певною галузевою специфікою:

- на відміну від адміністративно-правового методу він не базуєть­ся на вертикальній субординації, співпідпорядкованості суб’єктів: владні вказівки виходять від фінансових органів, з якими інші суб’єкти відносин не перебувають в адміністративній залежності;

- основна маса владних розпоряджень виходить від органів, спе­ціально створених державою для фінансової діяльності;

- метод фінансового права не передбачає повного підпорядкуван­ня і залежності одного суб’єкта від іншого, а стосується тільки еконо­мічного змісту фінансової норми;

- фінансово-правовий метод регулювання передбачає твердий

ступінь імперативності на всіх рівнях законодавчого регулювання і не змінюється, не знижується залежно від типу законодавчого акта (від закону до інструкції");.

- специфічним є об’єкт, який за допомогою фінансово-правового методу регулює публічні грошові фонди.

Владність як зміст методу фінансово-правового регулювання має свої особливості, що і реалізуються в імперативних приписах у сфері фінансової діяльності держави^[VI]:

а) перевага у фінансово-правовому регулюванні позитивних зобов’язань. Держава, видаючи владні розпорядження, зобов’язує суб’єктів до їх виконання (причому нерідко в однозначно визначеній формі);

б) метод владних розпоряджень виступає як імперативний - суб’єкти фінансового права чітко виконують обов’язки відповідно до приписів законів і підзаконних актів; права при цьому є похідними від обов’язків;

в) методом владних повноважень регулюються підстави виникнен­ня правовідносин з огляду на те, що за наявності певного юридичного факту суб’єкт права зобов’язаний вступити в ці правовідносини і чітко дотримуватися приписів закону, а не волі обрання;

г) цей метод характеризується юридичною нерівністю суб’єктів, коли одні суб’єкти володіють однобічними юридично-владними повно­важеннями щодо інших суб’єктів, тоді як останні не мають адекватних повноважень стосовно владних суб’єктів.

Імперативний метод фінансово-правового регулювання доповню­ється й використанням способів рекомендацій, погоджень. їх особли­вістю є похідний характер від основного імперативного методу в рам­ках реалізації, виконання владного веління. Погодження між суб’єктами фінансово-правових відносин можливі, але з приводу більш зручного, точного, своєчасного виконання імперативного обов’язку, тобто по­годжується не сама природа обов’язку, а порядок, особливості його виконання. Рекомендації також доречні у фінансовому праві, однак вони або гарантуються, підкріплюються імперативними веліннями, або уточнюють їх.

Застосування імперативного методу не виключає використання рекомендацій, погоджень, наявності права вибору в поведінці підлег­лого суб’єкта. Так, податкові органи можуть надати підприємствам податковий кредит (відстрочення платежу) на підставі спеціальної угоди. Крім того, часткова диспозитивність поведінки підлеглої сторо­ни - платника податків - може виявлятися й у можливості податково­го планування. Однак усі ці особливості в кінцевому результаті підпо­рядковані методу владних приписів.