Вступ

Актуальність теми. Одним із важливих завдань сучасної юридичної науки є неупереджене та поглиблене вивчення правової спадщини українського народу на усіх етапах його історії. Особливий інтерес викликає дослідження правових засад становища та діяльності українців Польщі, які у міжвоєнний період (19181939 рр.) опинилися у її складі в результаті геополітичних змін, які наступили після Першої світової війни.

В історико-правовій науці відсутнє комплексне дослідження проблеми, яке би виходило із засад фундаментального вивчення державно-правових та самоврядних інститутів в контексті здійснення ними національної політики щодо українців у новоутвореній державі, правового регулювання національної проблеми та її генези на протязі усього міжвоєнного часу.

Актуальність дослідження обумовлюється також і тим, що українці опинилися у складі Польщі внаслідок воєнних дій і переділу повоєнних територій, а тому польську владу розглядали як окупаційну та тимчасову. Згодом ставлення українців до Другої Речі Посполитої підкріпилося дискримінаційною щодо них державною національною політикою.

Водночас, новоутворена Польща була, з одного боку авторитарною державою, а з іншого - парламентською і плюралістичною за партійним представництвом. Такий державний статус Другої Речі Посполитої надавав українцям можливості легітимним чином виборювати свої права.

Опинившись у складі Польської держави, українці мали значний досвід національно-визвольної боротьби, до якої вони долучилися як і інші народи Європи на рубежі ХІХ - ХХ ст. та на етапі політичних катаклізмів і військово- політичного протистояння початку ХХ ст.

До складу Другої Речі Посполитої перейшли українські землі від обидвох імперій - Російської та Австро-Угорської, а регіон із центром у Львові стали називати Західною Україною.

Українську проблему в Польщі актуалізувало і те, що після завершення Першої світової війни політична мапа Європи зазнала суттєвих змін.

народів старого континенту перемогла національно-державна ідея. Власні держави почали будувати поляки, фіни, естонці, латиші та литовці, спільно чехи і словаки, хорвати, серби, словенці та ін. Національно-державницький процес торкнувся й українців, які проголосили в умовах краху Російської імперії Українську Народну Республіку, а перед самим закінченням Першої світової війни українці західноукраїнських земель в умовах розпаду Австро-Угорської монархії створили Західно-Українську Народну Республіку з центром у Львові.

Поява на уламках старих імперій нових держав свідчила про цілковите домінування, і не тільки в Європі, національно-державницьких процесів. Однак розвиток нових національних рухів призвів, водночас, до появи національних проблем і антагонізмів, які залишались невирішеними протягом усього міжвоєнного часу і часто ставали на довгий період головними ознаками міжетнічних стосунків.

Важливою національно-політичною рисою Європи стала також поява нових держав, які одразу були позбавлені можливостей вирішення міжетнічних проблем. Це було викликано перш за все з тим, що державні кордони не відповідали етнічним просторам, а уряди країн у розвПязанні цих питань дуже часто не брали до уваги національно-етнічний критерій, або вирішували його позитивно лише вибірково.

На початку 1920-х рр. в Європі існувала вже 41 держава, однак тут проживало принаймні вдвічі більше народів, етнічних і мовних меншин. Якщо міжвоєнна Європа налічувала близько 450 млн. осіб, то при цьому представники меншин складали близько 25-30 млн., а беручи до уваги мовний критерій, - їх число складало близько 60 млн. осіб. Таким чином, національні меншини складали в середньому 6 % мешканців Європи, а в Центрально-Східній Європі цей відсоток сягав 20 %.

Специфіка повоєнного світу визначалася також тим, що Перша світова війна зруйнувала державно-політичну систему та кордони в Європі, які були закріплені ще Віденським конгресом на початку ХІХ ст. Нові політичні реалії привели до кардинальних змін у Центрально-Східній та Південній Європі, до появи нових незалежних держав, а серед них і Польщі.

Особливості Польської держави визначалися й значною кількістю інших народів, в їх числі й українців, які в силу політичних реалій після Першої світової війни перебували у складі нового державного утворення. Українці опинилися у складі Другої Речі Посполитої (так називали відновлену Польщу. - О.Т.) всупереч своїй волі, внаслідок воєнних дій і переділу повоєнних територій. Таким чином, польська влада поставала для них як окупаційна та загарбницька. Згодом вороже ставлення українців до Польської держави підкріпилося дискримінаційною щодо них державною національною політикою.

Разом з тим, українська суспільність, яка опинилася у складі Польської держави, також виявилася неоднорідною і вирізнялася за рівнем національної свідомості, культурним станом, релігійною приналежністю. Зумовлювалося це історичними умовами проживання українців. Галичани, зокрема, перебуваючи під владою конституційної Австро-Угорської монархії, мали певний досвід політичної та економічної самоорганізації.

утворення національної Української держави, а власне Галичина виступала для українських політиків своєрідним національним ППємонтом, тобто регіоном чи центром, навколо якого таке державне обПєднання українців буде

здійснюватись. Інша національно-політична ситуація була в українців, які проживали в межах абсолютистської царської Росії. Такого досвіду національно- державницької боротьби у них не було. До Першої світової війни національний рух на Волині, Поліссі, Холмщині, Підляшші не набрав ще жодних організаційних форм, а рівень національної свідомості етнічних українців, які проживали на цих землях, був значно нижчим, ніж у галичан. Лише на завершальному етапі війни і в часи Української Революції та після неї, коли тут поселилося багато політичних діячів, представників української інтелігенції з Наддніпрянщини, національний рух певним чином пожвавився. Вихідці з Великої України стають тут активними пропагандистами української

національної ідеї, організаторами політичного і культурного життя (Після російської революції 1905-1907 рр. на Холмщині і Підляшші пожвавився український національний рух. Точніше, почав народжуватися, власне заявилися перші осередки. Активну культурно-освітню діяльність здійснювало Холмське православне братство, що проіснувало до 1917 р. Між іншим, разом з такими ж організаціями української спільноти краю Братство виступило формальним ініціатором створення Холмської губернії, сподіваючись таким чином вберегти місцеву людність від подальшого спольщення. Але, за іронією долі, рівночасно ініціатива сприяла її русифікації // Див.: Макар Ю. Від депортації до депортації. Суспільно-політичне життя холмсько-підляських українців (1915-1947). Дослідження. Спогади. Документи. Т. ІІ. Дослідження / Юрій Макар, Михайло Горний, Віталій Макар, Анатолій Салюк. - Чернівці : Букрек, 2011. - С. 62.) [226].

Відмінною серед українців була і релігійна традиція.

Дисертаційне дослідження підкреслює, що особливо актуальним було українське питання у східних воєводствах Польщі, де не лише домінувало українське населення, але й було збережно етнічну та правову ідентичність, діяли національні політичні партії та товариства, потужно розвивався національний кооперативний рух.

Таким чином, наукове вивчення українського питання у Другій Речі Посполитій є актуальним для вітчизняної історико-правової науки, особливо в контексті дослідження та аналізу правового регулювання етнонаціонального становища та суспільної діяльності українців у Польщі в 1918-1939 рр.

Характеризуючи стан вивчення правового регулювання етнонаціонального становища та суспільної діяльності українців у Польщі виділяємо три групи джерел. По-перше, це дослідження вітчизняних юристів в яких порушуються питання конституційного розвитку Польської республіки, національно- державного будівництва, діяльності судових органів і органів судочинства, прокуратури, місцевого самоуправління і ін. (В. Кіселичник, О. Липитчук,

0. Паславська, О. Юхимюк, І. Шевчук, О. Онишко, Л. Присташ, С. Кобринська,

1. Лісна та ін.). По-друге, це роботи істориків, які вивчають питання суспільно- політичного та економічного становища українців у Польщі, їх участь у законодавчих органах держави, діяльність українських партій та організацій (І. Білас, М. Г етьманчук, О. Красівський, М. Кугутяк, Ю. Сливка, Л. Зашкільняк, М. Литвин, С. Макарчук, О. Сухий, В. Комар, І. Васюта, І. Гаврилів,

В. Кульчицький, І. Соляр, М. Кучерепа, Р. Давидюк, Ю. Крамар та ін.). По-третє, це дослідження польських юристів, які вивчають польські конституції, діяльність Сейму і Сенату, устрій держави, роботу судових органів та ін. (А. Айненкель, Ю. Бардах, Т. Мацієвський, М. Кальяс, Р.

Однак, комплексно проблема правового регулювання правового становища та суспільної діяльності українців у Польщі в 1918 - 1939 рр. не вивчалася. Відсутність спеціальних розробок проблеми зумовила вибір теми дисертації.

ЗвШязок роботи з науковими програмами, планами. Дослідження виконане на кафедрі теорії та історії держави і права Інституту права ім. І. Малиновського Національного університету «Острозька академія» у рамках теми «Історія, теорія та практика вітчизняного та зарубіжного конституціоналізму» (Державний реєстраційний номер 01124007515).

Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у тому, щоби на основі вивчення української та зарубіжної наукової історико-правової літератури, нормативно-правових актів Польщі 1918-1939 рр., архівних матеріалів Львова, Варшави та ін. міст здійснити комплексне дослідження правового регулювання етнонаціонального становища та суспільної діяльності українців у міжвоєнний період, виробити науково-обгрунтовані пропозиції використання історико-правового досвіду проблеми для підвищення

ефективності чинного законодавства і практики у сфері регулювання національного питання та проблем національних меншин. Задекларована мета зумовила необхідність вирішення таких задач:

- проаналізувати вклад українських та зарубіжних дослідників у вивчення українського питання в Польщі міжвоєнного часу в контексті зясування дослідження правового становища національних меншин, суспільної діяльності, державного регулювання етнонаціональних процесів у 1920-1930-их рр.;

- визначити основи, зміст та еволюцію правового регулювання етнонаціонального становища та суспільної діяльності українців у Другій Речі Посполитій;

- розкрити державно-правове регулювання етнонаціональних процесів у Польщі в другій половині 1920-их - 1930-их рр.;

- здійснити комплексний аналіз конституційного законодавства Польської Республіки щодо основ національної політики та правового становища національних меншин;

- охарактеризувати конституційні засади правового становища національних меншин у Малій конституції 1919 р. та Березневій конституції 1921 р.;

- показати зміни правового становища українців в процесі модернізації (еволюції) польського суспільства в другій половині 1920-их - на початку 1930- их рр.) та після прийняття Квітневої конституції 1935 р.;

- зПясувати зміст діяльності польських урядів щодо українського питання в державі на протязі усього міжвоєнного часу;

- узагальнити правове регулювання національного питання польськими урядами відповідно до певних етапів економічного та суспільно-політичного розвитку держави: 1) у період становлення польської державності; 2) в час «санації» («оздоровлення»); 3) в передвоєнний період;

- зПясувати наслідки програми «пацифікації» для польсько-українських відносин;

- визначити особливості діяльності українських депутатів у законодавчих органах Польської держави - Сеймі та Сенаті і визначити завдання та програмні вимоги національного представництва;

- подати всебічну характеристику специфіки діяльності українців у суспільно-політичному житті Польської держави шляхом зПясування ставлення українських політичних сил, усього населення до Польської державної влади, її інституцій;

- визначити особливості діяльності українських політичних партій у Польщі, участь українців у громадському та національно-культурному житті держави, кооперативному русі;

- узагальнити історико-правовий досвід у сфері регулювання проблем національних меншин, функціонуванні державних структур та самоврядних органів міжвоєнної Польщі для використання досвіду та вироблення рекомендацій у сфері національної політики сучасної української держави.

ОбПєктом дослідження є польська національна політика, конституційне законодавство та урядова діяльність щодо правового становища українців в Другій Речі Посполитій, їх участі в законодавчих органах держави, суспільно- політичному, громадському та господарському житті.

Предметом дослідження є суспільні відносини та правова політика у сфері регулювання етнонаціональних стосунків.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертаційної роботи складають філософські і загальнонаукові й спеціально-наукові методи, які відповідають меті та задачам дослідження. Методологія вивчення задекларованої проблеми визначена її специфікою, та відповідає загальним рисам методології історико-правового пізнання, зокрема виокремлення і теоретичного осмислення предмета та обєкта дослідження, методів та логіки дослідницького пошуку, а також структуруванню отриманих знань відповідно до сучасної наукової та суспільно-політичної значущості.

В ході написання дисертаційної праці автор опирався на традиційні методи історико-правових досліджень: історико-правовий, предметно-хронологічний, системно-структурний, аналітичний та ін.

Формально-юридичний метод було використано автором під час аналізу польського законодавства у сфері регулювання проблем національних меншин (підрозділи 3.1; 3.2; 3.3); компаративістський метод було застосовано для співставлення еволюції змісту діяльності польських урядів щодо вирішення національного питання в державі (підрозділи 4.1; 4.2; 4.3; 4.4) та регулюванні національної проблеми у польському законодавстві: Мала конституція 1919 р., Березнева конституція 1921 р., Конституційна «новеля» 1926 р., Квітнева конституція 1935 р. (підрозділи 3.1; 3.2; 3.3). герменевтичний метод було використано під час аналізу нормативних джерел (підрозділи 1.1; 1.2; 1.3).

У роботі залучено загальнонаукові методи. Зокрема поєднання методів індукції і дедукції сприяло визначенню обПєкта і предмета дослідження. Концептуалізація понять цілісної системи державного регулювання національного питання проведена при допомозі логічно-юридичного методу, а метод семантичного аналізу застосовувався для зПясування змісту понять і термінів: «національна асиміляція», «інкорпорація», «державна асиміляція», «санація», політики «прометеїзму» тощо (підрозділи 2.2; 2.3; 5.1; 5.2; 6.1; 6.2).

Історіографічний метод використано для проведення аналізу джерельної бази та історичних джерел вивчення національної політики держави (підрозділи 1.1; 1.2).

Структурно-функціональний метод застосовувався для аналізу звПязку нормативно-правової бази у сфері національних меншин та його практичної реалізації (підрозділи 4.1; 4.2; 4.3; 4.4).

У дисертаційній праці застосовувався також метод верифікації, для зПясування практичного рівня національної політики держави із законодавством міжвоєнної Польщі (підрозділи 6.1; 6.2; 6.3) та реалізацією національної політики урядовими структурами й місцевою адміністрацією(підрозділи 5.1; 5.2; 5.3).

У дисертаційному дослідженні поєднувалися історичний, гносеологічний та аксіологічний аналіз правового регулювання національної політики Другої Речі Посполитої (розділи 1; 2). Міждисциплінарний підхід був спрямований на вивчення правових основ національної політики польських урядів (розділ 4), а комплексний характер наукового пошуку визначив історико правову модель вирішення національної проблеми у Польщі (розділи 5; 6).

Теоретичною основою дослідження стали положення, які містяться у роботах провідних українських та зарубіжних представників історико-правової науки, теоретиків права, істориків.

Теоретичним і методологічним підгрунтям дисертації стали праці сучасних правознавців, у яких сформульовано загальні теоретико-методологічні підходи до висвітлення наукової проблеми. Це роботи В. Кульчицького, О. В. Скрипнюка,

B. Б. Ковальчука, В. С. Макарчука, Б. Й. Тищика, І. Б. Усенка та ін.

Особливе значення у виробленні загальної концепції правового регулювання проблеми національних меншин у міжвоєнній Польщі займають публікації із історико-теоретичних засад аналізу джерел права, принципів формування та еволюції органів влади, національної філософії права, теоретичних основ громадських прав та загально-людських стандартів прав людини в контексті ідей правової держави і ін. Це наукові праці Л. Луць, М. Козюбри, О. Копиленка, П. М. Рабіновича, О. Скакун, І. Б. Усенка, О. Ярмиша, Ю. Шемшученка, Н. М. Пархоменко, М. М. Яцишина, І. Й. Бойка, Є. О. Гінди,

C. С. Сливки, Р. Ф. Гринюка та ін.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 1918-1939 рр. - час існування Польської держави (Другої Речі Посполитої): від її відновлення у 1918 р. (після поділів Речі Посполитої в останній третині XVIII ст.) до початку

Другої світової війни у вересні 1939 р., коли держава була захоплена фашистською Німеччиною.

Територіальні межі дослідження охоплюють Східну Галичину (сучасні Львівська, Івано-Франківська, центральна і південна частина Тернопільської областей) та Західну Волинь (сучасні Волинська, Рівненська області та північна частина Тернопільської області). В українській традиції ці землі називають «Західна Україна», в польській - «східні воєводства». Автор дотримується етнонімічних традицій української історіографії.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є однією з перших в українській історико-правовій науці комплексним дослідженням правового регулювання етнонаціонального становища та суспільної діяльності українців в Польщі у 1918-1939 рр.

Автор обгрунтував нові концептуальні положення і висновки, котрі виносяться на захист, а саме:

уперше:

- установлено етапи етнонаціональної політики Польської держави та визначено її концептуальні доктрини у сфері державного регулювання політики щодо національних меншин упродовж усього міжвоєнного часу;

- систематизовано нормативно-правову базу регулювання захисту прав національних меншин у Польській державі, зокрема, акцентовано увагу на правових засадах діяльності українців у громадському та політичному житті. Доведено, що питанню захисту прав національних менших приділялося мало уваги, а тому основними правовими регуляторами виступали: Мала конституція 1919 р., Березнева конституція 1921 р., Конституційна «новеля» 1926 р., Квітнева конституція 1935 р.;

- доведено, що Березнева Конституція 1921 року виступала, так званим, «договірним компромісом» між представниками національних менших та домінуючим населенням Польської держави, що дозволяла делегувати представників національних меншин до Сейму і Сенату та встановлювала парламентську форму правління, натомість, Квітнева конституція 1935 року запровадила президентську форму правління і притісняла права національних менших, зокрема в частині виборчого права;

- виокремлено механізми захисту прав національних меншин у Польській

державі: 1) механізм судового захисту (Конституцією 1921 року гарантовано право на переклад судового процесу мовою національної меншини); 2) механізм адміністративного захисту, який полягав у функціонуванні при Уряді Польської держави Комітету з національних меншин (діяв до 1935 року); 3) механізм конституційної охорони прав національних меншин, який полягав у встановленні конституційних гарантій діяльності національних меншин; 4) механізм

міжнародного захисту (звернення українців в Польщі та в еміграції до Комітету в справах національностей Ліги Націй);

- встановлено звПязок між особливостями реалізації української національної проблеми та діяльністю урядових кабінетів, зокрема досліджено взаємоповПязанність збільшення переписів населення, в тому числі із зазначенням володіння тією чи іншою мовою та ускладненням політичної ситуації між українцями та поляками ;

- запропоновано розглядати Мовний шкільний закон «Lex Grabski» 1924 року як основу утраквізму (двомовності) на територіях етнічних меншин, зокрема в східних воєводствах держави;

- доведено, що локальним нормативно-правовим актом «Волинська програма» воєводи Г. Юзевського забезпечувалася реалізація прав та свобод національних менших. Українці згідно акту могли залучатися до місцевих виборчих органів, створювати товариства, організації та вільно здійснювати права та свободи людини та громадянина. Однак українці Східної Г аличини не могли вільно реалізовувати свого права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, створення організацій, свободи преси, оскільки польська влада впродовж усього міжвоєнного часу утримувала «Сокальський кордон», який обмежував пересування українців зі Східної Галичини на Волинь;

- аргументовано, що діяльність українських депутатів у законодавчих органах Польської держави - Сеймі та Сенаті була спрямована на досягнення «національно-територіальної автономії» українців у Польщі, визначалася як особливостями внутріполітичної ситуації у державі, так і зовнішньополітичною підтримкою українського питання урядами європейських держав та міжнародними організаціями;

- встановлено еволюцію українських політичних партій і організацій у ставленні до Польської держави: від повного визнання окупаційного характеру влади (1918 - 1923 рр.), до вироблення тактики співробітництва із польською адміністрацією та проведення політики «нормалізації» у середині 1930-их рр.;

- запропоновано авторську модель здійснення національної політики у

Польській державі та встановлено наступні етапи цієї політики: 1) »національної асиміляції» (1918-1926 рр.); 2) »державної асиміляції» (1926-1935 рр. - розпочався із встановлення режиму «санації» і тривав до введення Квітневої конституції 1935 р.); 3) період відкритого агресивного ставлення до

національних меншин - т. зв. «зміцнення польськості» (визначився значним переміщенням українського населення в глибину країни, регулюванням їх професійної діяльності, обмеженням політичної і громадської активності, увПязненням політичних лідерів тощо);

удосконалено:

- аргументацію положення про те, що зміст національної політики Польської держави визначався на першому етапі її існування положеннями Березневої конституції 1921 р., яка закріпила парламентські засади державного управління. Законодавча влада належала двопалатним Національним Зборам - Сеймові та Сенату. За національними меншинами визнавалось право збереження національної самобутності, розвитку мови та культури;

- положення про те, що діяльність українських депутатів у законодавчих

органах Польської держави - Сеймі і Сенаті була обумовлена створенням центристського політичного блоку в українському політикумі середини 1920-их рр. (утворенням Українського Національно-Демократичного

ОбПєднання) та змінами у європейських державах (передовсім Франції) у ставленні до українського питання;

- зміст і програмні засади діяльності українських депутатів у законодавчих органах Польської держави - Сенаті та Сеймі; роботу українського представництва у Сеймі напередодні Другої світової війни. Зокрема, доведено, що до 1921 року українські політичні партії Східної Галичини не брали активної участі у виборчих процесах, натомість утворення УНДО сприяло вироблення концепції співробітництва українського політикуму з урядовими структурами, активізувало участь національних політичних структур у виборах до Сейму та Сенату, створило умови для діяльності у Польському Сеймі Української парламентської репрезентації;

- дослідження питання щодо ставлення українських політичних структур, їх лідерів, національних товариств і організацій до офіційних адміністративних чинників Польської держави та визначено його еволюцію.

отримали подальший розвиток:

- дослідження правових передумов перебування українського народу у складі Польської держави. Зокрема, 28 червня 1919 року був підписаний Малий Версальський трактат щодо охорони національних меншин, а також 18 березня 1921 року укладено мирний договір з радянською Росією та Польщею, 11 вересня 1919 року укладено Сен-Жерменський договір, за яким всі суверенні права на Галичину переходили від Австро-Угорщини до країн Антанти. 15 березня 1923 року Рада Послів Антанти прийняла рішення про передачу Галичини Польщі. Польща одержала Галичину без застережень стосовно впровадження на цій території національної автономії;

- вивчення правового підґрунтя до залучення національних меншин на військову службу. Одним із перших документів, що регулював призов до польської армії, став «Тимчасовий закон про загальну військову повинність», виданий Регентською радою 27 жовтня 1918 року. Закон передбачав, що ті, хто не має громадянства, але тривалий час проживає в Польщі, призиватимуться на строкову військову службу нарівні з громадянами Польської держави, якщо не зможуть довести, що є громадянами інших держав. (ст. 111 вищезгаданого закону);

- аналіз нормативно-правових актів, які не дозволяли українцям самовизначатися у Польській державі та виступали свого роду «стримувачами» суспільно-політичного розвитку українців. До таких актів належить наказ Ради

Міністрів Польщі від 9 червня 1921 року про проведення перепису населення. Критерієм для розмежування населення при переписі виступало володіння польською мовою, якщо особа вказала, що володіє польською мовою, вона автоматично ставала поляком в розумінні даного перепису. Перепис ігнорував релігійно-визнаннєвий чинник (католики, греко-католики, іудеї), який більш точно відображав етнічну структуру населення держави ніж «мовний принцип»;

- визначення поняття державної політики «пацифікації» 1930 року, зміст та її наслідки. А саме «пацифікується» розглядається як виключно репресивна акція, проведена за ініціативою верховного керівництва Польської держави не лише проти українських активістів, але й українських селянських середовищ;

- питання «нормалізації» польсько-українських відносин 1935 року усної угоди між представниками українського та польського політикуму. Згадану угоду слід розглядати як передвиборчий захід польської влади з метою отримання переваги за рахунок підтримки українців у виборах до Сейму та Сенату. Таким чином, «нормалізаційна» угода не стала програмою польсько- українського зближення; українські «постулати» (вимоги) ігнорувалися на практиці польськими урядовими чинниками;

- дослідження доктрини «національної асиміляції», «інкорпорації»,

політики «прометеїзму», «державної асиміляції», політики «зміцнення польскості». Доведено, що нормативно-правові акти Польської держави в частині регулювання прав національних меншин починаючи із 1921 року декларували демократичні засади діяльності держави, в той час як уряди проводили політику «національної асиміляції», фактично ущемлюючи права національних меншин. Доктрина «інкорпорації» національних меншин (автор Р. Дмовський) та програма політики «прометеїзму» (автор Ю. Пілсудський) не були втіленні у життя, а існували як проекти в суспільно-політичній думці. Після травневого перевороту 1926 року реалізується програма «державної асиміляції» (здійснено курс на формування громадянина вірного Польській державі). У передвоєнний період польські шовіністичні урядові кола (шляхом урядових розпоряджень) реалізують програму «зміцнення польскості», що свідчило про тотальний наступ на права, свободи національних меншин.

Практичне значення одержаних результатів роботи полягає у тому, що положення і висновки досягнуті у дисертаційному дослідженні збагатять вітчизняну та зарубіжну науку результатами про правове регулювання національного питання у Польській державі в 1918 - 1939 рр.

Теоретичні положення, висновки, пропозиції і рекомендації дисертаційного дослідження можуть використовуватися:

- у науково-дослідній роботі - для активізації вивчення проблем правового регулювання становища та діяльності національних меншин, законодавчого забезпечення основ національної політики, участі національних меншин у роботі державних органів, місцевого самоврядування та ін.;

- у навчальному процесі - при підготовці загальних та спеціальних робіт з теорії держави і права, історії держави і права, порівняльного правознавства, а також для підготовки підручників та посібників і викладання курсів «історія держави і права», «теорія держави і права», «історія правової і політичної думки» та ін.;

- правотворчій роботі - для дотримання принципів правового регулювання національної політики в державі, нормативно-правової роботи органів державної влади і місцевого самоврядування з метою оптимізації та удосконалення правового забезпечення національної політики щодо нацменшин та виконаннях їх конституційних функцій.

Особистий внесок здобувача. Викладені у докторській дисертації положення, які відображають новизну дослідження, автор здійснив особисто. Дисертація є самостійно виконаним історико-правовим дослідженням правового регулювання етнонаціонального становища та суспільної діяльності українців у Польщі. Для розкриття та аргументації окремих наукових положень використано праці інших вчених, на які є посилання у тексті дисертації. Наукові розробки інших авторів без посилань на їхні праці автором дисертації не використовувалися. Монографія, наукові статті та тези з проблематики наукового дослідження підготовлені та опубліковані без співавторів. Висновки та положення винесені на захист здійснено на основі власних досліджень автора. Тема наукового дослідження вивчається дисертантом понад десять років.

Апробація результатів дисертації. Положення та висновки дисертації обговорені та схвалені на засіданні кафедри теорії та історії держави і права Інституту права ім. І. Малиновського Національного університету «Острозька академія», де була виконана дисертація, а також були оприлюднені на 8 конференціях та наукових семінарах, а саме: «Проблеми діяльності кримінальної міліції в умовах розбудови правової держави» (Львів, 2007, 2008), «Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні» (Острог, 2008), «Малиновські читання» (Острог, 2013), «Роль права та закону в громадянському суспільстві» (Київ, 2014), «Верховенство права та правова держава» (Ужгород, 2014), «Правове регулювання суспільних відносин в умовах демократизації Української держави» (Запоріжжя, 2014), «Вплив сучасної юридичної науки на політичні й соціально-економічні процеси в Україні» (Одеса, 2014).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 31 робіт, з яких - 1 монографія, 18 статей у наукових фахових виданнях України, 4 статті - у фахових іноземних виданнях, 8 тез доповідей на конференціях і семінарах.

Структура дисертації обумовлена особливістю обраної проблематики та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, 6 розділів, що містять 18 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (542 найменування використаних джерел). Повний обсяг дисертації становить 393 сторінки, з них основний зміст - 345 сторінок.