Державно-службові відносини: поняття, ознаки

Із розвитком державної служби як правового інституту від­бувається як подальше становлення законодавства про державну службу, так і розвиток теорії державної служби, у тому числі і державно-службові правовідносини.

Державно-службові правовідносини - це суспільні відносини, що виникають у зв’язку із вступолі на державну службу, їїпро-

ходженнялі та припиненням та які регулюються нормами за­конодавства про державну службу.

Вони характеризуються рядом ознак, які відрізняють їх від тру­дових правовідносин, зокрема:

це правовідносини, для яких застосовується переважно метод нормативного регулювання, тобто застосування законів і підзакон- них нормативно-правових актів. А от метод договірного регулюван­ня, який є основним у трудовому праві, щодо державно-службових відносин застосовуватися, як правило, не може (окрім укладення контракту про проходження державної служби), оскільки ці відно­сини виникають при реалізації публічного, а не приватного інтересу, тобто вони виникають у сфері функціонування державних органів та їхніх посадових осіб, стосовно яких діє принцип «дозволено тіль­ки те, що передбачено законодавством»;

це «владовідносини», тобто їх учасники є юридично нерівними, оскільки однією із сторін завжди є державний орган або керівник державної служби - «суб’єкт призначення», якого наділено певни­ми державно-владними повноваженнями щодо іншої сторони, яка, у свою чергу, підпорядкована першій і зобов’язана виконувати всі її приписи і розпорядження, за винятком випадків, передбачених чин­ним законодавством. Таким чином, державний службовець завжди знаходиться у службовій підлеглості від суб’єкта призначення, що є однією з ознак інституту державної служби як ієрархічної системи;

це статуті службові відносини, оскільки вони, у переважній більшості, визначають правовий статус (правове становище) дер­жавних службовців.

їх зміст характеризується правами й обов’язками сторін цих відносин, яким притаманний державно-владний характер, оскіль­ки ці відносини: виникають у сфері функціонування державних органів та їх апарату; пов’язані з реалізацією державно-владних повноважень як суб’єктом призначення, так і державним службов­цем, який: виступає від імені держави, за дорученням держави з використанням державно-владних повноважень, яких делеговано йому державою; спрямовані на забезпечення реалізації або захисту публічного інтересу (прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб); гарантуються державою, у тому числі і через державний примус; перелік прав і обов’язків сторін визначається чинним законодавством;

вони являють собою відносини, що виникають із приводу забезпе­чення виконання завдань і функцій держави. Ця особливість логічно випливає з поняття державної служби (ст. 1 Закону «Про державну службу», тобто здійснюючи цю діяльність, державний службовець вступає у відповідні правовідносини - державно-службові відноси­ни, для: реалізації не своїх власних, а публічних - інтересів, не своїх власних повноважень, а державно-владних повноважень, не від сво­го імені, а від імені держави. Тільки держава безпосередньо або опо­середковано, через чинне законодавство, визначає статус державно­го службовця: завдання і функції, права й обов’язки, повноваження й обмеження, тобто без такого визначення фізична особа не володіла би статусом державного службовця. З іншого боку, саме держав­ний службовець забезпечує реалізацію завдань і функцій держави, оскільки це є його основним призначенням і без нього реалізація за­вдань і функцій держави була би просто неможливою;

вони характеризуються тим, що їх обумовлює наявність обов’язкових сторін, якими є: суб’єкт призначення - державний орган або його апарат (посадова особа), з одного боку, і державний службовець - з іншого.

для них характерним є те, що вони можуть виникати, зміню­ватися й припинятися за ініціативи однієї із сторін: або суб’єкта призначення, або державного службовця, тобто вони можуть реалі­зуватися так: а) державний орган або його апарат (посадова особа) - державний службовець; б) державний службовець - державний орган або його апарат (посадова особа). При цьому, для виникнен­ня таких правовідносин згода іншої сторони є необхідною тільки у тому разі, коли це передбачено чинним законодавством;

це відносини довіри і відданості державного службовця. Ця ознака логічно випливає із двоєдиної сутності державного службовця, який, з одного боку, перебуває на службі у держави, тобто є слугою держа­ви (заміщує державну посаду, наділений державними повноважен­нями, виступає від імені держави, захищається державою, одержує зарплату від держави тощо), є підвідомчим відповідним владним суб’єктам, а з іншого, - здійснює свою діяльність заради суспільства (народу України), якому і присягав. Таким чином, державний служ­бовець у випадках, передбачених чинним законодавством, вправі не виконувати окремих розпоряджень безпосередніх керівників, які ма­ють характер незаконних і суперечать інтересам народу. Водночас, це положення не поширюється на випадок протиріч між інтересами держави та інтересами державного службовця, оскільки для держав­ної служби важливим є принцип пріоритету державних інтересів;

вони, переважно, є субординаційними відносинами, оскільки ви­никають у сфері державної служби, яка, за свою сутністю, є ієрар­хічною системою (ієрархія державних органів, ієрархія державних посад), тобто системою, для якої, насамперед, характерними є вла­да і підпорядкування¹.

9.6.