ПОЛІТИКО-ПРАВОВА ІДЕОЛОГІЯ РОСІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИХѴІІІ - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.

У другій половині ХУШ ст. центральними проблемами державно-правової думки залишалися кріпосництво і само­державство. Офіційна державно-правова ідеологія закріпи­лась самодержавною політикою Катерини П, яка запозичила окремі ідеї західно-європейського просвітництва і спробувала пристосувати їх до умов абсолютної монархії.

Виразниками ідей просвітництва в Росії стали представ­ники передового дворянства та демократично-орієнтованої інтелігенції. Серед них заслуговує на увагу автор новітньої теорії держави і права, перший російський професор-юрист, доктор права Семен Десницький (1740-1789), виходець із міщан українського містечка Ніжина, що на Чернігівщині. Десницький створив раціональну теорію походження держа­ви. Засадовими принципами його державно-правової кон­цепції став утилітаризм (досягнення найбільшого блага для найбільшої кількості людей).

Розвиток суспільства, держави і права вчений узгодив із господарським побутом народів, способом добування ними засобів до життя. Згідно із його вченням держава і право виникають тоді, коли з'являється і остаточно формується поняття приватної власності, а стосунки між людьми регу­люються законом. Десницький визнавав за людиною природні права на життя, здоров'я, честь, власність. Однак жодним словом не обмовився за скасування кріпосного права як такого, що суперечить природним правам людей.

У першій половині XIX ст. виникають ліберальні дер­жавно-правові ідеї і теорії, поява яких зумовлювалась роз­витком капіталістичних відносин - мануфактури із засто­суванням найманої праці, розвитком всіляких промислів, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, зростанням міського на­селення. Однак в умовах кріпосного права буржуазія була економічно і політично слабкою і шукала опори в самодер­жавстві. Ідеологи буржуазії захищали ідею компромісу та співіснування буржуазно-ліберальних інститутів влади з феодально-кріпосницькими порядками.

Дві течії - реакційно-дворянська, представником якої був російський історик дворянин, Михайло Щербатов (1733-1790) і ліберально-буржуазна, представником якої був уже згаданий С. Десницький - своєрідно поєдналися в державно-правових поглядах Михайла Сперанського (1772­1839) - радника царя Олександра І. Сперанський запропо­нував здійснити низку незначних буржуазно орієнтованих державних реформ, а пропозиції свої виклав у працях «За­писки про основні закони», «Записки про устрій урядових і судових установ Росії».

Сперанський неухильно захищав ідею конституційної монархії, суттєво доповнивши теорію поділу влади, однак інтерпретуючи її по-своєму, намагався у^Лтакий спосіб при- LlJ J J _t J ґ

стосувати до умов самодержавної Росії. Йдеться про те, що Сперанський чітко розмежував поняття «закон» і «норматив­но-правовий акт», порушивши тим самим питання про підза- конність правотворчої діяльності виконавчого апарату держави. Законодавчу роль Сперанський відводив Думі, а створення нормативно-правових актів, виданих установами, закладами, регламентами - виконавчій владі на чолі з монар­хом. Цими актами визначалась діяльність адміністративних органів, порядок знімання податків, зовнішня політика дер­жави. Законодавчу і виконавчу влади (згідно із термінологією самого Сперанського «судна») реформатор розглядав як прояв єдиної «державної влади». При цьому імператору відводилась роль «верховного законодавця», «верховного начала влади виконавчої», «верховного хранителя правосуддя».

Сперанський значну увагу зосереджував на проблемах запровадження принципу законності у діяльності державного апарату; упорядкуванні державного механізму імперії; кодифікації законів з дотриманням юридичної техніки. Стосовно кріпосного права, Сперанський розраховував, що самі кріпосники відмовляться від нього із-за непродуктив­ності кріпацької підневільної праці.

На схилі літ мислитель відмовився від конституційної ідеї і вважав за єдино прийнятну для Росії форму держави необмежену владу самодержця.

Самодержавство, пояснював Сперанський,- це поєднання в особі князя (государя) у всій повноті «усіх стихій державного правління; необмеженість полягає в тому, що жодна інша влада як зовні, так і в самій імперії не може обмежити владу государя».

Радикальний напрямок державно-правової ідеології в Росії започаткували декабристи. Схиляючись до ідеї природного права, вони стверджували, що всі приписи позитивних законів мають відповідати природним законам. Сто совно ж майбутнього державного устрою в Росії погляди декабристів відрізнялися. Павло Пестель (1739-1826) був ідеологом республіканізму, а Микита Муравйов (1796— 1834) - ідеологом обмеженої монархії.

Цікавою є думка Пестеля стосовно природних прав народів Російської імперії на політичну незалежність. Таке право він визнавав виключно за польським народом, а інші, зокрема й український, повинні, на його думку, складати єдиний російський народ. Для реалізації цієї ідеї автор пропонував законодавчо закріпити державною (панівною) мовою російську, скасувати всі назви народів і племен, які входили на той час до складу Росії, ввести однакові закони і єдину форму правління для всієї імперії. При цьому вважав за недопустиме впроваджувати федеративну форму устрою держави.

Муравйов, схиляючись до ідеї конституційної монархії, проголошував демократичні засади майбутньої держави, по­слідовно захищаючи принцип поділу властей на законодавчу, виконавчу і судову; ідею народного суверенітету - єдиним джерелом влади розглядав народ, який є вільним від природи; пропонував запровадити суд присяжних; за о сновний принцип судочинства розглядав верховенство закону; вимагав дотримуватися законності під час притягнення до юридичної відповідальності, яке допускалось виключно у випадку порушення чинних норм права.

Важливу роль у розвитку російської суспільно-політичної думки 40-х років XIX ст. зіграла революційно-демократична ідеологія О. Герцена (1812-1870), М. Чернишевського (1828-1889), які виступили з гострою критикою природи бур­жуазного ладу, звернувшись до ідей утопічного соціалізму.

О. Герцен в низці своїх праць розробляв ідею «російського селянського соціалізму», намагаючись довести, що російський народ, на відміну від європейських народів, найближче перебуває на шляху до соціального устрою. На його думку, ядром соціалізму, зокрема в Росії, є селянська община з її патріархальним устроєм. Реалізацію ідеї «об­щинного соціалізму» О. Герцен пов'язував із філантропни- ми діями пануючого класу.

Утопічний соціалізм М. Чернишевського відрізнявся від «общинного соціалізму» О. Герцена. Реалізацію своїх ідей він пов'язував із класовою боротьбою селянства, з перемогою селянської революції.

Спільною ідеєю, що інтегрувала вчення О. Герцена і М. Чернишевського, була селянська воля «права на землю».

Державно-правові погляди О. Герцена розвивалися в площині договірної теорії держави, завдання якої мислитель вбачав у створенні умов для суспільної безпеки. Уявляючи собі соціалізм як суспільство без держави, О. Герцен водночас не вимагав негайної її ліквідації після перемоги селянського соціалізму. Розв'язуючи питання про можливі форми державної організації майбутнього суспільства, він різко критикував як російське самодержавство, так і буржуазну державу та право. Герцен писав, що абсолютизм, домагаючись тотального порядкування над суспільством, є гальмом для держави, тиск якого непомірно збільшується, загрожуючи врешті зруйнувати державну машину і власне призвести до загибелі Росію.

Значне місце в творчості О. Герцена посідає критика державного чиновницького апарату в умовах самодержавства. Яскраво змальовуючи картини морального зубожіння чиновників, він підкреслював, що їх розбещує заборона на гласність, перетворюючи на раболіпний, холопський клас Росії, доля якого цілком і повністю перебуває в руках са­модержця. Царська адміністрація не має соціальної опори в народі, відірвана від нього і власне є ворожою йому, а селянин оточений суцільною несправедливістю: імператор переслідує його рекрутськими поборами, поміщик краде у нього працю, а чиновник - останню копійку.

Критикуючи буржуазну державу і право, Герцен, виступив як противник капіталізму і прихильник соціалістичних ідей. Визнаючи в цілому прогресивність переходу від феодалізму до капіталізму, він водночас підкреслював, що капіталізм несумісний із загальнонародним добробутом. «Праця з одного боку, капітал - з іншого, робота з одного боку, машина - з іншого, голод з одного боку, багнет - з іншого» - так характеризував Герцен капіталістичне суспільство.

На думку Герцена, у буржуазному суспільстві антигу- манний лад панує тому, що буржуазія зосередила у своїх руках багатства як духовні, так і матеріальні, підпорядку­вавши собі церкву і школу, уряд і військо, перетворивши державу в криваву терористичну інституцію. Запорукою формування такої держави, на думку мислителя, є буржуаз­ний парламентаризм. «Шляхом підкупу і погроз, інших за­собів тиску на виборців,- писав Герцен,- буржуазія забезпечує догідливий їй склад парламенту, до складу якого пред­ставникам народу пробитися дуже важко, а виборче право є одним із засобів одурманення народних мас». Герцен довів, що буржуазія лише формально проголошує принцип рівності, не забезпечуючи його реальними гарантіями.

Намагаючись віднайти шлях утвердження єдності особи і суспільства, подолати відчуження влади від індивіда, Герцен висунув ідеал «соціальної республіки», протиставивши його «республіці політичній» (тобто буржуазній), однак роз­глядаючи останню як необхідний і закономірний етап на шляху до утвердження республіки соціальної. «Досвід полі­тичних республік,- писав він,- неоднозначно переконує, що вони були республіками лише за назвою, що вони були лише словом, disederata (бажаним). Вони тільки представляли су­веренітет народу, але не були його втіленням». Соціальна

республіка, за Герценом,- це така суспільна організація співжиття, в якій реально здійснюється «справа народу».

Герцен розрізняє дві форми організації суспільства - мо­нархію і соціальну республіку. При цьому важливо наголо­сити, що він відійшов від традиційного їх тлумачення як форм правління (традиція ця започаткувалась ще в часи Арістотеля).

Згідно із вченням Герцена монархія від республіки, по- перше, відрізняється тим, що монархія базується на свя­щенному недоторканному авторитеті, знищення ж авторитету, це і є початок республіки. її першою умовою є вільні самобутні люди із незалежним розумом, по-друге, монархія заснована на дуалізмі уряду і народу, де інтереси уряду не збігаються з інтересами народу, напроти, у республіці народ сам є самодержцем, а його представники у владних органах не піднімаються над народом і не протистоять його інтересам. Згідно із поглядами Іерцена, управління в республіці - це волосне правління, народна контора, канцелярія громадянських справ, регістратура народної волі, полі­цейський порядок тощо; по-третє, монархія не може існувати без сильної централізації, напроти, республіка не потребує централізації, республіканська єдність забезпечується інтересом спільної вигоди і базується на спільних інтересах, спільному розвитку і правах тощо.

Важливими в аспекті права народу на своє самовизначення є ідеї Герцена про право націй на самостійне визначення своєї долі, включаючи право на створення власної держави. При цьому мислитель висловлював глибоке переконання, що народи, які населяють Росію, не захочуть відділитися від неї після революції, а увійдуть у добровільний взаємовигідний союз. «Якщо Росія..,- писав він,- дійсно створить... нову форму співжиття, я не думаю, щоб Україна захотіла відділитися від неї...».

У вченні М. Г. Чернишевського про державу і право значна роль відводиться проблемі їх виникнення, яку він намагався розв'язати в площині первісної історії.

На думку Чернишевського, в умовах племінної організації суспільства панувала общинна (читай суспільна) власність на землю, з повновластям членів племені та відсутності апарату управління. Він наголошував, що первісне «суспільство не знає окремого стану суддів: суд і розправа в первісному племені здійснюються усіма членами племені на загальних зборах... До військової справи однаково належні всі члени племені без будь-якої спеціалізації».

Далі Чернишевський вказує, що з переходом до земле­робства виникає необхідність в особистій поземельній влас- носгі, яка поступово витісняє общинну. Врешті зміна форми власності приводить до виникнення держави. Держава, за Чернишевським,- це форма організації управління, яка від­різняється від форми управління в умовах племінної орга­нізації суспільства. В державу, перш за все, об'єднується все 143

корінне населення, яке в рівній мірі володіє общинною власністю. У цій якості воно протистоїть рабам і підкореним, які земельної власності не мають. Майнове ж розшарування серед корінного населення відбувається, на думку Чернишевського, тільки після того, як виникне держава, воно лише сприяє утвердженню нової форми управління, що утворилася.

Виникнення прав Чернишевський теж пояснює із класових протиріч, які виникають, на його думку, на основі при­ватновласницьких відносин, що склалися. Але розглядає цю проблему в аспекті відношення «людина - природа». За своєю натурою,- пише він,- людина прихильна і доброзичлива у спілкуванні з іншими; але себе кожний любить більш за все, прагнучи до задоволення власних потреб; кількість природних засобів для задоволення цих потреб обмежена; із цього виникає ворожнеча між людьми, яка руйнує природну доброзичливість і прихильність. Зіткнення інтересів зумовлює необхідність у встановленні із обопільної згоди правил, які врегульовують стосунки між людьми, у різних сферах їхньої діяльності. Це є характерним для кожного суспільства, яке прагне до утвердження правил державного устрою, стосунків між приватними особами тощо. Таким чином, виникають закони політичні, громадянські і кримінальні».

Чернишевський був прибічником ідеї демократичної республіки з розвинутим місцевим самоуправлінням, на чолі з виборним «народним старостою». Демократію ж поєднував з ідеєю федералізму, розглядаючи демократичну державу як союз республік, з сильною загальнодержавною централізованою владою, здатною регулювати відносини між суб'єктами федерації і виступати від імені всієї держави.

Застосовуючи сучасну наукову термінологію, можна стверджувати, що захищаючи ідею федерації (звичайно, маючи на увазі Росію - Авт.), Чернишевський пропонував створити не союз держав, а союзну державу, ідея якої криє в собі загрозу тоталітаризму.

3.