ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ ТА ПРАВО ПЕРІОДУ КРИЗИ ФЕОДАЛІЗМУ (ХѴХѴІст.)

Вказаний період позначений творчістю видатних мисли­телів і політичних діячів, які справили неабиякий вплив на розвиток вчень про державу і право новітнього часу. Таки­ми мислителями є Н.

Н. Макіавеллі (1469-1527) — видатний італійський мис­литель, дипломат і політичний діяч, один із «першовідкри­вачів» основ політології. Найвизначнішими його працями є «Монарх» («Князь») та твір з десяти книг «Міркування на першу декаду Тіта Лівія».

Провідне місце у творчості Макіавеллі посідає проблема свободи волі індивіда. Однак, щоб глибше проникнути у зміст його державно-правових поглядів, необхідно передусім зупинитися на його вченні про політику, як експериментальну науку, яке він виклав у невеликій за обсягом книжці «Монарх», але яка принесла йому найбільшу славу і водночас забуття.

В основу політики Макіавеллі покладено вигоду і силу. Мету політики вбачає в утриманні і зміцненні політичної влади як такої. Політичну владу розглядає, не як божест­венний недоторканний інститут, а як боротьбу соціальних сил. Отже, на думку мислителя, політичний вибір не завжди поєднується з мораллю. Він може бути жорстоким, зрадливим, незаконним чи навпаки. Тому, розмежовуючи політичну доцільність і мораль, Макіавеллі часто розмірко­вував над перевагами аморальності, яка, при вмілому вико­ристанні, допомагає правителеві досягнути мети. Він під­креслював, що «для досягнення мети придатні будь-які за­соби». Ця теза і досі піддається гострим нападкам. До цьо­го висловлювання можна ставитися по-різному, але найпер­ше необхідно оцінювати подібні твердження під кутом зору історичних фактів і політичної доцільності, не вириваючи його з контексту. Розглянемо вказану ситуацію.

Зазначена праця писалася в XV ст., коли Італія, яка, на відміну від Франції та Іспанії, не маючи урівноважуючого впливу монархічного управління, потерпала від внутрішніх чвар, всевладдя дрібних тиранів, тотального втручання церкви у світське життя та від вторгнення іноземних держав.

Трагічне становище Італії Макіавеллі добре розумів «немає в ній (Італії), - писав він, - ні голови, ні порядку; вона розгромлена, зруйнована, пошматована, розтоптана, перетворена в прах». Але вважаючи себе громадянином не тільки Флоренції (своєї батьківщини), а й всієї Італії, він мріяв і вірив у її визволення й об'єднання, шукав методів і засобів, розробляв, пропонував і втілював у життя конкрет­ні рекомендації досягнення цієї мети. В своїх пошуках він звертався до мислителів Стародавньої Греції і Риму та до історичного досвіду цих держав періоду найвищого підне­сення. Особливо зупинявся він на досвіді стародавніх рим­лян, вбачаючи у суперництві патриціїв і плебеїв секрет ста­більності влади, що стало запорукою величі Римської імпе­рії впродовж тривалого часу.

У деморалізованому суспільстві, переконував мислитель і дипломат, жодна влада не буде ефективною, окрім абсолютної монархії. Правитель, як творець держави, може перебувати поза законом і поза мораллю. Взірця, за яким можна було б оцінити його вчинки, не існує. Єдиним критерієм визнається успіх політичних заходів, які він уживає для нарощення і підтримки могутно сті своєї держави. Наприклад, у своїх «Міркуваннях» Макіавеллі підкреслював: «Слід знати, що, коли на терези покладено спасіння батьківщини, його не переважають жодні міркування справедливості чи несправедливості, милосердя 71

чи жорстокості, похвального чи ганебного, навпаки перевагу у всьому слід віддати тому способові дій, який врятує її життя і збереже свободу».

Які ж методи, шляхи і засоби пропонував Макіавеллі для визволення і об єднання Італії в єдину національну державу республіканського типу?

І Іерш за все, підкреслював він, Італії необхідний новий «мудрий і доблесний монарх», який Добре знав би потреби народу, його минуле і сучасне, вболівав би за майбутнє, і якому притаманні «вірність слову» і «чесноти».

По-друге, боротьба за незалежність і єдність держави погребує сильного війська, причому не найманців, які мо­жуть зрадити і перекинутись на бік того, хто більше запла- і иіь, а власного народного війська.

По грек, поіріоен «спільний прапор», під яким він ро- іумп» ідею, здатну об'єднувати народ і надихати його на вишольну боротьбу. Вживаючи сучасну термінологію, Ма- кіавеллі фактично ставить питання про національну ідею.

І Іо-чстверіс, необхідна готовність народу весга боротьбу за свободу, незалежність і об'єднання. Водночас, на думку Макіавеллі. монарх має бути готовим до того, щоб у разі «коли пі|мі н народі вичерпапься, примусити його повірити силою».

По н м ге, при визволенні чи завоюванні держав (йдеться про невеликі і роздрібнені держави на території Італії) мож­на й необхідно застосовувати будь-які засоби. Зокрема, дія і и або «ласкою», або «ще краще», за словами Макіавеллі, « «нищити рід колишніх князів».

По-шосте, після визволення чи завоювання всіх земель нрнниги в державі слід, виходячи з того, що «основою вла­ди... служать добрі закони і добре військо».

Макіавеллі наголошував, що закон - є джерелом усіх і ромадннських чеснот, і тому утвердження держави (на підміну від її заснування) залежить від досконалих законів.

І) історії вчень про державу і право найбільшою заслу­гою Макіавеллі є наповнення поняття «держава» тим зміс- юм, який воно мас в сучасній юридичній науці. Він засто­сував новий термін «stato» абстрагуючись від конкретних ісюричних форм держави (полісу, монархії, республіки, олігархії тощо), фактично запровадивши категорію «дер­жава». Згідно із вченням Макіавеллі stato (держава) - це по етичний стан суспільства (стан володарювання і підлеглі н ті), політичних відносин (відносин панування і підкорення) і органами влади, юстицією, правом, відповідними законами.

Треба підкреслити, що держава в теорії Макіавеллі не мислиться як інституція. Це узагальнене поняття «полі­тичного стану суспільства» його політична форма органі­зації. Інакше кажучи, згідно із поглядами Макіавеллі дер­жава - це не образ правління чи апарат, а спільність людей, пов 'язаних політичними відносинами.

Жан Боден (1530-1596) - відомий французький юрист і політичний діяч. З багатої теоретичної спадщини Бодена привертають увагу передусім його ідеї про походження держави та державний суверенітет, які втілились у праці «Шість книг про республіку».

Державу, незалежно від її конкретних історичних форм Боден позначає терміном respublique (республіка), що означає «спільна справа». В теорії Бодена республіка - це така політична спільність, яка має свою незалежну владу і не підлягає іншій політичній владі: церкві, імперії, великим сеньйорам. Боден підкреслював, що держава, як і будь-яка із форм суспільного співжиття, формується із родини. Об'єднання родин виникає з необхідністю захисту і для взаємної вигоди. Коли всі родини об'єднуються верховною владою, тоді й виникає держава, як форма управління ро­динами, а батько стає громадянином, коли разом з іншими такими ж як і він батьками сімейств, вирішує громадські справи. Верховна влада є ознакою, яка відрізняє державу від усіх інших утворень, які виникають внаслідок об'єднання родин.

Боден чітко розмежував поняття «республіка» (держава) і «управління». Суть держави полягає у володінні верховною владою; суть управління полягає у функціонуванні апарату, за допомогою якого ця влада здійснюється.

У цій же праці Боден одним з перших висунув, чітко сформулював і всебічно обґрунтував поняття «суверенітет», як одну з найсуттєвіших ознак держави. Під суверенітетом він мав на увазі абсолютну, ніким і нічим не обмежену верховну владу над своїми громадянами.

Згідно із Боденом єдиним сувереном, носієм влади може бути лише монарх, який має уповноваження на правління від Бога, і є його намісником на землі. Розмежувавши по­няття держава і управління, мислитель підкреслював, що монарх може надавати широкі повноваження на місцях, і, таким чином здійснювати народне правління (в інтересах народу), тоді як демократія може правити деспотично.

Боден підкреслював, що запорукою хорошого життя у державі є дотримання підданими приписів закону. Закон - це воля суверена і зразок справедливості. Справедливість - це закон природи (природне право), вимогами якого є дотримання виконання угод і шанобливого ставлення до приватної власності. До того ж Боден підкреслював, що приватна власність є священною і недоторканною. Навіть суверен не вправі її порушити без згоди на те власника.

Боден, визнаючи два абсолюти в суспільстві,- це не­від'ємні права родини на приватну власність і необмежена законодавча влада суверена, вибудовує цікаву логічну конструкцію, якою доводить доцільність їх існування у суспільстві. Він виходив з того, що право приватної власності є невід'ємним атрибутом сім'ї, а сім'ю розглядав як автономну величину, з якої вибудовується держава. Добре облаш- тована держава потребує суверена, законна влада якого нічим не обмежується. Слово «законне» у Бодена означає «справедливе» у відповідності із законом природи управління, що й відрізняє державу від незаконного об'єднання на кшталт банди розбійників.'

3.