МАРКСИСТСЬКО-ЛЕНІНСЬКЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО ТА ЙОГО ЕВОЛЮЦІЯ

Висунувши ідею гуманізації суспільства на підставі зни­щення буржуазної приватної власності, соціалісти-утопісти не відповіли позитивно на питання про засоби реалізації такої мети, а головне - про суб 'єкти, тобто соціальну силу, здатну це здійснити.

Від Т. Морра і до Р Оуена представниками цієї течії су­спільної думки було запропоновано усі можливі засоби пе­ретворення суспільства: від морального осуду та просвіт­ництва до збройного повстання та запровадження диктатури; розглянуто усі наявні і більш-менш відповідні часу соціальні суб'єкти суспільних перетворень: від селян і плебсу до парламентів і навіть самих капіталістів.

Утопія не зуміла віднайти ту соціальну силу, котра від­повідала б водночас двом вимогам: по-перше, була б кровно зацікавлена у знищенні приватної власно сті на засоби виробництва та перетворенні суспільних відносин, що є її основою і, по-друге, спроможна це зробити.

У середині XIX ст. виникла комуністична політико-пра- вова ідеологія, що синтезувала погляди своїх попередників і була розвинута відомими теоретиками пролетарської ре­волюції Карпом Генріхом Марксом (1818-1883) і Фрідрі- хом Енгельсом (1820-1895), які створили матеріалістичну (класову) теорію держави та права.

Завершена концепція матеріалістичного розуміння держави і права викладена Марксом і Енгельсом у роботі «Німецька ідеологія» в рамках цілісної концепції матеріалістичного розуміння історії, яка будується на принципах визначальної ролі суспільного буття у відношенні до суспільної свідомості; формаційності історичного розвитку; класової боротьби, як рушійної сили розвитку суспільства приватної власності.

Аналіз історичного розвитку людства від родового до державного устрою та зв'язку виникнення держави з при­ватною власністю і появою класів Енгельс здійснив у роботі «Виникнення сім "і, приватної власності і держави». «Дер­жава,- говорить Енгельс,- підводячи підсумки своєму істо­ричному аналізові, — аж ніяк не являє собою сили, ззовні нав'язаної суспільству.

Отже, тут з повною ясністю висловлена основна ідея марксизму в питанні про історичну роль і про значення держави. Держава є продукт і прояв непримиримості кла­сових суперечностей. Держава виникає там, тоді і остільки, де, коли і оскільки класові суперечності об'єктивно не мо­жуть бути примирені. І навпаки: існування держави дово­дить, що класові суперечності непримиримі. Таким чином, за Марксом, держава не могла б ні виникнути, ні розвинутися, якби можливе було примирення класів. Згідно із його вченням держава є орган класового панування, орган пригноблення одного класу іншим, є створення «порядку», який узаконює і зміцнює це пригноблення, стримуючи зіткнення класів.

В цілому в марксистській державно-правовій теорії ви­никнення держави і права розглядається як об'єктивний процес. Згідно із вченням Маркса і Енгельса економічними причинами їх виникнення були: 1) суспільний розподіл праці; 2) поява приватної власності; 3) розшарування суспільства на класи. Усі ці фактори унеможливили існування родової системи влади і управління, виникла політична організація влади - держава із апаратом примусу. Державшій апарат виокремився із суспільства і перетворився в інструмент політичного панування приватних власників і засіб гноблення трудящих.

Отже, згідно із марксистською теорією держава - це по­літична організація, організоване насилля одного класу над іншими.

Майбутнє суспільного розвитку Маркс і Енгельс вбачали у прогресі виробничих відносин, які в своєму розвитку зможуть піднятися до рівня, за якого існування приватної власності втратить сенс; і з революційною ліквідацією при­ватної власності зникнуть класи і сама держава як інструмент політичної влади експлуататорів. «Держава,- писав Маркс у «Критиці Готської програми»,- відмирає, оскільки капіталістів уже нема, класів уже нема, тому придушувати будь-який клас не можна». Маркс продовжує: «... На вищій фазі комуністичного суспільства, після того як зникне під­корення людини поділові праці, яка поневолює її; коли зникне разом з цим протилежність розумової і фізичної праці; коли праця перестане бути тільки засобом до життя, а стане сама першою потребою життя; коли разом з всебічним розвитком індивідів зро стуть і продуктивні сили і всі джерела суспільного багатства зіллються повним потоком,- тільки тоді можна буде цілком подолати вузький горизонт буржуазного права, і суспільство зможе написати на своєму прапорі: «Кожний по здібностях, кожному по потребах».

Необхідно наголосити, що насильницька комуністична державно-правова ідеологія сприймалася свого часу неод­нозначно. Наприклад, відомий представник німецької соціал- демократії Фердінанд Лассаль (1825-1864) творцем і рушійною силою прогресу вважав розум, а джерелом права - державу. Право розглядав як регулятор суспільних відносин, як надкласовий інститут. Важливу роль у суспільстві Лассаль відводив закону. Він переконував, що у державі всі мусять коритися закону, суспільних змін можна досягти не обов язково шляхом революції, а зміною законодавства, маніфестаціями, поданням петицій тощо.

Прибічниками марксистської теорії були Вільгельм Лібкнехт (1826-1990), один із організаторів і керівників соціал-демократичної партії в Німеччині; Август Бебель (1840-1913), один із засновників і керівників німецької соціал-демократії і 2-го Інтернаціоналу - Антонів Лабріо- ла (1843-19θ4), італійський філософ, теоретик і пропагандист марксизму; Георгій Плеханов (1856-1918), активний діяч російської і міжнародної соціал-демократії, пропагандист марксизму.

Палким пропагандистом, теоретиком марксизму, хто здійснив практичну реалізацію провідних ідей цього вчення був Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) (1870-1924). Його соціальним ідеалом було суспільство рівних, формування якого він пов'язував з насильницькою революцією, утвердженням держави диктатури пролетаріату та знищенням ущент буржуазного державного устрою. Цей ідеал Ленін захищав у численних працях, серед яких відомі «Що робити?», «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму», «Держава і революція. Вчення марксизму про державу і завдання пролетаріату в революції», «Про державу», «Ди­тяча хвороба «лівизни» в комунізмі» та ін.

Ленін розробив вчення про соціалістичну державність, поглибив погляди Маркса і Енгельса на класову природу держави, вказавши причини, які цю природу обумовлюють.

Згідно Леніну, по-перше, держава є класовою, тому що втілює у собі класові антагонізми, які виникли з часу появи приватної власності; по-друге, апарат держави і, перш за все, верхні ешелони державної влади, формуються із пред­ставників пануючого класу; по-третє, державна машина здійснює політику, вигідну головним чином пануючому класу і яка відповідає його корінним економічним, політичним та ідеологічним інтересам. Ленін називав державу «машиною (знаряддям) для підтримання панування одного класу над іншим».

Фундаментом ленінського вчення про соціалістичну державність були положення про диктатуру пролетаріату, пролетарську демократію, про співвідношення комуністичної партії і радянської держави, про економічні функції такої держави, її територіальну єдність та зовнішню політику.

Ленін доповнив теорію пролетарської (соціалістичної) демократії, яка виникла у XIX ст. як антитеза буржуазній (ліберальній) демократії, (яка надавала перевагу громадян­ській свободі, тобто повній незалежно сті особистого життя індивіда від політичної влади, від держави) вченням про диктатуру пролетаріату, як вищу форму демократії.

Згідно із його вченням буржуазна держава припинить своє існування в результаті насильницької революції, яка екс­пропріює у капіталістичних власників засоби виробництва, передасть їх робітникам і встановить проміжну стадію, здатну розвинутись у комунізм.

Повне заперечення приватної власності, а, отже, і будь- якої автономної особистості, підміна народу робітничим класом в пролетарській теорії була розвинута в програмних документах КПРС. У цих документах увага акцентувалась на провідній ролі комуністичної партії - авангарду робітничого класу, яка керує процесом переходу до повної демократії - комуністичного самоврядування. Заперечувався фундамен­тальний принцип розподілу влад, без якого неможливе на­родовладдя. В дійсності рекламоване «соціалістичне наро­довладдя» допускало демократію в допустимих межах, які окреслювались партійно-державним керівництвом, що зосе­реджувало в своїх руках всю повноту реальної влади.

Концепцію нового, революційного пролетарського права як засобу здійснення диктатури пролетаріату розвивав і втілював у практику радянської юстиції Д. Курський, нарком юстиції у 1918-1928 pp. За Курським, в умовах диктатури пролетаріату визнання прав і свобод індивіда є недоцільним. Право - це вираження інтересів пролетаріату. Отже, в праві повинні домінувати інтереси держави над інтересами особистості.

Помітну роль у формуванні і становленні радянської теорії права зіграв юрист П. Стучка, державний і партійний діяч тієї доби. Основними засадами нового революційно- марксистського праворозуміння він визнавав: 1) право має класовий характер; 2) в праворозумінні необхідно керуватися не формальною юридичною логікою, а революційно- діалектичним методом; 3) замість пояснення правових відносин із закону чи правових ідей, в праворозумінні не­обхідно керуватися законом про визначальну роль еконо­мічного базису відносно правової надбудови. Уявлення про класовий характер права знайшли своє втілення в офіційному акті Наркомюсту РСФРР (грудень 1919 р.) і вираження у такій дефініції: право - це система (або порядок) суспільних відносин, що відповідають інтересам пануючого класу і охороняються його організуючою силою.

В історії радянської юридичної думки вагоме місце по­сідають рішення першої наради з питань науки радянської держави і права, що відбулась 16-19 липня 1938 р. її орга­нізатором був А. Вишинський - директор Інституту права і одночасно генеральний прокурор СРСР. Мета наради поля­гала в необхідності утвердити єдину загальнообов язкову марксистсько-ленінську лінію в юридичній науці. Нарада затвердила запропоноване Вишинським загальне визначення права: право — це сукупність правил поведінки, що вира­жають волю пануючого класу, встановлених в законодавчому порядку, а також звичаїв і правил поведінки, санкціонованих державною владою, застосування яких забезпечується державним примусом з метою охорони, укріплення і розвитку суспільних відносин і порядку, вигідних і догідливих пануючому класу. Таке визначення права увійшло в радянську юриспруденцію як нормативний, а згодом вузьконор- мативний підхід до права, основою такого підходу визначався принцип ототожнення «права» і «закону» (тоталітарного законодавства).

Концепція ототожнення права з тоталітарним законодав­ством була єдино пануючою до середини 70-х років, коли розпочалась дискусія, в ході якої розв'язувалась проблема протиставлення права й закону. Була висунута концепція розмежування права і закону, яка обґрунтовувала ідею права, як необхідної форми і рівної міри (норми) свободи індивідів. Поява такої концепції орієнтувала науковців на аналіз проблем, пов'язаних із з'ясуванням умов і передумов, за яких взагалі можливе право, правовий закон і правова держава.