ВИТОКИ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВОЇ ІДЕОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Історію розвитку державно-правової думки в Україні, ха­рактерні її особливості не можливо уявити без аналізу її пра­давніх витоків. Синтезом правіри наших предків, книгою- міфом, яка відобразила реальність їхнього буття була «Книга Белеса».

Релігійні вірування наших прапращурів засновувалися на поміркованому, не перенасиченому страхом ставленні до богів і попередників. Сили природи обожнювалися, пер­соніфікувалися в конкретних чуттєвих образах, але не були фатально невблаганними, бо їх можна було задобрити жер­твою, ритуальними обрядами, або позбавитись, особливо від злих, численними магічними заклинаннями. Відсутність віри у фатум, напередвизначеність у житті, прямо пов'язані із спокійним природним середовищем, яке не страхало людину землетрусами, потопами та засухами.

Практично-буденна поміркованість язичницьких вірувань, їх своєрідна раціональність, розсудливість, доцільність, поміркованість, урівноваженість думок, почуттів, працьовитість стали засадовими у формуванні національного характеру, світогляду і культури, менталітету українського народу.

У своїй вірі, політиці, взаєминах з іншими народами наші предки ніколи не були сліпими наслідувачами, вони належали до прагматичного типу людей, здатних на зважені компроміси. Ці риси генетично успадкував від своїх пращурів український народ.

Процес формування державності у східних слов'ян відбувався на власній внутрішній основі і беззаперечно.

втілив у собі основні риси ментальності і світогляду на­роду. Еволюція правової свідомості бере свій початок від синкретичних уявлень наших прапредків про добро і зло, які формувалися в часі практичної взаємодії з природою і супроводжувалися перенесенням суто земних суспільних відносин на природні сили з їх наслідками для людини.

Надалі поняття про добро і зло стають більш предмет­ними, набуваючи земного значення. Особливо схожа зміна простежується на етапі переходу від міфологічної свідо­мості до епічного відображення дійсності. В епосі народна фантазія створює героя, що уособлює сили добра і конкретних ворогів, втілення сили зла. Епічне добро пов'язується з масовим усвідомленням загальновизнаних ідеалів, що забезпечують існування етносу - патріотизм, необхідність захисту батьківщини від ворогів, ідеалізація розуму, сили.

3.

розвитком державності ці категорії деталізуються і виступають у формі правди, справедливості, істини, закону. Тут,закон наповнений ще моральним змістом, а не правовим. Йдеться про «закон» у розумінні «традиція», «звичай» предків. З прийняттям християнства поняття «закон» почало ототожнюватися також і з біблійними заповідями. Однак, якщо «Велесова книга», як епічно- драматична картина боротьби все ж гуманістична за своєю сутністю, то з перших же сторінок «Старого Заповіту» на читача віє духом безмежної, до того ж часто нічим не спровокованої жорстокості. Часом, лише на підставі чуток, Бог нещадно карає не лише окремих людей, а й цілі народи. Саме тому хрис-. тиянство і стало аналогом несвободи (як внутрішньої, так і зовнішньої), сліпої покори (рабства), фаталізму. Тільки Христос прийшов з концепцією мило сердя, справедливості, і гуманності, адже не випадково, що його скарають ті ж ^: іудеї-християни.

Особливої ваги в цій площині набуває сприйняття українцями у християнстві того, що не суперечило змісту їхньої ментальності, насамперед етиці і вірі. Це, передусім, гуманістичні ідеї, принесені Христом і утверджені в Новому Заповіті, відкидали ж вони жорстокість, рабський дух Старого Заповіту.

Наприклад, найпримітнішою рисою кодифікованого збірника звичаєвого права «РуськоїПравди» є відсутність смертної кари (вже після запровадження християнства на Русі), тілесних покарань, заподіяння каліщва (хоча останні запроваджувались церковними судами, які в основному ке­рувались у правовій діяльності рецептованими збірниками візантійського права). Особливо багато статей «Руської Правди» захищають честь, гідність людини, що свідчить про визнання автономності індивіда і прав особистості. Цікаво, що це сто сувалося в однаковій мірі представників усіх верств населення, хоч і диференціювали міру покарання. Наприклад, яскраво вираженим гуманізмом з високою патетикою захисту прав людини на життя пронизане «Сказання про Бориса і Гліба». Автор «Сказання» засуджує тих, хто «швидкий на пролиття крові без правди», хто творить зло й беззаконня, а отже заслуговує на кару Божу. Такої кари зазнав Святополк Окаянний, який за вбивство своїх братів Бориса і Гліба був покараний Богом безумством та хворобами.

«Руська правда» започаткувала формування інституту права і добу формування правосвідомості русичів. Масова свідомість ще не розмежовувала норм права та моралі, хоча таке розмежування вже намітилося, зокрема із введенням у правову практику такого, наприклад, поняття як «покон» у значенні «визначена міра покарання», як правова норма, як закон. У Троїцькому списку «Розширеної Руської Правди» (ст. 9) є посилання на те, що покони вирнії (штрафи, за вбивство - Авт.) були при Ярославі Мудрому, а це вже можна розглядати як юридичний прецедент (посилання на попередні норми) (власне з таких прецедентів у багатьох країнах формувалися норми права у юридичному значенні).

Основним джерелом політичної думки Київській Русі за доби християнства були Старий і Новий Заповіти, релігійні вчення Афанасія Александрійського, Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста та константинополь­ського патріарха Фотія. В цілому на розвиток політико-пра- вової думки Київської держави значний вплив справили ортодоксальна і синтетична течії суспільно-політичної думки Візантії, остання поєднувала здобутки античної культури з християнством. Завдяки священослужителям- літописцям до сучасників дійшли і давньоруська політична міфологія, і тексти окремих політико-правових документів світського характеру, наприклад, договори Русі з Візантією X ст, «Руська Правда», в яких закріплювалися уявлення про божественне чи напівбожественне походження влади князя.

163

2.