Поняття і порядок екстрадиції особи, яка вчинила правопорушення

Глибокі перетворення, які здійснюються в державно-правовій і соціально-економічній сферах, вимагають подальшого зміцнення в державі законності та правопорядку, забезпечення безпеки особи, належного захисту та охорони конституційних прав, свобод і законних інтересів людини й громадянина.

Правовий статус таких осіб і порядок вирішення питань, пов’язаних з їх в’їздом або виїздом з України, регулюються законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», Кодексом України про адміністративні правопорушення, Кодексом адміністративного су­дочинства України, законами України «Про імміграцію», «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та «Про Державну прикордонну службу України», Порядком продовження стро­ку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2012 року № 150, Європейською конвенцією про видачу правопоруш­ників (1957 р.) і протоколами до неї та низкою інших актів.

Аналіз чинного законодавства дозволяє виокремити низку пра­вових термінів, які широко застосовуються під час вирішення питань, пов’язаних із забезпеченням порядку перебування іноземців та осіб без громадянства на території України. До них можна віднести такі понят­тя: «видворення», «повернення», «видача», «передача».

Зміни, які впродовж останніх років відбуваються в соціально-по­літичній та економічній сферах, сприяють загостренню окремих явищ не лише в масштабах однієї країни, а й загалом у світі. Насамперед йдеться про зростання рівня злочинності, зміну її структури, характеру та динаміки, що пов’язано не лише з її національністю, а й транснаціо- нальністю.

Разом з тим необхідно зазначити, що встановити правила та про­цедури співпраці держав у боротьбі з міграційними правопорушення­ми досить складно, тому що в цьому аспекті співпадають інтереси су­веренних держав, що часто мають неоднаковий підхід до зазначеної проблеми. Так, підґрунтя міжнародної співпраці передусім становлять Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Конвенція про статус біженців, Конвенція Ради Європи про запобігання терориз­му, Європейська конвенція про видачу правопорушників та протоколи до неї, Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивіль­них, сімейних і кримінальних справах (1993 р.) та низка інших актів.

Проте положення таких угод переважно мають доволі загаль­ний характер, а отже потребують деталізації на рівні національного законодавства. Насамперед йдеться про Кодекс України про адміністра­тивні правопорушення, Кримінальний кодекс України, закони України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про біжен­ців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», «Про Державну прикордонну службу України» тощо. Також нормативно-пра­вова об’єктивізація такої єдності забезпечується передусім підписанням дво- та багатосторонніх міжнародних угод щодо правової допомоги. Однією з форм такої правової допомоги виступає інститут екстрадиції.

До екстрадиційних норм можуть бути віднесені норми різних га­лузей права як на національному рівні (норми конституційного, кри­мінального, адміністративного, кримінально-процесуального, кри­мінально-виконавчого права), так і на міжнародному, що в поєднанні й утворює інститут видачі злочинця.

Засади екстрадиції сягають стародавніх часів. На кожному з етапів свого розвитку вона зазнавала певної трансформації, що сприяло пе­реходу екстрадиції на якісно новий рівень функціонування у правовій системі України як окремого комплексного міжгалузевого правового інституту. До того ж інститут екстрадиції продовжує постійно розвива­тися та вдосконалюватися.

Екстрадиція (видача затриманої особи) — форма міжнародної співпраці держав у боротьбі зі злочинністю. Вона полягає в арешті й пе­реданы однією державою іншій (за запитом) особи, що підозрюється або обвинувачується в скоєнні злочину, або ж засудженого злочинця^{[119] [120].}

Досить часто під час дослідження проблем екстрадиції використо­вують термін «видача особи». Крім того, на сьогодні існує нормативне закріплення визначення цього поняття. Так, у ст. 541 Кримінального процесуального кодексу України зазначено, що видача особи (екстради­ція) — це видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку.

Одночасно нормами чинного законодавства закріплено ще одне визначення — «передача іноземця, що вчинив злочин на території України» ¹²°.

Необхідно підкреслити, що видача осіб (екстрадиція) та передача осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання на сьо­годні є самостійними правовими інститутами, кожен з яких має окремий предмет правового регулювання, що характеризується притаманними лише йому рисами. Разом з тим, аналіз цих визначень дає змогу дійти висновку, що екстрадиція відрізняється від видачі й передачі насампе­ред за своїм змістом, оскільки містить у собі стадію порушення ініціа­тиви про передачу (видачу) особи, процес ухвалення рішення з цього питання компетентними органами двох держав, стадію оскарження ух­валеного рішення, власне процес передачі (видачі) особи та легалізацію вироку судом тієї держави, яка прийняла особу, тощо.

Видачу особи (екстрадицію) можна охарактеризувати такими ознаками:

1) видача є актом правової допомоги;

2) у видачі беруть участь дві держави й більше, одна з яких видає особу, а інша приймає;

3) видача можлива лише після вчинення злочину;

4) метою видачі виступають притягнення особи до кримінальної відповідальності або приведення у виконання вироку та захист прав видаваної особи;

5) видача є комплексним правовим інститутом, в основі якого ді­ють дві самостійні правові системи — міжнародного та внутрішньодер­жавного права;

6) правом вимагати видачу особи володіє держава, на території якої був учинений злочин або громадянином якої є особа, або держава, що потерпіла від злочину;

7) держава має право, а не обов’язок вирішувати питання про вида­чу особи, яка перебуває на її території (якщо інше не закріплено в між­народному договорі); у будь-якому випадку держава може відмовити у видачі, якщо це передбачено міжнародним чи внутрішньодержавним законодавством.

Законодавець передбачає два види видачі іноземців та осіб без громадянства, які вчинили злочини поза межами України й перебува­ють на її території: видача для притягнення до кримінальної відпові­дальності та віддання до суду або передання для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України. При цьому слід зазначити, що видача особи є правом України, яке може бути реалізоване за наявності певних умов. Передусім йдеться про подання запиту на видачу (екстрадицію) особи. Крім того, говорячи про видачу, може йтися як про видачу особи з України, так і про видачу особи в Україну для притягнення до кримінальної відповідальності.

Іншою обов’язковою умовою є передбачення вітчизняним зако­нодавством хоча б за один зі злочинів, у зв’язку з якими запитується видача, покарання у вигляді позбавлення волі на максимальний строк не менше 1 року або якщо особу засуджено до покарання у виді позбав­лення волі і невідбутий строк становить не менше 4 місяців.

Ще однією умовою видачі (екстрадиції) особи є дотримання стро­ків давності притягнення до кримінальної відповідальності чи вико­нання обвинувального вироку за вчинення злочину. Це правило віді­грає важливу роль у забезпеченні прав та інтересів людини у зв’язку з екстрадицією^[121].

Крім того, Україна може перейняти кримінальне провадження, в якому судом іноземної держави не ухвалено вирок, щодо громадян України та іноземців, які вчинили злочини за межами України й перебу­вають на території України, але які не можуть бути видані іноземній дер­жаві або у видачі яких відмовлено, якщо діяння, у зв’язку з яким запи­тується передача кримінального провадження, згідно з Кримінальним кодексом України визнається злочином.

Разом з тим, інститут видачі особи, яка вчинила злочин, має певні винятки. Нормами KK України (ст. 10) встановлено заборо­ну на здійснення видачі іноземній державі для притягнення до кри­мінальної відповідальності та віддання до суду громадян України та осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні та вчи­нили злочини поза межами України.

1) особа, стосовно якої надійшов запит про видачу, відповідно до законів України на час ухвалення рішення про видачу (екстрадицію) є громадянином України;

2) злочин, через який запитано видачу, не передбачає покарання у виді позбавлення волі за законом України;

3) закінчилися передбачені законом України строки давності при­тягнення особи до кримінальної відповідальності або виконання виро­ку за злочин, через який запитано видачу;

4) компетентний орган іноземної держави не надав на вимогу цен­трального органу України додаткових матеріалів або даних, без яких неможливо ухвалити рішення за запитом про видачу (екстрадицію);

5) видача особи (екстрадиція) суперечить зобов’язанням України за міжнародними договорами України;

6) наявні інші підстави, передбачені міжнародним договором України.

Крім того, законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» закріплено додаткові підстави щодо заборони вида­чі чи передачі іноземця та особи без громадянства. До них належать:

- існування загрози життю або свободі за ознаками раси, віроспо­відання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань;

- загроза смертної кари або страти, катування, жорстокого, нелюд­ського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

- загроза життю або здоров’ю, безпеці або свободі внаслідок загаль- нопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутріш­нього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності ме­дичного лікування чи догляду, який забезпечує життя;

- загроза видворення або примусового повернення до країн, де мо­жуть виникнути зазначені випадки.

При цьому забороняється колективне примусове видворення іно­земців та осіб без громадянства.

Видача особи є складним і багаторівневим процесом, який охоплює різні форми міжнародної співпраці.

Відповідно до положень Європейської конвенції про видачу пра­вопорушників (1957 р.) запит про видачу особи має бути складений у письмовій формі й супроводжуватися: оригіналом або завіреною копією обвинувального вироку та постанови суду, або постанови про не­гайне затримання чи ордера на арешт, або іншого розпорядження, яке має таку ж силу й було видане відповідно до процедури, передбаченої законодавством запитуючої сторони; викладом правопорушень, за які вимагається видача; інформацією про час і місце їх вчинення, їх юри­дичну кваліфікацію з посиланням на відповідні правові положення, які зазначаються якнайточніше; копією відповідних законодавчих актів; описом відповідної особи, а також будь-якою іншою інформацією, яка може сприяти встановленню її особи та громадянства. Водночас запити компетентного органу іноземної держави про видачу особи можуть роз­глядатися лише в разі дотримання вимог, передбачених ч. 1 ст. 573 КПК України.

Згідно зі ст. 574 КПК України центральними органами України щодо видачі особи (екстрадиції), якщо інше не передбачено міжнарод­ним договором України, є, відповідно, Генеральна прокуратура України (у кримінальних провадженнях під час досудового розслідування) та Міністерство юстиції України (у кримінальних провадженнях під час судового провадження або виконання вироку). Водночас відповідно до положення ст. 80 Конвенції про правову допомогу і правові відноси­ни у цивільних, сімейних і кримінальних справах (1993 р.), на підставі якої відносини з питань видачі, карного переслідування, а також вико­нання слідчих доручень, що стосуються прав громадян і на які потрібні санкції прокурора, здійснюються виключно генеральними прокуро­рами (прокурорами) договірних сторін. Такий напрям міжнародного співробітництва можна диференціювати на видачу особи, яка вчинила кримінальне правопорушення (екстрадиція з України), та видачу особи, яка вчинила кримінальне правопорушення (екстрадиція в Україну)^[122].

Кримінально-процесуальні відносини, пов’язані з видачею осо­би, яка вчинила кримінальне правопорушення, з України, розпочи­наються із затримання такої особи на території України компетент­ними органами. Безперечно, головною підставою такого затримання є розшук особи правоохоронними органами інших держав. Про за­тримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, складається про­токол, в якому, крім відомостей, передбачених ст. 104 КПК України, зазначаються місце, дата й точний час (година і хвилини) затриман­ня відповідно до положень ст. 209 КПК України; підстави затримання; результати особистого обшуку; клопотання, заяви чи скарги затри­маного, якщо такі надходили; повний перелік процесуальних прав та обов’язків затриманого. Протокол має бути підписаний особою, яка його склала, і затриманим. Останньому вручається копія про­токолу під розпис. Крім того, копія надсилається також прокурору, який здійснює нагляд за додержанням законів органом, що здійснив затримання.

Про факт затримання прокуратура Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя протягом 60 годин після затриман­ня повідомляє відповідний центральний орган України, який упродовж З днів інформує компетентний орган іноземної держави. Про кожен випадок затримання громадянина іноземної держави, який учинив злочин за межами України, прокуратура Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя також повідомляє Міністерство за­кордонних справ України.

При цьому процедура затримання повинна відбуватися виключ­но в межах чинного законодавства України з дотриманням вимог ст. 208 КПК України. Насамперед йдеться про необхідність негайно по­відомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затри­мання, у вчиненні якого злочину він підозрюється, та забезпечити пра­ва особи, яка підлягає видачі, відповідно до вимог ст. 581 КПК України. Така особа має право:

1) мати захисника і побачення з ним за умов, що забезпечують кон­фіденційність спілкування, на присутність захисника під час допитів;

2) отримувати медичну допомогу;

3) давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього;

4) негайно повідомити інших осіб (близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб за вибором цієї особи) про її затримання й місце перебу­вання відповідно до положень ст. 213 КПК України;

5) вимагати перевірку обґрунтованості затримання;

6) знати, у зв’язку з яким кримінальним правопорушенням надій­шов запит про її видачу;

7) брати участь у розгляді судом питань, пов’язаних з її триманням під вартою і запитом про її видачу;

8) ознайомлюватися із запитом про видачу або одержати його копію;

9) оскаржувати рішення про тримання під вартою, про задоволен­ня запиту про видачу;

10) висловлювати в судовому засіданні власну думку щодо запиту про видачу;

11) звертатися з проханням про застосування спрощеної процеду­ри видачі.

Водночас особі, стосовно якої розглядається питання про видачу і яка не володіє державною мовою, забезпечується право робити заяви, заявляти клопотання, виступати в суді мовою, якою вона володіє, кори­стуватися послугами перекладача, а також отримати переклад судово­го рішення та рішення центрального органу України мовою, якою вона користувалася під час розгляду справи. Якщо особа, стосовно якої роз­глядається питання про видачу, є іноземцем і тримається під вартою, то вона має право на зустрічі з представником дипломатичної чи кон­сульської установи своєї держави.

Затримана особа негайно звільняється, якщо:

1) протягом 60 годин з моменту затримання вона не була достав­лена до слідчого судді для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу тимчасового або екстрадиційного арешту;

2) установлено обставини, за наявності яких видача (екстрадиція) не здійснюється.

До затриманої особи, яка вчинила злочин за межами України, до надходження запиту про її видачу може бути застосовано тимча­совий арешт на 40 діб (ст. 583 КПК України) або інший установлений відповідним міжнародним договором України строк до надходження запиту про її видачу. Якщо максимальний строк тимчасового арешту закінчився, а запит про видачу цієї особи не надійшов, особа підлягає негайному звільненню з-під арешту.

Процедура оформлення тимчасового арешту полягає в таких діях.

Прокурор звертається до слідчого судді, у межах територіальної юрисдикції якого здійснено затримання, із клопотанням про застосу­вання тимчасового арешту. Під час розгляду клопотання слідчий суддя встановлює особу затриманого, пропонує йому зробити заяву, переві­ряє наявність документів, що підтверджують клопотання прокурора, вислуховує думку прокурора, інших учасників і виносить ухвалу про застосування тимчасового арешту або про відмову в застосуванні тим­часового арешту, якщо для його обрання немає підстав. Клопотання має бути розглянуто слідчим суддею не пізніше 72 годин з моменту затри­мання особи.

Варто підкреслити, що в разі несвоєчасного надходження до упов­новаженого (центрального) органу України запиту про видачу особи, що вчинила злочин, це не перешкоджає застосуванню до неї екстради- ційного арешту в разі отримання в подальшому такого запиту.

Екстрадиційний арешт відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 541 КПК України є застосуванням запобіжного заходу у виді тримання особи під вартою з метою забезпечення її видачі (екстрадиції). Клопотання подаєть­ся до слідчого судді за місцем тримання особи під вартою, який після його одержання встановлює особу, пропонує їй зробити заяву, переві­ряє запит про видачу та наявні матеріали екстрадиційної перевірки та вислуховує думку прокурора. Під час розгляду клопотання слідчий суддя не досліджує питання про винуватість і не перевіряє законність процесуальних рішень, ухвалених компетентними органами іноземної держави у справі стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу.

Зауважимо, що екстрадиційний арешт застосовується до вирішен­ня питання про видачу особи (екстрадицію) та її фактичної передачі, але не може тривати більше 12 місяців. Водночас за наявності обставин, які гарантують запобігання втечі особи та забезпечення в подальшому її видачі, слідчий суддя може обрати щодо такої особи запобіжний за­хід, не пов’язаний із триманням під вартою (екстрадиційним арештом). При цьому мають бути враховані такі обставини:

1) відомості про ухилення особи від правосуддя в запитуючої сто­рони та дотримання нею умов, на яких відбулося звільнення її з-під вар­ти під час цього або інших кримінальних проваджень;

2) тяжкість покарання, що загрожує особі в разі засудження, врахо­вуючи обставини, встановлені під час заявленого кримінального пра­вопорушення, положення закону України про кримінальну відповідаль­ність та усталену судову практику;

3) вік та стан здоров’я особи, видача якої запитується;

4) міцність соціальних зв’язків особи, зокрема наявність у неї ро­дини та утриманців.

У випадку порушення особою, щодо якої розглядається запит про її видачу,умов обраного запобіжного заходу, слідчий суддя заклопотанням прокурора має право постановити ухвалу про застосування екстрадицій- ного арешту для забезпечення видачі особи, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку особою, до якої застосовано тимчасовий арешт, її захисником чи законним представником або прокурором.

На етапі екстрадиційної перевірки здійснюються такі дії:

- установлюється особа (правильні прізвище, ім’я, по батькові, дата та місце народження) та її громадянство (висновок або довідка підрозділу з питань громадянства і реєстрації фізичних осіб);

- установлюється, чи не має особа статусу біженця із запитуючої країни, а також факт прийняття компетентним органом України заяви про надання статусу біженця;

- з’ясовується інформація щодо можливого притягнення до кримі­нальної відповідальності на території України або наявності в осо­би невідбутого покарання за вироком українського суду;

- установлюється стан здоров’я особи;

- відбираються пояснення в особи (щодо зазначених вище питань);

- установлюється наявність екстрадиційності злочину або кожного епізоду злочинної діяльності та злочинність запитуваних діянь відповідно до законодавства України;

- установлюється наявність строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності, передбачених законодавством України, за кожним запитуваним епізодом злочинної діяльності;

- установлюється наявність чи відсутність обставин, передбачених ст. 589 КПК України.

Екстрадиційна перевірка проводиться протягом 60 днів, однак цей строк може бути продовжено відповідним центральним органом (ч. 2 ст. 587 КПК України). За потреби продовження такої перевірки ре­гіональна прокуратура завчасно має звертатися до відповідного цен­трального органу із клопотанням, в якому обов’язково слід указувати підстави такого продовження. За наслідками екстрадиційної перевірки має бути ухвалене рішення. Генеральна прокуратура України ухвалює рішення про видачу особи (екстрадицію) або відмову у видачі (екстра­диції) іноземній державі. Рішення виноситься керівником центрально­го органу України або уповноваженою ним особою. Про своє рішення центральний орган України повідомляє компетентний орган іноземної держави, а також особу, щодо якої його ухвалено. У разі ухвалення рі­шення про видачу (екстрадицію) такій особі вручається його копія.

Якщо впродовж 10 днів зазначене рішення не оскаржено до суду, організовується фактична видача цієї особи компетентним органам іноземної держави. Разом з тим, рішення про видачу особи (екстра­дицію) не може бути ухвалено, якщо така особа подала заяву про ви­знання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи скористалася відповідно до законодавства правом на оскарження рішення щодо зазначених статусів, до остаточного розгляду заяви, у порядку, установленому законодавством України. Іноземній державі, яка надіслала запит, інформація про подання особою зазначених заяв не надається.

Безумовно, рішення про видачу особи (екстрадицію) може бути оскаржено. Суб’єктом оскарження рішення про видачу особи (екс­традицію) може бути особа, стосовно якої його ухвалили, її захисник чи законний представник; зі скаргою звертаються до слідчого судді, у межах територіальної юрисдикції якого така особа тримається під вартою. Якщо до особи застосовано запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою, скарга на рішення про видачу такої особи (екстрадицію) може бути подана до слідчого судді, у межах терито­ріальної юрисдикції якого розташований відповідний центральний орган України. Розгляд такої скарги здійснюється слідчим суддею упродовж 5 днів з дня її надходження до суду. Подання апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді зупиняє набрання нею законної сили та її виконання. Ухвала суду апеляційної інстанції може бути оскар­жена в касаційному порядку лише прокурором з мотивів неправиль­ного застосування судом норм міжнародних договорів України, якщо скасування рішення про видачу (екстрадицію) перешкоджає подаль­шому провадженню щодо особи, видача якої запитувалася іноземною державою.

Після набрання чинності рішення про видачу (екстрадицію) цен­тральний орган України надає відповідні доручення (направляє звер­нення) компетентним органам України щодо фактичної передачі особи, яка має бути здійснена упродовж 15 днів з дати, встановленої для її пе­редачі. Цей строк може бути продовжено центральним органом України до ЗО днів, після чого особа підлягає звільненню з-під варти.

Положення КПК України (ст. 589 КПК) передбачають також відмо­ву у видачі особи (екстрадиції). У видачі особи іноземній державі від­мовляється, якщо:

1) особа, стосовно якої надійшов запит про видачу, відповідно до законів України на час ухвалення рішення про видачу (екстради­цію) є громадянином України;

2) злочин, за який запитано видачу, не передбачає покарання у виді позбавлення волі за законом України;

3) закінчилися передбачені законом України строки давності при­тягнення особи до кримінальної відповідальності за злочин, через який запитано видачу;

4) компетентний орган іноземної держави не надав на вимогу уповноваженого (центрального) органу України додаткових матеріалів або даних, без яких неможливо ухвалити рішення за запитом про вида­чу (екстрадицію);

5) видача особи (екстрадиція) суперечить зобов’язанням України за міжнародними договорами України;

6) наявні інші підстави, передбачені міжнародним договором України.

2.