РАННЬОХРИСТИЯНСЬКІ УЯВЛЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО

Перше, на що необхідно звернути увагу, це те, що хрис­тиянство було передусім вченням про спасіння, а не філо­софією чи політичною теорією. Але це вчення набуло полі- тико-правового забарвлення, позаяк не могло обминути питання про взаємини особи, земної влади, державності в цілому (традиційне середньовічне мислення продовжувало традицію античної державно-правової думки й не проти­ставляло суспільство і державу).

Християнство як вчення про спасіння запозичило від стоїків ідеї про природне право, віру в Провидіння, що пра­вить світом, у незмінну справедливість закону і самовряду­вання, а також рівність усіх людей перед Богом. Віра в Бо­жественне одкровення не суперечила ідеї, якої дотримував­ся Цицерон, що закон природи - це Божий закон. Стоїчній ідеї всесвітньої держави християнство надало релігійного тлумачення в площині божественного задуму спасіння людства. В проекті цього задуму світській державі (світсь­кій владі) відводилась роль засобу перетворення земного життя на поріг до життя вічного. На ідею світського права воно наклало ідею християнського обов'язку.

У своєму історіософському оформленні християнська монотеїстична концепція Бога відштовхувалась від поло­ження, що Бог-Творець не частина космосу (як Зевс) чи його субстанція (як Брахма), а якісно відмінна від матері­ального буття першопричина. З перших сторінок Біблії сти­каємося з ідеєю створення (а не самопородження) космосу, який має джерело не в собі, а над собою - у вигляді Божест­венного розуму і волі. А те, що світ свідомо створений ви­щою силою, то це відбулося заради певної мети, досягнення якої має бути кінцем світу. Отже, згідно із концепцією світ має початок (акт творіння), історію (перебіг подій, головне в аспекті взаємин Бога з людьми) та фінал (кінець світу). Тому попри все свідомість середньовічних християн була зорієнтована на неминучий кінець світу та долю душ людських після Страшного суду.

Принциповими засадами раннього християнства були, по-перше, теїзм - сприйняття Бога як творця і промисли- теля світу; по-друге, дуалізм - погляд на світ як арену бо­ротьби добра і зла; по-третє, персоналізм - у розумінні ви­знання за кожною людиною права на свободу вибору і од­ноосібної відповідальності за свої дії перед Богом; по- четверте, провіденціалізм і есхатологізм - віра у кінцеву, наперед визначену перемогу добра над злом, що й знаменує собою «кінець світу» як «Страшний суд» та утвердження Царства Божого на землі.

Ні людина, ні держава не розглядалися «нейтральними» відносно Всевишнього, оскільки він є персоною і вищою дієвою силою світу. Всі мусили служити Богові, реалізую- чи, незважаючи на всі перешкоди і страждання, його волю і задум, а якщо виступали проти його волі, мислилися уособ­ленням ворожих сил - уособленням Диявола. З огляду на це допускалися дві можливі форми ставлення людини до влади: якщо вона від Бога, тоді людина визнає її священною (сакральною) і вважає своїм обов'язком віддано служити їй; якщо ж влада не від Бога (відчужена від нього або ж прямо ворожа), то їй необхідно морально протистояти у тому випадку, якщо держава буде примушувати, чи під­штовхувати людину на скоєння «богоогидного» вчинку чи сама скоїть гріх.

Виразником ранньохристиянських ідей був визнаний ав­торитет середньовіччя в питаннях християнської релігії і філософії аж до Томи Аквінського християнський теолог Аврелій Августин (Блаженний) (345-430 pp.). Політичні і правові погляди теолога викладені в книзі «Про град Божий». Своїм вченням він заклав підвалини процесу десакра- лізації пануючих у суспільстві уявлень про державу. Цього вимагала логіка боротьби за утвердження диктату церкви над суспільством і державою. Прагнення применшити роль держави й штовхнули теолога на проголошення її не як бо­жого творіння, а творіння рук людських. Його погляди спря­мовували суспільну свідомість на сприйняття держави як організації нижчого порядку, другорядної відносно церкви.

Однак, важливо підкреслити, що церковну і світську влади Августин не розглядав як інституційно протилежні. Згідно з його вченням існувало єдине християнське суспільство (яке охоплювало принаймні до XI ст. увесь світ), яке теолог не протиставляв державі і церкві. Він підкреслював, що після Бога суспільство мало дві голови: папу й імператора, отже дві ієрархії посадових осіб. Між цими обома об'єднаннями не існувало водорозділу. Однак основним у вченні Августина було прагнення обґрунтувати ідею моральної зверхності церкви над державою і право (обов'язок) держави на підтримку церкви, особливо у боротьбі останньої проти єретиків. Підставою було ви­знання ранньохристиянських засад, згідно з якими історія людства - це звершення задуму божественного спасіння, присутність церкви у розгортанні божественного задуму має вирішальне значення, бо єдність роду людського перш за все означає єдність християнської віри під верховенством церкви.

Погляди Цицерона та інших дохристиянських мисли­телів, котрі вбачали мету істинної держави в утвердженні справедливості, Августин критикував саме з тих причин, що жодній «язичницькій імперії досягти цього так і не вдалося». Він переконував, що з часу виникнення христи­янства жодна держава не може бути справедливою, якщо вона не християнська і жодний правитель, якщо він пере­буває поза церквою, не спроможний правити справедливо.

Утіленням божественної справедливості згідно із вченням Августина є право. Засадовим принципом права - є непорушний, вічний, санкціонований Богом закон, що регулює людські відносини. Вічний закон - вираження Божественного розуму і волі, він визначає природніш порядок, а отже і природне право. Природне право — це ідеальна норма людських відносин і водночас загальний закон буття, що випливає із незмінного порядку природи і всього Всесвіту. Вічний закон і природне право імманентні (атрибутивні, внутрішньо притаманні) розуму і волі Бога. Ці положення стали методологічними засадами обґрунтування Августином мети істинної (християнської) держави — утвердити справедливість, утілену в природному божественному праві. Сутність справедливості можна осягнути тільки з допомогою Святого Письма. Держава, в якій ігнорується право (як втілення божественної справедливості) приречена на небуття.

З 1—130

65

3.