§ 1. «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона
Одним з центрів книжності, політичної і філософської думки на Русі став Києво-Печерський монастир, де діяли «Ярославові книжники». Прагнучи до зміцнення незалежності Русі від Візантії, Ярослав Мудрий без відома Константинопольського патріарха собором руських єпископів затвердив митрополитом єпископа Іларіона з Києво-Печерського монастиря.
Літописець у «Повісті временних літ», зафіксувавши цю знаменну подію 1051 р., подав лаконічну характеристику першого київського митрополита: «Ларіон муж благ, книжний і постник». Саме йому належить перший на Русі релігійно-політичний трактат «Слово про Закон і Благодать».На початку твору Іларіон викладає своє тлумачення закону, благодаті й істини. Закон тут—теологічне і юридичне поняття, зміст якого змінюється в Новому Завіті. «Закон, через Мойсея даний» був символом Старого Завіту, іудаїзму. Він суворо регламентував життя іудеїв і в його поняття вкладено зміст вузьконаціональної правової норми. Новозавітний закон Іларіон трактує як засіб подолання пороків людей, прилучення до «благодаті й істини» — християнства, Бога. Ним людство рятується від ворожнечі і взаємознищення, воно як «сосуд поганий», омивається «начебто водою, законом», щоб умістити «молоко благодаті». Отже, у Іларіона законослухняність, моральність поведінки — умова, шлях пізнання благодаті й істини. Той, хто живе відповідно до християнських норм Нового Завіту, уже не потребує закону, адже позбувся пороків і моральна досконалість дозволяє йому вільно реалізувати свою волю. У Іларіона закон — предтеча, умова благодаті й істини, істинного християнства. Прийнявши християнство, за Іларіоном, народи перейшли від рабства до свободи, заміни закону (іудаїзму) благодаттю й істиною (християнством).
«Слово про Закон і Благодать» утверджує ідею рівноправності всіх народів: «Віра благодатна на всі народи поширилася і до нашого народу руського дійшла».
Час богообраності одного народу (іудеїв) пройшов, тепер народи «малі і великі славлять Бога». Прийняття Руссю християнства, на думку Іларіона, поклало кінець «ідольському мороку», «служінню бісам», тобто язичництву. Руський народ став урівень з іншими християнськими народами як рівноправний і не має потреби ні в чиїй опіці, у тому числі Візантії. Руська земля — могутня і знана держава, «вона відома і чута є всіма чотирьми кінці землі».У наступній частині «Слова» Іларіон славить великого князя Володимира —хрестителя Русі. У трактаті стверджується законність влади великого князя, шляхетність його походження — «славний від славних народився, шляхетний від шляхетних». Він названий «самодержцем землі своєї». Очевидно, що автор «Слова» виступає за легітимність великокнязівської влади, її династичний характер і централізм управління в державі.
Покрестивши Русь, Володимир здійснив, на думку Іларіона, «подвиг благовір’я». У «Слові» виділяються такі благотворні його наслідки: по- перше, великий князь повелів «бути усім християнами — незнатним і знатним, рабам і вільним, юним і старим, боярам і простолюдинам, багатим і бідним». Таким чином, стверджується християнська рівність людей. По-друге, «не було жодного, хто став би проти його повеління», — пише автор. Очевидно, для Іларіона були важливими єдність «благовір’я» із владою, її силою. Єдиновладдя з погляду давньоруського мислителя служить опорою християнській вірі, що, у свою чергу, нерозлучна з єдиновладдям. Вирішуючи гостре для Середньовіччя питання про пріоритет духовної чи світської влади в державі, автор «Слова» порівнює великого князя з римським імператором Костянтином, що на Никейському соборі оформив союз між імператорською владою і церквою. Іларіон — за союз, співпрацю світської і духовної влади. Він — прихильник їх спільної законотворчості, «симфонії» влади.
Вирішуючи питання про пріоритет влади в державі на користь «самодержця» у союзі з церквою, Іларіон дає відповіді й на інші, не менш актуальні політичні питання.
На його думку, великий київський князь відповідальний і перед Богом, і перед людьми. Він зобов’язаний відповідати перед богом «за працю пастви людій його», забезпечувати мир у державі. Рядки «Слова» звучать тут як головні пункти політичної програми для київських князів. За Іларіоном, Володимир — зразок для київських князів. Він — «честен муж», «в правду одягнений, міцністю препоясан, в істину взутий, розумом увінчаний і милосердям, як гривнею і золотою прикрасою красується». Іншими словами, розум і сила, управління «по правді», тобто за законом, милосердя і справедливість до підданих — необхідні якості верховної влади. Такий акцент на соціальному аспекті влади був притаманний Ярославовим книжникам.Автор «Слова» вихваляє свого сучасника князя Ярослава: він не порушує статутів Володимира, але зміцнює, не розтрачує скарбів його благовір’я, але ще більш преумножує, не говорить, але діє. Отже, Іларіон, прославляючи Володимира Великого і Ярослава Мудрого, створює образ ідеального християнського монарха.
Отже, за богословською риторикою в «Слові» ясно проступає оптимізм автора, його глибока віра в майбутнє своєї держави, народу. Політичний трактат висвітлював надзвичайно важливі й актуальні для Київської держави політико-юридичні проблеми: законність походження верховної влади, єдиновладдя «самодержців», їх відповідальність за управління країною, їх політичні і моральні якості, союз світської і духовної влади, роль закону та ін. Міжнародний авторитет держави поставлений у пряму залежність від особистості, діяльності великого князя.
Проблеми співвідношення влади, церкви і людини вирішувалися й у «Повчанні» Володимира Мономаха.