РОЗВИТОКПОЛІТИКО-ПРАВОВОІІДЕОЛОГІЇ (XI—XV ст.)

Однією з центральних політичних проблем періоду Ки­ївської Русі була проблема взаємовідносин світської і цер­ковної властей. її розв'язання здійснювалось на засадах двох концепцій політичної влади: про богоугодного володаря, в основі якої лежала ідея родового династичного князювання та концепція єдинодержавності, з ідеєю верховенства світської влади.

Церква в Київській державі намагалася піднятися над великокнязівською адміністрацією, прагнучи стати своєрід­ним центром єднання удільно-роздробленої держави. Цер­ковні ідеологи намагались переконати князів, що лише ду­ховний провід церкви є тією реальною силою, яка здатна забезпечити спокій і мир у державі, допомогти уникнути міжусобних чвар та удільних війн, а отже сприяти загальному добробуту.

Домагання церкви знайшли концептуальне відображення в теологічному вченні про «богоугодного володаря» з ідеєю династичного князювання. Творцем концепції був ігумен печерського монастиря Феодосій (помер 1074 p.), який закликав світських володарів опікуватися православ'ям, захищати церковні інтереси і водночас застерігав від надмірних втручань з боку церкви в справи світської влади. Погляди Феодосія надалі розвинув Нестор-літописець, творець першої православної доктрини династичного кня­зювання. Ідеєю династичного князювання пронизана «По­вість временнихліт». У «Повісті...» Нестор розглядає історію як протиборство сил добра і зла (добро від Бога, зло від Диявола). Різні покарання посилає Бог на неправедних володарів. Всі нещастя, які випали на долю Київської Русі (усобиці, навали кочівників) - є «батіг» Бога, кара за лукав­ство тих, хто править.

Творцем концепції єдинодержавності з ідеєю верховен­ства світської влади був перший київський митрополит (що став ним без дозволу візантійського патріарха в 1051 р.) Іларіон. Його «Слово про закон і благодать» вважається першим політичним трактатом на Русі, написаним між 1037-1050 pp. В трактаті проголошується рівність христи­янських народів і прославляється Володимир та його син 154

Ярослав Мудрий за те, що завдячуючи цим правителям, віра благодатна «до народу руського дійшла». Іларюн намагався з'ясувати взаємозв'язок Закону та Істини, наголошуючи, що закон - це провідник волі Бога або правителя. Істина пов'язана з високим моральним статусом християнина, який не потребує регулятивної дії закону, бо внутрішня моральність сприяє йому в реалізації своєї волі відповідно до Істини.

Іларіон, описуючи хід історії людства, стверджував, що спочатку правив закон, а потім, коли Бог відвідав людство, народилася «благодать та істина». Закон роз'єднує народи, підносячи одних і принижуючи інших (йдеться про бого- вибраність іудейського народу.- Авт.), засвідчуючи про рабське становище людства. Закон далекий від уявлень про вище благо - свободу, бо він повністю заглиблений у земні пристрасті. Він не ушляхетнює, не очищає, а навпаки, по­роджує заздрість, гнів, злочини. Істина ж є універсальною, всеохоплюючою і тому тотожна благодаті. Вона знімає од­нобічність закону і світить усім як сонце. Коли Бог відвідав людство - закон замінився благодаттю, а рабство свободою. Закон був власністю іудеїв, а благодать - подарована всьому людству (бо всі народи перед Богом рівні).

Іларіон славить Володимира, який хрестив Русь і наго­лошує, що єдиновладдя є опорою християнської віри, яка в свою чергу теж нероздільна з одноосібною владою. Таким чином, Іларіон захищає ідею єдинодержавності - гаранта єдності і міцності держави, її територіальної цілісності. Водночас митрополит вказує, що християнство покликане сприяти консолідації країни, стояти на охороні загальноде­ржавного централізму. Церква повинна служити державі і володарю. До того ж Іларіон виступає проти «візантізації» церкви на Русі, оскільки благодать відкидає закон, прого­лошуючи свободу.

Отже, концепція митрополита набувала конкретно полі­тичного звучання, оскільки на перше місце ставила питання про незалежність і самобутність Київської Русі, а також усіх інших народів і держав. У Бога немає вибраних, а є лише рівні, є ті, хто ще перебуває в рабстві й ті, хто вже пізнав свободу.

Свого розвитку концепція верховенства світської влади митрополита Іларіона набула в «Ізборніку Святослава» та в «Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям». «Повчання» - це, насамперед, настанови главі держави, князю. Володар мусить пам'ятати, що з владою зростає й відповідальність, а найголовніший обов'язок володаря - завжди бути справедливим. Мірою справедливості є знання, тому князь повинен уміти все. Не правомірність, не прозріння, а знання та розум роблять його справедливим і мудрим, здатним протистояти ворогам, тримати в покорі бояр і удільних князів. Володар зобов'язаний бути взірцем до сконалості. «Повчання» містить перелік практичних порад сто совно державного управління і ставлення правителя до підлеглих. Яскравий прояв це знайшло у роздумах про справедливий суд і покарання: «ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті і то не погубляйте жодного християнина».

В подальшому концепцію Іларіона розвинув митрополит Климент Смолятич, автор численних «Послань» - перший вітчизняний книжник, який офіційно був титулований званням філософа.

Ідею централізації державної влади знаходимо в «Слові о полку Ігоревім» (1187р.).

В цілому вітчизняна політична думка, особливо після хрещення Київської Русі включно аж до XV ст., еволюціо­нувала переважно у вигляді богословських догматів. Значний вплив на її розвиток справила офіційна доктрина конс­тантинопольської церкви, автором якої виступив система­тизатор ісіхазму^[XV] візантійський церковний діяч Г. Палама, що пропагував аполітичність, досягнення свободи в аскетизмі, по слушанні, спокої. Всупереч традиціям Візантії, де імператор визнавався захисником догматів Христа і мав божественні риси, ісіхасти вважали, що імператор Візантії отримав владу за заповітом Стародавнього Риму і повинен підпорядковуватися у своїй діяльності церкві. Його по­слідовники в Україні (К. Святитель і Г. Цимблак поч. XV ст.) пропагували ідею верховності божественної влади над світською, церкви над державою, невтручання князів і королів у справи церковні, підносили роль ченців у суспільно- політичному житті.

3.