СОЦІОЛОГІЧНІ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ КОНЦЕПЦІЇ

Одним із основних напрямків правознавства XX ст. стала соціологічна юриспруденція, яка сформувалась як само­стійний напрямок у зв'зку з потребою цілеспрямованого вивчення і використання права в якості інструмента регу­лювання і соціального контролю.

Біля витоків теорії вільного права стояв австрійський правник Євгеній Ерліх (1862-1923), який наголошував, що право укорінене не в законах, а в суспільстві, яке складається із соціальних спільностей, таких як сім'я, торгові товариства, община і сама держава. Думку про те, що право укорінене не в приписах законів, а в житті, Є. Ерліх обґрунтував у своїй знаменитій праці «Основи соціології права», у якій наголошував, що джерело права слід шукати в поведінці людей, які реалізують це право. Законодавець не створює, а лише фіксує відповідну норму після того, як вона знайдена юристами-практиками в повсякденному житті.

Ерліх наголошував, що примус є ознакою будь-якої со­ціальної норми, а не тільки права (як це стверджували нор- мативісти). Існує мінімальна різниця між законом та іншими нормами соціального регулювання. Тому стосовно права треба говорити не про державний примус, а про примус соціальний.

Торкаючись питання про сутність держави, Ерліх заува­жував, що держава нав'язана суспільству зовні, вона живе своїм, відокремленим від суспільних інтересів життям, во­рожа суспільству й існує завдяки суспільству.

Різновидом соціологічного напрямку в юриспруденції є теорія солідаризму, засновником якої вважається францу­зький соціолог, теоретик права і конституціоналіст Леон Дюгі (1859-1928).

Учений обґрунтував ідею нової політичної системи, яку він назвав «синдикалістський федералізм». Послідовно про­водячи думку, що в суспільстві кожний клас покликаний виконувати місію по забезпеченню солідарності, вчений наголошував, що політико-юридичною формою і засобом координації дій різних класів і професійних груп стане нова політична система «синдикалістський федералізм» - об'єднання синдикатів, регулюючою основою функціону­вання якої є норма соціальної солідарності, зміст якої роз­кривається завдяки формулі: «Не роби нічого такого, що порушило б соціальну солідарність, а сприяй її зміцненню і реалізації». Дюгі підкреслював, що в умовах синдикаліст­ського федералізму відбудеться примирення класів і класове панування закінчиться.

Згідно із вченням Дюгі, засобом забезпечення солідар­ності є держава. Держава - це організована сила суспільства, яка забезпечує взаємозалежність і спільність інтересів різних соціальних груп і класів. Далі вчений наголошує, що із соціальної солідарності виникає право, яке стоїть над державою, та є обов'язковим для виконання.

Дюгі вказував на існування тільки об'єктивного права - юридичної норми, яка ні колективу, ні індивіду не надає суб'єктивних прав, його підмурком є норма солідарності, а джерелом (будь-якої юридичної норми) - суспільні відно­сини. Вчений наголошував, що законодавець не створює право, а лише констатує і фіксує його.

На місце суб'єктивних прав Дюгі поставив соціальний обов'язок наголошуючи, що для всіх існує єдине право ви­конувати свій соціальний обов'язок. Наприклад, приватна власність перестає бути абсолютним правом і трансформу­ється для власника в соціальну функцію, обов'язок, і тільки в цих межах вона може мати соціальний захист.

Теза про те, що власність зобов'язує і повинна викорис­товуватися в інтересах загального блага знайшла втілення в низці юридичних актів, таких як Конституція Німеччини 1919 p., Цивільний кодекс Мексіки 1932 p., Конституція Японії 1947 p., Основний закон ФРН 1949 р.

До соціологічних теорій держави і права відноситься теорія «держави загального благоденства», в якій надається перевага економічній і соціальній діяльно сті держави. Творцем теорії є англійський економіст Джон Кейнс (1883-1946). Вчений послідовно проводив думку, що в умо­вах державно-монополістичного регулювання економіки спостерігається процес подолання класових антагонізмів, які панували в добу домонополістичної і монополістиної фаз капіталізму. Держава втратила класовий характер і функціо­нує в інтересах усіх членів суспільства, використовуючи дієві важелі політики цін, інвестицій, податків, кредитів, держзамовлень, впливаючи на приватний сектор і пристосо­вуючи його набутки для всезагального блага. Вчений наго­лошував, що в нових умовах відмирають карально-репре­сивні функції держави, звужується сфера державного приму­су. Держава реалізує основну функцію - соціальних послуг — з метою забезпечення більш високого рівня життя населення всієї країни (надання матеріальної допомоги, поліпшення умов праці, підвищення зарплати і пенсій, охорони здоров'я, розвиток освіти, покращення житлових умов тощо).

Проблеми буржуазно-демократичної системи влади ра­ціонально обґрунтовуються теорією «плюралістичної де­мократії» або політичного плюралізму, яка звертається до буржуазно-демократичної системи влади. Творці і пропа­гандисти теорії політологи Моріс Дюверже, Гарольд Ласкі та ін. послідовно проводили ідею, що буржуазна держава не є класовою, а виступає формою єдності соціальних груп і прошарків, які формуються на основі спільних інтересів (професійних, матеріальних, станових, вікових, релігійних тощо). Ці інтереси не є антагоністичними і закономірно примиримі. Завдання держави полягає в узгодженні інтересів різних груп як робітників, так і підприємців.

Для захисту своїх інтересів всі ці спільноти утворюють різноманітні об'єднання громадян, які в свою чергу через представників («зацікавлені групи», «групи тиску») впли­вають на політичну владу, домагаючись реалізації своїх інтересів, і що забезпечує їм участь у реалізації політичної влади.

Прибічники доктрини політичного плюралізму переко­нують, що завдячуючи плюралістичній демократії політична влада стає в прямому розумінні всенародною.

У середині XX ст. внаслідок розвитку НТР та у зв'язку з посиленням впливу науки і техніки на політичне життя в різних країнах зросла роль науково-технічних працівників у державному управлінні. На цій основі виникли різноманітні доктрини технократії. Зміст цих доктрин зводиться до твердження, що в умовах НТР виникає нова соціально- політична система — технократія, в умовах якої провідна роль у суспільстві належить технократам (і нженерно-тех- нічній інтелігенції, менеджерам, працівникам науки і виробництва), що зосереджують у своїх руках політичне управління.

Засновником доктрини технократії вважається амери­канський економіст і соціолог Веблен Торстейн (1857­1929), яку він обґрунтував у роботі «Інженери й система цін». Учений наголошував, що в технократичному суспіль­стві політична влада втрачає свій класовий характер, як знаряддя захисту інтересів капіталу, бо влада технократів здійснюється не в класових інтересах, а в інтересах технологічної ефективно сті і виробничої раціональності. З метою раціонального використання техніки і енергетичних ресурсів індивідуальна приватна власність повинна зміни­тися системою одержавленої економіки під керівництвом інженерів і вчених. Погляди Веблена Торстейна знайшли подальше обґрунтування в працях політологів Саймона Г, Беквіта Б., Бжезинського Ж. та ін.

На рубежі 50-60-х років XX ст. з'явилась теорія конвер­генції, творцем якої став американський економіст Джон Голбрейт, прибічник ідеї втручання держави в економічне життя суспільства. Розвиток теорії пов'язаний з іменами Реймона Арона, творця теорії індустріального суспільства, американського соціолога Питирима Сорокіна, творця теорій соціальної стратифікації і соціальної мобільності, американського соціолога і економіста Уолта Ростоу, творця теорії стадій економічного росту, нідерландського економіста Яна Тінбергена, автора теорії оптимального суспільного ладу.

В основі теорії конвергенції лежить ідея про поступове •...

стирання економічних, політичних і соціальних розбіж­ностей між соціалістичною і комуністичною системами, які в перспективі зіллються в постіндустріальне суспільство. Подібна конвергенція є наслідком НТР, яка створює під­ґрунтя для синтезу культурних і організаційних аспектів у надрах двох систем. Політична влада в конвергентному суспільстві втрачає класовий характер, оскільки керівна роль належить не робітникам і підприємцям, а менеджерам, управлінцям - особливій верстві, що формується в ході НТР

У першій половині XX ст. набула поширення теорія еліти, в концепціях якої обґрунтовувались ідеї поділу су­спільства на еліту і народ. Засновниками теорії були італій­ські вчені юрист і соціолог Уільфредо Паретто (1848- 1923) та економіст і соціолог Гаетано Моска (1858- 1941).

основі теорії еліт лежить критика демократії, з якою радикальні демократи і марксисти пов'язували можливість реалізації ідеї свободи людства. Наприклад, Г Моска вважав демократію утопією, міражем, у гонитві за яким не­компетентні маси перетворюються в об'єкт маніпуляцій з боку демагогів від політики і допомагають останнім про­класти шлях до диктатури, різновидами якої є фашизм і соціалізм. Учений пов'язував свободу людства не з демо­кратією, а з компетентною елітою.

У Паретто створив теорію конкуренції еліт. Він по­слідовно проводив думку, що суспільством завжди править еліта, яка приходить до влади шляхом конкурентної боротьби з іншими елітами, які формуються в політичній, економічній та інтелектуальній сферах суспільства шляхом відокремлення індивідів, які досягли успіхів. «Людське су­спільство,- підкреслював учений,- не однорідне й індивіди розрізняються фізично, морально та інтелектуально... Су­купність груп індивідів, що діють з високими показниками у будь-якій сфері, дістає назву еліти... Остання, у свою чергу, поділяється на пануючу і непануючу. Пануючу еліту складають усі ті, хто безпосередньо чи опосередковано, але досить ефективно бере участь в управлінні».

Згідно із вченням Паретто, будь-яка еліта, прийшовши до влади, заспокоюється на досягнутому, втрачає свої якості, творчу енергію і вироджується.

Подальший розвиток теорії еліти пов'язаний з працями відомого німецького політолога Роберта Міхельса (1876— 1939), який услід за Паретго і Москою вважав, що демократія як форма управління державою є неприйнятною, оскільки існує комплекс тенденцій, що протидіють її здійсненню: це сутність людської природи і сутність організації. До­сліджуючи розвиток цих тенденцій, учений прийшов до висновку, що неминучим результатом кожної демократії, незалежно від її історичних форм та соціальної основи є олігархія. Він наголошував, що демократія призводить до олігархії або сама перетворюється в олігархію.

Друга половина XX ст. характеризується модернізацією та інтеграцією вказаних теорій: з'явилися теорії елітарної демократії, партисипаторної демократії, корпоративної демократії, комп 'ютерної демократії.

Теорія елітарної демократії виникла в 70-80-х роках XX ст. на основі поєднання елементів теорії еліти і теорії «полюралістичної демократії». Творцями теорії були аме­риканський соціолог Дейвід Рісмен, професор Гарвардського університету, американський соціолог О. Штаммер та ін. Теорія елітарної демократії заперечує розуміння демократії як правління народу і обґрунтовує демократичне правління еліт. В теорії стверджується, що існує кілька еліт і жодна з них не домінує в суспільстві. Між елітами, які переслідують не тільки політичні цілі, а й домагаються загальної узгодженості відносно «правил гри», відбувається конкуренція, яка власне і виступає гарантом стабільності й ефективно сті демократичної системи. Діяльність еліт конт­ролюється народними масами з допомогою загального ви­борчого права. Тобто вибір правлячої меншості здійснюється всіма громадянами, які надають перевагу певній еліті. Маси можуть впливати на еліти через вибори, «групи тиску», вимагаючи їхньої звітності. Доступ в еліту відкритий для всіх, вона поповнюється вихідцями із народу.

Таким чином, теорія елітарної демократії виходить із розуміння демократії як вільного суперництва претендентів за голоси виборців, як форми правління еліт, більш- менш підконтрольних народу, особливо під час виборів. Суть концепції елітарної демократії полягає в ідеї плюралізму еліт, який виростає на основі взаємодії соціальних груп з різними інтересами (ідея плюралізму еліт протиставляється ідеї панування однієї еліти). Отже, згідно з теорією елітарної демократії сучасна демократія - це не влада народу як така, а демократичне правління еліт.

Теорія партисипаторної демократії (демократії участі) (автори Дж. Вольф, Макферсон К., Месбридж Дж.) запе­речує погляди про нездатність мас до конструктивних полі­тичних дій і веде пошук ефективних засобів залучення громадян до процесу прийняття політичних рішень. В якості стимулюючого фактора політичної активно сті мас про- почується підняти їхній освітній рівень і формувати засади політичної культури.

Прибічники теорії партисипаторної демократії вважають, що утвердженню тиранічних режимів, які встановлюються шляхом виборів за участю некомпетентної більшості народу, можна запобігти. Ефективним засобом є встановлення конституційних перепон на шляху до тиранії. Йдеться про забезпечення високої поінформованості суспільства; здійснення демократичного контролю шляхом загальних виборів і представницького уряду; широке залучення осві­чених громадян до політичного процесу; децентралізація і контроль над прийняттям важливих рішень. Все це, на думку авторів теорії, може сприяти досягненню дійсної свободи і рівності.

В теорії корпоративної демократії (автор - німецький (ФРН) політолог Г. Краух) демократія розглядається якін- ституційний механізм формування політики державних рі­шень спільно із представниками політичної еліти, держави і лідерів робітничих організацій, тобто еліти, бізне су і профспілок. Вважається, що саме така взаємодія забезпечить можливість корпоративним організаціям набувати мо­нопольного права для захисту інтересів членів своїх корпо­рацій у межах своєї компетенції визначеної законом. Ця теорія розглядає демократію як узгоджене неконкурентне правління керівників корпорацій, найманих робітників, під­приємців та партій. Держава у цих взаємовідносинах ви­конує роль арбітра.

Щодо теорії «комп Ютерної демократії», то в ній послі­довно обґрунтовується ідея розширення пропускних мож­ливостей інформації в суспільстві з допомогою комп ютерів. Комп'ютерна техніка сприятиме розв'язанню проблем «демократії участі» як на місцевому рівні, так і в світовому масштабі, створюватиме засади взаєморозуміння між наро­дами і сприятиме, таким чином, формуванню «духу комун». Завдяки кібернетиці з являються необмежені можливості встановлення через комп'ютер безпо середнього зв'язку з урядами, президентами, лідерами політичних партій, що кваліфікується авторами теорії як пряма демократія і дозволяє провести «миттєвий референдум». Плюралістич- ність теорії «комп'ютерної демократії» дозволяє її авторам захищати демократичні принципи рівності у суспільстві на тій підставі, що всі, хто має в своєму розпорядженні комп'ютери, володіють рівними можливостями «давати по­ради» політичним і державним діячам, які будуть ці поради враховувати у своїй діяльності.

Специфічний шлях розвитку державності окремих країн Азії та Африки сприяв формуванню наукової концепції так званої перехідної державності. Згідно із концепцією пере­хідною вважається державність, яка виникає в ході націо­нально-визвольної боротьби незалежних народів і спирається на різнотипні виробничі відносини. Ця концепція лягла в основу теорії перехідної держави, яка обґрунтовує можливість розвитку держав двома шляхами: шляхом со­ціалістичної орієнтації - це як правило, орієнтація на об­щинну, суспільну власність і шляхом капіталістичної орієн­тації - це, як правило, орієнтація на збереження приватної власності.

3.