ВИСНОВКИ

Спираючись на результати проведеного всебічного й ґрунтовного дослідження розвитку екологічного законодавства в контексті при­родно-правової доктрини, можна сформулювати такі науково-теоре­тичні й практичні висновки і рекомендації.

Категорія «природне право», що широко використовується в юри­дичній та еколого-правовій науці, пройшла складний шлях становлен­ня, що, звісно, позначилося на її розумінні. З огляду на це нині саме вплив природного права на розвиток природно-правової доктрини й екологічного законодавства набуває все більшої актуальності, що по­требує поглибленого вивчення й аналізу, причому з позицій зміни цін­нісних парадигм сьогодення. Беручи все це до уваги, зараз набирає обертів процес реформування й адаптації законодавства, сформовано перелік обов’язкових для імплементації актів законодавства ЄС у сфе­рі навколишнього середовища, що, у свою чергу, сприяє економічній інтеграції та поглибленню політичної асоціації, забезпеченню розбудо­ви еколого-правової держави, приведенню екологічного законодавства України у відповідність до світових та європейських стандартів і вимог.

На підставі аналізу основних положень концепції філософії права підтверджено, що сучасні концепції природного права беруть свій по­чаток ще з часів Античності, а її сутнісні положення змінювалися за­лежно від етапу еволюції людської цивілізації. З урахуванням наведе­ного і на підтримку обґрунтованих, на наш погляд, висновків С. П. Ра- біновича наголошено, що доцільно виокремлювати чотири основні періоди сприйняття (рецепіювання) західноєвропейських природно- правових ідей і концепцій українською правовою думкою: 1) XVI­XVII ст. (доба ренесансного гуманізму); 2) XVIII - перша третина XIX ст. (період Просвітництва); 3) кінець XIX - початок XX ст. (школа «відродженого природного права»); 4) кінець XX - початок XXI ст. (природно-правові ідеї у філософсько-правовій думці незалеж­ної України) (курсив наш.

Проте, керуючись хронологічним принципом і беручи до уваги особливості впливу природного права на відносини у сфері викорис- 549

тання й охорони природних ресурсів і комплексів (це важливо, оскіль­ки весь процес розвитку українського соціуму пов’язаний зі зміною уявлень про право, а також права людини, у тому числі екологічні), запропонована авторська періодизація: І - давні часи і до ІХ ст.; ІІ - із ІХ ст. до середини XVI ст., майже до 1569 р., тобто до Люблінської унії. Упродовж цього часу одночасно існували звичаєве, церковне, світське право, котрі поєднувалися засадничими ідеями природного права й продовжують діяти зараз; ІІІ - нова історія України (з кінця XVI ст. до початку ΧΧ ст.) (1569-1914), а саме до початку українських націо­нальних повстань, боротьби українського народу за національну неза­лежність під час Першої світової війни. На підставі результатів, отри­маних при аналізі історичних пам’яток і джерел юриспруденції, під­тверджено, що в політико-правовій думці України дослідження ідей прав людини почалися у XVm ст., коли на її території поширилася теорія природних прав людини. Спираючись на ідеї природного права й суспільного договору, які виникли в Європі, складалася філософія Просвітництва. Наприклад, «філософія серця» (кордоцентризм), при­хильником якої був Г. С. Сковорода (1722-1794). Істотно збагатили українську правову думку екзистенційно-романтичний світогляд М. В. Гоголя; погляди членів Кирило-Мефодіївського товариства М. І. Костомарова, П. О. Куліша, Т Г Шевченка, які з позицій «філо­софії серця» обґрунтовували українську національну ідею. У поглядах М. П. Драгоманова (1841-1895) на права і свободи людини поєднува­лися утопічно-соціалістичні та конституційно-демократичні ідеї, об­стоюючи також ідеї космополітизму. Так, науковець вважав, що лю­дина від народження наділена природними правами, а головне при­значення позитивного права бачив у закріпленні прав людини і громадянина; ZV - пов’язаний з Новітньою історією України (сере­дина ХХ ст.

Додамо, що в історії українського нормотворення був розроблений проект Закону України «Про громадянське суспільство», в якому на­водилося таке визначення поняття: «природне право - це сукупність прав людини, окремих територіальних громад, націй і народу в ціло­му, даних їм від Бога (природи), а тому священних і невід’ємних у процесі їх життєдіяльності». З огляду на це «належні особі з момен­ту народження права на життя і свободу, безпеку і прагнення щастя, власність і опір гнобленню, розвиток і рідну мову, які передують державі і законодавству, не підлягають вилученню, обмеженню та скасуванню» [798, с. 10-11]. Цей проект містить значну кількість дис­кусійних і суперечливих положень, проте він став першою спробою на законодавчому рівні дати визначення цьому явищу. Щоправда, у нормативно-правових актах будь-якого рівня, на наш погляд, недо­цільно закріплювати визначення поняття «природне право», а вони повинні містити окремі природні права, у тому числі й екологічні, при цьому всебічно регламентуючи правовий механізм їх реалізації та за­хисту.

Примітно, що Указом Президента України від 27 лютого 2016 р. № 68/2016 затверджено Національну стратегію сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016-2020 роки, яка спира­ється на базові цінності відносин між демократичною державою і гро­мадянським суспільством, зумовлена становленням такого суспільства як основи народовладдя й прагненням створити належні умови для ефективної взаємодії держави, громадянського суспільства й бізнесу задля модернізації України, підвищення добробуту і забезпечення рівних можливостей для всіх. Метою Стратегії визнано утворення сприятливих умов для розвитку громадянського суспільства, налаго­дження ефективної взаємодії громадськості з органами державної влади, органами місцевого самоврядування на засадах партнерства, забезпечення додаткових можливостей для реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина, задоволення суспільних інтересів з ви­користанням різноманітних форм демократії участі, громадської ініці­ативи та самоорганізації [630]. На жаль, екологічна складова в цій Стратегії відсутня.

Констатовано, що сучасні зміни, які відбуваються у країні й сус­пільстві, є спробою перебудови всієї закоренілої, узвичаєної системи поглядів на національне право, яка була панівною досить тривалий період (понад сімдесят років) і формувалася під впливом догм радян­ського права і радянської правової доктрини, що базувалася на марк­систсько-ленінській теорії, повністю заперечувала існування природ­них прав і концепції природного права (на наше переконання, саме враховуючи це, даний світогляд не одержав належного висвітлення й вивчення). Більше того, із достатньою часткою впевненості можна припустити, що природне екологічне право й надалі буде закріплюва­тися (легалізуватися) в нормах позитивного права, але не втратить своєї специфіки й не стане тотожним йому, а це дозволяє вести мову про те, що саме на засадах природно-правової доктрини повинне роз­виватися екологічне законодавство.

Доведено, що завдяки законодавчому закріпленню природних еко­логічних прав з’являться додаткові можливості їх реалізації й охорони. Якщо ж деякі природні екологічні права не знайдуть свого відображен­ня в нормативно-правових актах, це не означатиме, що вони не існують, тим більше що нормативна фіксація цих прав не є обов’язковою умо­вою їх існування й захисту. Природні екологічні права у суб’єктів екологічного права можуть виникати незалежно від їх законодавчого визнання (закріплення), наявності в законі або інших нормативних актах, тобто вони виникають із появою певних об’єктивних і соціаль­но обумовлених життєво необхідних фактів і обставин.

Обґрунтовано, що екологічне законодавство в цілому й окремі його інститути є продуктом соціальної дійсності, а соціальна цінність еко­логічних суспільних відносин визначається місцем в ієрархії потреб людини їх предмета, який разом із суб’єктами і соціальними зв’язками між ними виступає елементом структури суспільних екологічних від­носин. Спираючись на це, констатовано, що передумовою еволюціо­нування екологічної природно-правової доктрини є постійна взаємодія теорії та практики, усвідомлення необхідності її використання, а отже, одним із концептів сьогодення, згенерованих сучасним станом суспіль­ного розуміння й бачення шляхів подальшого оновлення і вдоскона­лення суспільних екологічних відносин та їх законодавчого регулю­вання, можна визнати соціальну зумовленість впливу природно-право­вої доктрини на розвиток екологічного законодавства. Більше того, соціальну зумовленість природного права з позицій екологічного за­конодавства варто розглядати як сукупність чинників, що ґрунтуються на конкретних обставинах, якими вона визначена, виходячи із тепе­рішньої парадигми розвитку національної правової системи. Наголо­шено, що соціальна зумовленість природного права тісно пов'язана з екологізацією законодавства як динамічною категорією й процесом, який, у свою чергу, залежить від: 1) об'єктивних підстав: екологічна спрямованість міжнародно-правових угод, міжнародно-правові тради­ції; необхідність виконання міжнародних екологічних зобов'язань як закономірність створення дієвих правових механізмів утвердження і забезпечення екологічних прав людини як головного обов'язку дер­жави тощо; 2) суб'єктивних підстав (наприклад, наукові висновки і пропозиції, громадська думка, що базується на екологічній право­свідомості, культурних і моральних цінностях суспільства та ін.).

Визначено чинники законодавчого закріплення певних суспільних екологічних відносин: а) історичний (тенденції розвитку еколого-пра- вової науки і законодавства); б) соціально-економічний (досягнення певного рівня суспільної екологічної безпеки господарської діяльнос­ті, фінансового забезпечення, заохочення еколого-ефективної та іншої діяльності); в) соціально-психологічний (стан суспільної свідомості, розуміння суспільної потреби й доцільності збереження навколишньо­го середовища, відповідність рівня підготовленості населення до за­конодавчого закріплення вихідних засад природного права); г) еколо­гічний; д) політичний; е) ідеологічний; є) соціально-юридичний (до­цільність і необхідність легалізації певних суспільних відносин з урахуванням наведених вище чинників) та ін.

Доведено, що соціальна зумовленість і необхідність легалізації основоположних засад і положень природного права в екологічному законодавстві продиктовані підвищеним рівнем небезпеки, особливо екологічної, незахищеністю та недостатнім рівнем правового регулю­вання захисту екологічних прав суб'єктів, недосконалістю системи державного екологічного управління, потребою усунення прогалин, колізій і дефектів в екологічному законодавстві, відсутністю визначе­ності й єдності екологічної термінології, формуванням і становленням нових суспільних відносин, які є екологізованими й які слід охороняти, керуючись приписами нормативно-правових актів.

Проведено ґрунтовний аналіз змісту й суті поняття «природне еколо­гічне право» як складової багатоаспектного, поліфункціонального явища «природне право», яке має різну наукову інтерпретацію; доведено, що в узагальненому вигляді його слід розглядати як соціально-правове яви­ще, довічне право індивіда, що має моральну природу і характер абсо­лютної цінності; сукупність сформульованих громадянським суспіль­ством прав на фундаментальні блага, якими володіє людина від наро­дження. Екологічне право певною мірою ввібрало такі основоположні для концепцій природного права ціннісні орієнтири: 1) пов’язаність ви­никнення з моментом народження; 2) невід’ємність (невідчужуваність) від людини як соціобіологічної істоти; 3) формується безпосередньо суспіль­ством, тобто це явище соціально-історичне, а не біологічне, фізіологічне, соціальна сутність якого полягає в гарантуванні кожному мінімально необхідної в конкретних історичних умовах частки соціальних благ; 4) зміст і обсяг цих прав залежать від можливостей суспільства, насам­перед від рівня його економічного розвитку; 5) свобода діяти певним чином або утримуватися від окремих вчинків із тим, щоб забезпечити собі нормальне існування, задовольнити інтереси і потреби; 6) незалеж­ність від розсуду державних законодавчих органів; 7) безпосередній і об’єктивний характер реалізації; 8) їх дотримання є запорукою надання кожній людині як вищій цінності найбільше можливостей для її розвитку.

Доведено, що легалізація положень природного права в екологіч­ному законодавстві: а) дозволяє внормувати екологічні відносини, які відповідають публічним і приватним інтересам, забезпечити їх узго­дженість; б) втілює ідеї справедливості та встановлює певну рівність перед законом усіх суб’єктів права, врегульовує питання настання юридичної відповідальності за вчинення правопорушення і їх співмір- ності; в) є важливим чинником прогресу й сталого розвитку країни; г) сприяє закріпленню засад національної безпеки держави, суспільства та людини; д) виступає критерієм «істинності» позитивного права. Констатовано, що доктринальні положення природного права: а) ви­значаються юридичною спільнотою концептуальною основою нормо- творчої, правозастосовної і правотлумачної діяльності; б) мають прак­тичну цінність для екологічного законодавства; в) набувають на дер­жавному рівні юридичної сили, загальної обов’язковості, тобто вона стає формою права.

У дослідженнях науковців еколого-правова доктрина розглядаєть­ся як галузева юридична, а природно-правова доктрина сприймається як загальноправове явище, загальноправова категорія вищого порядку. Крім того, остання (природно-правова доктрина) - інтегруюча катего­рія, що виступає в ролі своєрідної моделі політико-правової реальнос­ті, правового регулювання, моральності, відображає потреби соціуму, оптимальне співвідношення приватних і публічних інтересів, сприяє як гармонійній взаємодії природи й суспільства, так і збереженню без­печного довкілля, захисту життя та здоров'я населення. Отже, при­родно-правова доктрина - загальноправова категорія, що становить основу екологічного права, має позитивацію в екологічному законо­давстві і є інтегруючою сукупністю юридично-наукових трактувань і суджень про право, у межах яких розробляються й обґрунтовуються юридичні форми пізнання права і правових явищ, принципи, поняття, терміни, конструкції, способи, засоби, прийоми розуміння і тлумачен­ня його джерел, системи, структури тощо, сприяє формуванню галу­зевої еколого-правової доктрини. Висловлено думку, що природно- правову доктрину, яка впливає на законодавця й судову практику, можна вважати джерелом права разом із принципами, що, як правило, формуються природною і правовою доктриною.

На підставі результатів вивчення приписів основоположних нор­мативно-правових актів і поглядів науковців обстоюється концепт про те, що в екологічних відносинах природно-правова доктрина, впливаючи на еколого-правову науку та доктрину як галузеву, має подвійний вияв. По-перше, з позицій природно-правової доктрини визначаються найвищі соціальні цінності, формуються екологічна ідеологія й етика як різновиди соціальних і правових інститутів; створюються нові підгалузі, інститути, субінститути, норми еколо­гічного законодавства і права, винаходяться засоби оптимізації юри­дичної техніки й методології тлумачення норм. По-друге, доктри­нальна складова проведення екологічної правової політики присутня у проектах і самих нормативно-правових актах, зорієнтованих на оптимізацію чинного законодавства, усунення недоліків, колізій і про­галин у праві, а це сприяє розширенню сфер правової регламентації суспільних екологічних відносин. Крім того, саме з її природи, сут­ності цього феномену як наукової теорії (вчення), нетрадиційного джерела права й допоміжного засобу для визначення змісту еколого- правових норм виникає теоретико-прикладний (практичний) характер можливості використання природно-правової доктрини в екологічній правозастосовній практиці. Констатовано, що природно-правова доктрина:

- є системоутворюючим елементом при створенні правової систе­ми в цілому й екологічного права зокрема, яка формалізується і набуває своєї обов’язковості;

- це результат наукового пізнання, певна частина науки, що має більш статичний, консервативний характер порівняно з правовою й еколого-правовою наукою;

- як і еколого-правова доктрина, служить засобом гармонізації системи екологічного права й законодавства, спираючись на її прин­ципи, визначає основні напрями державної екологічної політики, водночас вона орієнтується на вимоги світової спільноти й загально­людські цінності природно-правової доктрини;

- на певному історичному етапі становлення в Україні державнос­ті забезпечує формування позитивного екологічного права, виступає зразком правопорядку, а існування правових доктрин є важливою складовою перехідного періоду;

- як і еколого-правова доктрина, об’єктивується в письмовій і змі­шаній (письмовій та усній) формі, а її розроблення й подальший роз­виток можливі лише за наявності правничих наукових шкіл, представ­ники яких формують якісно нові наукові вчення;

- це збірна (поєднувальна) категорія, що використовується для позначення сукупності юридично-наукових трактувань і розумінь при­родного й екологічного права, у межах яких розробляються сучасні підходи до її праворозуміння з урахуванням потреб соціально-еконо­мічного, політико-правового та іншого розвитку країни;

- урівноважує положення, велику кількість імперативів, заборон і обмежень в екологічних правовідносинах;

- як і еколого-правова доктрина, виконує стабілізуючу, спрямову­ючу, евристичну, нормоутворюючу, оціночну і прогностичну функції;

- як і еколого-правова доктрина, має похідний щодо правничої науки характер;

- обидві зазначені доктрини визнаються юридичною спільнотою, служать концептуальними підвалинами нормотворчої, правозастосов- ної і правотлумачної діяльності;

- після можливого офіційного визнання державою вони можуть виступати джерелом (формою) екологічного права.

Завдяки всебічності й повноті розгляду питання розроблено автор­ську дефініцію категорії «екологічне законодавство» - цілісна, внут­рішньо узгоджена система чинних нормативно-правових актів, які містять загальнообов’язкові вимоги, норми і правила, що регулюють суспільні екологічні відносини, які виникають між суб’єктами з при­воду забезпечення вимог екологічної безпеки, належності, викорис­тання й відтворення (відновлення) природних об’єктів і комплексів, охорони й захисту людини та навколишнього природного середовища від шкідливого впливу з метою попередження, запобігання й усунення його негативних наслідків і задоволення екологічних та інших інте­ресів, і розраховані на багаторазове застосування. Складовими систе­ми нормативних актів виступають: а) закони України; б) чинні між­народні договори України, згоду на обов’язковість яких надано Верхов­ною Радою України; в) постанови Верховної Ради України; г) укази й розпорядження Президента України; д) постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України, що видаються на підставі Конституції, законів та указів Президента; е) підзаконні нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади та інших центральних органів державної влади, у тому числі є) акти, що закріплюють техніко-юри- дичні норми екологічного спрямування; ж) нормативно-правові акти місцевих органів виконавчої влади; з) нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування. Виокремлено ознаки системи екологічного законодавства: цілісність, зв’язок із системою права, системність внут­рішніх зв’язків, структурованість, диференціація, узгодженість, об­ґрунтовано, що вона має як горизонтальну (галузеву), так і вертикаль­ну (ієрархічну) структуру, є вторинною стосовно системи екологічно­го права, виникає на її основі.

Запропоновано в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» закріпити визначення поняття «екологічне законодавство», а при подальшій кодифікації - в ЕК України у статті «Основні поняття» або «Визначення основних термінів». Доведено, що завдяки кодифікації екологічного законодавства секторальні при­родоохоронні нормативно-правові акти будуть замінені (повністю або частково) новим правовим документом, а також те, що систематизація екологічного законодавства повинна відбуватися на підставі опрацю­вання єдиної наукової концепції.

Крім того, запропонована дефініція терміна «принципи природно­го екологічного права» - це інформаційне віддзеркалення в ньому, а потім і в позитивному екологічному праві основних зв'язків, які реально існують у правовій системі. Констатовано, що принципи при­родного права мають свої особливості, властиві тільки їм: по-перше, існували до (й поза) законодавства у формі відносин на основі багато­разового повторення і захисту державою конкретних екологічних дій або екологічних відносин; по-друге, можуть випливати з екологічного законодавства (принципи законодавства з природним змістом) або бути правовою ідеєю, не зафіксованою позитивним правом, але яка може слугувати надалі орієнтиром для розвитку цього законодавства (док- тринальні принципи екологічного права); також можуть бути закладе­ні в концепції, доктрині та стратегії екологічної політики держави; по-третє, відбивають суть явищ, в основі яких є екологічні об'єкти, що становлять єдину екосистему з притаманними тільки їй особливостями, а людина та інші суб'єкти як носії природних екологічних прав можуть виступати і об'єктом, і суб'єктом екологічних відносин (врегульованих і неврегульованих), з приводу яких можуть виникати або не виникати екологічні правовідносини; по-четверте, вимагають урахування еколо­гічного чинника й імперативного характеру екологічних відносин, значущості контрольних функцій з боку органів державної влади у сфері використання, охорони природних ресурсів, екологічної без­пеки; по-п'яте, передбачають орієнтування на пріоритетність прав громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля, що випливає із загального конституційного принципу (ст. 3) про те, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнача­ються в Україні найвищою соціальною цінністю», а також забезпечу­ються статтями 16 і 50 Конституції України.

З огляду на те, що нині правники все частіше звертаються до пи­тання класифікації еколого-правових принципів, запропоновано такий їх поділ: правові принципи, принципи права і законодавства. На під­ставі напрацювань фахівців у сфері загальної теорії й екологічного права обґрунтовано недоцільність і помилковість ототожнення понять «правові екологічні принципи», «принципи екологічного права» і «принципи екологічного законодавства». Так, правові екологічні принципи - це головні ідеї, які відображають основні вимоги до сис­теми права тієї чи іншої держави та формуються до виникнення сис­теми права. Принципи екологічного права розглядаються як осново­положні засади. Принципи екологічного законодавства, у свою чергу, можна віднести до положень, закріплених у нормативно-правових актах органів державної влади, й до тих, що виводяться з їх змісту шляхом аналізу останніх. Принципи екологічного права, зафіксовані безпосередньо в правових нормах, є нормами-принципами, принципа- ми-ідеями, законодавчими принципами. Безумовно, наявні й інші внутрішні диференціації зазначених принципів, однак можна з упев­неністю констатувати, що за сучасних умов низка природних принци­пів є невід’ємною складовою як Конституції, так і інших нормативно- правових актів.

Спираючись на результати проведеного наукового дослідження принципів екологічного права, можемо констатувати, що: по-перше, принципи екологічного права постійно розвиваються, тобто є динаміч­ними категоріями, їх становлення та формування відбуваються з ура­хуванням природно-правових підходів, вони суттєво впливають на екологічну політику держави та кодифікацію екологічного права; по-друге, принципи природного права визначають загальну спрямова­ність і тенденції розвитку правових систем і їх частин, включаючи галузь екологічного права, їх варто розглядати як загальнонаукову категорію; по-третє, принципи природного права слугують основою об’єднання окремих норм у цілісну систему екологічного права як самостійної галузі права; по-четверте, провідні, загальнолюдські пра­вові ідеї природного права (принципи природного права) властиві не лише екологічному, а й іншим галузям права, їх можна розглядати як міжгалузеві принципи, разом із цим вони знаходять закріплення на галузевому, підгалузевому та інших рівнях. З огляду на те, що еколо­гічне право - це самостійна галузь права з внутрішньою диференціа­цією, воно має підгалузеву й інституційну структуру. На всі ці утво­рення також поширюються принципи природного права, тобто при­родно-правові підходи в чинному екологічному законодавстві впливають на міжгалузеві, галузеві та інші принципи; по-п’яте, до­цільно підтримати й розвинути дуалістичну концепцію, згідно з якою основоположні (загальні) принципи права, що ґрунтуються на при­родно-правових засадах, можуть використовуватися у двох значеннях: і як зміст права, і як його форма (джерело); по-шосте, їх дотримання сприяє кращому розумінню й визначенню змісту, сутності екологічно­го законодавства, допомагає застосуванню норм на практиці та вирі­шенню питань, не врегульованих ним.

Наведене зайвий раз підтверджує, що в Україні продовжує форму­ватися система принципів екологічного права, що, у свою чергу, спри­ятиме: а) правильному тлумаченню юридичних норм; б) подоланню суперечностей і прогалин в екологічному законодавстві; в) подальшій кодифікації екологічного законодавства.

На підставі результатів аналізу законодавчих приписів запропо­новано в подальшому при кодифікації екологічного законодавства закріпити положення щодо дії закону в часі в ЕКУ, а зараз варто передбачити це в окремій статті або доповнити вимогою щодо дії актів екологічного законодавства у часі ст. 2 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ч. 2). Бажано також, щоб у майбутньому одночасно із цими нормами обов’язково містилися б і вимоги щодо аналогії закону і права в екологічних правовідносинах.

Запропоновано при кодифікації екологічного законодавства (при створенні ЕК України), спираючись на природно-правові підходи, передбачити статтю «Принципи екологічного законодавства», устано­вити їх ієрархію, створивши цим самим підґрунтя для подальшого їх розвитку в законодавстві. Доведено, що до принципів, які містяться у ст. 3 Закону України «Про охорону навколишнього природного серед­овища», варто додати такі:

- дотримання прав людини на безпечне довкілля;

- додержання моральних засад суспільства при реалізації еколо­гічних прав;

- пріоритет забезпечення безпечних умов життєдіяльності лю­дини;

- першість публічних екологічних інтересів при взаємодії суспіль­ства й природи;

- свобода реалізації правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження природними ресурсами з урахуванням публічних інтересів суспільства й інтересів нинішнього і майбутніх поколінь;

- забезпечення екосистемного, ландшафтного підходу при регу­люванні екологічних правовідносин;

- правове закріплення комплексного використання природних об’єктів і синхронізації їх правових режимів;

- поєднання екологічних прав і обов’язків людини;

- недопущення зловживання екологічними правами;

- невід’ємний суверенітет держави над своїми природними ресур­сами;

- збереження екологічних функцій природних об'єктів та комп­лексів як середовища життєдіяльності;

- загальнодоступність використання природних об'єктів права власності Українського народу відповідно до закону;

- поєднання особливостей природних об'єктів як природних ре­сурсів і одночасно нерухомого майна, об'єкта права власності та інших прав;

- гарантованість і непорушність права власності на природні ре­сурси й комплекси;

- неприпустимість незаконних обмежень права власності на при­родні ресурси й комплекси;

- дотримання правил добросусідства при використанні природних ресурсів;

- забезпечення добросовісності при реалізації екологічних прав і виконанні екологічних обов'язків;

- участь громадськості у формуванні державної екологічної по­літики й екологічному управлінні;

- забезпечення гарантій прав на природні ресурси та комплекси;

- неприпустимість свавільного втручання в особисті екологічні права людини;

- запобігання екологічній шкоді;

- відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законо­давства про охорону довкілля;

- незворотність юридичної відповідальності за порушення вимог екологічного законодавства;

- дотримання норм і правил раціонального, ефективного, еколого- збалансованого права природокористування;

- судовий захист екологічних прав та інтересів;

- закон не має зворотної сили, якщо інше не встановлено законом;

- аналогія тощо.

У ході дослідження також доведено, що під вплив природного права підпадають і ті об'єкти, які досі не є об'єктами еколого-право- вого регулювання, але з розвитком соціуму може виникнути потреба в їх законодавчій легалізації. Сучасність вимагає комплексного, зба­лансованого вивчення об'єктів еколого-правового регулювання з ура­хуванням положень природно-правової доктрини. Наголошено, що в правовій науці, зокрема й екологічного права, юридична природа поняття «об'єкти правового регулювання» трактується неоднозначно, тобто зараз, на жаль, відсутні узгоджені й єдині підходи до його тлу­мачення. Складність окресленого правового явища пояснюється не лише кількістю об'єктів екологічних відносин (постійним її зростан­ням), а й їх природою (природними властивостями), специфікою пра­вових режимів (їх ключових елементів), особливостями використання, відтворення (можливістю повного або частково їх відтворення або взагалі відсутністю такої), охорони, збереження й захисту, створення безпечних умов для їх існування і попередження (зменшення) антро­погенного навантаження на них.

На підставі аналізу думок і поглядів науковців доведено справед­ливість висновків про те, що об'єкти права не тотожні об'єктам право­відносин, останні розглядаються як певне особисте або соціальне благо, для здобуття і використання якого визначаються взаємні юри­дичні права й обов'язки суб'єктів, на що доречно звернути увагу пред­ставникам еколого-правової науки. Отже, об'єкт вивчення природного екологічного права - це та частина об'єктивної реальності, яка пов'язана з пізнанням людини (суспільства) і природи її взаємодії з навколишнім середовищем у процесі здійснення невід'ємних прав і виконання обов'язків. Таким чином, екологічні відносини, які вини­кають при цьому, можуть бути врегульовані правом (мають правову форму) і не врегульовані ним (залишаються позазаконодавчими правом, доктриною, концепцією). До першого виду належать так звані «кла­сичні об'єкти еколого-правового регулювання», щодо другого заува­жимо, що законодавчі засади їх регулювання знаходяться лише на стадії формування (розвитку).

Крім того, на наше переконання, не слід ототожнювати терміни «об'єкт права» («об'єкт еколого-правового регулювання») й «об'єкт еколого-правової охорони». Останній вживається для позначення тих, які виконують функцію середовища існування людини, тобто йдеться про об'єкти, пов'язані переважно із задоволенням біологічних і біо­логічно-соціальних потреб та інтересів громадян як суб'єктів природ­них відносин. До них належать інтегровані й особливо охоронювані об'єкти, що є засобом задоволення життєво необхідних потреб (есте­тичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних, культурних тощо). Тільки в разі отримання чіткої відповіді на питання щодо співвідно­шення цих правових категорій можна визначитися з предметом еколо- го-правового регулювання і його складовою - природними екологіч­ними відносинами.

Зауважимо, що прикладом непослідовного, двозначного, деклара­тивного, алогічного використання термінів є, на жаль, і Закон України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2030 року» від 28 лютого 2019 р. № 2697-ІІІ, який вважається документом довгострокового державного планування. Звернемо увагу хоча б на мету державної екологічної політики, якою визнано досягнення «доброго стану довкілля» шляхом запровадження екосистемного підходу до всіх напрямів соціально-економічного роз­витку України задля забезпечення конституційного права кожного громадянина України на «чисте та безпечне довкілля», впровадження збалансованого природокористування і збереження та відновлення природних екосистем. Викликають певне здивування й правові кон­струкції, точніше логічність їх побудови, закладені при окресленні основних засад державної екологічної політики: «сприяння збалансо­ваному (сталому) розвитку шляхом досягнення збалансованості скла­дових розвитку (економічної, екологічної, соціальної), орієнтування на пріоритети збалансованого (сталого) розвитку, а також декларатив­но закріплена стратегічна мета - формування в суспільстві екологічних цінностей». Виходячи з цього, необхідно: по-перше, з'ясувати, як в еколого-правовій науці і законодавстві співвідносяться досліджува­ні правові категорії, привести термінологію у відповідність до між­народних стандартів, наприклад до ISO (the International Organization for Standardization) 704:2009 - Terminology work - Principles and methods (Термінологічна діяльність - принципи та методи) [1206]; по-друге, при напрацюванні тексту ЕК України доцільно розробити і закріпити чіткі дефініції, для цього варто в розділі (або главі) 1 «Основні положення» передбачити ст. 1 «Визначення основних тер­мінів»:

- довкілля (навколишнє середовище) - сукупність природних, при­родно-антропогенних, антропогенних і технологічних об'єктів і фак­торів, які становлять умови життєдіяльності людини;

- навколишнє природне середовище - сукупність усіх природних умов, у тому числі й тих, що зазнали змін у процесі виробничо-госпо­дарської діяльності, які перебувають у нерозривному зв'язку і створю­ють єдину екологічну систему¹; ^[116]

- природне середовище - сукупність об'єктів довкілля (природно­го середовища);

- природні ресурси - компоненти природного середовища (земля, надра, водні об'єкти, атмосферне повітря, ліси, об'єкти тваринного та рослинного світу), які використовуються або можуть бути використа­ні в процесі господарської та іншої діяльності;

- природний об'єкт - природна екологічна система, природний ландшафт і компоненти, що їх складають, які зберегли свої природні властивості;

- природно-антропогенний об'єкт - природний об'єкт, змінений внаслідок господарської чи іншої діяльності людини.

У ході опрацювання юридичної монографічної літератури і зако­нодавства з'ясовано, що спільною рисою об'єктів правової охорони й природно-екологічних відносин є: а) їх цінне природне або соціаль­не значення; б) встановлення для них особливого правового режиму, що обмежує або забороняє ті види діяльності, які несумісні з основним їх призначенням; в) невключення їх до господарського обігу; г) фак­тична відсутність використання (експлуатації).

Доведено, що сучасне екологічне право значною мірою формуєть­ся під впливом природничих наук і висновків її представників, які перебільшували роль закону в регламентації суспільних відносин, що виникають у сфері охорони довкілля. Це призвело до того, що в до­сліджуваній галузі права особливо помітним є переважання деклара­тивних приписів, що, звісно, позначається на якості еколого-правової матерії, якій властива наявність значної кількості правових невизна- ченостей, посилань і бланкетних норм, а також норм, що встановлюють необґрунтовано широкі межі розсуду й тлумачення для суб'єктів пра- возастосовної діяльності.

Обґрунтовано, що низка зазначених вище об'єктів екологічних правовідносин може бути віднесена до оціночних понять, які є резуль­татом узагальнень найбільш важливих ознак відображених у праві явищ. Однак саме оціночні поняття додають праву гнучкості й дина­мічності, за певних умов усуваючи деякі суперечності, сприяють його стабільності, формальній визначеності й чіткості. Важливою рисою еколого-правових оціночних понять слід визнати те, що норми права не закріплюють їх зміст, а містять тільки загальні відомості про озна­ки, які в законі не конкретизуються. Отже, сьогодні передусім необхід­но вирішити питання узгодженості й легалізації термінів, тобто їх трактування має наводитися в законодавчих актах, що сприятиме по­дальшій кодифікації та належній правозастосовній практиці.

Установлено, що правова категорія «суб'єкт екологічного права» набагато ширша за «суб'єкт екологічних правовідносин», тому що в останніх суб'єкт використовує не всі потенційні (властиві особі) пра­ва та обов'язки, а лише ті, що потрібні для реалізації конкретних пра­вовідносин. Суб'єкту екологічного права притаманні природні як права, так і обов'язки незалежно від того, чи отримали вони законо­давче закріплення і чи регламентуються дані екологічні відносини нормами права. Суб'єкти екологічного права здатні мати як суб'єктивні, так і природні екологічні права й обов'язки (деякі з них легалізовані в Конституції та інших законах і кодексах) незалежно від того, вико­ристовують вони їх чи ні, при цьому виникають екологічні природно- правові відносини й правові (що виникають лише на підставі норма­тивно-правових актів).

Для повноти розгляду питання й усебічного вивчення окресленої проблеми проаналізовано таку властивість суб'єктів, як право- суб'єктність у контексті природно-правової доктрини. Спираючись на основоположні висновки науковців, зазначимо, що складовими еко­логічної правосуб'єктності є правоздатність і дієздатність. Однак для юридичних осіб екологічна правоздатність і дієздатність виникають одночасно. Деліктоздатність - це особливий елемент правосуб'єктності, вона може мати місце або ні. Визнання Конституцією України при­родних прав людини стало підставою для корекції поняття «право­здатність», тобто безпосередньо природної здатності володіти еколо­гічними правами й виконувати обов'язки. Із категорією «екологічна правоздатність» тісно пов'язана інша, а саме «дієздатність». Вони мають спільні риси, але водночас розрізняються: якщо перша вказує вид того, що можна мати, то друга - передусім те, що може створити для себе своїми діями суб'єкт екологічного права. Виходячи з цього, дієздатність як правова категорія трансформується у природні еколо­гічні права, які закріплені нормами позитивного права. Дієздатність і правоздатність тісно пов'язані за змістом: правоздатність - це всі права й обов'язки, які суб'єкт може мати, а друга означає здатність особи набувати цих прав і обов'язків та здійснювати їх власними ді­ями, тобто екологічну дієздатність слід розглядати як можливість реалізації завдяки власним діям своєї правоздатності. Згідно із зако­нодавством дієздатність може бути повною; частковою; мінімальною; обмеженою. Крім того, за певних умов громадянин визнається недіє­здатним.

Визначено, що екологічна правоздатність має: а) формалізований характер; б) зміст (відповідні права та обов'язки); в) персоніфікований обсяг; г) притаманна стадії правотворчості (закріплення у правовому приписі потенційної теоретичної можливості особи набути право або виконувати обов'язок). Доведено, що екологічна правоздатність являє собою належну кожній особі можливість володіти екологічними пра­вами й обов'язками, які мають невід'ємний і невідчужуваний характер та забезпечують єдність приватних і публічних екологічних інтересів у сфері охорони навколишнього природного середовища. Отже, право­здатність - це якісна, а не кількісна категорія, оскільки її зміст полягає в можливості набуття прав, а не в їх сукупності. При цьому за законом громадянин не має права відмовитися від правоздатності або обме­жити її. Тому вона і є невідчужуваною.

Констатовано, що обмежується не екологічна правоздатність суб'єктів, а лише деякі їх права, а також обґрунтовано доречність вне­сення відповідного розділу до Закону України «Про охорону навко­лишнього природного середовища», а при подальшій кодифікації екологічного законодавства, тобто опрацюванні в майбутньому ЕК України, особливу увагу приділити правовому статусу суб'єктів еко­логічних правовідносин. Обґрунтовано, що правоздатність суб'єктів екологічних правовідносин - абстрактна та науково-теоретична кате­горія, яка має такі особливості:

- це явище історичне, яке в різні часи враховувало соціальне, по­літичне, економічне та інше становище держави;

- є динамічною правовою категорією;

- має властивість збагачувати свій зміст з урахуванням розширен­ня можливостей держави щодо її гарантування й забезпечення;

- не пов'язана ні з віком, ні зі статтю суб'єктів правовідносин;

- це явище не зумовлене законом, бо притаманне людській при­роді;

- становить пасивну властивість особи, для її набуття достатньо бути суб'єктом права (на відміну від дієздатності - властивості актив­ної);

- виникає від народження, зберігається протягом усього життя і припиняється зі смертю людини;

- надає рівні можливості для всіх громадян;

- не може бути обмежена;

- здійснюється особисто (індивідуально), не передається іншим особам;

- їй притаманні природність, невідчужуваність та ін.

Установлено, що екологічна дієздатність також має певні особли­вості, що відрізняють її від інших галузевих, а саме: а) зумовлена специфікою екологічного законодавства (щоправда, у ньому, на жаль, не передбачені підстави й моменти виникнення і припинення); б) своє­рідність юридичних фактів, що є підставою її виникнення, зміни об­сягу чи втрати. Вона як єдине поняття складається з двох елементів: здатність людини самостійно здійснювати операції, набуваючи тим самим нових прав і покладаючи на себе нові обов'язки (угодоздатність), і здатність нести юридичну відповідальність за шкоду, заподіяну про­типравними діями (деліктоздатність), останню доцільно розглядати й як окремий елемент правосуб'єктності. Зауважимо, що недоречно вводити деліктоздатність як складову дієздатності юридичних осіб, бо, на наше переконання, її в екологічних відносинах варто досліджувати як здатність виконувати забезпечувальну і компенсаційну функції юридичної відповідальності.

Підтверджено, що в разі закріплення в екологічному законодавстві природних прав вони стають нормативними, суб'єктивними (регулю­ються як форма (джерело) позитивного права)) і класичними положен­нями теорії права. Відзначено, що поняття «суб'єкти правовідносин» і «суб'єкти природного права» не завжди збігаються: по-перше, еколо­гічні правовідносини - не єдина форма реалізації норм екологічного права (позитивне екологічне право). Суб'єктивні права неможливі поза правовідносинами, а природні права людини (оскільки вони розгляда­ються як загальні соціальні можливості незалежно від їх державно­правового визнання) здатні існувати і поза правовідносинами, але підлягають захисту. При цьому природні права людини можуть реалі­зуватися через всю сукупність конкретних суб'єктивних прав у всіх галузях об'єктивного права або залишатися природними правами (і бути пов'язаними з доктриною, концепцією) і не втрачати свого зна­чення в праворозумінні, правосвідомості, залишаючись правоположен- нями; по-друге, природні права людина має з моменту народження, а ряд суб'єктивних (позитивних) прав набуває лише при настанні певного віку або низки юридичних фактів, передбачених чинним еко­логічним законодавством; по-третє, конкретна людина (як соціобіоло- гічна істота) завжди виступає суб'єктом природного екологічного права, але не завжди є учасником правовідносин.

Спираючись на результати ґрунтовного аналізу поняття й класифі­кації природних екологічних прав суб'єктів, установлено, що з огляду на момент їх виникнення і процес утворення (генезу) вони поділяють­ся на дві групи, а саме: природні й суб'єктивні права. З'ясовано, що існують природні екологічні права, що отримали законодавче закріп­лення й набули статусу суб'єктивних, тобто є суб'єктивними екологіч­ними правами природної спрямованості.

Доведено, що природні екологічні права (природні легалізовані екологічні права) поділяються залежно від: 1) часу їх проголошення, йдеться про розподіл на покоління; 2) пріоритету прав людини, ви­окремлюють основні (фундаментальні) і неосновні (другорядні, по­хідні, вторинні); 3) потреб й інтересів, що задовольняються, на при­родно-біологічні і природно-соціальні права; 4) сфери суспільних відносин і характеру потреб людини або цінностей, які виступають їх об'єктом (у цьому випадку мову доцільно вести й про екологічні обов'язки), а саме на: а) фізичні природні права (тобто життєві, ві­тальні); б) особисті природні права; в) культурні (гуманітарні) при­родні; г) економічні природні права; д) політичні природні права; 5) виду відносин: а) у сфері публічного і б) приватного права; в) так званий «стандарт прав людини»; 6) виду суб'єктів: а) природні права людини; б) природні права сім'ї; в) природні права нації (народу й со­ціальних спільнот (класів, прошарків, груп, громадських об'єднань, трудових колективів та ін.), права людства); 7) форми здійснення (ін­дивідуальні і колективні); 8) способу закріплення: а) не закріплені в законодавстві; б) похідні (випливаючі) з тлумачення законодавства, принципів права, принципів законодавства; в) прямо (безпосеред­ньо) закріплені в законодавстві; 9) спрямованості задоволення й за­хисту майнових або немайнових інтересів, відповідно до цього їх можна диференціювати на майнові й особисті немайнові права та від­повідні їм відносини; 10) соціальної значущості (виокремлюють при­родні екологічні права абсолютні та відносні); 11) сфери приналеж­ності природних ресурсів та комплексів: а) право власності, а також похідні від права власності права, що мають характер обтяження ре­чового права власності, та б) право природокористування; 12) статусу природних об'єктів як об'єкта цивільних прав виділяють: а) зобов'язальні і б) речові права; 13) видів функціонального призна­чення за сферами: а) використання природних ресурсів; б) охороню- ваної спрямованості й в) забезпечувальні; 14) виду природного об'єкта (земельні, водні, флористичні, фауністичні, атмосферно-повітряні та ін.); 15) значимості: а) життєвоутворюючі; б) життєвопідтримуючі; в) стабілізаційні; 16) характеру, способу здійснення правореалізуючих дій (активні і пасивні); 17) визначеності на законодавчому рівні (мате­ріальні й процесуальні) та ін. Слід зазначити, що проведена класифі­кація природних екологічних прав характеризує лише найбільш важ­ливі й соціально значущі права. Розгорнута і детальніша характерис­тика деяких природних екологічних прав є предметом для подальших наукових досліджень.

Підтверджено, що екологічні обов'язки мають природно-правовий зміст як різновид юридичних обов'язків, вид та міра належної і сус­пільно необхідної поведінки суб'єктів, обумовлені сучасною еколого- правовою доктриною. З огляду на це вони мають знайти відображення в приписах, заборонах, стимулах, визнаних на національному рівні державою і міжнародним співтовариством. Констатовано, що обов'язки також є засобом забезпечення реалізації екологічних прав громадян і мають розглядатися як міра державного примусу. Сутність екологіч­ного обов'язку - його імперативна, безумовна, правомірна, належна поведінка, що визначається відповідно до вимог природно-правової доктрини, законодавства та договорів.

Доведено, що екологічні права й обов'язки є результатом «компро­місу» між природно-правовим і позитивним типом праворозуміння. Вони належать до природних невідчужуваних, але таких, де життєво необхідні фактори, зумовлені станом соціально-економічного розвитку, підлягають введенню до предмета законодавчого регулювання й гаран­туванню з боку держави.

З'ясовано, що екологічні права і обов'язки перебувають у взаємодії. Установлення ступеня впливу та зумовленості прав обов'язками і нав­паки - багатоаспектна проблема, пов'язана з історичними, соціально- політичними, філософськими, юридичними, моральними, психологіч­ними та іншими сферами, оскільки вони при формуванні природно- правової доктрини, регулюванні суспільних екологічних відносин взаємопов'язані, але як самостійні категорії. Спираючись на це, конста­товано, що коли мова йде про єдність екологічних прав і обов'язків, то її, як правило, розглядають у вузькому і широкому аспектах. У першо­му випадку єдність досліджуваних категорій виникає між конкретними суб’єктами в рамках чітко окреслених екологічних відносин, а у друго­му - йдеться про моменти, коли один і той самий суб’єкт володіє певним комплексом екологічних прав і обов’язків, що можливо за абсолютних екологічних відносин з необмеженим колом зобов’язаних осіб.

Зроблено висновок, що відповідно до природно-правової й еколо­го-правової доктрини зв’язок екологічних прав і обов’язків, у тому числі й природних, має системний характер. Саме тому кореляцію екологічних прав і обов’язків громадян доцільно закріпити як один із основних законодавчих принципів права. Висловлено думку й аргу­ментовано, що терміносполучення (яке згодом доцільно закріпити як юридичне поняття) «екологічні права і обов’язки», особливості їх вза­ємодії необхідно враховувати при подальшій кодифікації чинного екологічного законодавства, створенні концепції їх розвитку.

Запропоноване авторське визначення поняття «екологічні обов’язки», що мають природно-правовий зміст і функціонують у фор­мах (джерелах) позитивного права, - це різновид юридичних обов’язків (останні, у свою чергу, є різновидом соціальних), вид і міра належної, легітимної і суспільно необхідної поведінки суб’єктів, що має відпо­відати приписам, заборонам, стимулам, визнаним на національному рівні державою й міжнародним співтовариством (міжнародними стан­дартами в галузі обов’язків людини) з метою забезпечення вимог екологічної безпеки, створення належних (безпечних) умов для жит­тєдіяльності, встановлення приналежності природних об’єктів і комп­лексів, використання, відтворення, охорони природних об’єктів, за­хисту екологічних прав та інтересів громадян, гармонійної взаємодії природи й суспільства, закріплених у законодавстві й договорах, пра­вових прецедентах, правових звичаях, правовій доктрині, правових принципах. Констатовано, що сутність екологічного обов’язку полягає в тому, що поведінка (вчинки) має бути імперативною, безумовною, правомірною, належною, що, до речі, встановлюється в законодавстві і договорах, які мають відповідати положенням природно-правової доктрини. Крім того, складне переплетіння прав і обов’язків сторін, що становлять змістовне наповнення договорів у сфері екології, зумов­лює необхідність як введення в законодавство правил визначення за­гальних і спеціальних норм, їх співвідношення, а також принципів застосування, так і прийняття спеціального нормативно-правового акта в зазначеній сфері. Акцентовано на тому, що сутність екологічного обов’язку - необхідність визначеної (певної) поведінки, а зміст - це відповідні (конкретні) дії, передбачені нормативно-правовими актами, звичаями, договорами тощо (тобто мають конкретно визначений ха­рактер).

Разом із наведеним загальним визначенням екологічних обов’язків виокремлено певні особливості природних екологічних обов’язків: а) виникають з моменту народження й існують довічно незалежно від волі держави; б) невід’ємні; в) невідчужувані; г) пов’язані зі створен­ням як механізму забезпечення природних екологічних прав, так і д) життєво необхідних умов існування людини; е) не пов’язані з пра­вовим інститутом громадянства; є) як і природні права, трансформу­ються насамперед на людину, інших суб’єктів; ж) зумовлюють фізич­не та біологічне існування людини; з) сприяють задоволенню не лише екологічних, а й матеріальних, духовних та інших потреб, інтересів та реалізації прав; и) визначаються всіма державами; і) є пріоритетними щодо інших обов’язків, необхідних для забезпечення сприятливих умов існування людини; ї) корелятивні екологічним правам і не лише природним; й) забезпечуються суспільством і залежать від рівня де­мократії у країні; к) є різновидом соціальної категорії; л) являють собою морально-етичні вимоги суспільства до громадян, узгоджують­ся з публічними й приватними інтересами; м) пов’язані з вольовою і свідомою поведінкою суб’єктів; н) є фактором впливу на свідомість осіб тощо.

На підставі вивчення доктринальних наукових підходів установ­лено, що природні екологічні обов’язки класифікуються: 1) за спосо­бом походження, виокремлюють дві групи: а) природні, основні, не- відчужувані й б) інші (в основі яких природно-правовий зміст); 2) за­лежно від суб’єктного складу екологічних природних або природно-правових відносин розрізняють обов’язки: а) загальних суб’єктів, тобто всіх громадян та інші; б) спеціальних, виникнення яких пов’язано з професійною діяльністю, територіальністю (місцем проживання) тощо; 3) за способом і джерелом закріплення (легаліза­ції) й трансформації на коло суб’єктів виокремлюють загальні/основні (так звані фундаментальні, основоположні), спеціальні/неосновні (так звані похідні/спеціальні); 4) за ступенем соціальної зумовленості й рег­ламентації (не лише законодавчої) поділяють на загальнорегулятивні й абсолютні, обумовлені соціальними потребами; 5) за способом, методом, характером поведінки суб’єктів їх регулювання - забороню- вальні й евентуальні; 6) залежно від певних дій конкретного суб’єкта

та функцій, які виконуються в суспільних відносинах, поділяються на:

а) активні - вчинити дії для забезпечення реалізації права уповнова­женого суб'єкта та б) пасивні - утриматися від вчинення певних дій, які суперечать інтересам уповноваженої особи; 7) від виконання влас­ного обов'язку в конкретних відносинах: а) активної поведінки;

б) утримання від будь-яких дій; в) підкорення санкціям; 8) від типу функцій, які виконуються в межах певних екологічних відносин (тоб­то мають певну специфіку залежно від їх виду): а) пасивного типу екологічні обов'язки, що мають обмежувальну функцію; б) активного типу властиві екологічні обов'язки, що виконують забезпечувальну функцію; в) регулятивного типу характерні обов'язки, що несуть га­рантуючу функцію; г) охоронного типу особливі виховна (просвіт­ницька) та відновлювальна функції; 9) обов'язки за змістом доцільно також поділяти на основоположні, матеріальні й процесуальні; 10) за хронологічною ознакою виокремлюють постійні природні екологічні обов'язки (право на безпечне для життя і здоров'я довкілля) й тим­часові (право загального природокористування, яке здійснюється для задоволення життєво необхідних або задоволення певних інтересів - любительське та спортивне рибальство на водоймах загального корис­тування тощо); 11) за характером сприйняття суспільною свідомістю бувають: а) належні обов'язки (особа внутрішньо з ним згодна (берег­ти природу)) й б) зайві («тягар», до якого складно звикнути (впрова­дження маловідходних, енергозберігаючих технологій тощо)); 12) згід­но з класифікацією прав людини, можливістю виокремлення в них природних прав доречно й природні екологічні обов'язки віднести до обов'язків першого покоління, які корелятивні відповідним правам; 13) за видом суб'єктів розрізняють природні обов'язки: а) людини, б) сім'ї, в) народу (нації) й г) соціальних спільнот (прошарків, груп, громадських об'єднань, трудових колективів та ін.); д) людства; 14) за формою здійснення поділяються на: індивідуальні і колективні; 15) за спрямованістю задоволення й захисту майнових або немайнових інтер­есів можна диференціювати на майнові і особисті немайнові обов'язки; 16) за сферою приналежності поділяють на обов'язки щодо: а) права власності, а також похідні від права власності права, що мають харак­тер обтяження речового права власності; б) права природокористуван­ня та в) на інших титулах; 17) за видом об'єктів виокремлюють при­родні екологічні обов'язки: земельні, водні, флористичні, фауністичні, 572

атмосферно-повітряні та інші, що обумовлюють в умовах сьогодення необхідність визначення їхніх правових форм для реалізації та забез­печення; 18) за їх значимістю можливо диференціювати на: а) життє- воутворюючі; б) життєвопідтримуючі; в) стабілізаційні, а також мають право на існування й інші наукові класифікації. Доведено, що еколо­гічні обов'язки - необхідний елемент взаємодії держави, суспільства й особистості, без яких неможлива гармонійна взаємодія природи і суспільства.

Запропоновано внести відповідні зміни та доповнення до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», ви­користавши напрацювання і висновки, а в подальшій кодифікації екологічного законодавства в ЕК України доречно передбачити само­стійний розділ (або главу) щодо екологічних прав й обов'язків людини і громадянина (або еколого-правового статусу громадян), в якому (якій) будуть статті, присвячені їх системі, ретельному аналізу кожно­го з них, правовому механізму їх реалізації, охороні й захисту, саме ж визначення екологічних прав і обов'язків доцільно навести в розділі (або главі) 1 «Основні положення» ст. 1 «Визначення основних термі­нів». Доведено доцільність закріплення в Кодексі категорії «екологіч­ний інтерес», його різновидів (публічного і приватного) як об'єкта правової охорони. Крім того, наведені положення враховані при онов­ленні Стратегії державної екологічної політики та розвитку галузевих стратегій.

Підтверджено, що кожному закріпленому екологічному праву від­повідає чийсь обов'язок, через який воно тільки й має можливість здійснитися, інакше екологічні права, у тому числі природні, не мали б сенсу. З огляду на це наголошено, що екологічний обов'язок є гаран­тією з боку держави й суспільства реалізації екологічних прав.

Надано авторське визначення поняття «екологічні інтереси» (як видове поняття й об'єктивна категорія), які є самостійним об'єктом еколого-правового регулювання, а саме: прагнення (спонукання) до користування визначеними матеріальним та/або нематеріальним бла­гами у формі простого легітимного дозволу, підлягають правовій охороні й судовому захисту задля гармонійної взаємодії природи й суспільства, задоволення життєво важливих інтересів людини, сус­пільства й держави, які не суперечать національному законодавству, світовим і європейським стандартам і вимогам, загальним засадам природного права й природно-правової доктрини, мають орієнтувати­ся на досягнення балансу внутрішньодержавних публічних і приватних екологічних інтересів, принципи справедливості, верховенства права, добросовісності, розумності та інші загальноправові фундаментальні засади, спрямовані на розбудову еколого-правової держави й право­порядку. Установлено, що об'єктами екологічних інтересів залежно від специфіки блага виступають природні об'єкти, а також об'єкти нерухомого майна, до яких належать деякі природні ресурси з особ­ливим правовим режимом, немайнові блага (особисті й соціальні, зокрема: життя, здоров'я, права людини, екологічна безпека, довкілля, екологічне управління); екологічні послуги та ін. Акцентовано увагу на тому, що перелік об'єктів еколого-правового регулювання розгалу­жується, як наслідок - екологізації підлягає широке коло відносин, а більшості сучасних правовідносин притаманна еколого-правова складова.

На підставі вивчення думок науковців запропоновано такий поділ екологічних інтересів: 1) за територіальною ознакою (виокремлювати глобальні (міжнародні), національні (державні), регіональні, місцеві чи локальні, об'єктові); 2) залежно від суб'єктного складу носіїв (фі­зичні особи, юридичні особи, держава й суспільство); 3) за складом учасників (множинністю суб'єктів) - індивідуальні (особисті) й колек­тивні; 4) за характером екологічних відносин існують еколого-матері- альні й еколого-процесуальні; 5) за часом - постійні й тимчасові, су­часні (теперішні) й майбутні (прийдешні); 7) за характером розрізняють майнові й немайнові; 8) виходячи з впливу на природні об'єкти (зе­мельні, водні, фауністичні та ін.); 9) залежно від характеру й екологіч­ної спрямованості інтересу (зовнішні і внутрішні); 10) залежно від сфери їх виявлення (публічні і приватні); 11) залежно від прагнення користуватися певними благами (матеріальні й нематеріальні); 12) з огляду на приналежність природних ресурсів суб'єктам (власни­ків, користувачів тощо); 13) залежно від мети задоволення потреб суб'єктів вирізняються загальнодержавні, територіальної громади, особисті; 14) за ступенем узгодженості такі, що збігаються, проти­лежні, нейтральні; 15) за юридичною значимістю інтересу - юридично значимі позитивні й юридично значимі негативні;16) за правовою природою й наслідками виокремлюють законні (правоохоронюва- ні) й незаконні (не захищаються ні законом, ні правом, тому що скеро­вані на ущемлення/утиск або незаконне обмеження прав, свобод та інтересів інших фізичних і юридичних осіб) та ін. Запропонованим класифікаціям притаманна й внутрішня диференціація.

Автором не ототожено публічний, державний і суспільний інтерес. Публічні екологічні інтереси доцільно розглядати як найбільш значущі й такі, що належать до пріоритетних, так званих «вищих за ієрархією» інтересів, від їх задоволення залежить забезпечення приватних еколо­гічних інтересів. Висловлено думку, що варто підтримати концепцію антиномічності інтересів особистості й держави, оскільки доведено, що абсолютне гармонійне поєднання екологічних інтересів індивіда й суспільства неможливо, але їх збалансування вкрай необхідне.

Обґрунтовано доцільність закріплення категорії «законний еколо­гічний інтерес» в ЕК України, а також зроблено припущення, що як результат законотворчої діяльності він стане засобом узгодження пу­блічних і приватних інтересів, що сприятиме досягненню соціально розумного компромісу, а зараз її визначити в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища».

Запропоновано підготувати й прийняти Екологічну доктрину Укра­їни на довгостроковий період, у якій визначити стратегічну мету, вектори (напрями), завдання й принципи державної екологічної по­літики, оскільки поки не склалася позитивна й дійова законодавча практика щодо розробки ЕК України. Обґрунтовано, що окремий роз­діл повинен закріплювати засади і науково-методологічне забезпечен­ня. Доктрина має бути розроблена за участю як органів державної влади й самоврядування, так і екологічної спільноти - науковців (еко- логів-правників), громадських екологічних організацій та ін. Крім того, вона має складатися зі: вступу, розділу І «Загальні положення» (по­няття Екологічної доктрини України, визначення її правових основ, мети і завдань, вимог щодо її забезпечення); розділу ІІ «Організаційні засади» (економічний, екологічний, соціально-правовий, інформацій­ний та інші чинники, основні складові системи охорони довкілля); розділу ІІІ «Фінансове та ресурсне забезпечення»; розділу IV «Під­готовка кадрів»; розділу V «Наукове супроводження державної еколо­гічної політики»; розділу VI «Міжнародне співробітництво» (відпо­відність екологічного забезпечення державної політики міжнародним стандартам); Прикінцевих положень. Приписи Доктрини, на наш погляд, мають скласти основу при розробленні нормативно-правових актів і керівних документів із питань державної екологічної політики. Крім того, спираючись на неї, слід формувати в подальшому Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України як доку­мент довгострокового планування з визначенням основоположних екологічних цінностей для суспільства. Її підготовка й подальша сис­тематизація екологічного законодавства стане спробою саме через кодифікацію вирішити низку проблем нормативно-правового регулю­вання екологічних відносин, відмовою від його «секторальної», фраг­ментарної модернізації.